Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 05 липня 2020 року
Тексти > Жанри > Повість

Щоденник національного героя Селепка Лавочки

Переглядів: 25737
Додано: 30.03.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Юрій Тис-Крохмалюк

ЩОДЕННИК НАЦІОНАЛЬНОГО ГЕРОЯ СЕЛЕПКА ЛАВОЧКИ

Гумористична повість
--------------------------------------------------

ВСТУПНЕ СЛОВО

Odi memorem auditorem!
(Еразм з Ротердаму)

Не люблю читача, який забагато пам'ятає!
(Селепко Лавочка)

Ледве після довгих міркувань, я, Селепко Лавочка, вирішив віддати мій "Щоденник" до публічного вжитку. Це перемогла думка, що, коли Лука Апулей, античний колеґa по перу, міг зробити героєм своєї книжки осла, а Іван Франко лиса, то чому я не можу зробити героєм самого себе? Кожний хоче мати свою приємність, тим більше, коли жарт вміщає в собі завжди дрібку правди.

Я не міг вгадати в щодеянику всіх двадцяти п'яти тисяч героїв, які мали таке чи інше відношення до першої подвійної Української Дивізії УНА. Користаючись з цієї нагоди, згадую найбільше себе. (Кожний, кого не хочуть похвалити інші, має право хвалити сам себе!) А все ж таки, читаючи мій щоденник, ви, дорогі друзі, будете одною рукою тримати книжку, другою сміятися, а третьою вітати велику кількість колишніх комбатантів, яких прізвища й постаті тут зустрінете!

Теж не міг я дати повного огляду цілої дивізії й кожної її сотні, хоч і бував по різних частинах, і старався записати усе, як тільки можливо докладно. Решту можете собі доспівати кожен сам, згідно з відомою засадою: мудрій голові вистане відламок ґранати!

Коли моє ім'я буде виглядати комусь дивним, і він спитає мене, чи воно справді моє, я відповідаю на цьому місці: Так, моє! З браку кращого! І коли декого з людей невійськових вражатиме те, що стільки місця відпущено дівчатам, то я знову відповідаю завчасу, що кожний вояк будує свою дуже крихку майбутність на жіночій слабості, і врешті, як показав досвід, таки стає людиною статечною, тобто батьком родини. Як відомо, доти дзбан воду носить, поки не наллють до нього пива!

Вкінці хочу зложити глибоку подяку всім моїм співробітникам, без огляду на те, чи були вони героями, чи ні. Їх же тьма-тьменна. Вони-то надхнули мене писати мій щоденник, подали мені багато щасливих думок, піддержували мої наміри своїми жартами й ґротесками. Годі їх усіх вичислити! Згадаю тільки тих найповажніших, до яких зачисляю в першій мірі всечеснішого о. Еразма з Роттердаму, артис. та й письменника Василя Шекспіра й ґімназійного вчителя Івана Ґаллетті. На жаль, вони, з незалежних від них причин, не були вояками 1-ої Української Дивізії. Особливу вдячність відчуваю до редакторів і співробітників гумористичних журналів "Мітла" і "Лис Микита", які безсумніву репрезентують українську мудрість нашої доби. Усім моїм співробітникам я особливо вдячний за їхню, повну віри й жартівливої веселости, допомогу.

Якщо ви, шановні товариші зброї й дорогі читачі, знайдете в моїм щоденнику недокладності й помилки, не будьте надто строгими суддями! Всі ми й кожний з нас маємо свої особисті недомагання. Врешті, багато людей брешуть часом з вигоди; і з тієї вигоди говорять часом правду!

Селепко Лавочка

Постій на західній півкулі, в березні 1954.



І. ЧАСТИНА

ЗГОЛОШУЮСЬ ДОБРОВІЛЬНО ДО ДИВІЗІЇ. НЕВДАЛІ ІНТЕРВЕНЦІЇ. ТАКИ ВЗЯЛИ!
ДИВІЗІЙНА ПАРАДА. ДІВЧИНА З ТРИБУНИ. ВІД'ЇЖДЖАЄМО! ПРИЇХАЛИ! ПЕРШІ УСПІХИ
І ПЕРШІ ПРИКРОСТІ. П'ЯТЬ ХВИЛИН ДЖУРОЮ. ПРИЇХАЛИ ЖІНКИ. МОЇ ЗОЛОТІ ДУМКИ.
ХТО Я? ХОЧУ HA ПІДСТАРШИНСЬКИЙ КУРС. Я КІННИЙ ЗВ'ЯЗКОВИЙ. У ФРАНЦІЇ. Я ВИВІТРІВ!


2 липня 1943.

Їхав трамваєм і віз сахарину. Німецькі шуцмани зробили лапанку. Зловили й мене. При мені знайшли товар і його, звичайно, сконфіскували, а мене відвели на Городецьку. Там забрали документи й відпровадили за дроти табору. Я мав їхати на роботу до Німеччини.

Питали: Яку роботу знаю?

Я відповів: Усіляку. Можу бути інженером, директором, маґістром.

Призначили мене доглядати свиней у якомусь пруському селі.

3 липня 1943.

Спав добре й спокійно цілу ніч. Ранком заявив, що зголошуюсь до Української Дивізії. Зараз же випустили. Я пішов до Військової Управи. Показав посвідку зголошення.

— А папери у вас є?

— Нема. Маю лише свою фотографію, прошу!

Директор Навроцький глянув на фото й на мене.

— Цей самий, в порядку. Прийнятий.

Опісля я підійшов до якогось чоловіка з приємним обличчям.

Чи не могли б мене звільнити, або виреклямувати... Я віддячуся...

Мабуть не потрапив на відповідного референта, або немав потрібного імпонуючого вигляду. Викинули за двері. Тільки секретар Жарський сумовито подивився мені вслід.

5 липня 1943.

Перестудився, бо був у Мелянії, а ранком вийшов просто з тепла на вулицю. Пішов до лікаря. Стрінув Юська. Він іде до Дивізії, теж добровільно. Мало не розцілував мене на вулиці, коли довідався, що й я зголосився. Сказав поважним голосом: "Разом будемо проливати кров!"

Після цих патріотичних слів я пішов до уряду доповнень. До карти покликання причепив з-під споду сто марок. Референт був у відпустці, не вдалося. Сто марок подарував Мелянії. Юсько спровадився до мене, віднині ділимо нашу долю спільно.

6 липня 1943.

Вночі снився мені страшний сон. Мене ловили большевики. Я біг, біг, врешті знайшов у кишені пістолю й вистрілив. Страшний гуркіт збудив мене. Напіврозбуджений, я чув ще запах пороху. Цікаво, що коли я розповів цей сон Юськові, він запевняв мене; що й сам чув постріл. Референт ще далі у відпустці.

8 липня 1943.

Сьогодні прощалися з нами на Личакові, у "Луговій" домівці. Говорило багато людей. Говорив якийсь старий професор, що був при Усусусах. Казав, що ми навчимося, як смакує на фронті сухий хліб, коли його нема, та що Усусуси ще в чотирнадцятому році були горді з того, що є попередниками Дивізії. Пані редакторка Струтинська не плакала, бо має тверду вдачу, але порадила нам, щоб ми, коли будемо в ситуації "або-або", вибирали одне "або". При кінці сказала піднесеним голосом, що княгиня Ольга має жити відтепер у наших наплечниках.

Якось так випало, що говорити мусів я, бо інші ще не вміли поводитися в порядному товаристві. І я сказав, що заткнемо історії рота п'ятнадцятьма тисячами молодих і старих вояків, та що коли навіть хвилі світової катастрофи стануть перед нами на денний порядок, я особисто проллю з приємністю останню краплину своєї патріотичної крови. Я буду постійно пам'ятати про те, щоб вибрати "або", коли прийде "або-або", а в разі геройської смерти, маю бажання, щоб мене поховали на коханому Личакові, бо тут завжди таке свіже повітря. За ці слова публіка нагородила мене оплесками.

9 липня 1943.

Вечеряв у Мелянії.

10 липня 1943.

Снідав у Мелянії. Трохи мені шкода, що мушу її покидати, але я сподіваюся, що зуб часу висушить її сльози і з часом навіть ця рана поросте зеленою травою. Я вирішив писати воєнний щоденник. Я завжди хотів писати багато, бо люблю мистецтво. Але Мелянія не давала. Тепер буду мати змогу пером заспокоювати свої пристрасті.

12 липня 1943.

Ставав перед лікарською комісією. Наказали роздягнутися, донага. Кожний з нас стояв соромливо, із скромно зложеними руками. Коли ввійшли до лікарської кімнати, на нас зацікавлено, як коти на мишу, поглянули якісь військові і лікарі в білих і халатах. Мене записали й поставили під патик подібний до шибениці. Згори впала нагло на мою геройську голову тверда дошка, аж я здригнувся.

— Стій просто! — сказав хтось за мною.

— Один шістдесят п'ять — крикнув знову той хтось і написав мені це число хемічним олівцем на грудях.

Опісля я пройшов перед столом. Кожний з тих, хто сиділи, дивився коротко на мене і щось записував. А останній крикнув: здібний! — і прибив печатку. Раз на мої груди, а другий раз на папір.

Отже, таки взяли. Як я виходив, то побачив довгий ряд добровольців, і всі дивилися на мене. Я надув груди як личить героєві, і гордо оглянув цивілів.

— Не дуйся! — крикнув якийсь вояк із срібними нашивками, — за тиждень побачиш, що ти є ніщо. Зеро, нуль, ще менш, як ніщо!

Голі засміялися, нібито з мене, але відчувалося, що це тільки з чемности до того срібного. Це був кривий сміх.

Я скоро вбрався й став біля дверей. Тепер я буду сміятися, коли вони повиходять, позначені нумерами й печатками. Кудлак, Крушельницький, Лисяк, Мельник, Шевчук, Долинський, Кордуба. Личаків, Знесіння, Жовківське. Як би не було, я вже одною ногою герой.

17 липня 1943.

Була дивізійна парада перед будинком університету. На трибуні стояло багато людей, які з цікавістю до нас приглядалися. Деякі бігали сюди й туди, це були члени. Військової Управи. За ними бігав полковник Бізанець. Коли заспокоїлися, заграла музика, а потім ми всі маршували перед трибуною. Дівчата кидали нам квіти, але ми не піднімали їх з землі, мабуть тому, що йшли на війну. Мені подобалася одна бльондинка з чорним капелюшком над чолом. З лиця гарна, а як далі, то я не міг бачити, бо затуляли дошки й люди. Опісля ми уставилися рядами перед трибуною і тоді виступив пан Побігущий, той, що був майором у "Нахтіґалю", а потім за те німці його посадили. Він був у чорному, мав чомусь такі ж чорні, але вузенькі штани, і щось кричав до трибуни. На даний знак ми всі страшними голосами заревли: "Слава!" і почали розходитися. Близько я бачив тільки двох з Військової Управи: Михайла Кушніра, що причепив собі "Залізний Хрест" з першої війни, і лікаря Білозора, що мав чомусь настрашений вигляд.

18 липня 1943.

Ми вже на станції. З нами прощалися якісь пані й панове. Деякі плакали. Давали квіти, але не давали цигарок. Щастя, що маю свої.

Стою біля вікна. Дуже приємно, коли людину так шанують і відзначають. Виходить з усього, що я розпочинаю новітню історію України. Відразу з'їв усю німецьку ковбасу, яку дістав на дорогу. Хтось частував чаркою.

 
Наші Друзі: Новини Львова