Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 17 липня 2019 року
Тексти > Тематики > Дитяча  ::  Тексти > Жанри > Казка

Казка про братика та сестричку

Переглядів: 10566
Додано: 01.12.2010 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Джерело: http://www.ukrlit.vn.ua/lib/zbanatsky/b4u04.html
КАЗКА ПРО БРАТИКА ТА СЕСТРИЧКУ


І

Чирик був старим, досвідченим горобцем. Його дзьобик аж почорнів від часу, а колись чорні баки біля очей стали зовсім сивими. Але він не зважав на свої роки, а, як і раніш, був по-молодечому моторним і хвалькуватим. Дивився він на все зверхньо, ніколи не сумував і був упевнений у своєму щасті.

— Ще не народився той кіт, — хвалився він перед сусідами, — якому потрапив би Чирик у зуби.

Все своє життя Чирик прожив безтурботно: їжа сама йшла йому до дзьоба, а мешкали вони зі своєю горобчихою і виводили горобенят під дахом старої дачі. Він уже й не пам'ятав, скільки поколінь виростили вони зі старою в тісному гніздечку. Хоч і не було в Чириковій хаті особливих розкошів, але він ніколи не скаржився ні на тісноту, ні на темряву. Навпаки, при нагоді він хизувався перед знайомими:

— Я такого, скажу вам, пір'я здобув для свого гніздечка, що моя горобчиха, просто кажучи, раює. В такій м'якій та пишній

постелі тільки висиджувати горобенят.

Слухаючи ту мову, спітніла від сидіння на яєчках горобчиха бурмотіла:

— Тільки висиджувати... Сам би посидів. Тут пір'я висипається від задухи, а він, старий дурень, хизується перед тією моргухою Цінь-цінь.

Та безклопітному життю старого Чирика цієї весни настав кінець. Прийшли на дачу люди з пилами й сокирами, вилізли на будинок і почали зривати старий жерстяний дах.

— Ой лишенько! — залементувала горобчиха. — Чирик! Чи рик! — перелякано кликала вона чоловіка. — Та де ж тебе біс носить, іди-но сюди!

— Я — Чирик! Я — Чирик! — відрекомендувався горобець теслярам. — Я не потерплю цього безчинства!

Та теслі вдали, що не почули тих погроз, і робили своє. Швидко здерли прогнилий дах, потім збили порохняві крокви та лати, а тоді взялися й за стелю та стіни.

Кілька днів сидів Чирик, надувшись на сухому дереві, неподалеку від зруйнованої дачі, і сердито відгризався від горобчихи.

— Що ти собі думаєш, старий дурню! — допікала його горобчиха. — Он всі сусіди вже гнізда ремонтують, класти яєчка збираються. А та моргуха Цінь-цінь уже навіть першим яйцем похвалилась...

— Похвалилась? — знехотя перепитав Чирик. — Куди ж вона його поклала?

— В гніздо, відомо. В старому пні на межі садиби.

— В старому пні? Та вона з глузду з'їхала! Він же зовсім спорохнявів.

— Тебе не спиталась. Ти б краще про своє гніздо подумав.

Старий Чирик промовчав. Поки що він не збирався покидати старого, рідного подвір'я. Тут він знав кожне дерево, кожний кущик, кожну штахетину на загорожі. І раптом все це кинути?

Час від часу навідувались сини, дочки, добрі сусіди.

— Ох, яке нещастя на вашу голову, любий Чирику! — співчували вони. — Переходьте, татуню, до нас жити, якось до смерті

догодуємо.

На ту мову Чирик лукаво жмурив ліве око.

— Рано ще на чужий хліб переходити. Ще Чирик жив, ще жив, кажу.

Чирик бачив, як професор восени садив молодий садок. А він знав, що коли людина сад садить — тут вона й хату по будує.

І Чирик не помилився. Після того, як теслі розібрали стару хату, вони почали наново зводити стіни.

Чирик торжествував.

— Чи я тобі про що цвірінькав? — чіплявся він до горобчихи: — Чи не на моє вийшло? Чирик тобі, стара, на вітер цвірінь

кати не буде.

І, забачивши вертляву синицю, яка несла додому відерця на коромислі, гукав:

— Шановна Цінь-цінь! Зайшла б на хвилинку, обмінялись би новинами.

— Ой, пробачте, любий дядечку Чирик. Зовсім закрутилась. Оце збираюсь на яєчка сідати, то воду ношу, вимити в хаті добре треба.

— Даремно поспішаєте, люба Цінь-цінь, ой даремно. Ненадійний ваш пень, от запам'ятайте моє слово — старий Чирик все знає.

— А чому ненадійний? — закопилила ображено губи синиця Цінь-цінь. — У нас, дякувати долі, пні не гірші, ніж в інших. Принаймні кращі, ніж у тих, в кого зовсім гнізда немає.

Хоч Чирик і розумів, у чий город камінець, але пропустив ті слова повз вуха.

Настав день, коли старий Чирик облітав усі сусідні дачі, побував на кожному дереві, біля кожного сусіднього гнізда. Він запрошував дорогих гостей на новосілля.

На подив собі, він усюди наривався на відмови — всі родичі та сусіди були заклопотані своїми справами. Хто сидів на яєчках, а хто вже годував ненажерливих малят.

Новосілля вони справляли вдвох з горобчихою. На хвилинку була залетіла сусідка Цінь-цінь. Та й то не для того, щоб погуляти, а попоїсти на дурничку. Старий Чирик поцигикав на цимбалах, а горобчиха з синицею потанцювали трохи на новому даху. На тому Чирикове новосілля й закінчилось.

II

У той час, коли в синиці Цінь-цінь із п'ятнадцятьох яєчок вилупилось перше пташенятко, а Чиричка збиралася покласти друге яйце, на дачі з'явився професор.

Професор Чирикові сподобався ще з першого знайомства. Це знайомство відбулося минулої осені. Поважний, вже сивіючий чоловік, прибувши на дачу, відразу ж узявся за садок. Кілька днів він викорчовував старі пні, спилював сухі дерева, копав широкі та глибокі ями. Чирик і ока не спускав з незнайомця. Кілька разів горобець підлітав до нього, сідав поблизу на суху гілляку, допитувався:

— Чи рік тут житимеш, чи вік вікуватимеш?

Чирик не розгнівався на нового господаря, хоч той і не звернув уваги на його питання. Йому навіть сподобалась професорська серйозність, і він сказав горобчисі:

— Чи рік, чи вік, а видать — добрий чоловік.

— Побачимо, побачимо, — скептично заявила Чиричка.

Та сьогодні Чирик, побачивши професора, не промовив і слова, — ніби йому заціпило. Справа в тому, що поперед господаря, як буря, влетіли у садибу хлопчик і дівчинка. В одну мить вони оббігли оновлений будинок, і вже чорноокий хлопчина, жвавий і меткий, спритно поліз по драбині на горище.

— Ільку! — покликав професор. — Не лізь на горище.

— Я лишень гляну, — і оком не моргнув хлопчик. Він ще швидше подерся вгору і сестричку покликав: — Давай, Юлько, за мною.

Дівчинка, білокоса, кирпатенька, з сірими великими очима, благально зиркнула на тата, попросилась жалібно:

— Тату, мені можна?

Ілько вже нишпорив на горищі.

У Чирика тривожно билося серце. А Чиричка крильми ударила в боки:

— Ой лишенько. Жив, жив спокійно, а тут на тобі. Пом'янеш моє слово, отой чорноокий до гнізда добереться.

— Чи ж добереться, чи ж добереться? — бадьоро процвірінькав Чирик. — А коли й добереться, то хіба таке горобеня заповзе в наше гніздо?

Тим часом Ілько, мов мишка, оббіг все горище і, ніби нюхом відчувши, де міститься Чирикове гніздо, завмер у тому кутку.

— Юля! А тут, певне, горобцеве гніздечко.

— Чув? Чув? — простогнала Чиричка.

Саме в цей час професор примусив Ілька покинути горище. Повів дітей на город.

Молоді деревця вже викидали перші листочки, а біля огорожі, мов молоком облиті, стояли вишні. З землі виповзли широкі, гострі, наче леза ножа, листочки півників, пробилися перші па ростки півонії, нарцисів та лілеї.

 
Наші Друзі: Новини Львова