Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 06 липня 2020 року
Тексти > Тематики > Художня  ::  Тексти > Жанри > Повість

Безмежність

Переглядів: 6938
Додано: 16.03.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Юрко Покальчук

БЕЗМЕЖНІСТЬ

Повість
--------------------------------------

Весна на Прикарпатті приходить швидко і враз. Повітря полонить густий запах зелені, котре якогось дня, ще наприкінці березня, раптом народжується в повітрі і вже не полишає його до пізньої осені, а скоріше до зими. На околиці Дилятина, що на Франківщині, гуляння вщухло нині вже пізно поночі. Луна від співу гостей широко котилася селом, бо столи винесені були надвір, а що був лише кінець квітня, то люди лише вдягалися трохи тепліше, коли сутеніло, a однаково на дворі празникувати було ліпше. Довколишні гори, густо порослі лісом, створювали затишок у долині, де пустило коріння село, ніби прихищали його від вітрів, опускаючи на Дилятин густий серпанок запахів свіжих трав та буйнолісся. Гуляли ген аж під горою, а що у співах виділявся могутній бас, який Карпати ледве гасили, то селяни знали, голова райради приїхав привітати з ювілеєм їхнього славного земляка, якому непомітно і для себе і для друзів, що завжди знали його струнким, підтягнутим, стриманим, незмінно доброзичливим і уважливим, але ніколи і ніяк не старим, виповнилось сімдесят п'ять років.
Все ж є люди, які завжди лишаються молодими, попри роки, що лягають на їхні плечі, а ще якою ж інколи важкою ношею, як ось на пана Володимира, що мав за спиною п'ятнадцять років сталінських таборів, міркував, позираючи на господаря, Лукаш Поліщук.
Гості потроху вже розходилися і роз'їжджалися по домівках. На деякий час ще лишилися ті, хто жив більш, або менш неподалік, або ж мав, як Лукаш, заночувати у господаря цієї хатинки на околиці Дилятина, у якій вже впродовж останніх десяти з лишнім років значну частину свого вільного часу проводили пан Володимир та його родина.
Незабаром і голова райради поїхав до себе у Дилятин, забравши у свій «газик» останніх гостей, і Лукаш лишився з господарем, його близьким другом, теж колишнім партизаном, паном Миколою і сином Любком, дружба з яким і зазнайомила Лукаша з цією родиною.
Господарка й іще дві сусідки, які допомагали їй, швиденько забирали все зі столу, виконуючи найдавніші жіночі обов'язки. Господиня дому, щоправда, ще й професор Франківського університету, але нині — лише дружина ювіляра, полишила чоловікам їхні «чоловічі» розмови, навіть Любчика не дуже змушуючи допомагати, аби дослухався до старших.
Любко щойно закінчив університет і працював y молодіжній львівській газеті ще неповний рік, Лукаш був значно старший, сам з Волині, але вже багато років жив і працював у Києві і теж займався журналістикою і вважав себе початкуючим письменником, бо щойно видав книжку оповідань, a відтак планів і замахів було у нього на майбутнє років чи не на сотню, ось тільки вибрати час, та засісти за наступну книжку вже доволі давно нагоди не випадало. Однак Лукаш не втрачав надії на зоряну хвилину, і завжди захоплено кидався на всякий новий матеріал, передчуваючи в собі можливість злету. А раптом отут і нагодиться саме те, що винесе його на нову, вишу хвилю!
Тут було саме те, напевне тут було саме те, але ж і досвіду в Лукаша ще й не було належного, і спроможності осмислити раптом забракло, коли він стикався віч-на-віч із тим, що було корінням, людською основою, і з тим, що одразу не виміряється, легко не піддається визначенню, а міститься в людині десь надзвичайно глибоко. Це захоплює, змушує думати, але, як глибока тайна, манить і не дає осягти себе, доти... Доки не прийде хвилина, коли збагнеш, коли зможеш.
Четверо чоловіків уже зібралися в хаті при електричному камінові, світла не запалювали, лише цигарки жевріли у сутіні на червонувате світло від каміна.
Пан Микола пішов в УПА в перші місяці війни, зовсім молодим зібрав (маючи вісімнадцять років) групу своїх ровесників, яка й стала осередком одного з перших упівських загонів на Рівненщині і Волині. Згодом він брав участь у найкарколомніших операціях, певний час їздив навіть у німецькій військовій формі, як шофер, вулицями окупованого Луцька, не знаючи мови, але готуючи чергову військову операцію. Після війни довгий час жив у Польщі під іншим прізвищем, а в Україну перебрався наприкінці «перестройки», тепер перебував на пенсії, вже другий рік нудився, і дуже цим неробством переймався, вже лаштуючись на якусь роботу.
Пан Володимир перед війною саме скінчив інженерні студії у Львівській політехніці, так само пішов до підпілля, а потім в УПА з початком війни, спершу керував в УПА спеціальною групою розвідки по підслуховуванню телефонних розмов противника, а згодом став заступником командира загону по розвідці, а потім певний час був заступником по розвідці командира фактично усього УПА.
Його взяли в полон совєтські енкаведисти пораненого, вже наприкінці сорокових років, і він відбув п'ятнадцять років таборів і п'ять років поселення, поки зміг повернутись додому, в Україну.
Розповіді пана Володимира завжди вражали Лукаша рідкісною простотою і скромністю, і вишуканою правдивістю. Найменше про себе у розповідях, завжди більше про когось.
Про себе казав лиш, що три роки спав тільки вдень і вже коли було власне по війні, вже коли вони переховувались у криївках і навіть, бувало, тижнями не мали жодних військових дій проти совєтських енкаведистських війск, довго не міг звикнути спати уночі, а через нервову перенапругу мав кілька років на обличчі екзему, яку не міг ніяк вилікувати, аж доки якось на селі не порадили йому народний засіб і за тиждень раптом усе минуло. Ото й усього.
Пан Володимир більше любив розповідати про своїх студентів. Упродовж останніх років він був викладачем Львівського поліграфічного інституту. I ось про людей, які в нього вчились, яким він з того чи іншого приводу повірив, які ніколи, це він підкреслював, не підвели його потім, не обманули його сподівань, він любив розповідати...
— Розкажіть про себе щось, пане Влодку, — просив Лукаш. — Конкретно про себе! У вас же стільки бойового життя за плечима.
— А що про себе? Живий, прожив життя уповні. А що робив — то був мій обов'язок, як кожного. От і все. А нагороди — то таке! Я старішаю і чимдалі частіше думаю про тих хлопців, які загинули, віддали своє життя заради нашої загальної справи, що йшли на смертельний ризик і вмирали, часто зовсім ще не спізнавши життя. Як ми не цінуємо миру і того, що маємо, і як хотіли цього ті, хто тоді воював з нами. I ми, ми теж! Чи не так, Миколо?
Пан Микола жвавий, круглуватий, трохи молодший за пана Володимира, але вочевидь з гарячим, неспокійним характером, озвався одразу ж бурхливо.
— Я тобі скільки кажу — пиши, Володю, пиши що можеш, бо то наш обов'язок перед тими, хто загинув, розумієш, то такий самий наш обов'язок, як було захищати нашу землю. Так зараз ми повинні захищати пам'ять про них. Аби не забулося, аби ніщо не було надарма, не зависало в повітрі. Який з мене писака? Ти знаєш, що важко, але ж я таки видав кілька книжок! Сам не міг, то взяв співавтора, зробили літературний запис. Але ж зробили. А ти? Ти ж майже літератор!
— По-перше, я за фахом інженер, Миколо, це раз. А по-друге — ось Любчик нехай пише, це його професія, а я... Я, може, й зберуся, але все ніяк, ти ж мало уявляєш, що таке робота у вузі, то все — люди, розумієш, люди, які проходять останній період зростання, змужніння і далі ідуть у життя. I коли мої учні сьогодні посідають якісь високі посади, і no цей день мене не забувають, то я думаю, що недарма там працюю. А що не встиг написати?..
Може, тому, що я не знаю, як про це написати. Слова нічого не виражають, Миколо, факт сам по собі голий, істина куца, коли ти не вмієш одягти її і подати. Але не зовнішньо, а вирізнити те, що всередині.
Головне, про що би мені хотілося написати, — це про наш спільний загальний стан там, у військовому таборі і взагалі в лісі, в партизанці.
Всі жили своїм життям. Мали різні настрої, різні долі, закохувались, розходились, ображались на когось або любились до нестями, але... всі були ніби одне ціле, ну от як один організм, щось нас спільне єднало, і пояснити це логікою важко.
Я не кажу про ідею, так, ми боролись за Україну проти окупантів німецьких і совєтських. Так, ми пішли в ліс, аби не дати нікому зробити нас бидлом і рабами. Але не лише це. Спільне перебування в небезпеці людей, об'єднаних однією ідеєю, витворює, я думаю, спеціальне біополе, спільну енергетику...
— Тату, а це не схоже на щось таке, як от у фільмі Тарковського «Солярис», що воно, оте таке розумове, ніби море, думає за тебе і поза тобою...
— Ну якщо вже йдеться про «Солярис», починати треба з повісті Станіслава Лема, який, до речі. народився і жив певний час у Львові. Отож, його повість називалась «Солярис», а по-друге, є, певно, щось і схоже, але в нас воно було інакше, я думаю, наша спільна енергія творила з нас ніби одну істоту, ми були якоюсь велетенською багатоістотною з'явою, і смерть кожного з цієї з'яви била по нас всіх, як ніби відрізали нам пальця або якусь ще частку тіла.
Нас єднала небезпека, але сила наша здавалась нам безмежною, і віра в це творила нас ніби незнищенними, безсмертними, хоч гинули хлопці один за одним. Часто на наших очах.
Але інший знову йшов у бій наступного дня, і чомусь не боявся, і не відступав. Бо ми були одне — ми були безмежні, ми становили собою частку всесвіту, космічної безмежності, в якій живе вища світова сила.
Але й загнув, — думав Лукаш, — ну де отаке от напишеш, я ледь второпую, що він каже, а відчути це, побачити це, щоби передати правду... треба було там жити, з ними жити, і бути одним із них... Чи намагатися уявити себе одним із них, якщо писати тепер...
— To одне, a то інше, треба писати, аби не забулося, аби молодші пам'ятали тих, хто боровся за
Україну і тих, хто загинув у боях за неї.
Це не просто слова, це потреба духу, збереження тієї енергії, яку вони віддали за наше життя, втративши свої. Хотілося би, щоб молодші записували від нас усі факти війни, які ще є в нашій пам'яті, а ми теж не вічні... Треба, щоб всі знали про тих, хто загинув і хто вартий пам'яті про себе...
— Теж правда.
— Тату, ти якось розповідав про Колю Мовчана. Скільки йому тоді було? — втрутився в розмову Любко.
— Десь біля шістнадцяти мав, як загинув, не було ще й шістнадцяти, це я напевне пам'ятаю. Він у кінній розвідці був останній час. А мати його й досі жива, ми й зараз листуємось... Вона зі Степаном, моїм помічником, по війні одружилась, a потім... Обоє в таборах пробули багато років, але дітей мають, і до табору встигли і після табору... Здорові волинські селяни!
А ще ж у нас був Льонька Кацап, який був хлопець! Просто улюбленець загону. Всі його любили. Красень, високий, кучерявий, тонкостанний! А хоробрий! Найхоробріший з усіх, мабуть!
— А чого прозвали його так зневажливо — Кацап? — подав голос Лукаш.
— Та він десь із Донбасу був родом, по-українськи на початку поганенько розмовляв, от його і прозвали Кацапом. To так, як кажуть, люблячи. Він потрапив у німецький полон на початку війни, утік звідти і прибився до нас. Виявилось, з москалями в нього свої рахунки. Попересаджали там його родичів у тридцяті роки, а когось і розстріляли. Коротше — наш був хлопець Льонька, свій в дошку, Лукаше. А він не ображався на Кацапа, ні, він вважав, що розвідникові краще мати кличку, ніж прізвище, про всяк випадок сам себе так називав...
— Слухай, розкажи ось Лукашеві, як ото вони з Миколкою зустрілися, тоді під Турійськом, і як то все було. Я кожен раз, коли про це чую, то в мене мороз по шкірі йде... — не вгавав Любко.
— Ну, по-перше, треба знати всю їхню історію, непрості то були взаємини. А ще справа в тім, що під час бою все часом мішається. Льоня, наприклад, теж був певний час у кінній розвідці, a по-друге... ніхто не знає, і в житті, як один сходиться з іншим, і чому... А вже в бою і поготів... Щось взагалі єднало їх, попри те, що один був дорослий, а другий юнак...
В лісовій гущавині на узвишші, що піднеслося серед трьох озер, розташувався великий партизанський табір.
Про те, що живуть тут віддавна, свідчили б хоч і землянки із дерев'яними дверима, стаціонарна кухня, чимале й доволі просторе приміщення, напівземлянка-напівбарак для медсанбату, та багато іншого.
У таборі було чимало жінок, дітей і старих, усе цивільне населення жило трохи далі, в глибині пущі, також у збудованих стаціонарних землянках.
Скрізь тут панував порядок — в одному місці імпровізована стайня для коней, в іншому щось на зразок клубу, бо й лавки там і підмостки, що видавали сцену, ще в іншому акуратними рядами вишикувались землянки і намети бійців.
Надходив час відходу до сну, порядок тут був укладений суворо, і в цю останню вільну годину після вечері, між дев'ятою і десятою вечора, партизани звичайно збиралися групками, вели свої приватні розмови, ділились спогадами і мріями, одне слово, це були години справжнього мирного життя.
Хтось розповідав анекдоти, хтось тихенько награвав на гармоніці і співав упівголоса, хтось жартував з медсестрою, а хтось вже зосереджено готувався до завтрашнього рейду.
Стояв теплий, літній вечір, початок серпня на Волині завжди теплий і лагідний, фашисти в цей період також якось поводили себе на диво тихо, день минув, як мирний.
Та це майже завжди означало, що завтра буде щось інше, що завтра війна нагадає про себе, і може, суворіше й жорстокіше, ніж учора. Але сьогодні, так, сьогодні був теплий літній вечір, і зараз, в цю хвилину, був мир. В усякому разі для тих, хто незабаром шикувався спати.
На обрізку колоди, що вочевидь вже не перший день служила тут лавкою, сиділи двоє і розмовляли.
В сутінках не розрізнити було їхніх облич, ані їхніх фігур, лиш no силуетах можна було б здогадатись, що один хлопчак, а другий старший, що розмовляють вони, як люди, що знають один одного віддавна, що говорить кожен так, як говорив би й собі.
Так говориш, коли дивишся в ніч, у темряву, в інший бік, але бачиш перед собою ту людину, до котрої звертаєшся, бачиш її іншим, особливим зором, хоч і сам про це не знаєш, бо живеш, як дихаєш, мовиш, як сниш. Коли звертаєшся серед понічної темряви до когось, хто тебе слухає, то як він тебе справді чує, не важить, що риси обличчя його пойняв морок, що ледь світяться очі під примарним світлом місяця, бо насправді саме отак і видно людину найкраще, і чути її найглибше, і говорить вона найправдивіше і найвідвертіше.
Що може порівнятися з правдою про себе і світ, висловленою іншому, коли живете ви в умовах, за яких кожного з вас, або й обох, завтра може не стати! Коли розмова не має іншої мети, іншого значення, аніж розуміння, аніж осмислення себе і всесвіту через іншого, завдяки іншому, навіть просто через його присутність, коли раптом виникає, сприймається, відчувається безмежність людської душі, її велетенський обшир, її позасвітність і незглибність, коли вона у величі своєї дії і спрямованості своїх почуттів і пристрастей, своєї глибини і тонкості дорівнюється безмежному всесвіту.

...Ну й діла, оце так, так! Давно я вже не вляпувався у щось таке! Аж трусить! I не зрозуміло від чого більше — чи від обурення, чи від несподіванки. Чи від злості на себе, чи на цього дурного пацана, чи на свою долю!
Завтра на операцію. Звичайно, поїзди, це вже справа більш-менш звична для мене, але ж ніколи не знаєш, яка і де буде охорона, де вирішать фашисти прочесати ліс перед поїздом, ну й так далі... Завжди треба бути пильним, а надто мені. Аякже, командир, отож — за всіх відповідаєш, не лише за завдання, але ж і за життя людей... А заснути не можу. Котра вже година? Певне, десь друга, а заснути не вдається, все думаю-думаю, не хочеться визнати, ой не хочеться, але таки мабуть я був неправий, я винен, а цей хлопчак мав рацію...
Однак правда так глибоко, так глибоко, що не хочу нікому й казати. Мені двадцять сім років і самотній я, як палець. Скільки себе картаю, що не відправив своїх до батьків на село, не подумав, не подбав... Хто знав? Хто знав, як буде? Як міг відправити? У перший день війни послати листа, щоби їхали на село? Хто думав, що все так затягнеться, хто знав, що через кілька місяців я потраплю в оточення, що дивом вискочу з палаючого танку, що лишуся живий і під пострілами фашистів, вибухами бомб, і потім, блукаючи лісами, вийду на українських партизанів. I знову оживу в боях. Хто знав?
Тільки почалась війна, через місяць і п'ять днів рівно прийшло мені — загинули при бомбардуванні. I Настя, і Петрик мій. Все зникло.
Відтоді я став такий лютий і похмурий, відтоді рвався на найкарколомніші операції, виявив Bleary, за яку мене нагороджували і раз, і вдруге, і втретє. Але що то важило. Я бив фашистів, як ніхто, я мстився і не знав пощади, не прощав боягузтва, цінував сміливість і з собою брав тільки відчайдухів.
Затямив собі одне — війна це війна, і треба воювати! Усе зараз тільки для війни! Усе, що стосувалось мирного часу, відкладається на потім!
Я вже давно живу тут як в якомусь маренні і, я думаю, всі так живуть тут. Ліс, землянки, намети — що ж тут доброго для усіх, а зокрема для жінок і дітей?
Ми втрачаємо тут лік часу, все міняється, і день може бути страшенно довгим, або зникнути вмить як хвилина, людські взаємини викривляються, перекошуються, перетинаються, і вже важко буває з'ясувати — хто кому тут хто, бо всі тут всім, ми всі разом, ми стаємо якимось одним цілим, ніби однією дикою лісовою істотою, в нас один на всіх страх, одне на всіх відчуття небезпеки і один на всіх час, помножений на отих кілька сотень життів, які є тут разом, сумарно наш час — безмежний, ми житимемо вічно, а може не житимемо зовсім, бо ніхто не знає, що кому і скільки доведеться, ми всі рідні, брати і сестри в Україні, в релігійному зверненні до вищої сили, яка називається вірою в Землю, в Рід, в Нас і в Наше, в Нашу Україну...
Степан Ковальчук — хлопець хоробрий, нічого казати, виявив себе вже не раз. А що втік з концтабору у Маневичах, то таке розповідає, аж слухати страшно. Як фашисти їх морили голодом близько двох тижнів, а потім, зібравшись разом із шляйками своїми на високих помостах над табором, — пили й їли там під музику. А полоненим кинули на їжу (а собі на розвагу) живу шкапу. Худющу, але ще живу. I зголоднілі в'язні розірвали її на частки, в той час, як ті зверху реготали і пили коньяк... казав Степан, що з рани, через яку в полон потрапив, черви паличкою виколупував, як вижив — невідомо...
Німці ніколи не ходили в ліс увечері, вночі, тим більше не водили полонених. Боялися самого лісу і вдень. На вірну смерть ішов, коли кинувся з колони раптом навтьоки. Куди їх вели? He знає. Може, й на розстріл, але сутінки, неподалік ліс, і казав Степан... Навіть не думав, що тікатиме, раптом побачив лише спину охоронця попереду, балка поруч, а далі — ліс і сутінки. Ще не подумав нічого, як уже тікав. Коли почув за собою автоматні черги, то вже біг, задихаючись, між дерев, уперед та вперед, не розбираючи дороги. Віття і кущі здирали з нього рештки одежі, а він біг, доки були сили... I добіг. Натрапив на упівських розвідників. Так урятувався.
Німці за ним і не бігли далеко. У надвечір'ї постріляли, постріляли, та й махнули рукою! Пощастило Степанові...
А тут, у загоні, підлікувався трохи. Перевірили його через певні канали і дали мені у розвідку. Зжилися ми добре і відразу ж. Він хлопець місцевий, з Волині, російською не говорить, а я по-українськи ніяк не вивчусь. Як щось скажу, то й досі всі регочуться. Так мене і охрестили Кацапом, як вони тут на русаків кажуть, навіть приємно. Та яка різниця, аби з людьми — по-людськи, ото найспільніша мова. I зжився я тут з хлопцями якнайкраще.
Про лихо своє з родиною я не розмовляв ніколи, але всі розуміли. А до мене взагалі всі чудово ставилися, і той же Степан...
А як він співав:

Німаки в село як вступили,
To перестрілєли всіх псів,
I вуйка Омелька забили,
Бо він в псєчій буді сидів.

Німака стояв з машінгвером.
Й сі цілив у наших хлопів,
А Місько тікав на ровері,
Німака йму кулко пробив.

А Штефко — той був дурнуватий,
3 гралєма си кинув на чон,
А чон йму си трафив жилізний
I Штефкови рушта потовк.

А цьоця Маруся, що Штефка любила,
Залізла під стріху і там сі спалила,
Стоїть на фільварку фігурка маленька,
To всьо наробила война.

Отак ми і жили. He можна було з війни і з нашого лісового життя робити тільки трагедію. Без жартів життя не рухається нормально.
Певна річ, що я спершу в тій пісні нічого не розумів, бо то було не просто по-українськи, а вже зовсім на діалекті.
I що «рушта» — то ребра, а «чон» — то танк, a «грале» — то вила, — я повинен був вивчити і зрозуміти. To вже майже для мене була іноземна мова. Але на діалекті і жарти і пісні ніби цікавіше сприймалися і справді дуже бавили людей, а цього було треба, аби не зосереджуватися на біді.
Все почалося, коли прийшла у загін Тетяна, з дітьми. Дивовижна жінка, чоловіка-вчителя розстріляли совєти за день до приходу німців у фортеці Любарта в Луцьку, разом з іще п'ятьма тисячами заарештованих, переважно інтелігенції. Вона сама з-під Луцька, кілька місяців минуло, побачили усі, що німці не кращі ніж совєти, то Тетяна почула, що є наші партизани в лісі, знайшла хід і разом з дітьми — в УПА.
Миколці було тоді чотирнадцять, а Зіні й того — десять. Отак і жили у загоні партизанські діти разом із матір'ю...
Гарна була Тетяна, ой гарна ж, і років їй було ледве за тридцять, чорна довга коса, очі циганкуваті, і вдача сувора, тверда і водночас добра і по-материнському лагідна.
Але ж і заболіло якось мені, коли побачив Н. Заболіло, щось озвалось всередині відгомоном, болем, порожнечею. Тугою і пусткою. I замовкло.
He час зараз, і не міг я, і не хотів. He хотів нічого бажати, тільки воювати, тільки бити фашистів, тільки...
Миколка попросився до мене у розвідку. Може, тому, що не дозволив я собі до його матері прорватися початковим своїм почуттям, може, ще чомусь, але припав він мені до серця, як рідний.
I він від мене майже ні на крок, аж Тетяна сміялась. Дивись, Льоню, він у тобі і батька і брата бачить водночас. He смішно було тоді їй, я знаю, але вона по тих словах усміхнулась і пішла в свою медчастину. А в мені знов щось зойкнуло всередині, і знову я замовк, прислухаючись до себе, і не почув більше нічого.
А час минав. Уже рік минув, відколи Миколка прийшов до мене у розвідку, вже скільки бойових операцій ми провели, і німці поволі відкочувалися на Захід, і вже частина України була вільною від німців, і зняли з Ленінграду блокаду, і перемогли під Сталінградом. Так... Перемогли. А що чекало нас усіх тут, нас, упівців, які воювали проти німців, але не приймали совєтської влади? Я, як і всі, з одного боку радів, почувши про Сталінград, радів нестямно, а вночі мало не вив від горя, що накотило на мене з новою хвилею...
Родини в мене вже не було.
Ми всі сподівалися, що Захід не допустить повернення сталінізму в Західну Україну і тут настане новий нормальний лад, як у західному світі, що американці відкриють з часом фронт проти совєтів і поставлять комунізм на коліна.
Такі були у нас тоді сподівання, про це говорилося і мріялося.
Ще кілька місяців тому я підмітив, що Степан у медчастину почав учащати, по кілька разів на день туди бігає. Але спершу ні про що гадки не мав. Молодий він дуже, навіть за мене молодший на два роки, куди йому...
Але якось я зібрав розвідників, і після розгляду справ, дивлячись впрост на Степана, сказав, щоби не забивали нічим дурним собі голову, зараз не час для кохання. А надто для поверхових, тимчасових романів. Зараз війна, на все решта потім буде час...
— Якщо буде! — тихо відлунився голос Степана.
Я скипів:
— Буде чи ні, то вже справа долі, а наша зараз — думати про перемогу над ворогом, а не хвоста крутити собі, зрозуміло?
Від тієї розмови стало й мені не по собі, і я одразу ж пішов до свого намету й усівся там на нарах, відчуваючи, що щось таки не так, але не бажаючи собі аж ніяк у цьому зізнатись...
День минув у звичайних клопотах, а надвечір... власне, пізно увечері, вже майже поночі, я вийшов подихати повітрям (несамохіть чи ні, й собі не визнаю навіть зараз), і раптом помітив постать, що, озираючись, простувала поза наметами, присіла біля одного врешті, потім випросталась і відійшла до дерева. 3 намету незабаром вийшла жінка. Так, це була звичайно Тетяна. У постаті чоловіка я відразу ж пізнав Степана, хотів лише пересвідчитись...
Тетяна підійшла до нього, і на мить їхні обриси злилися у сутінках. Я не міг бачити поцілунку, міг лише здогадуватись, що так було.
Хвиля образи, навіть люті, захлиснула мене, я ж наказав, довкола війна, люди гинуть, у неї діти, а він... А вона...
Я ледь стримався, щоб не кинутися до них відразу, але пересилив себе, потім треба було більших доказів, щоб витягти їх на суд товаришів, на осуд за зганьблення...
Я вже уявляв собі, як вони зливаються в акті кохання, як цілуються, і їхні губи вливаються одне в одне, як він задирає їй спідницю і лізе туди руками, як розстібає собі штани і лягає на неї і входить у неї, у ту жінку, яка сподобалась мені, з сином якої я був такий близький, як батько, як друг і брат, вона ж бачила сама, вона могла про мене пам'ятати, думати, а тут хтось інший з нею зливається в одне, хтось дістає щасливе задоволення від її тіла і вона від його чоловічої хоті, від його стрижня, від його рук і тіла, яке корчиться на ній, від його стогону і щасливого випинання усім тілом в неї, від того, що вони разом...
Мені хотілося вбити їх обох зараз. Просто піти і розстріляти з пістолета обох, під час їхнього похітливого, бридкого акту — за зраду, за недостойну поведінку, за ганебне ставлення до нашої справи...
Я зачекав, доки вони подалися далі за дерева, і пішов за ними. Коли я порівнявся з наметом, де жила Тетяна з дітьми, і навпроти якого Степан із Тетяною й щезли за деревами, вдивляючись у їхньому напрямі, то ледь не перечепився об якусь темну постать, що несподівано виросла переді мною.
 
Наші Друзі: Новини Львова