Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 21 березня 2019 року

Улюблені вірші

Переглядів: 56982
Додано: 01.12.2007 Додав: Oksanka11  
Hi 0 Рекомендую 3 Коментарі: 211
  • 22:12 01.12.2007
    0 0
    Всім привіт, я - новенька, свіжоспечена форумчанка

    Хочу подарувати вам пару хвильок насолоди поезією.
    Мірко Трасун

    Літній ноктюрн


    Тепла ніч оголила плече,
    Темна нічка волоссям тече.
    Ніч буяє сузір’ями клумб,
    Я торкаюсь зволожених губ.

    Ліхтарі як свічки рандеву.
    Ми ступили в шовкову траву,
    Що волоссям незмірним струмить,
    Незбагненно божественна мить.

    Тепла ніч прозира до душі
    І розчесує коси-дощі,
    Ти сережкою ночі бриниш,
    Як молитвенний зболений вірш.

    Оксана Яблонська

    А ти дарував мені крила


    мені поламали знов крила...
    подерли мої вже вітрила
    і клапті спадають на груди
    і падають далі униз...

    ця пісня стара і не нова.
    уже хтось приносить тут дрова
    і вічність моя знов - нікуди,
    бо вже, он, запалений хмиз...

    а хочеться так політати!
    о, доле моя, ой, чия ти?
    і я вже злітаю до неба
    із сотнею сотень жарин...

    та серце твоє знову просить:
    не йди! не лети! уже досить!
    і я роздираю ці пута,
    бо ти на Землі знов один...

    чи була у цьому потреба?...
    згоріла у попіл цикута..
    .............................
    а ти дарував мені крила,
    мов білі невинні вітрила...

    Марта Шуст

    Мої крила


    Крила мої крила, як же ж ви боліли
    Зломані дощенту, зв’язані у жмут...
    Нелітать, здавалось, бо уже несила
    Коли замість пір’я попіл лиш і бруд.

    Та здійматись в небі рідному - чужому,
    З квітами чи снігом... бо не в тому суть.
    Богом дані крила не забрать нікому,
    Навіть як згоріли - нові відростуть.

    Це вірші наших молодих поетів з України
     
  • 22:16 01.12.2007
    0 0
    У нас на форумі "sevama гутірка українських поетів" публікуються українці із Канади, Америки, Англії, Чехії, Швейцарії, Угорщини, України і багатьох інших усюд. Запрошую у гості до нас на севаму (на санскриті севама - яблуко) http://sevama.uaforums.net/
     
  • 15:13 02.12.2007
    0 0
    Мені більш імпонують вірші людей минувшини.

    Василь Андрійович Симоненко

    ******

    МОНАРХИ
    Диктатори, королі, імператори,
    Мліючи в димі хвальби,
    Роззявляли пащі, мов кратери,
    І гукали:
    — Ми — символ доби.
    — Хто не з нами, той против Бога.
    — Хто не з нами, той проти всіх.—
    І сипались лаври убогі
    До куцих кривавих ніг.
    Нікчемна, продажна челядь,
    Банда кривляк для втіх,
    Щоб мати що повечерять,
    Годувала холуйством їх.
    Ідоли обслинені, обціловані
    Ішли величаві в своїй ході.
    А поруч вставали некороновані
    Корифеї і справжні вожді.
    Вставали Коперники і Джорджоне,
    Шевченко підводив могутнє чоло,
    І біля вічного їхнього трону
    Лакузи жодного не було.
    Бо щире, високе небо
    Не підмалюєш квачем,
    Бо величі справжній не треба
    Спиратись на плечі нікчем.

    ******

    УКРАЇНСЬКА МЕЛОДІЯ
    Довго тужить сумна бандура
    Про діла у старій сивині,
    І якусь невідому зажуру
    Навіває та пісня мені.
    Не мелодія — збурена рана,
    Не слова, а безжальні голки,
    Тільки бачу не сині лимани
    І не горді козацькі полки.
    А ввижається — там, біля шляху,
    На потоптаній кіньми траві
    Жирний ворон, мов чорна папаха,
    На козацькій сидить голові.
    А нав-круг по-ру-ба-ні
    До-си-на-ють сни,
    І да-ле-ко бу-бо-ни
    Кли-чуть до вій-ни.

    *****
    Флегматично зима тротуаром поскрипує,
    Фантастичні плете казки,
    Позіхає десь під білою липою,
    На шибки покладе мазки.
    Вкриє землю габою сріблястою,
    І є напруженій тиші нічній
    Світ здається чарівною казкою,
    Нерозгаданим плетивом мрій.
     
  • 00:19 03.12.2007
    0 0
    Чудово marena
    Такі ж гострі вірші пишуть і наші сучасники. Ось приклад:

    Дмитро Кремінь

    Зі збірки "Полювання на дикого вепра"

    МАНДРІВКА НА КРАЙ СВІТУ
    Рімейк


    Поедем в Царскоє село!
    Осип Мандельштам
    Поїдемо у Сквиру по гриби...
    Микола Вінграновсъкий

    Поїхали у Таращанський ліс!

    Де сяяв білий cніг – там зяє білий череп.
    Десь поряд – Київ, Боричів узвіз,
    А нам – правічний український жереб:
    Іти у ліс, де тяжко голові
    Без тіла, тяжко й тілові безглавому...
    А в златоглавій Празі візаві
    За убієнних молиться лукавому.
    Поїдемо у Таращанський ліс!

    Де золото було – тепер буяє біло.
    Там череп у снігу. Iще не відболіло
    Hi матері, ні нам. I все ж нам не до сліз.
    Модерний автобан. Засніжене шосе.
    Питання: «Бути чи не бути»?
    Кого нова Тараща піднесе?
    Кого відрахували в ліліпути?
    Поїхали в Таращу на зорі!
    А там – Teтіїв, спогадання милі...
    А сплачуть на Аскольдовій могилі
    За євро учорашні кобзарі.
    I за Хрещатик, прибраний Майдан,
    За немовлят у спалених наметах...
    Там у полоні літ зійти гірким медам,
    Зійтися на дуельних пістолетах —
    Свободі й смерті, степові і хащі...
    Ну от, i ми – в Таращі!
    Приїхали удвох у Таращанський ліс!
    Тут поминальний дух – мов каменюка з пращі.
    Летить через шосе, понад авто навскіс,
    А ми все ті – пропащі із Таращі.
    Гортає вітер сторінки забутих книг.
    А наша доля – хтива i лукава.
    Тут половці, тут обр i печеніг
    Із чашею, i череп Святослава.
    Гомери українські ще живі?
    Співаємо щоранку – «Ще не вмерла»
    У степовій Елладі,
    На лижні,
    Де президенту світиться Говерла.
    Нова доба нових овець пасе.
    Повіяло на море, на Одесу.
    А нам на Київ стелиться шосе,
    I ти в полоні спогадів i стресу
    Ведеш авто, ведеш – край світу, край зими
    I зупиняєш. I бредеш у хащу.
    Епоха: ні цензури, ні Кучми...
    ..........................................
    Поїхали в Таращу!



    666

    Таку ми нині прийняли офіру –
    666...
    І лячно птаху над Дніпром, і звіру
    У темній пущі. Де ти, чорний гість?
    Уже між нас посіяв недовіру,
    А з нашої руки і п’є, і їсть!
    І хреститься до хтивої красуні
    В одінні від Кардена, а з тюрми
    Виходить інший. У його парсуні
    Червона свитка ходить між людьми.
    Не короля, а королеву голу
    Побачить знов зарізаний Івась...
    Але усе це згідно протоколу,
    Червона свитка відкриває школу,
    Червона тінь кривавого розколу
    Над домом із химерами знялась.
    І лине чорна тінь чужого бога,
    А для сліпих знімається кіно:
    Украдена в народу перемога
    В червоній свитці мчить у казино.
    Згадати Берестечко і Полтаву
    Іще примусить чорний гість – круп’є,
    Червону свитку візьме у заставу.
    Вино червоне він іще доп’є...

     
  • 16:47 04.12.2007
    0 0
    Дівчата, брава!
     
  • 19:08 04.12.2007
    0 0
    До: Oksanka007 - #127750


    Вірші, звичайно, хороші, але все-таки мені важко поставити їх у один рядок із людьми минувшини, нехай і недалекої.
    Олександр Олесь
    Безсмертники

    Вони давно вже втратили життя,
    В них згасло все, що тільки малось,
    Умерли всі і думи, і чуття,
    І тільки форма їх такою же зосталась...

    Але вони сміються, мов вві сні,
    І погляд мій приковують до себе,
    Нагадають розкоші весняні
    І кажуть про тепло, про радощі, про тебе.

    Ці квіти – спогади про світлі дні...
    І хай відносин наших світ погасне,
    А спогади все ж будуть жить в мені,
    Нагадувать про дні, про ночі теплі, ясні...

    1906

    Олександр Олесь.
    Айстри

    Опівночі айстри в саду розцвіли...
    Умились росою, вінки одягли,
    І стали ранку чекать,
    І в райдугу барвів життя убирать...

    І марили айстри в розкішнім півсні
    Про трави шовкові, про сонячні дні, -
    І в мріях ввижались їм казка ясна,
    Де квіти не в’януть, де вічна весна...

    Так марили айстри в саду восени,
    Так марили айстри і ждали весни...
    А ранок стрівав їх холодним дощем,
    І плакав десь вітер в саду за кущем...

    І вгледіли айстри, що вколо – тюрма...
    І вгледіли айстри, що жити дарма, -
    Схились і вмерли... І тут, як на сміх,
    Засяяло сонце над трупами їх!..

    1905

    Хоча, декого все-таки не можу не прирівняти, ну хоча б на капельку присунути до одного рядочка. От, наприклад,

    Олег Сухарев
    Мовчазна гинеш у пітьмі

    Мовчазна гинеш у пітьмі,
    З надією на краще завмираєш,
    Від Бога душу не сховаєш,
    Ні в храмі дивнім, ні в тюрмі.
    Тож з біллю доживати вік,
    В такі роки,ще зовсім молодими,
    А може зійде Володимир
    І знов зжене в Святиню рік,
    Щоб змити бруд із душ людських.
    Ми вийдемо веселі і щасливі,
    В співпраці доживем на ниві,
    Розвієм слід часів лихих.
    Та лиш мені не так здалось:
    Хто подихом досяг любові,
    Ще мало зтуженої крові
    За гріх людський в світ пролилось.
    О,Господи, навіщо Ти ділиш людські душі навпіл і примушуєш їх шукати одне одного в цій пустелі, що зветься життя!


    На підвіконні у тебе квіти

    На підвіконні у тебе квіти,
    В глиняних горщиках давніх століть.
    Диво- натхнення майстрів узріти,
    В танці орнаменту червону мідь.
    На підвіконні у тебе квіти,
    Тягнуться світла і прагнуть тепла,
    Радісна звістка приходить звідти,
    З іншого боку віконного скла.
    На підвіконні у тебе квіти,
    Знають чекання і знають твій сум,
    Знають як можуть тіла тремтіти,
    Солодко збувшись від одягу й дум.
    На підвіконні у тебе квіти,
    Ти вже ніколи не будеш одна,
    Та зупинившись на мить помітив,
    Інша сумує вже біля вікна-
    На підвіконні у неї квіти…
    13-16.12.2001.Київ


     
  • 00:07 06.12.2007
    0 0
    Дмитро Павличко

    Коли помер кривавий Торквемада,
    Пішли по всій Іспанії ченці,
    Зодягнені в лахміття, як старці,
    Підступні пастухи людського стада.

    О, як боялися святі отці,
    Чи не схитнеться їх могутня влада!
    Душа єретика тій смерті рада -
    Чи ж не майне де усміх на лиці?

    Вони самі усім розповідали,
    Що інквізитора уже нема.
    А люди, слухаючи їх, ридали...

    Не усміхались навіть крадькома;
    Напевно, дуже добре пам’ятали,
    Що здох тиран, але стоїть тюрма!
     
  • 03:44 06.12.2007
    0 0
    Я ще не навчилася, як тут відповідати і цитувати, але принагідно дякую
    Трошки лірики ...

    Оксанка Яблонська

    Оті...

    А ми - оті, хто вже не має мами.
    А ми є ті, у кого пів-крила,
    Бо наші мами десь під Небесами,
    Бо кожна мама жити не змогла.

    А є ще ті, хто вже не має тата.
    Вони також не мають вже крила,
    І болю й відчаю в них забагато:
    Душа бо тата спокій віднайшла...

    А є такі, хто ще не знає болю
    І відчаю, і гніву й пустоти.
    Хтось випустить весь гнів і сум на волю.
    Це можу бути я. А можеш - ти...

    Любіть батьків. Це зовсім небагато.
    Любіть усіх. І кожного із нас.
    Це просто так - любити і прощати.
    Це просто, бо прийшов... прощання час...


    А ти дарував мені крила (пісня)

    мені поламали знов крила...
    подерли мої вже вітрила
    і клапті спадають на груди
    і падають далі униз...

    ця пісня стара і не нова.
    уже хтось приносить тут дрова
    і вічність моя знов - нікуди,
    бо вже, он, запалений хмиз...

    а хочеться так політати!
    о, доле моя, ой, чия ти?
    і я вже злітаю до неба
    із сотнею сотень жарин...

    та серце твоє знову просить:
    не йди! не лети! уже досить!
    і я роздираю ці пута,
    бо ти на Землі знов один...

    чи була у цьому потреба?...
    згоріла у попіл цикута..
    .............................
    а ти дарував мені крила,
    мов білі невинні вітрила...


    І, щоб не закінчувати на сумній ноті, ще оце:

    Пане стосяйний

    Пані осіння, дозвольте я ваші замерзлії пальці
    Грітиму дотиком уст і самотнього серця...
    Пане стосяйний, та ж серце моє розіб’ється
    Крихтами скалок загострених, ранячи душу, як мавці...

    Пані осіння, я ніжно гортатиму серце, мов книгу,
    В пошуку чистих сторінок для себе, й напишу
    В кожну сторінку я оду, поему - по віршу...

    Пане стосяйний, у серці моєму задавнену кригу
    Ви віднайдете. Мов льоду шматочки прозорі
    Спогадів давніх... У ваших очах світять зорі !

    Пане стосяйний, дозвольте я вашу самотню оселю
    Грітиму жаром душі і самотнього серця...
    Пані осіння, та ж серце моє розіб’ється
    Крихтами скалок загострених, ранячи душу, як Лелю...

    Пане стосяйний, душею я вистелю постіль самотню...
    Голову ніжно вкладайте до мого ви серця...
    Чуєте пане? Для вас воно тихо так б’ється.
    О, пригортайтесь - пірнаймо в кохання шалену безодню...

    11.11.2007


    Окрім того, до Миколая збираємо і пишемо дитячі віршики для усіх українських діточок - будемо нести дарунок по усіх усюдах...
     
  • 03:45 06.12.2007
    0 0
    О. перепрошую, крила двічі полетіли...
     
  • 04:06 07.12.2007
    0 0
    До: Oksanka007 - #128133


    Гарнi вiршi, яскравi образи, маєте поетичний талант. Особливо сподобався менi третiй вiрш з алюзiями до Лесi Українки i написаний в її стилi.
     
  • 04:25 07.12.2007
    0 0
    А це-кiлька моїх улюблених поезiй:

    Iван Франко

    "Чого являєшся мені
    У сні?
    Чого звертаєш ти до мене
    Чудові очі ті ясні,
    Сумні,
    Немов криниці дно студене?
    Чому уста твої німі?
    Який докір, яке страждання,
    Яке несповнене бажання
    На них, мов зарево червоне,
    Займається і знову тоне
    У тьмі?

    Чого являєшся мені
    У сні?
    В житті ти мною згордувала,
    Моє ти серце надірвала,
    Із нього визвала одні
    Оті ридання голосні -
    Пісні.
    В житті мене ти й знать не знаєш,
    Ідеш по вулиці - минаєш,
    Вклонюся - навіть не зирнеш
    І головою не кивнеш,
    Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,
    Як я люблю тебе без тями,
    Як мучусь довгими ночами
    І як літа вже за літами
    Свій біль, свій жаль, свої пісні
    У серці здавлюю на дні.

    О ні!
    Являйся, зіронько, мені!
    Хоч в сні!
    В житті мені весь вік тужити -
    Не жити.
    Так най те серце, що в турботі,
    Неначе перла у болоті,
    Марніє, в’яне, засиха, -
    Хоч в сні на вид твій оживає,
    Хоч в жалощах живіше грає,
    По-людськи вільно віддиха,
    І того дива золотого
    Зазнає, щастя молодого,
    Бажаного, страшного того
    Гріха!"


    Олександр Олесь-"ТИ НЕ ПРИЙШЛА"

    "Ти не прийшла в вечірній час…
    Без тебе день вмирав сьогодні,
    Без тебе захід смутно гас
    І сонце сходило в безодні…
    Ти не прийшла в вечірній час.

    Тебе, здавалось, ждало море,
    І все не гасли скелі гір,
    І все дивилися в простори…
    І довго їх останній зір
    Шукав тебе і гас на морі.

    Ти не прийшла в вечірній час…
    Самотньо сонце попрощалось,
    І сумно, сумно день погас…
    Когось, мов, серце не дождалось,
    Хтось не прийшов в вечірній час."

    Італія. 1913


    Павло Тичина

    "Закучерявилися хмари. Лягла в глибинь блакить…
    О милий друже, — знов недуже —
    О милий брате, — розіп’яте —
    Недуже серце моє, серце, мов лебідь той ячить.
    Закучерявилися хмари…

    Женуть вітри, мов буйні тури! Тополі арфи гнуть…
    З душі моєї — мов лілеї —
    Ростуть прекрасні — ясні, ясні —
    З душі моєї смутки, жалі мов квітоньки ростуть.
    Женуть вітри, мов буйні тури!

    Одбивсь в озерах настрій сонця. Снує про давнє дим…
    Я хочу бути — як забути? —
    Я хочу знову — чорноброву? —
    Я хочу бути вічно-юним, незломно-молодим!
    Одбивсь в озерах настрій сонця.

    І сміх, і дзвони, й радість тепла. Цвете веселка дум…
    Сум серце тисне: — сонце! пісне! —
    В душі я ставлю — вас я славлю! —
    В душі я ставлю світлий парус, бо в мене в серці сум.
    І сміх, і дзвони, й радість тепла."


    Евген Маланюк
    "Сучасники (Павлові Тичині)"

    "На межі двох епох, староруського золота повен,
    Зазгучав сонценосно твій сонячно-ярий оркестр —
    І під сурму архангела рушив воскреснувший човен,
    Й над мощами народу хитнувсь кам’яний його хрест.

    І на древнім, на скитськім, на кров’ю залитім просторі
    Говорили могили, співали козацькі вітри.
    І у літери тайн степовії складалися зорі,
    Щоб пломінним пророцтвом означить початок пори.

    Так зродився ти з хвиль злото-синіх космічних вібрацій,
    Метеором огнистим ударив в дніпровські степи
    І, здавалося,— вріс. І над плугом схилився до праці,
    І вже мріяло серце про сонцем налиті снопи...

    Вили бурі історії. Рвали й жбурляли відвічне.
    О, ти знав, що тоді не сонети й октави, о ні! —
    Жорстко-ярим залізом ти пік одоробло північне,
    Й клекотіла душа твоя в гнівнім, в смертельнім огні.

    Раптом... брязнуло враз! І ридально навік розірвалось...
    І бездонним проваллям дихнула порожня луна.
    ...від кларнета твого — пофарбована дудка зосталась.
    ...в скривавлений Жовтень— ясна обернулась Весна.

    І по синіх степах дикий вітер повіяв примару,
    Щоб журить і жахать... Замогильний доноситься спів.
    І вночі мертвий місяць освітлить з-за сірої хмари
    Божевільну Офелію — знов половецьких степів."

    Листопад. 1924
     
  • 11:21 07.12.2007
    0 0
    До: Sviatoslav - #128211
    Нарешті я знайшла, як тут відповідати. Дякую
     
  • 11:26 07.12.2007
    0 0
    До: marena - #127978
    Мені також подобаються вірші класиків і сучасників про долю України. Маю такі твори і у своєму доробку.
    Оксанка Яблоеська
    Вставай, Україно!


    Вставай, Україно, з колін!
    Пора! Заклика усіх дзвін!
    Коли вже ти будеш вільна?
    Щаслива і нероздільна?
    Коли твої доньки й сини
    Додому вернуться з війни
    За долю свою і волю!
    Кинуті в чужому полю...
    Гнані по чужому світу!
    А там же, бо, нене, цвіту!...
    Вставай, хто ще має силу,
    Допоки смерть не скосила,
    Боротись за нашу долю,
    За ясного Сонця поле,
    За чистого Неба простір...
    Вставайте! Це ТАК просто...

    Але сьогодні день Катерини, святої заступниці усіх дівчат

    МАГІЯ СЛОВА. КАТЕРИНА. МОЛИТВА

    О, пресвятая Катерино,
    Ти долі гарної пошли,
    Молю Тебе, молю невпинно,
    Усім – з ким разом в світі йшли!

    Ой, Катре, Катречко, Катрусе,
    Пречиста, рідна, пресвята,
    До Тебе серцем я горнуся!
    Охорони мої літа...

    Охороняй мою, Ти, долю
    І тугу з серця прожени!
    Щоб не блукала в житті-полю, –
    Любов мою охорони...

    О, Катерино, рідна нене,
    Молитву чисту я скажу...
    Молися Богу Ти про мене...
    Я вірша світлого пишу...

    КАТЕРИНА – ЗАВЖДИ ЧИСТА

    Молитва моя до Катерини дещо наївна... Але інакшою вона і не може бути, моя мама Катерина завжди дбала про мене, тепер про мене дбає її Ангел...

    Усім дівчатам нині бажаю гарної долі!
     
  • 11:28 07.12.2007
    0 0
    опс... пальці стрибнули не туди і у мене виявилося не те прізвище... соррі..
     
  • 13:03 08.12.2007
    0 0
    Василя Симоненка:
    КУРДСЬКОМУ БРАТОВІ

    Борітеся — поборете.
    Шевченко

    Волають гори, кровію политі,
    Підбиті зорі падають униз:
    В пахкі долини, зранені і зриті,
    Вдирається голодний шовінізм.
    О курде, бережи свої набої,
    Але життя убивців не щади.
    На байстрюків сваволі і розбою
    Кривавим смерчем, бурею впади.
    Веди із ними кулями розмову:
    Вони прийшли не тільки за добром,
    Прийшли забрати ім’я твоє, мову.
    Пустити твого сина байстрюком.
    З гнобителем не житимеш у згоді:
    Йому "панять", тобі тягнути віз.
    Жиріє з крові змучених народів
    Наш ворог найлютіший — шовінізм.
    Він віроломство заручив з ганьбою,
    Він зробить все, щоби скорився ти.
    О курде! Бережи свої набої —
    Без них тобі свій рід не вберегти.
    Не заколисуй ненависті силу,
    Тоді привітність візьмеш за девіз,
    Як упаде в роззявлену могилу
    Останній на планеті шовініст.

    1963
    Дуже подобається Лєрмонтов, він чудовий поет, думаю, що ви мені пробачите, що вірш російською? Але вірш геніальний, я його читаю і насолоджуюсь!
        Смерть
    Оборвана цепь жизни молодой,

    Окончен путь, бил час, пора домой,

    Пора туда, где будущего нет,

    Ни прошлого, ни вечности, ни лет;

    Где нет ни ожиданий, ни страстей,

    Ни горьких слез, ни славы, ни честей.
    Где вспоминанье спит глубоким сном.
    И сердце в тесном доме гробовом
    Не чувствует, что червь его грызет.
    Пора. Устал я от земных забот.
    Ужель бездушных удовольствий шум,
    Ужели пытки бесполезных дум,
    Ужель самолюбивая толпа,
    Которая от мудрости глупа,
    Ужели дев коварная любовь
    Прельстят меня перед кончиной вновь?
    Ужели захочу я жить опять,
    Чтобы душой попрежнему страдать
    И столько же любить? Всесильный бог,
    Ты знал: я долее терпеть не мог;
    Пускай меня обхватит целый ад,
    Пусть буду мучиться, я рад, я рад,
    Хотя бы вдвое против прошлых дней,
    Но только дальше, дальше от людей.


     

Улюблені вірші

Наші Друзі: Новини Львова