Юрій Олійник
Тексти Автора
Юрій Миколайович Олійник (нар. 1956 р.) — український письменник (член НСПУ з 1988 р.), автор «Інферналій» та «Хроніки абсурду», прозових та поетичних творів і збірок: «Люди і дерева», «Дерева ростуть до зірок», «Подорож навколо динозавра», «Жити – завтра», «Бушмени» та ін. Лауреат конкурсу «Слово України» (Австралія, повість «Хто бачив білу ромашку?») та конкурсу журналу «Світо-вид» (повість «Одіссея Лукула-ворожбита»).
Автор філософської концепції «Симультанна історія» та численних полемічних публікацій в українській пресі.
Переклав з англійської фундаментальну працю академіка О. Пріцака «Походження Русі», монографію професора П. Герлиги «Історія Одеси», філософський ессей С. Леша «Соціологія постмодернізму» та ін.
Нижче наведені Уривки з журнальних та газетних рецензій творів Юрія Олійника:
Дві книжки, що з’явилися двома останніми роками в пістрявому белетристичному шумовинні, западають у душу. Своєю відвертістю і глибоким щемом, що досягає такого тремтливого звучання, коли прозу пробивають чисті джерела поезії.
-
«Вмируще і рожеве» іспанця Франсіско Умбраля та «Інферналії» українця Юрія Олійника.
Перша книжка відзначена найвищою літературною нагородою Іспанії – премією Сервантеса. Друга повільно, але впевнено знаходить свого читача.
У першій автор перекидає місток по той бік реальності, ведучи діалог із сином, якого втратив. У другій автор сам ставить себе по інший бік життєвого плину, звертаючись до сина і до всіх нас із зеленого півмороку вічності, вриваючись то легеньким вітерцем, то бузковим запахом, то гострим спогадом дитинства, щоб нагадати про істини, які зберігаються в нашій підсвідомості ще з прадавніх часів. І викликані із безпам’ятства попсової доби, озвучуються вустами міфічного і невмирущого Лукула. Ти запитуєш: то що воно таке - життя? Погортай "Інферналії"”.
(Е-журнал Національної спілки письменників України «Синопсис», 2001 р.)
-
«Хроніка абсурду», К., 2002
У книжці проступають три наче відокремлені рівні задекларованого в назві абсурду. Перший —побутовий абсурд, «комедія ситуацій» — на початку дещо відлякує, викликаючи підозру, що подальший текст зведеться до більш-менш удалого пошуку «гигикальних» ситуацій. Добре чи зле — але цього не відбувається, а серед звичних (сказати б, злегка неголених) дотепностей трапляються сцени, насправді майстерно вихоплені з дійсності.
Абсурд доктринальний, вибудований на цілковитій втраті змісту будь-якими соціальними доктринами чи поняттями за умов «ранньої та розвиненої перебудови», якось спроквола й непомітно перетік у сьогодення, а тому сприймається достатньо адекватно. Банки, що не можуть повернути грошей вкладникам і не банкрутують, люди, яких на підставі ніким не бачених розпоряджень виселяють із квартир, податківці, котрі полюють на найбідніших, — усе це досить життєво і вже не сприймається як абсурд. Зображення онтологічного абсурду, гра на нелогічності уявлень про час і простір становлять достатньо ризиковане літературне поле. Ризиковане — бо дуже легко скотитися і до банальності прописних істин, і до фальсифікації у вигляді потоку хаотичного й безладного квазіпостмодерного тексту, коли наприкінці так і хочеться додати: «А перед тим, хто не зрозумів, автор не винен. Бо він і сам не зрозумів». Проте тут Юрієві Олійнику вдалося залишитися в межах доброго тону. Стриманість і несхильність до зайвого меду в куті дозволяє, за великим рахунком, призупинитися на рівні формулювання питань, не переходячи до тиражування стандартизованих відповідей чи малозрозумілої писанини, що є лише індикатором страху перед банальністю.
І попри намагання автора задекларувати свій роман як абсурдистський — він таким не є. Надто очевидно постає з тексту проста ідея. Відштовхнувшись від рятівного покрову гротеску й абсурду, вона зринає питанням: як серед термоядерного синтезу, віднайденої темної матерії, релятивних систем зчислення і глобальних комп’ютерних мереж зберегти щось мале й незначуще, може, й просто смішне, але водночас — критично, смертельно важливе. Без чого немає сенсу вставати вранці та братися до будь-якої праці. Щось, схоже на запах печених буряків».
(«Дзеркало тижня», 49, 2003)
Повість «Бушмени» не схожа майже ні на що, читане раніше. Вона самобутня і, вочевидь, не має аналогів не тільки в творчості самого Олійника, а й в сучасній чи класичній українській літературі загалом. Скільки-небудь близькі асоціації можливі хіба з Куртом Воннегутом (особливо з його «Бійнею №5») та ще, можливо, з Генрі Адамсом і його «Автостопом по Галактиці». Абсурдизм, практикований автором, набув у «Бушменах» майже пророчої досконалості. Прокреслена максимально скупими штрихами епічність, повна відсутність морально-етичних оцінок довколишнього абсурду поєднуються в романі зі спокоєм, покорою та примиреністю з долею, яка, за версією автора, споріднює українську і бушменську душі. Притому текстова суміш дзен-буддизму, екзистенціалізму та легкого цинізму читається навдивовижу легко, практично на одному диханні. Цьому сприяє опуклість образів — мінімалістським, загалом, набором художніх засобів автор зумів не просто зобразити живих і переконливих героїв, а й створити при тому правдоподібний, без награності тестовий майданчик для вивчення можливостей морального катарсису ординарних пострадянських людей».
(«Дзеркало тижня», 52, 2004)
Джерело: Вікіпедія