Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 15 вересня 2019 року

Література :: Біографії

Юрій Олійник

Переглядів: 3881
Додано: Додав: 小説  1652
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Тексти Автора

Юрій Миколайович Олійник (нар. 1956 р.) — український письменник (член НСПУ з 1988 р.), автор «Інферналій» та «Хроніки абсурду», прозових та поетичних творів і збірок: «Люди і дерева», «Дерева ростуть до зірок», «Подорож навколо динозавра», «Жити – завтра», «Бушмени» та ін. Лауреат конкурсу «Слово України» (Австралія, повість «Хто бачив білу ромашку?») та конкурсу журналу «Світо-вид» (повість «Одіссея Лукула-ворожбита»).

 

 

 

 

Автор філософської концепції «Симультанна історія» та численних полемічних публікацій в українській пресі.

Переклав з англійської фундаментальну працю академіка О. Пріцака «Походження Русі», монографію професора П. Герлиги «Історія Одеси», філософський ессей С. Леша «Соціологія постмодернізму» та ін.

Нижче наведені Уривки з журнальних та газетних рецензій творів Юрія Олійника:

  • «Інферналії», К., 2000

Дві книжки, що з’явилися двома останніми роками в пістрявому белетристичному шумовинні, западають у душу. Своєю відвертістю і глибоким щемом, що досягає такого тремтливого звучання, коли прозу пробивають чисті джерела поезії.

  • «Вмируще і рожеве» іспанця Франсіско Умбраля та «Інферналії» українця Юрія Олійника.

Перша книжка відзначена найвищою літературною нагородою Іспанії – премією Сервантеса. Друга повільно, але впевнено знаходить свого читача.

У першій автор перекидає місток по той бік реальності, ведучи діалог із сином, якого втратив. У другій автор сам ставить себе по інший бік життєвого плину, звертаючись до сина і до всіх нас із зеленого півмороку вічності, вриваючись то легеньким вітерцем, то бузковим запахом, то гострим спогадом дитинства, щоб нагадати про істини, які зберігаються в нашій підсвідомості ще з прадавніх часів. І викликані із безпам’ятства попсової доби, озвучуються вустами міфічного і невмирущого Лукула. Ти запитуєш: то що воно таке - життя? Погортай "Інферналії"”.

(Е-журнал Національної спілки письменників України «Синопсис», 2001 р.)

  • «Хроніка абсурду», К., 2002

У книжці проступають три наче відокремлені рівні задекларованого в назві абсурду. Перший —побутовий абсурд, «комедія ситуацій» — на початку дещо відлякує, викликаючи підозру, що подальший текст зведеться до більш-менш удалого пошуку «гигикальних» ситуацій. Добре чи зле — але цього не відбувається, а серед звичних (сказати б, злегка неголених) дотепностей трапляються сцени, насправді майстерно вихоплені з дійсності.

Абсурд доктринальний, вибудований на цілковитій втраті змісту будь-якими соціальними доктринами чи поняттями за умов «ранньої та розвиненої перебудови», якось спроквола й непомітно перетік у сьогодення, а тому сприймається достатньо адекватно. Банки, що не можуть повернути грошей вкладникам і не банкрутують, люди, яких на підставі ніким не бачених розпоряджень виселяють із квартир, податківці, котрі полюють на найбідніших, — усе це досить життєво і вже не сприймається як абсурд. Зображення онтологічного абсурду, гра на нелогічності уявлень про час і простір становлять достатньо ризиковане літературне поле. Ризиковане — бо дуже легко скотитися і до банальності прописних істин, і до фальсифікації у вигляді потоку хаотичного й безладного квазіпостмодерного тексту, коли наприкінці так і хочеться додати: «А перед тим, хто не зрозумів, автор не винен. Бо він і сам не зрозумів». Проте тут Юрієві Олійнику вдалося залишитися в межах доброго тону. Стриманість і несхильність до зайвого меду в куті дозволяє, за великим рахунком, призупинитися на рівні формулювання питань, не переходячи до тиражування стандартизованих відповідей чи малозрозумілої писанини, що є лише індикатором страху перед банальністю.
І попри намагання автора задекларувати свій роман як абсурдистський — він таким не є. Надто очевидно постає з тексту проста ідея. Відштовхнувшись від рятівного покрову гротеску й абсурду, вона зринає питанням: як серед термоядерного синтезу, віднайденої темної матерії, релятивних систем зчислення і глобальних комп’ютерних мереж зберегти щось мале й незначуще, може, й просто смішне, але водночас — критично, смертельно важливе. Без чого немає сенсу вставати вранці та братися до будь-якої праці. Щось, схоже на запах печених буряків».

(«Дзеркало тижня», 49, 2003)

  • «Бушмени», К., 2004

Повість «Бушмени» не схожа майже ні на що, читане раніше. Вона самобутня і, вочевидь, не має аналогів не тільки в творчості самого Олійника, а й в сучасній чи класичній українській літературі загалом. Скільки-небудь близькі асоціації можливі хіба з Куртом Воннегутом (особливо з його «Бійнею №5») та ще, можливо, з Генрі Адамсом і його «Автостопом по Галактиці». Абсурдизм, практикований автором, набув у «Бушменах» майже пророчої досконалості. Прокреслена максимально скупими штрихами епічність, повна відсутність морально-етичних оцінок довколишнього абсурду поєднуються в романі зі спокоєм, покорою та примиреністю з долею, яка, за версією автора, споріднює українську і бушменську душі. Притому текстова суміш дзен-буддизму, екзистенціалізму та легкого цинізму читається навдивовижу легко, практично на одному диханні. Цьому сприяє опуклість образів — мінімалістським, загалом, набором художніх засобів автор зумів не просто зобразити живих і переконливих героїв, а й створити при тому правдоподібний, без награності тестовий майданчик для вивчення можливостей морального катарсису ординарних пострадянських людей».

(«Дзеркало тижня», 52, 2004)

 

Джерело: Вікіпедія

Наші Друзі: Новини Львова