Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: п'ятниця, 28 лютого 2020 року

Література :: Біографії

Олекса Влизько

Переглядів: 6429
Додано:
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Тексти Автора

Олекса Федорович Влизько (17 лютого 1908, станція Боровйонка Крестецького повіту Новгородської губернії — 14 грудня 1934, Київ) — український поет, прозаїк.

 

Біографія

Олекса Влизько народився 4 лютого (ст. ст.) 1908 року на станції Боровйонка Крестецького повіту Новгородської губернії, де його батько служив дяком, псаломщиком. 1917 року родина переїхала на батьківщину діда - в село Сигнаївка Звенигородського повіту Київської губернії (нині — Шполянський район Черкаської области). У 13 років важко перехворів на скарлатину і втратив слух. Ця травма компенсувалася вольовим розвитком пам'яті, начитаністю: книжка стала для хлопця одним із головних джерел формування художньої й соціальної свідомости. Закінчив мовно-літературний факультет Київського інституту народної освіти. 1928 року подорожував по Німеччині, згодом — по нагір'ях Паміру.

1927 року в пресі з'явилося повідомлення про загибель Влизька в Дніпрі. Вістка справила приголомшливе враження. Чільний тогочасний критик Володимир Коряк у центральній харківській газеті «Комуніст» умістив некролог, у якому назвав юного поета «українським Пушкіним» (див.: Коряк Володимир. Олекса Влизько // Комуніст. - 1927. — 2 серпня). Однак інформація виявилася звичайнісінькою містифікацією, що їх так полюбляли футуристи, Влизько згодом спростував її весело-іронічною заявою в пресі та новими книжками.

Після вбивства Сергія Кірова у грудні 1934 року заарештований разом із численною групою діячів української культури, серед яких Григорій Косинка, Дмитро Фальківський, Кость Буревій, Антін, Тарас та Іван Крушельницькі, Василь Мисик, Роман Шевченко, Анатолій Карабут, Михайло Оксамит та інші. За приналежність до міфічної контрреволюційної терористичної організації виїзна сесія Військової колеґії Верховного Суду СРСР на закритому засіданні 14 грудня 1934 року в Києві винесла Олексі Федоровичу Влизьку смертний вирок, який того самого дня було виконано. Реабілітований посмертно 1958 року.

Юрій Лавріненко в антології «Розстріляне відродження» писав: «Влизько-поет — це тільки обірваний початок. Або, як він сам про себе писав у передмові до "Живу, працюю!", - "тільки етап і шукання нових форм... До синтетичної рівноваги ще далеко..." З його жадібністю, темпераментом, естетичним поліморфізмом нелегко дійти "синтетичної рівноваги" за кілька даних йому долею літ. А все ж елементи власної синтези в ньому вже починали проявлятися. Яків Савченко писав з приводу Влизькової "Дев'ятої симфонії": "Я не знаю нічого кращого в українській поезії останнього десятиліття щодо такої шляхетності думок, такого міцного й суцільно-пафосного піднесення і, нарешті, такої широти й людяності мислення. Це тим паче вражає, що Влизькові всього 19 років". Коротенький восьмирічний літературний шлях Влизька позначений динамічними шуканнями, різнорідністю форм, жанрів, тем. Класицизм, футуризм, "виробнича поезія" й агітка, а над усім і передусім активний вітаїстичний романтизм».

 

Творчість

Рано почав писати вірші: спершу російською мовою, поступово зі словником удосконалював свою українську. У літературу Влизька ввів Борис Антоненко-Давидович, надрукувавши в київському журналі «Глобус» (1925. — № 22) його вірш «Серце на норд». Відтоді Влизько регулярно друкується в газетах «Комсомолець України», «Культура і побут», «Літературна газета», журналах «Життя й революція», «Молодняк», «Нова громада», «Червоний шлях». Зблизився з Михайлем Семенком і українськими футуристами, активно співпрацював у їхньому органі журналі «Нова генерація». Належав до літературних організацій «Молодняк» і ВУСПП. У першому номері органу ВУСППу — «Літературній газеті» — було надруковано напутні рядки з вірша Олекси Влизька «Поетові»: «Не лицемір, поете, серцем, і не роби із нього шарж, - замало глянути крізь скельця, на бунт, виспівуючи марш» (1927).

1927 року вийшла перша збірка поезій Олекси Влизька «За всіх скажу». Тогочасна критика напрочуд високо оцінила поетичний дебют молодого автора. Збірку відзначено премією Наркомосу УСРР на конкурсі до 10-річчя Жовтня. Попри тяжку недугу, вірші Влизька сповнені бадьорими інтонаціями, поет оспівував екзотику морської стихії, поривання в небуденність. Був невтомним шукачем образів і ритміки, суголосних добі національного відродження та революційної романтики. Автор збірок віршів «За всіх скажу» (1927), «Поезії» (1927), «Hoch, Deutschland!» (1930), «Живу, працюю!» (1930), «Книга балад» (1930), «Рейс» (1930), «Моє ударне» (1931), «П'яний корабель» (1933), «Мій друг Дон-Жуан» (1934), книжки нарисів «Поїзди ідуть на Берлін» (1931).

 

Джерело: Вікіпедія

Наші Друзі: Новини Львова