Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 16 січня 2021 року

Білочка (Разом з Шевою)

Переглядів: 5839
Додано: 06.01.2011 Додав: ЛЕВ  текстів: 1281
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Охіренна природа. Університетський парк абощо. Судячи з величезної кількості с і р и х білок на деревах і на землі, дія відбувається в північних штатах. Рання весна. Парком пензлює якась делеґація — два солідні материкові типи, перекладач і двійко місцевих професорів у сірих костюмах з метеликами — клоновані Джорджі Грабовичі. Один з материкових, той, що вгодованіший, час від часу смикає свого земляка за рукав і вигукує: «Диви! Оно білочка!» Ніхто не звертає уваги на парочку, яка розляглася під геральдичним кленом просто на землі, не зважаючи на досить прохолодну погоду:

ВОНА. Зелене пальто, строкатий шарф, повна спорідненість із природою.
ВІН. Породистий, але дещо облізлий. Почувається некомфортно.

Делеґація зникає з поля зору. За деякий час голосно траскають двері (університетські?), і жіночий голос іноземною мовою вигукує: «Сучий син! Щоб ти здох!»

ВОНА перевертається на спину.
ВІН йорзає по землі, намагаючись приховати ревматичні симптоми.

Затемнення.

Ця ж парочка сидить у переповненій вокзальній почекальні.
ВОНА вдало вдає, що дрімає. Навіть щось бурмоче уві сні.
ВІН невдало вдає, що дрімає. Просто так.
Селектор повідомляє про прибуття якогось поїзда, здається, ніжинського. Голосно траскають двері (вокзальні?), і чоловічий голос іноземною (східного патріархату) мовою вигукує: «Сама ти сучка. Дістала, beep, нафік, я вже маю beep, твої beep, beep, beep». Поїзд відправляється.

Сліпуче світло. Кіно.

ВІН і ВОНА на сцені. Два стільці. Параноя, ностальгія, нудьга. Траскають двері, йдуть титри. В основному лайливі. Після слів: «New Line Cinema prezents» —

ВІН (наставляючи праве вухо до суфлера) Дивись… Оно, гм-м-гм, білочка.

ВОНА кидає в нього рукавичкою, здавлено сміється, і тут усе й розпочинається.

ВОНА. Не лякай мене, буль ласка… Нащо ти мене сюди затягнув? Краще б телевізор вдома подивилися. Якщо тобі від цього легше…
ВІН. Не легше. (Піднімає рукавичку, роздивляється, принюхується).
ВОНА. Не треба було тебе слухати. Ти ж знаєш, що у мене…
ВІН. Що у тебе? Що там ще у тебе?
ВОНА. Не можу довго сидіти на одному місці.
ВІН (іґноруючи слова суфлера «Ой, ой, ой, не може вона на одному місці всидіти. Можна подумати. Знаю я тебе, шило в мішку», далі нерозбірливо). Ага. От тому ти й тут. Зрештою нейдинейдинейди, ніхто тебе не тримає.
ВОНА. Аякже! Не тримає… Не тримає він… Ти там знаєш, тримає мене щось чи не тримає. Скажи ще, що це я сама постійно влипаю в чужі історії! Ну влипаю, допустимо. Тобі яке діло. Це ж не твоя історія.
ВІН. А чия?
ВОНА. Чия, чия. Нічия. А навіть якщо і твоя, що це міняє. Для мене. Ну влипла, влипла і впливла. Тепер кохай мене безтямно. (Пауза). Майструй для двох по два крила. І тара-рам-пам-пам недавно. (Пауза). Ну ти і кадр! Слухай, ти ж страшна людина! Монстр. З тобою треба бути обрежною. Деміург дрантивенький. І нащо я тебе послухала! Нащо я тебе послухала? Кого? Тебе! Послухала! Нащо? Я не кричу. А хоч би й кричала, то й що? Дивись! Дивись! Вони в слові presents помилку зробили! От тобі й білочка. Hollywood. Кінець світу. (Мовчання.) Їсти хочу…
ВІН. Маєш рацію, потрібно бути обережними. І харчуватися реґулярно, чорти б усе побрали. Забуваю кирилицю. Звідси й помилки. Не пам’ятаю снів. (За стіною чути гуркіт, ніби хтось впав. ВІН здригається). Таке відчуття, ніби у всьому будинку раптом почали протікати крани. Ось-ось потече зі стелі. Останній приятель перестав відписувати на листи.

ВОНА робить невизначений жест рукою, який нібито повинен пояснювати все.

ВІН (зриваючись з місця). Козел твій Кіркеґор!
ВОНА (тихо). Бєрдяєв.
ВІН (не слухаючи). Духовність — більша конкретність? MERDE! Коректність, дурепо! Коректність! Це коректорська помилка.
ВОНА (повертається, щоб вийти). Поганий початок.
ВІН. Це через дурепу?
ВОНА. Через духовність (йде).
ВІН (хапає книжку, гарячково гортає, читає). Щастя — слово, якого немає в моєму словнику. Бути щасливим… (бурмоче, пропускаючи рядки) …точніше — прижиттєво мертвим. (Далі ковтає рядки, випльовуючи окремі слова) В тому… промовляють це слово… бачу капітуляцію… для мене… чарівно гострих кутів… коли питають… починає нудити…

ВОНА зупиняється.

ВІН. Вибач.
ВОНА (піднімаючи обличчя догори). Стеля протікає.
ВІН. Байдуже. І так початок доведеться переписати.
ВОНА. Чого ти вічно сіпаєшся? Будь самим собою.
ВІН. Це теж перепишемо.
ВОНА. Як хочеш. Зрештою, це твій вибір.
ВІН. Ага. Основне — правильний набір шрифтів.

Довга пауза.

ВОНА. Звідки в тебе стільки манірності?
ВІН. Захисна реакція.
ВОНА. Не бреши.
ВІН. Кажу тобі — захисна реакція.
ВОНА. До того всього ти ще й самовпевнений і невиправний егоцентрик. О, ти хотів би, щоб було від чого захищатися! Але, дорогенький, на жаль…
ВІН. А білочка?
ВОНА. Нема в тебе ніякої білочки. І галюніків немає. Допився ти лише до епілепсії. Та й то спорадичної. Достоєвського з тебе не вийде.
ВІН. Давай введемо мораторій на прізвища. І ще на деякі слова.
ВОНА. Наприклад?
ВІН. Ну там «вічність», я не знаю, «душа», «нірвана».
ВОНА. З гівна солдатики.
ВІН. Що?
ВОНА. Гівно. Солдатики.
ВІН (подає рукавичку). Візьми.
ВОНА. Пізно.
ВІН. Як хочеш. (Після паузи). Якось це все не вставляє, що?
ВОНА. А тобі тільки б вставити кудись, ізвінітє за каламбур.
ВІН. Ну-ну, попрошу без образ. Гра слів повинна бути вишуканою.
ВОНА (відлунням). Дна снів долина всує вишикувана.
ВІН. Вона…
ВОНА (підхоплюючи). Він…
ВІН (поспіхом). І вони сюжетні, вони — наче фільм, по якому блукаєш…
ВОНА. Стоп. На цитати теж ембарґо. Тобто мораторій.
ВІН. Про що ж ми тоді будемо розмовляти?
ВОНА. Твої проблеми.
ВІН. Ну от, так завжди. А ще питаєш, чому тебе чоловіки бояться.
ВОНА. Тільки такі, як ти.
ВІН. Таких більшість. За нами майбутнє.
ВОНА. Past in future.
ВІН. Будемо говорили, чи будемо собачилися?
ВОНА. So, бачили очі, що вибирали.
ВІН. Ти що, на конкурс каламбурів прийшла?
ВОНА. Твоя школа.
ВІН. Ой, ви мнє льстітє.
ВОНА (відбирає рукавичку, яку він ще досі тримає в руках). Мудак.
ВІН. Ого.
ВОНА. А ти думав.

ВІН хапає ручку, щось записує на картці, запихає картку в конверт, довго його слинить і, не адресуючи, віддає ЇЙ. ВОНА стрімко витягає із сумочки марку, наклеює на конверт і віддає ЙОМУ. ВІН вихоплює із загашника печатку, штемпелює листа й знову простягає ЇЙ. Темп передач пришвидшується. ВОНА малює на звороті конверта хрестики, як це роблять люди, котрі вважають, що їхню пошту можуть перлюструвати, і, річ ясна, повертає ЙОМУ. ВІН по недовгих ваганнях заліплює конверт скотчем, ВОНА обмотує товстим поштовим шнурком, ВІН розігріває сургучеву печатку, ВОНА вихоплює листа в НЬОГО з рук і дре на дрібні шматочки. Через шнурок і скотч це вдається погано. Згори сипляться білі пелюстки. Загораються досвітні вогні. Звучить музика.

ВІН. Слухай, ніколи тебе не питав, а яку музику ти любиш?
ВОНА. (Вагаючись, чи відповідати на запитання. Видно, що їй боляче). Гарно в тебе виходить! Спочатку обмежуєш мене своїми допотопними ремарками, нав’язуєш мені свої думки/слова, змушуєш поводитись як істеричка, а потім питаєш про музику?! Ти ж все за мене знаєш — бабахни собі екстезі і придумай сам, яку музику я люблю… А чого ти чекав після того… після того, як усе це наговорив за двох? Ти ще й шизофренік? Я не заперечую — це майже геніально. Але… чи ми спробуємо почути одне одного, чи ти будеш концертувати сам. Ну, ну! Не соромся. В тебе гарно виходить все й наодинці. Хіба тобі хтось потрібен?
ВІН. На себе подивися!
ВОНА. Дивлюся. Нічого цікавого. Трус. (Раптом злякалася). Що, несмачно? (Напружено). Трус, трус, трус… Чи я тобі лялька? Що, з лялькою легше? Безпечніше, зручніше… Туди-сюди. Очками луп-луп, ніжками туп-туп…
ВІН (тупо). Туп-туп.

На екрані йдуть кадри з фільму Берґмана «Тема». Без звуку. Крупні плани героїні.

ВОНА (опановуючи себе, з гіркою іронією киваючи на екран). Яку ти чуєш музику?
ВІН (так, ніби ніякого екрана немає, та й, чесно кажучи, справді немає ніякого екрана, всі ці технічні ускладнення ні до чого, до того ж, здається, був мораторій на прізвища, але це все несуттєво, він говорить, дедалі більше розпалюючись, збиваючись на крик, ніби боячись, що як його переб’ють, то він уже не зможе продовжувати, ніколи більше нічого не скаже, оніміє, просто шляк його трафить, та й по всьому). Трус, це що — обшук? Чи це з іноземної східного патріархату? А «концертувати сам» це те саме, що «концентруватися самому»?.. Чи як там: «В тебе все гарно виходить і наодинці»? Звинувачення в мастурбації? (Пауза). Sorry. Маєш рацію. Блін! Ти завжди маєш рацію! Просто ідеал якийсь, прости Господи. Та я при тобі більше й слова не промовлю! Чорт! Завжди почуватися винним, незґрабою, неповноцінною потворою! Онаністом врешті-решт. Смачно-несмачно, яка, блін, різниця. Зате ти у нас тіпа непогрішима, тобі одній тіпа дано все так тонко відчувати і вказувати іншим, де тіпа фальш, а де… Ти в нас визначаєш, хто чесний, а хто… Психоаналіз вкупі із самопальним… Та йофаний бабай! Куди подівся мій знаменитий словниковий запас? Я тут коло тебе весь понятійний апарат розгубив. Кирилицю забуваю. Самопальне що? Месіанство? Семіотство? Полісемітство? Пофік. Чого це я маю тобі щось тлумачити й перед тобою виправдовуватися? Хто ти така зрештою? Га? О! Oto pytanie! Хто ти така? Звідки ти взялася? Хто тебе прислав? Яке ти маєш право? Звинувачувати мене в чому-небудь. Ну звісно, звісно, це не звинувачення, ти нікого ні в чому не звинувачуєш, це така в тебе безпосередня й щира реакція. Світовідчуття таке. Боляче їй. Ти диви — їй боляче. Їй від усього боляче. Від необережно зроненого слова, від, не дай Боже, доторку, від жесту, від подиху.То, може, мені й не дихати? А ти ще скажи, що я перший почав. Що це мій вибір. Ага-ага, аякже, мій вибір. На це нема що відповісти. Залізний арґумент. Тільки хто тобі сказав, що я хочу тебе почути? Чи що я саме тобі хочу щось сказати? Що я взагалі хочу бути почутим? Та мені, як хочеш знати, крім святого спокою, взагалі нічого не потрібно. Телевізора мені цілком вистачає. Понімаєш ти, нє?! (Пауза. Тихше і спокійніше). Срака-мотика. Контрольовано-неконтрольований вихлюп аґресії. Знову ти мене застала зненацька. Ти теж, блін, здається, все волієш робити сама. (Зовсім спокійно). Повернімося до справи.Я чую Саті. Еріка. Назви не пам’ятаю. Якась така неблагозвучна назва. Гімнопедії, чи щось таке. Це по-їхньому похоронна пісня, здається. Третій номер, якщо не помиляюся. Фортепіано соло. Одна людина лише вміла це зіграти, як слід. Та й та… Та-та. Та-та-та. (Наспівує тему Саті, обриває). Що, знову фальш? Скажи. Не відвертайся від прокаженого. (Раптово, як і вона перед тим, лякаючись). Гей, скажи що-небудь. Нє, ну правда, не мовчи. Це я так. Понесло чогось. Чуєш? Що, ми не можемо собі спокійно поговорити? Може навіть так просто, ні про що. Не обов’язково ж на усе так гостро реаґувати. Ну, я теж не правий, але… Гей! Ну чуєш? Чуєш? Це Саті. А як не Саті, то й хрін із ним. Подумаєш. Яка різниця. (Намагається пожартувати, використовуючи методологію репризи, але вже всередині цієї короткої фрази розуміє, що знову це все не те, не тенете). Диви, оно білочка…
ВОНА. Що ти зі мною робиш? Ти що, не розумієш, що я помираю? Хочу померти… Тихо уві сні. Якщо Бог простить. Я не маю ніякої надії, що зможу ще раз себе підманути. Розрадити цяцьками. Слухай, дай мені спокій. Надірвалося щось там, в душі. Непомітно. Вона ніби перестала реаґувати на світло. Господи! Що я зробила не так? Господи! Це так страшно. (До нього). Допо… (Уриває). Так… Dopo. Я сама просила. Мудрості. Така наївна. Мадам Блаватська. Думала, що буде, як в книжці з передбачуваним фіналом… «Nel mezzo del cammin di nostra vita…. Mi ritrovai in una selva oscura…» Вибач. Я не знаю цих слів українською. І це не цитата. Я завжди знала, що для мене це не буде цитатою. Такий Hollywood. А ти кажеш, кіна не треба. О ч н у л а с ь — гіпс. На голові. Мабуть, щоб думки не вилітали. Сиджу біля смітника. На ногах капці. Тапочки по нашому. Брудні й подерті. Це щоб не гордувала. А там, де серце, витікає тоненька біла цівочка. Ні, не те. З рота піниться, як слина у скаженого. Принцеса. Принцеса бомжів. Ти цього хотів від мене, Господи? Просто не можу вже терпіти. А випити нема з ким. Я ж не п’яничка, щоб сама надудлитися. Такий та-ра-рам. (Мовчить). Я тобі говорила, що в мене лінія життя двоїться від середини? (Довга пауза). Старію… Це соромно. Чомусь дуже соромно. Моя мама завжди виглядала на 10 років молодша за свій вік. Мені теж ніхто не дає моїх років. От, правда, очі… гарні у мене очі, правда? (Сміється). Все мені до… Справа ж не в цьому! А може якраз в цьому? Мене постійно зносить… Стоп. А звідки ти знаєш? Що зносить. Може, це якраз і твоє, лялечко ти моя. Дочекалася? Білочок. Що ти лізеш, куди тебе не просять? Не мовчи. Кажеш — не мовчи. Не знаю, що тобі сказати. В мене від захвату просто перехопило подих. Ти в мені якусь греблю рвеш. Аж температура піднімається. Земле-трус… Так гартувалася сталь. (Сміється). Ти хоч сам розумієш, у що вплутався? Рідненький мій, поговорити хочеш спокійненько, любенько? Про що? (Довго мовчки дивиться йому у вічі). Розкажи мені про свою маму. Як ти гадаєш, я б їй сподобалася?
ВІН (відвертаючи погляд). Померти тихо уві сні. Й сподобатися моїй мамі. Непоганий набір. Я б теж не проти. А старіти справді соромно. Якось воно так не по-людськи. Ні, не думаю. Не думаю, що ти сподобалась би моїй мамі. Вона до цього часу вважає, що краще за неї ніхто мною не заопікується. Хрестоматійний випадок. Але має рацію. Це дякуючи їй я так тонко розумію жіночу душу. І тіло. Ги-ги-и. Зрештою, це одне й те ж. Body&soul. Ритм&блюз. M&M. (Дивиться туди, де мав би бути гіпотетичний суфлер). Слухай, так ми цілком перейдемо на монологи. Увесь ритм полетить к бісу. А я щойно від психотерапевта й говорити мені не дуже хочеться. (Мовчить, мацає язиком дірку в зубі). Може, дозволиш мені ще трохи… ну, потриндіти від твого імені? (Вона переодягається в домашнє, сідає, кладе голову на руки, дивиться на нього). Буквально дві слові? (Вона мовчить. Перестає дивитися. Жах).

Раптом складається враження присутності багатьох людей. Просто комунальна квартира якась. Бабки якісь в засмальцьованих халатах з чайниками. Малолєтки в балетних трико. Якийсь клаповухий пацан в майці з підручником зоології. Бичара здоровий напідпитку і його малокровна дружина. Запах вчорашнього борщу. Сиґарети «Прима» без фільтра. Білизна на шнурках. Холодильник «Донбас», сексуально стурбований. Студент у водолазці (светр такий). Радіо «брехунець». Старі кеди під ліжком. Де, цікаво, ВОНИ були раніше? ВІН і ВОНА. Зі спільного клозету виповзає ветеран, весь в орденських планках (звук спущеної води).

ВІН (не звертаючи на це все уваги). Ну, допустимо, я тебе провокую. Такі, допустимо, слова: «А я от візьму й почну коректувати свої репліки від початку». І що ти нам скажеш тепера? (Її мовчання). А ти, допустимо, встаєш, кидаєш мені в обличчя рукавичку — вона в тебе, як виявляється, без пари — і говориш спокійненько так: «Викликаю тебе на дуель». (Пауза. Він раптово). Слухай, а є якась допустима доза фальші, яку ти ще можеш витримати? Ну, як неуникне зло? (Вона, не піднімаючи голови, показує йому середній палець правої руки. Він радісно) Оп’ять цитата. З Таціта. (Це звучить настільки не в кайф, що вже не потребує жодних коментарів. Він, подумавши). Уся проблема полягає в тому, що я боюся наблизитись до тебе. (Вона внутрішньо напружується, але, усвідомивши чергову підставу, просто перестає слухати).

Комуналка живе своїм життям. Тисячі, сотні тисяч комуналок. Гуртожитки якісь для в’єтнамців. Село як уособлення розтлінного мікрокосму. Мистецькі акції. Фіґня така. Дєвочки з промоушином фірми «Цептер». Якісь козли з депіляторами. Якась нарвана журналістка з пірсінґом і диктофоном. Вродлива стервоза з фонду Сороса. Вдова геніального поета з виводком дітей. Лисий боксер, теж, як виявляється, поет, але бездарний. Дві офіціантки в ретро лускають насіння. Якийсь божевільний дідусь з вусами «україна плаче». Проскурня якийсь із черговим проектом. Лишега в кутку. Кустуріца в неймовірному смокінґу з тьолками. Переляканий до смерті юнак, в якого щойно просто з носа вкрали окуляри. Відставний ґебешник — манєчка така. О-Хара в похмільному збудженні роздає візитки. Забужки якісь косяками. Клімактеричні домогосподарки з театральними біноклями. Ваван з мухомором у руці… Ну, не знаю я! Не знаю! Додому хочеться, а дому-то — катма.
Блював рідко. Обісцявся кілька разів — це було. А блював рідко. Організм такий. Метаболізм, їбі його мать
Найбільше не люблю подорожей. Сидів би отак до скону. Принаймні комфорт якийсь мінімальний. А померти уві сні… Не кажи, це мрія кожного. Мій дідо так помер. Достойний був чоловік. Не кожному дано. А батечко мій — той усього боїться. Якби не мама, не знаю, що б із ним було. Не дай Боже, доведеться доглядати його на старість. А дідо — той давав собі раду. Священиком був. В екзилі. Бридж любив на гроші грати. Від чарки не відмовлявся. Я теж не відмовлявся. До пори, до часу. Тепер от мушу відмовлятися. А такий би кайф міг бути — напитися разом з тобою до всирачки.

ВІН. А й справді, це було б кайфово — напитися з тобою до всирачки. До поросячого крику. А потім зранку подивитися одне одному в очі. Га?
ВОНА (ніби не чує, але ж усе прекрасно чує, собака). А я б хотіла спочатку подивитися одне одному в очі, а потім вже напитися. Можна й до поросячого. Хіба це щось міняє? Одною дурнею більше, одною — менше.
 
Наші Друзі: Новини Львова