Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 22 вересня 2019 року
Тексти > Тематики > Навчальна  ::  Тексти > Жанри > Збірник

Історія культури

Переглядів: 17872
Додано: 13.05.2012 Додав: Юля Крижевич  текстів: 121
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
1. Географічні та цивілізаційні передумови етногенезу на території України.
Формування етнічної культури нерозривно пов’язане з формуванням самого народу (етногенезом). Тому, розглядаючи українську культуру, не можна не зупинитися на проблемах етногенезу українців. Нагадаємо основні точки зору:
1) теорія “споконвічності” – українці існують стільки, скільки взагалі існує людина сучасного типу, тобто від 30-40 тис. до 2-3 млн. років;
2) теорія автохтонності (М.Грушевський), згідно з якою етнічну основу українців складало населення пізнього палеоліту, яке проживало на території України, а росіяни і білоруси мали свою окрему етнічну основу і територію проживання;
3) теорія “єдиної колиски” (яка була загальноприйнятою в СРСР у 30-80-і рр. ХХ ст.): зародження і розвиток трьох близьких слов’янських народів з єдиної древньоруської народності;
4) теорія “незалежного розвитку окремих східнослов’янських народів”, тобто українців, росіян, білорусів, яка набула поширення останнім часом.
Сьогодні підкреслюється, що Київська Русь була поліетнічною, тобто багатонаціональною державою. В основному в сучасній літературі початком націогенезису українців вважається період Київської Русі, хоч він і не досяг тоді завершення. Згодом внаслідок несприятливих історичних обставин цей процес був перерваний і поновився на повну силу в XV-XVII сторіччях. У цьому, імовірно, і полягає специфіка етногенезу українців.
Український етнос остаточно сформувався на рубежі XVI-XVII ст., причому каталізаторами цього процесу стали загроза фізичного знищення з боку Степу (утворення Кримського ханства – васала Османської імперії), національний гніт польської шляхти і внутрішня зрада еліти – перехід аристократії до католицтва і укладення церковної унії. На хвилі національної боротьби росла національна самосвідомість. Остання виявилася на побутовому рівні в усвідомленні своєї приналежності до “руського народу”, а на вищому, ідеологічному рівні – у боротьбі за національні права, за православ’я, за створення національних державних інститутів і атрибутів.
Складність етнічної історії українців відбилася і в різноманітності самоназв (етнонімів), назв з боку інших народів, а також назв країни і держави. З моменту зародження українського етносу ключовим було поняття Русь. Причому в різні періоди домінували такі його варіанти: VI-XI ст. – Русь; з 1395 р. – Мала Русь; у XVII-XVIII ст. – Малоросія; XIX ст. – початок ХХ ст. – Україна-Русь. Визнання назви “Україна” (уперше згадане у 1187 р.) відбулося у XVII ст., але тоді воно співіснувало з іншим – “Малоросія”, яке набуло широкого розповсюдження після приєднання України до Московської держави. Тільки з початку ХХ ст. етнонім “Україна” став домінуючим.
Слід виділити і таку особливість: спочатку Руссю, а потім Україною називали центральну область, тобто Київську землю, а потім звідси найменування “Русь” розповсюдилося на все східне слов’янство, а “Україна” пізніше на все українство. Тобто назва “Русь” сформувалася як спільнослов’янський термін, і саме тому Московська держава взяла його собі у назву для утвердження концепції “Третього Риму”. Що стосується назви “Україна”, то є декілька пояснень його походження: або від “краю” – кордону зі Степом, або від слова “країна” інша версія – “край” як батьківщина, вітчизна, та ін.
Що стосується самоназви “українець”, то вона довго була малопоширеною. Це багато в чому можна пояснити труднощами етносоціального розвитку. Синонімами виступали терміни “козак”, “козацький народ”, одночасно продовжували існувати і старі самоназви “руські”, “русини”. Тільки в умовах національного відродження у другій половині XIX ст. остаточно утвердилася самоназва “українець”. Таким чином, в етнічній історії українців можна виділити три ключові етнооб’єднуючі самоназви: 1) слов’яни (словени); 2) руси (руські, роси, русичі, русини); 3) українці (козаки).
Сьогодні українці складають основне населення держави Україна. Це один з найбільших народів Європи і другий за чисельністю у слов’янському світі. Згідно з останнім переписом (1989 р.) українці в своїй країні становили майже дві третини населення (72,7%). Тут проживало 84,8% українців, які жили в тогочасному СРСР – 37,4 млн. В основному українці рівномірно розподілені по всій території держави за винятком Криму і південного сходу. У сільській місцевості вони складають до 90% населення, в містах – до 70%.
Українці належать до слов’янської групи індоєвропейської етнолінгвістичної сім’ї. Український етнос складається з 1) основного етнічного масиву українського народу, який в основному співпадає з територією його формування і державними кордонами України; 2) етнічних груп українців за межами основного етнічного масиву в ближньому і далекому зарубіжжі – діаспори; 3) субетнічних груп, тобто спільнот у середовищі українців, відмінних специфічними рисами культури (гуцули, лемки, бойки, поліщуки і т.д.).
Сьогодні внаслідок національно-державного розмежування сотні тисяч українців виявилися за межами України, в суміжних з нею регіонах – Кубані, Приазов’ї, Центрально-Чорноземній області РФ. Значне число українців переселилося до Сибіру і на Далекий Схід (східна діаспора). У колишніх радянських республіках проживає: в Російській Федерації (Кубань, Приазов’я, Центрально-Чорноземний район) – 4,4 млн. етнічних українців, Казахстані – біля 2 млн., Молдові – 561 тис., Бєларусі – 291 тис.
На американський континент еміграція відбувалася в основному з українських земель, які входили до складу Австро-Угорщини. Тільки в кінці XIX – початку ХХ ст. вона склала понад 700 тис. чоловік. Сучасні еміграційні процеси активізувалися після розпаду СРСР. У далекому зарубіжжі найбільше українців живе у США – приблизно 1 млн., Канаді – понад півмільйона, в Аргентині і Бразилії по 200 тис., Польщі – близько 300 тис. чоловік. Потрібно зазначити, що потужна компактна етнічна маса українців, яка існувала на території Польщі (Холмщина, Підляшшя), після проведеної в 1947 р. операції “Вісла” по переселенню їх в західні воєводства фактично перестала існувати. Всього за офіційними даними, на середину 1989 р. кількість українців у світі становила 46,2 млн. За деякими сучасними оцінками, кількість українців тільки в діаспорі досягає 20-30 млн, а загальна кількість становить 60-70 млн.
Незважаючи на значну еміграцію, чисельність населення України зростала. Так, в 1897 р. вона становила 28,4 млн., а в 1913 р. – вже 35,2 млн. У той же час починаючи з XIX ст. в основному внаслідок освоєння і промислового розвитку Півдня і Сходу України, що призвело до переселення сюди великої маси людей з інших реґіонів Російської держави, питома вага тут українців меншала. Так, якщо в XVIII ст. українці складали близько 85% населення у межах сучасної України, то в XIX ст. – приблизно 80%,а у ХХ ст. – біля 74%.
В останні десятиріччя різко зменшилося сільське населення і збільшилося міське, яке склало понад 65%. Особливо небезпечними явищами стали зниження народжуваності (у 1990 р. цей показник був найнижчим у СРСР) і збільшення смертності, внаслідок чого з 80-х р. спостерігається депопуляція. Вона особливо посилилася з 1992 р. Серед етнічних процесів потрібно виділити зменшення питомої ваги україномовного населення з 71,8% у 1959 р. до 63,9% у 1989 р. Найбільш це явище властиве Донецько-Придніпровському і Південному реґіонам. Серед причин, які обумовили зменшення питомої ваги україномовного населення в Україні домінуюче місце займає русифікація, яка супроводжувала процес створення “радянського народу”.
2. Автохтонні та кочові культури на території України: напрями і зони впливів.
Автохтони (від грец. αυτοχθων — місцевий, корінний, тубільний) — термін що має кілька близькоспоріднених значень пов'язаних з місцевим походженням:
Тубільці, корінні жителі країни. Латинською мовою звались «аборигени» (від лат. ab origine — з початку).
Етнічні спільноти, що виникли на даній території.
Організми, що живуть там, де вони розвилися, як вид.
Кочовики. Простягнувшись майже на 6 тис. Км від Манчжурії фж до Угорщини, Євразійські степи утворюють найбільшу рівнину на Землі. І хоч у кількох місцях її перетинають гори Тянь-Шаню, Уралу і Карпат, завдяки численним перевалам цю рівнину порівняно легко перейти з кіня в кінець. На заході, в одній із найбільш благодатних і родючих її частин, лежить Україна. Ця географічна обставина відіграла надзвичайно велику роль в її історії, та нерідко ця рівнина ставала центром життя кочових племен Євразії.
Скотарство, що спиралося на вигодівлю стад одомашених тварин, остаточно сформувалося в степах близько 3000 р до н.е. Протягом майже двох тисячоліть майбутні кочовики вели напівосіле життя, займаючись, поряд із випасом своїх стад у Євразійському степу, й землеробством. Десь близько 1000 р. До н.е. скотарі перетворилися на справжніх кочовиків і стали мандрувати степами в постійних пошуках пасовиськ. Переходячи з місця на місце, вони набували нових особливих якостей, найважливішою з яких була войовничисть. Щоб обороняти стада й захоплювати нові пасовиська, життєво необхідним було вміння воювати. Часті сутички з ворогом, потреба організувати маси людей для подолання величезних відстаней спияли появіплемінної знаті.
Скотарі з’явиоися порівняно рано в українських степах. Близько 3000 р. до н.е. лівий берег Дніпра зайняли племена ямної культури, пригнавши з собою із сходу табуни коней, на яких вони ще не навчилися їздити. За ними протягом багатьох наступних століть переміщувалися інші скотарські племена. Безперервні міграції – ця типова особливість ранньої історії України, - ймовірно, відбувалися через перенаселеність степів на північ від Каспію. Сильніші племена витісняли слабші з їхніх пасовиськ, а ці останні відступали на переферію Євразійського степу. Так хвилями одне за одним котилися на захід скотарі племена.
Лише десь між 1500 і 1000 рр. до н.е. людина опанувала просту на перший погляд, техніку їзди верхи. Кіммерійці – перші кочові вершники, що з’явилися в Україні, є також і першими її жителями, назва яких дійшла до нас. Не хто інший, як Гомер, оповідаючи у своїй «Одіссеї» про північне узбережжя Чорного моря, називає його «землею кіммерійців».Це напевно, і є найдавніша писемна згадка про Україну. Але нічого крім назви людей, що населяли землі, які в ті часи вважалися похмурим краєм світу, Гомер не говорить про кіммерійців. Багато вчених тримаються думки, що кіммерійці вийшли із своїх прабатьківських земель у нижньому поволжі,
3. Язичницьке світосприйняття, його відображення в пам’ятках народної творчості.
Слов'янське язичество - це струнка система поглядів, яка пронизувала життя традиційного слов ’ янського суспільства, вирішуючи що виникають мировоз-зренческие питання, визначаючи колективні пріоритети і витікаючі з них ціннісні й діяльні установки поведінки людей. Мета цього дослідження - відтворення і філософський аналіз слов'янського язичницького світорозуміння. Слов'янське язичество слід розглядати як цілісне структурно організований світогляд. У цьому зв'язку важливо відзначити, що до висновку про наявність системності в структурі світогляду, так чи інакше, схиляються всі дослідники. Цю точку зору О.М.Фрейденберг сформулювала наступним чином: \"У найперші епохи історії ми застаємо людини з си-стемним світоглядом\" (86, с. 24). У самому широкому сенсі, як єдину мирообъясняющую систему поглядів, древнє світосприйняття можна розглядати з позицій системності як такої. Д.С.Раевский піднімає питання про природного системності міфологічних поглядів, так як: \"Подібна системність властива будь-який міфології незалежно від рівня розвитку даного суспільства, від наявності в ньому що виділилася жрецької прошарку, від ступеня поширення в ньому тенденції свідомої кодифікації релігійно-міфологічних текстів. Це її внутрішня характеристика\" Слід брати до уваги і те, що в процесі дослідницької роботи відбувається безпосереднє систематизування вихідного матеріалу. Згідно Ю.М.Лотману: \"Опис неминуче буде більш організованим, ніж об'єкт\", оскільки \"об'єкт в процесі структурного описания не тільки спрощується, але і доорганизовывается\" Саме такий підхід до міфології як до системи дозволяє на підставі зіставлення різних джерел реконструювати міфологічну модель світу. Однак будь-яка створена картина світу стародавніх народів повинна вважатися гипотетичной, полемічною і не остаточною. Язичницькі вірування мають довгу історію, початок якої сягає епохи індоєвропейського єдності, але простежити послідовно за їх розвитком надзвичайно складно. А.Н.Афанасьев відзначав, що пам'ять про старовини, що доноситься нам в усних переказах і символічних обрядах, зливає всі зокрема воєдино, і разом передає те, що повинна була створюватися протягом багатьох років (5, т. 1, с. 57). У зв'язку з цим Е.Г.Голубинский і Н.И.Толстой обґрунтовували тезу про пластичності язичницьких поглядів. Н.И.Толстой відзначав, що на відміну від християнства, що представляє собою \"досить цільну, стійку, структурно фіксовану, закриту систему догматів і релігійних символів, слов'янське язичество було неоднорідною відкритою системою, в якій нове уживалось зі старим, постійно доповнювало його, утворюючи цілий ряд нашарувань\" В.В.Иванов і В.Н.Топоров визначили слов'янську міфологію як совокуп-ність міфологічних уявлень древніх слов'ян, праслов'ян часу їх єдності - до кінця I тисячоліття н.е. По мірі розселення слов'ян з праслов'ян-ської території по Центральній і Східній Європі від Ельби до Дніпра і від південних берегів Балтійського моря до півночі Балканського півострова відбувалася диференціація слов'янської міфології й відокремлення локальних варіантів, довго зберігали основні характеристики загальнослов ’ янської міфології. Такі міфологія балтійських слов'ян (західнослов'янські племена північній частині межиріччя Ельби і Одеру) і міфологія східних слов'ян (племінні центри - Київ і Новгород), а також південнослов ’ янських племен на Балканах і західнослов'янських в поль-ско-чешско-моравської області . Обмежимо історичний час, в рамках якого будемо розглядати комплекс слов'янських язичницьких вірувань, періодом від початку III століття н.е. - часу виникнення київської ранньослов ’ янської культури, до XIII століття н.е., коли більшість відкритих і чистих проявів язичництва було замінено християнством. Так як письмові свідоцтва дійшли до нас тільки з IV століття н.е., розширити область вивчення слов'янського язичества в глиб століть можна тільки ґрунтуючись певною мірою на археологічних даних. Виникає питання можливої екстраполяції має, на наш погляд, вирішуватися позитивно, оскільки на всьому протязі цього відрізка поміняли один одного археологічні культури перебували в певному спорідненість і взаємозв'язку (118, с. 122, 27). Можна припустити, що у вказаний період історії слов ’ янські язичницькі переконання не зазнали будь-яких значних змін, оскільки всі звістки про слов'янському язичництві цього періоду досить схожі один з одним. Дослідження давньослов'янського язичництва ускладнюється мізерністю пер-вичных історичних свідоцтв. Можна виділити кілька груп джерел. По-перше, слід назвати свідоцтва візантійських істориків, згадували починаючи з IV століття про побут і вдачі слов'ян. По-друге, арабських географів VII-X1I століть. Третю групу становлять донесення західноєвропейських авторів-католицьких місіонерів - про релігії слов'янських племен на прикордонні з німецькими землями. По-четверте, існують російські літописи і повчання проти язичництва XI-ХІ століть. До них прилягають польські і російські запису XV-XVII століть, автори яких значно віддалені від часу відкритого панування язичництва і спостерігали пережиткові обрядові форми етнографічного порядку. Дуже важливим розділом дослідження є фольклор слов'янських народів, де в обрядових піснях часто згадуються власні імена богів і персоніфікованих природних явищ. Цей історичний матеріал неодноразово розглядалося дослідниками, починаючи з кінця XVIII століття. З середини XIX століття велике значення в науці стало додаватися археологічних відкриттів. Археологічні дані VI-XIII століть свідчить про поширеність певних типів капищ, ідолів, сакральних предметів по всій східнослов'янської території, а, отже, можна вважати і що стоїть за цим єдність основ вірувань і обрядів. Джерела наших відомостей про язичество древніх слов'ян не повні і при-пристрасні, що усі відзначають дослідники. Ми оперуємо даними, не уму жающими час виникнення тих чи інших переконань, що, вооз-можна, до різних періодів в історії розвитку язичницьких уявлень, що сильно ускладнює аналіз. Особливість фактичного матеріалу полягає в тому, що спосіб його вираження потребує осмисленні, щоб зрозуміти зало-джений прихований сенс, ясний та очевидний у той далекий час, але складно відтворений і сприймається тепер. Багато могло забутися, змінити початковий вигляд. Окреме питання являє собою достовірність що дійшли до нас відомостей, так як будучи елементами історії вони мали свою політичну долю, значення і роль і, по суті своїй, не були покликані бути об'єктивними відбиттями дійсності, будучи лише спробами що стояли за ними сил реалізувати свої інтереси. Слов'янські язичницькі ідеї досягли нас сильно спотвореному і неповному вигляді і, внаслідок цього, здаються суперечливими. Язичество древніх слов'ян - все ще одна з найменш вивчених мировоз-зренческих систем, що було справедливо констатовано на першому міжнародному симпозіумі, присвяченому проблемам язичницького слов'янського спадщини, що пройшов в 1980р. в Брюсселі (99). Тема слов'янського язичества є сферою наукових пошуків в рамкам таких дисциплін, як історія, етнографія, філологія i фольклористика. Багато досягнення цих наук, пов'язані зі слов ’ старовиною, дуже добре і докладно розкривають зміст багатьох приватних смислових нюансів в картині світу древніх слов'ян. Так, археологічна наука дає відповідь на питання про зовнішній стороні давньослов'янського побуту і, що особливо цінно, культу, описуючи символіку язичницьких предметів і пристрій місць і святилищ. Археологія допомагає вирішити питання про спадкоємність праслов'янських і слов'янських культур, про етнічну еволюції слов'ян. Історія показує нам, що збереглися в століттях письмові свідоцтва і згадки про звичаї і вірування древніх слов'ян, про язичницьких богів і міфологічних персонажів. Етнографія дозволяє наочно бачити залишкові форми слов'янських обрядів і звичаїв, розкриває їхні смислове наповненість. Фольклористика дає можливість пізнати слов'янську язичницьку духовну культуру, переломлену через казки, байки, перекази, легенди, народні духовні вірші, обрядові пісні і тексти, сакральні заклинання і змови Слов'янські язичницькі космологічні погляди носять виражений архе-типовий характер. Онтологічні погляди слов'ян спочатку були засновані на постулаті про божественне джерелі всього всесвіту, включаючи людей. З плином часу, особливо під впливом утверждающегося на Русі християнства, ці подання зазнали трансформацію, що виразилася в дуалістичний протиставленні що беруть участь у творенні божественних і диявольських сил. При цьому темне початок у слов'янському світогляді переважно носило умовний і відносний характер. Розуміння часу стародавніми слов'янами зумовлена особливостями міфологічного мислення ранніх народів і базується на таких фундаментальних ідеях як циклічність, періодичне відтворення споконвічного божественного першо-порядку, божественне тимчасове створення світів і законів світобудови.У комплексі слов'янських язичницьких уявлень особливе місце займають ідеї про устрій Світобудови і про єдність миру в різноманітті, при цьому особливо важливо виділити те, що єдність світобудови досягається через ідею духа-матерії, а різноманітність, як багатовимірне і багаторівнева співіснування, через тимчасові розгортання різних мирів у нескінченному і вневременном изначалии.
Обожнювання природи - характерна риса слов'янського язичества, воно випливає з уявлень про що пожвавлює і обожествляющей силі духа, як найтоншої матерії, що пронизує всі собою і існуючої у всіх проявах і градаціях матеріального світобудови. У цій особливо розуміється матеріальності світобудови прихована ідея єдності, а його різноманіття виражається в уявленні про сукупності світів. Особливість язичницького світогляду у тому і виявляється, що між матерією і духом не визнається різкою кордону. У розумінні слов'ян, це як би різні рівні єдиної субстанції, різноманіття якої включає і щільну матерію землі, і тонку матерію світла, духу і божества. Умовно можна виділити наступну систему світів.
До світу невидимим - духовним або, інакше, тонкоматеріальним - відносяться світ богів і дотичний з ним світ духів.
До світу видимого Всесвіту можна віднести;
- світ природи: тварини, рослини, мінерали;
- світ космосу: зірки, сонце і місяць;
- світ стихій: вогонь, повітря і небо, вода, земля;
- світ роду людського, до якого відносяться:
- суспільство і жерці - виразники соціуму, несучі світоглядне початок;
- рід, плем'я, сім'я - жизнедействующие, жизнепродолжающие і жизнеразвивающие початку людського роду;
- будинок-житло і предмети побуту людей - жизнеобеспечивающее початок.
У зв'язку з умовністю класифікування розподілу можна проводити з різних підстав для більш уважного розгляду різних аспектів єдиного, органічного язичницького світогляду. Але завжди необхідно брати до уваги нерозривний злита, взаємозв'язок і взаємозумовленість всіх язичницьких понять і вистав.
Щодо світу богів в язичницькому світогляді можна виділити ідею про трьох аспектах божественності, таких як:
- Бог богів як вища єдине божественне начало;
- комплекс божеств, як вираз різноманіття і багатофункціональності проявів божественності;
- світло, як еманація єдиного божественного початку.
Найдавніше свідоцтво про слов Бога богів належить Проко-пію Кесарийскому: \"Бо вони вважають, що один з Богів - творець блискавки-саме він є єдиний владика все, і йому приносять в жертву биків і всяких жертовних тварин\" (115, с. 183). Через п'ять століть після Прокопія писав про Вищу божество слов'ян німецький літописець Гельмольд: \"Серед різноманітних божеств, яким вони присвячують поля і ліси, прикрості й радості, вони визнають і єдиного Бога, що панує над іншими в небесах, визнають, що він всемогутній, піклується лише про справи небесних, вони [інші боги], корячись йому, виконують покладені на них обов ’ язки, і що вони від крові його відбуваються і кожен з них тим важливіше, чим ближче він коштує до цього бога богів\" (28, с. 186).
Мабуть, треба розрізняти співіснуючі у давніх слов'ян поняття про Глав-вих богів і на Бога богів - як вищому творящем початку, твори якого охоплюють і сам світ богів, що відрізняється функціональної багатоаспектною ієрархією. Це божество іншого, більш досконалого рівня, яка виступає в якості Творця Всього Всесвіту з усіма підлеглими і взаємопов в ній планами Світобудови. Ім'я Вищого Бога ні Прокопій Кесарійський, ні Гельмольд прямо не називають, ймовірно, він мав лише епітети, побічно що позначають його через особливої поваги та віддаленості від безпосередніх земних справ його сфери. Тому ім'я його не могло служити шляхом звернення до нього з приватними благаннями, а вказівками на найвищий божественний рівень були значення: Всевишній, Господь Миру і Бог богів.
Одночасно з цим в слов'янському язичництві існувало виділення Головних божеств в ієрархії багатоликого всеосяжного разнофункцио-го пантеону. Гельмольд в \"Слов'янської хроніці\" прямо називає імена кількох Головних богів балтійських слов'ян: \"Першими і головними були Прове, бог Аль-денбургской землі, Жива, богиня полабов, і Редегаст, бог землі бодричей. Їм були призначені жерці і приносилися жертви, і для них відбувалися численні релігійні обряди\". І далі: \"Серед безлічі слов'янських божеств, головним є Святовит, бог землі райського, так як він - найпереконливіший у відповідях. Поруч з ним всіх інших вони як би напівбогами шанують\" (28, с. 129, 130). Головні божества вищих рівнів виділялися також у кожному племінному слов'янському пантеоні. Крім цього могли існувати і общеплеменные чільні Боги.
Наявність таких віддалених один від одного і за часом і за місцем написання свідоцтв Прокопія Кесарійського в VI столітті і Гельмольда в XII столітті дозволяє думати, що ці погляди були характерні для всіх племен слов'ян в тій або іншій формі і ступеня. До того ж відносно склавінів і антів Прокопій сам уточнює, що народовладдя їх, а також однаково та інше... все в тих і в інших, і встановлено здавна у цих варварів\". У відповідному коментарі Л.А.Гиндин і В.Л.Цымбурский уточнюють, що мова йде про різних етносоціальних характеристики, таких як релігійні вірування, типи поселени і характер ведення господарства, способи ведення війни, одяг, мова, зовнішній вигляд, спосіб життя й звичаї (115, с. 183, 220-221). \"Однакові\", в даному випадку слід розуміти як схожі, а не тотожні. Незважаючи на що виникло розмаїття життя слов'янських племен, немає сумнівів, що вони сходять до одного кореня і мають родинні релігійні погляди.
Питання про Бога богів слов'ян неодноразово піднімалося в науці. У XVIII столітті вперше в Росії думка про наявність в слов'янському язичництві ідеї про Бога богів і підпорядкованої йому ієрархії божеств висловили М.В.Ломоносов й М.И.Попов, Так, у М.В.Ломоносова в \"Давньої російської історії...\" знаходимо наступну думка про язичництві слов'ян: \"Хотясь шанували єдиного Бога на небесах, який мав про них піклування, однак земні справи доручав іншим\"М.И.Попов в предуведомлении до книзі \"Опис стародавнього слов'янського баснословия\" висловив свою ідею більш розгорнуто, вважаючи, що стародавні слов'яни \"зберігали вроджене у їхні душі пізнання про величність неисповедимого Творця всесвіту, і визнавали його володарем всього світу. Але малоосиянные правовірність їх уми мріяли, що цей світовий творець залишив над землею нижчим богам надзирание\" (102, с. 3). Підлеглими богами дослідники вважали Перуна, Волосся, Купалу та ін.
У XIX столітті один з перших дослідників філософських аспектів слов'янського язичества И.И.Срезневский в дисертації \"Дослідження про язичницькому богослужінні древніх слов'ян\" зазначав, що віра в єдиного верховного Бога виражено в стародавніх свідоцтвах ясно. Але у Прокопія бачимо єдиного Бога істотою близьким до тілесної природі, які перебувають у безпосередніх співвідношеннях з людиною, його потребами і благаннями. А у Гельмольда він видається, навпаки, всемогутнім і невидимим господом неба, прабатьком богів, далеким від людей, що передав земну природу божествам йому підкорився. Вчений вважає, що Прокопій у своєму нарисі змішав два різних поняття; поняття про верховного Бога богів і Перуна. Не Бога невидимого, а Перуну слов'яни приносили в жертву та обітниці, не його, Господа світу, а Перуна вважали виробником блискавок. Що Господь, Бог богів, поважали слов'янами окремо від Перуна, дослідник вбачає в договорі Ігоря з Греками: \"І наскільки їх є нехре-щено, та не имут допомоги від Бога ні від Перуна... Так буде клят від Бога і від Перуна\" Особливе місце у давніх слов'ян займали творчі, жизнеобосновываю вживають божества - Сварог і інші вогненно-сонячні боги, Перун і Стрибог, які є як би олицетворениями і духовними втіленнями двох небесних стихій - вогню і повітря, що щодо підносить і відокремлювало їх від двох інших стихій - землі і води, одухотвореними символами яких були Мати-Земля, Мокош і істоти світу духів.
Особливістю уявлень про Вогні в різних іпостасях є наявність загального логічного стрижня, що зв'язує воєдино ланцюг разнофункциональных образів. Вогонь-сварожичь може бути співвіднесений з Сварогом як земної божественний вогонь з Вогнем, як його божественної одухотвореною суттю, Світовим Вогнем, які брали участь у творінні. Немаловажне значення мав і вогонь-сварожичем, палаючий на вогнищі. У віруваннях і обрядах вогонь знаходиться в найближчій зв'язку з сварожичем - Сонцем і з небесними світилами. Останні, за народними уявленнями, не що інше, як осередок небесного Цар-вогню.
Сварог був один з найважливіших язичницьких богів у слов'ян. Це був бог неба і небесного вогню. М.Б.Никифоровский надавав Сварогу виняткову роль, вважав його слов'янським Богом богів. Він писав: \"Між світлими славяно-російськими божествами перше місце належить Сварогу, бога неба. Спочатку під назвою Сварога разумелось просто небо, яке як вмістище світлого початку-світла і тепла, спочатку у всіх народів обоготворялось переважно, і до якого у часи політеїзму... приурочена була ідея єдинобожжя. У більшій частині мов слова, що позначають небо, служать і назвами Бога\" (93, с. 15-16). Такої ж думки в наш час дотримується історик Я.Е.Боровский (14). Хоча, на наш погляд, роль Бога богів не належить саме Сварогу, у своєму глибинному значенні Сварог - найважливіший давньоруський бог, він співвіднесений з всесвітнім одухотворяющим Вогнем, що дає божественну захист полум'я життя.
У язичництві одне з головних місць займає Перун - Громовержець, що відає енергією земних і небесних сил. У його розумінні ролі і значення думки дослідників збігаються. За думки К.Федорова, як символ жизнепро-буждающих почав - вогню, вологи, небесного світла - Перун викликає благоговіння хлібороба. У самій природі своєї він двойственен: у ньому добрі властивості вживаються в паралель з властивостями грізними (142, с. 5). Перун відноситься до числа творчих сил життя: від нього залежало продуктивність і народження всієї природи. Присвячений Перуну четвер вважався днем особливо щасливим, легким для початку будь-якого підприємства, що обіцяє виконання бажання і успіх.
Щодо місця і ролі Перуна в слов'янському язичницькому пантеоні богів необхідно врахувати думку Е.В.Аничкова, висловлені ним у книзі \"Язичество й Давня Русь\", що першість Перуна Київської Русі - справа дуже пізніше, майже сучасне народження Київської держави (3). В.Д.Залозецкий вказував, що Перуна шанували слов'яни і раніше Володимира, але тільки за властивому йому характеру громовержця, з ким було пов'язане убезпечення цивільного побуту та міжнародних договорів, У ролі карателя порушеною клятви потрібно розуміти Перуна посилання на нього в договорі Ігоря з Греками в 945 р. (40, с, 7).
Інше важливе місце в російській пантеоні належить Стрибогу - божеству неба, повітря, вітру. Як божество атмосферних явищ Стрибог, подібно Перуну, володіє тим же характером подвійності. К.Федоров помічав, що Стрибог має благотворний дощ для родючості землі навесні і влітку, але ж він мчить бурхливі урагани і леденить природу взимку
В образах Перуна і Стрибога найбільш чітко проявилася своєрідний язичницький діалектизм, так як в своїх функціях і проявах вони одночасно об'єднують відносні позитивні і негативні аспекти.
Більш величні і абстрактні боги є засновниками божеств, безпосередньо протегує людям у різних сферах діяльності. Наприклад, Е.В.Аничков відзначав, що, крім усього іншого, Сварог - установник правильного шлюбу: вогнище, а звідси і вогонь під овином, і весілля в первісному побуті перебували в тісному зв'язку (3, с, 135). Сварог, в цьому аспекті, захищає захищає божественності сімейного початку.
Незважаючи на удавану накладення сфер дії богів, кожне божество має свої виняткові аспекти прояви. Це божественне різноманіття дозволяє більш абсолютно визначати і здійснювати взаємодію незліченних рівнів і планів Світобудови в цілому, створюючи світової гармонію.
В різноманітних вогняних божеств домінує добре, позитивний початок, який наближає і пов'язує з комплексом сімейних і родових божеств, що відображається в спільності їх функцій. Зокрема, ранкове і весняне сонце отримало характер богині, гострою хмари і проливающей дощ. У слов'ян вона звалася Лада, Pria, Сива, Жива. У весняну пору ця богиня, за повір'ям, вступала в шлюбний союз з могутнім Громівником, вони надсилали на землю благодатний дощ і оживляли природу. У цьому сенсі Лада вважалася покровителькою любові і шлюбів, богинею юності, краси і родючості. Згідно Б.А.Рыбакову, з різноманітного фольклорного матеріалу виділяються дві міфологічні фігури: Лада - велика богиня весняно-літнього родючості, покровителька весіль, шлюбного життя - і її дочка - Льоля уособлює весну, весняну зелень, розквіт оновленої природи (111, с. 550). Кожне з цих божеств мало свої відтінки функцій і приватну зону дії, а в цілому вони були пов ’ язані зі сферою будинку, родовим і сімейним початками. В українському фольклорі відомі також сини Лади - Лель, юний бог предтечі любові, і Полель, бог захисник шлюбних уз. Жива в слов'янському пантеоні, в самому загальному сенсі, богиня Життя.
До цієї ж сфері належать Цур, Рід і рожаниці. Цур, Дід, Щур, Пращур - одні з найдавніших назв будинкового пената, У народних заклятиях часто закликається ім'я Чура: \"Цур мене!\", \"Цур наше місце свято!\" Сила цих слів полягає в заклику світлого дружелюбного божества, яке, з одного боку, змушує видалятися нечисть, з іншого, стверджує права на власність. Цур для древніх слов'ян - бог Предковости, що виражає собою ідею спадкоємності поколінь, взаємопов'язаності роду, відповідальності дітей за справу і віру батьків, які необхідно продовжувати, розвивати і вдосконалювати під божественним заступництвом предків.
Значення, приписуване слов'янами Роду і Породіллі, було, ймовірно, пов-е з ідеєю долі і ставилася у відповідність зі значенням Артеміди у Греків, яка вважалася богинею родючості, покровителькою жінок і шлюбних союзів. З Родом і Породіллею об'єднано уявлення про божеств померлих предків. З Родом пов'язана думка про родоначальника, праотце, а з По-роділлею - про праматері сім'ї і роду. З вірою в Рід і Рожаницю перебували в дуже близькою зв'язку вірування у породіль, дев долі, призначених приносити на землю дитячі душі і захоплювати душі покійних в потойбічне царство (93, с. 53-54). Однак предположительнее, що спочатку шанувалися з Родом саме рожани-ци, що наділяють родючої і доленосною силою жінок. А Породілля - це одна або, точніше, кожна з цих дев долі.
Щодо важливість і значення бога Роду думки дослідників розрізняються. Так, академік б.а . рибаков, один з відомих сучасних істориків, ототожнює Роду з Святовитом: для східних слов'ян таким \"єдиним богом у небесах\" був Рід, а для західних слов'ян божеством \"білого світла\" був Святовит. Тому він вважає Роду \"всеосяжним божеством Всесвіту з усіма її світами: верхнім, небесним, звідки йде дощ, і летять блискавки, середнім світом природи і народження і нижнім з його \"вогненним спорідненістю\" (111, с. 624, 613). На наш погляд, у цьому визначенні вірно відображена божественна сутність Роду, проте, будучи одним з головних слов'янських богів, він не збігається з Богом Творцем, почитавшимся слов'янами Вищим божеством, прабатьком богів. Рід - бог Всесвіту, що має аспект спадкоємності - спорідненості жизневозникновений, оскільки зародження життя і є невід'ємною частиною розвитку Всесвіту.
Питання про тотожність культу Роду з поклонінням верховному суті є відкритим. Так, М.В.Попович, вважаючи спірним таке ототожнення, підкреслює, що первісний зміст Роду і рожаниць зв'язувався з народженням і смертю, життям і долею, родючістю і достатком, що символізувалося в образах зірок на небі (В слов'янському язичницькому пантеоні боги, сполучені з домовиком, сімейним і родовим початками, займали чільне місце і були об'єднані в єдиний комплекс, що говорить про особливе повазі та шанування слов'янами цієї сфери, про розвиток і досконало етичних відносин. Близько до сімейно-родовим стоять боги, несучі господарсько-організаційні функції, пов'язані в основному з або Мокош і Подага.
Слов'янський бог Волос знаходить практично однозначне розуміння у дослідників. Волосся був богом багатства, скотарства, може бути, плодючості. А.Н.Афанасьев і М.Б.Никифоровский вважали, що в якості \"скотьего бога\" Волосся спочатку завідував небесними міфічними стадами, потім йому було приписано охорону звичайних земних стад. У цьому останньому сенсі він згадується в літописі.
У київському пантеоні важливе місце займає богиня Макоша (або Мокош). Ім'я її в різних джерелах пишеться по-різному. Можливо, що в що дійшов до нас з розрізнених даними образі злилися дві богині з схожими іменами і схожими функціями. Імовірно, що Мокоша - покровителька жіночих робіт, прядіння, ткацтва, Мати врожаю, достатку, жіночої життєвої сили. Подага може бути або ім'я, або один з епітетів архаїчного жіночого божества природи або землі: \"подає\", подателька благ.
Вищі божества могли супроводжуватися божествами-супутниками підлеглого порядку.
4. Київська Русь на перетині культур: варязький, візантійський, римський, «Степовий» чинники.
Які фактори призвели до формування держави на Русі? Деякі історики схиляються до думки про те, що зміни в господарському житті східнослов'янських племен, розвиток у них куль-тури землеробства, яка дозволяє отримувати все більше і більше продуктів, забезпечуючи тим самим не тільки себе, свій рід, а й обмінюючись з іншими племенами, виділення знаті - старійшин, жерців, військових вождів, експедиції до сусідів за здобиччю та рабами - все це призводить до краху старих общинних порядків, будуючи демократії. Все більше і більше девальвуються старі егалітарістскіе традиції, багаті і сильні починають гнобити бідних і слабких і замість інститутів громади формується державність. Влада князів - військових вождів набуває спадковий характер, навколо них складається привілейована прошарок бояр і дружинників.
Інші історики в якості головного чинника будуть називати не зміни в господарстві і соціальному розподілі, не необхідність утримувати за допомогою держави своєї влади і власності князями і боярами, а зовнішню небезпеку, тиск сусідів-ворогів, під натиском яких об'єднуються східнослов'янські союзи племен. Вони розуміють, що тільки в єдності сила, тільки в єдності можна вистояти, зберегти свою мову, традиції, стати більш могутніми і багатими. Держава, закони потрібні, перш за все, для того, щоб захистити свої кордони, створити військо, наповнити загальну скарбницю. Об'єднаний в державу народ може відстояти свою свободу, не платити данину сусідам, навіть, навпаки, накладати її на них. Об'єднаний в державу народ зможе заснувати могутні міста, створити пам'ятники архітектури і мистецтва, знайти нову віру та ідею.
Певним чинником, що впливає на утворення держави на Русі, будуть експедиції до сусідів, запозичення їхнього досвіду розвитку, зовнішній виклик, приклад. Таким сусідом стала для Русі Візантія.
Ряд вчених будуть висувати в якості головних причин утворення держави на Великої Російської рівнині етнічні фактори, досягнення народом певної щільності населення, пробудження у нього прагнення до єдності, силі, могутності - так званий сплеск пасіонарної енергії. В основі цього сплеску - живий зв'язок народу з його землею.
Чи можна зупинитися лише на одному якому-небудь факторі? Мабуть, не можна. Кожен з них - і соціально-економічний, і геополітичний, і етнографічний, і культурний, духовний - безумовно, впливає на складання давньоруської державності. Втрачено у віках конкретика подій періоду VI-IX століть нашої ери. Це саме той період, коли Стародавня Русь «стала є».
Основним заняттям східних слов'ян було землеробство. Це підтверджується археологічними розкопками, при яких були виявлені насіння жита, ячменю, проса, а також городніх куль-тур: ріпи, капусти, моркви, буряка, редьки. Вирощували слов'яни і технічні культури - льон, коноплі.
Завдяки м'якому клімату і досить родючих грунті на південних землях слов'ян склалися більш древні хліборобські традиції, ніж у північних районах.
У слов'янських племен існували дві основні системи землеробства. На півночі, де основна територія була покрита лісами, застосовувалася підсічно-вогнева система. У перший рік на освоюваному ділянці рубали дерева і залишали їх лежати на землі. За зиму дерева висихали, і на наступний рік їх спалювали разом з пнями і в землю, удобрену золою, сіяли зерно. Підготовлений таким чином ділянку два-три роки давав достатньо високий врожай, а потім земля скінчився, і доводилося освоювати нову ділянку тим же способом.
Основними знаряддями в лісовій смузі були сокира, мотика, заступ і борона суковатка. Прибираючи урожай за допомогою металевих серпів, а потім розмелювали зерно кам'яними зернотерками і жорнами.
У південних районах, де переважала відкрита місцевість, провідною системою землеробства був переліг. З-за великої кількості родючих земель ділянки засівали протягом кількох років, а після виснаження грунту її залишали відпочивати і переходили (перекладалися) на нові поля до їх виснаження. Потім все знову повторювалося. З розвитком землеробства було тісно пов'язане скотарство. Слов'яни розводили свиней, корів, овець, кіз. В якості робочої худоби в південних районах використовували волів, а в лісовій смузі - коней.
Поряд з розвиненим землеробством, важливе місце в господарстві зберігали полювання, рибальство і бортництво. М'ясо і риба були необхідним доповненням до столу, особливо в той час, коли не можна було вбивати худобу. Бортництво - збір меду диких бджіл - було особливістю господарства саме слов'ян, оскільки мед і бджолиний віск, а також хутра були основ-ними предметами зовнішньої торгівлі.
VII-VIII ст. були часом серйозних змін знарядь землеробської праці східних слов'ян. Удосконалюється соха. З'являється рало - плуг з полозом і вдосконаленим наральники. Пізніше поширюються плуги із залізним лемешем і відвалом, підрізали землю і скидають землю з борозни в бік оранки. З'являються шіроколезвійние сокири, серпи більш зігнутої форми. Удосконалюються системи землеробства, до IX ст. орне землеробство стає панівною галуззю господарства. На зміну залежний або перелоговою системи приходять двопільні і трипільна система сівозміни.
Поява нових знарядь праці, зростання продуктивних можливостей землеробської техніки у слов'ян сприяли тому, що ведення самостійного господарства стає доступним не тільки великим колективам - родовим, сусідське-родовим сусідської-великосімейних громадам, але вже і кожної малої сім'ї окремо. Первісно родової колективізм стає непотрібним. Він був зломлений впровадженням нових більш продуктивних знарядь праці, більш досконалих способів ведення господарства, які давали можливість відмовитися від колективної праці всіх членів родової громади. Основною господарською одиницею стає окрема сім'я. І хоча в сусідській сільській громаді, де сім'ї селилися за принципом сусідства, а не споріднення, ще зберігалася общинна власність на лісові та сіножаті, пасовища, водойми, орну землю, вона вже ділилася на окремі наділи.
Ці наділи обробляли своїми знаряддями праці кожна окрема сім'я, причому зібраний нею урожай ставав власністю такої родини. Звідси з'являється матеріальна відокремленість окрем-их виробників, глав окремих родин, що, в у свою чергу, призводило до нерівномірного накопичення додаткового продукту. Наслідком цього процесу було зростання майнової нерів-ності всередині громади.
Величезну роль у розкладанні родових відносин у східного слов'янства в VIII-IX ст. зіграло суспільний поділ праці, інакше кажучи - відділення ремісничої діяльності від сільського господарства. Розвиток ремесла, його відокремлення від інших видів господарської діяльності було провідним стимулом розпаду родових відносин. Общинні структури сільськогоспо-дарських виробників як би вибухають зсередини. Проникнення в громаду суспільного поділу праці веде до того, що окремим сім'ям надається можливість вже відокремлено займатися виробництвом того виробництвом того чи іншого продукту для його подальшого обміну.
У зв'язку з цим зміцнюється матеріальна відокремленість окремих виробників. Саме інститут приватної власності є дуже чітким вираженням цієї матеріальної відокремленості окремих виробників. З сільської громади, де ремесло зародилося і відокремилося від землеробства, воно починає зосереджуватися в містах. Місто - явище абсолютно не характерне для первіснообщинного ладу. Міста з'являються лише в нових історичних умовах, в умовах класового суспільства, суспільства феодального.
Отже, на рубежі VII-XI ст. ремесло у східних слов'ян остаточно відокремилося від землеробства. У цей час вперше з'являються фахівці в окремих видах ремесла - ковалі, ливарники, ювеліри, гончарі. Ремісники зазвичай концентрувалися в племінних центрах - градах або на городищах - цвинтарях, які з військових укріплень поступово перетворювалися в центри ремесла і торгівлі - міста. Одночасно міста ставали оборонними центрами і місцем перебування носіїв влади.
Найдавніші міста утворювалися на найважливіших торговельних шляхах або їх перетині. Одним з них був «шлях із варяг у греки». Через Неву чи Західну Двіну і Волхов з його прито-ками суду досягали басейну Дніпра. З однієї річки в іншу кораблі перетягували по спеціальним шляхах - волоки. Потрапивши в Дніпро, кораблі доходили до Чорного моря і далі до Візантії. Уздовж цього шляху виникли такі великі міста, як Новгород, Полтава та Київ.
Другим торговельним шляхом, також проходили по території слов'ян, був волзький торговий шлях, що поєднав Русь з країнами Сходу.
Таким чином, розвиток землеробства, ремесла і торгівлі призводило до класово-майнової диференціації. Це призводило до виділення військово-управлінського апарату. Цей апарат вирішував питання, пов'язані з торгівлею, розподілом земель, ведення військових дій. Таким чином, створюються умови для утворення держави.
Проте майнова і соціальна нерівність виникало не тільки в громаді. У цей час, в VII-IX ст. у слов'ян виділяється родоплемінна і військово-дружинна знать. В епоху панування родових відносин вищим органом племені є народні збори - зібрання всіх членів цього племені. Народні збори забезпечувало соціальний і економічний рівність членів племінного спільноти. На ньому обиралися і переобиралися старійшини племені, князі, які були носіями адміністративної та військової влади племені. Ці посади займали найбільш авторитетні члени племені.
Однак у період родової демократії, в період розкладання родового ладу роль і значення народних зборів починає падати. Старійшини вже починають вирішувати самостійно ряд пи-тань, що були раніше у веденні народних зборів, вони самі готують їх у власних інтересах для подальшого обговорення. Їхні посади з переобирається поступово стають спадковими.
Навколо племінного князя, що походив вже з одного найбільш знатного і багатого роду, чия влада перетворилася на спадкову, формується дружина. Однак ця дружина вже докорінно відрізняється від племінного війська періоду родового ладу з його суто оборонними функціями. Ця дружина не підпорядковується вже народним зборам, вона перетворюється в орган тиску, який починає панувати над одноплемінниками.
Велике значення для утворення держави мали союзи племен. На початку існування таких союзів племен, формою організації управління була військова демократія. Однак при цьому ще довгий час зберігалася первісні демократичні установи - народні збори і рада старійшин: Але народні збори перетворювалося на збори воїнів якому військовий ватажок, оточений і підтримуваний дружиною, нав'язував свою волю, здобуваючи все більший вплив і владу за рахунок інших старійшин. Таким чином, йшов процес перетворення органів суспільного самоврядування в державні органи. Військова демократія поступово перестала у військово-ієрархічне правління-князювання.
Органи громадського самоврядування перетворювалися в органи панування і гноблення, спрямовані проти народу. Завершувалося тим самим оформлення державного ладу, найваж-ливішою ознакою якого було по явище особливої, яка не співпадає безпосередньо з населенням, відокремленої від нього публічної влади, котра володіє спеціальним апаратом управ-ління і розповсюджується на певну територію. Військовий ватажок великого союзу племен перетворювався на володаря - князя. Верховенство князів набувало характер здійснення владних класових функцій. Наближені князя ставали його радниками і намісниками. Дружина перетворювалася на військову силу, яка придушувала опір експлуатованих мас і вела загарбницькі й оборонні війни. Зазначений процес перетворення органів суспільного самоврядування в державні органи не був актом одноразовим для всіх союзів східнослов'янських племен. У VIII ст. умовах боротьби з кочівниками у Середньому Придніпров'ї відбулося об'єднання кількох союзів племен або князівств у \"союз союзів\" під назвою \"Русь\", столицею якого став Київ.
\"Союзи союзів\". \"Союзи союзів\", що об'єднували по кілька союзів племен-князівств, були новими утвореннями і відображали більш високий етап у процесі східнослов'янської кон-солідації. Приблизно на рубежі VIII-IX ст. придніпровський союз союзів племен \"Русь\" переростає ще більш потужне об'єднання з назвою \"Руська земля\", що включало значну кількість союзів слов'янських племен. Літопис їх перераховує: Русь, Поляни, Древляни, полочани, Дреговичі, Північ. Це вже майже половина східних слов'ян. Правила у цьому державному об'єднанні, за своєю ймовірності, династія Кия, представниками якої у середині IX ст. були, за повідомленням літопису, князі Дір і Аскольд.
Посилення ролі дружини в управлінні над суспільством пов'язано з великим значенням військових дій для Русі. У результаті роль дружини зростає і дружина виступає як орган тиску і примусу, що сприяє формуванню держави.
Становленню влади князя сприяла і еволюція язичницьких уявлень слов'ян тієї епохи. Так, у міру зростання військової могутності князя, що приносить видобуток племені, обороняли його від зовнішніх ворогів і взяв на свої плечі проблему врегулювання внутрішніх суперечок росли його престиж і, одночасно, відбувалося відчуження від вільних общинників. Таким чином, в результаті військових успіхів, виконання ним складних управлінських функцій, віддалення князя від звичного для общинників кола справ і турбот, найчастіше обертається створення укріпленого міжплемінного центру резиденції князя і дружини, він наділявся надприродними силами і здібностями, у ньому починали бачити запорука благополуччя всього племені, а його особистість ототожнювали з племінним тотемом. Все це призводило до сакралізації князівської влади, створювало духовні передумови для переходу від общинних до державних відносин.
Язичництво - комплекс первісних поглядів, вірувань і обрядів - мало свою історію. Спочатку слов'яни, очевидно, одушевляли різні стихії, поклонялися духам лісів, водних джерел, сонця, грози тощо Поступово стала проявлятися тенденція до єдинобожжя: величезне значення придбали Рід - землеробське божество, що керувало дощами, земними водами, підзем-ним вогнем тощо - і тісно пов'язані з ним богині родючості - рожаниці. У міру становлення державних відносин на перший план вийшов культ Перуна - князівсько-дружинного бога війни (спочатку шанувався як бог грози). Своє художнє вираження язичництво знайшло в народному фольклорі: казках, змови і заклинання, прислів'ях і приказках, обрядових піснях тощо, що зберігають сліди магічних уявлень. У X-XI ст. складається билинний епос, пов'язаний із становленням Київської держави, захистом його від ворогів.
Найважливішою рисою державності є особлива ідеологія, оголошується, як правило, офіційно підтримуваної і охороняється державою. У більшості випадків такою ідеологією стає та чи інша форма релігії. Однак, як правило, вона не залишається незмінною протягом усього періоду існування держави: з плином часу, з тих чи інших причин вона перестає його влаштовувати, в результаті чого відбувається зміна державної ідеології.
Такий розвиток подій характеризує і історію Давньоруської держави, де пануюче в момент його утворення язичництво в кінці Х ст. було змінено християнської (православної) релігією. Природно виникає питання, чому і за яких обставин сталася ця зміна.
Язичницька релігія східних слов'ян до VIII-IX ст. придбала порівняно розвинені форми. Язичницькі боги (Перун, Дажбог, Стрибог, Ярило та ін) мали загальнослов'янський характер, хоча єдиної ієрархічної системи, мабуть, ще не склалося. Культ поклоніння припускав жертвопринесення поставленим на пагорбах \"ідолам\" - кам'яним або дерев'яним статуям богів. Керівництво релігійними відправленнями здійснювали жерці - волхви, чаклуни, чарівники.
Іншими словами, перед нами порівняно розвинена система язичництва, хоча і не досягла вищих ступенів розвитку, що характеризується виділенням головних богів, загальних для всього народу, зі своїми сформованій ієрархією.
Перші ознаки невідповідності релігійної язичницької ідеології нових реалій виникають ще на початку Х ст., Коли серед росіян з'являються перші християни, однак сам вибір право-слав'я в якості заміни язичництва не був неминучий. Перед російськими князями виявилися досить широкі можливості вибору, як мінімум з чотирьох світових релігій: іслам (Волзька Болгарія), іудаїзм (Хозарський каганат), католицтво (Священна Римська імперія) та православ'я (Візантія). Периферійне положення Волзької Болгарії і давні ворожі відносини з хазара-ми багато в чому зумовлювали вибір на користь християнства. Що стосується різновидів останнього, то тут чаша терезів не могла не схилитися на бік православ'я, більш знайомого верхівці давньоруського суспільства, до того ж, визнавав пріоритет світської влади над духовною. Важливим було і те обставина, що ослабіла Візантійська імперія не могла претенду-вати на встановлення тієї чи іншої форми залежності Русі від неї у разі прийняття православ'я за її сприяння.
Правляча верхівка намагалася зміцнити свою владу використовуючи язичницькі уявлення, а потім релігію. Це було необхідно для обгрунтування свого правління і для ефективного управління.
Сусідство одних народів з іншими має в історії величезне значення: взаємне розташування чи неприхильність один до одного, спільність інтересів чи його протиріччя, релігійна єдність або, навпаки, антагонізм релігій - це багато в чому і є той прихований механізм, що змушує колесо історії крутитися так, а не інакше.
Крім західних і південних слов'ян, на землях яких у VI-VIII ст. також йшов процес утворення державності, сусідами східних слов'ян були предки сучасних балтійських народів: ліви, латгали, пруси, ятвяги, та ін, що заселили ці землі ще в ті давні часи, коли з нього сходив льодовик. На північному сході жили фінські племена: ести, сумь, карели, чудь заволочская та ін Це були мирні люди, і зі слов'янами у них складалися цілком добросусідські відносини, чого не можна сказати про морських розбійників - варягів, зробили розбій засоби існування свого народу. Взаємини наших предків з варягами - дуже важливий і вкрай спірне питання в історичній науці, але те, що це взаємовідносинах зіграли держави велетенську роль - безпе-речно.
У V-VII ст. у Європі йшов процес розселення німецьких племен і освіти «варварських» королівств (Франкского, Вестготского та інших), який супроводжувався грабіжницькими похо-дами на сусідні території. Так інформацію про слов'ян з'являються у готських письмових джерелах. Вождь готовий Германаріх, прославлений у піснях і переказах, об'єднав не тільки готські племена, а й підпорядкував сусідні фінські та слов'янські.
Істотний вплив на розвиток слов'ян надавав ще й Хазарський каганат - сильне, могутнє, багата держава, що розташовувалося в низов'ях Волги і з берегів Каспію. Нашестя хазар - суттєва небезпека кілька століть назад загрожувала слов'янам.
Сусідство з Великої степом, взагалі часто загрожувало самому існуванню слов'ян, так руйнівні і нещадні були незліченні набіги кочівників: кіммерійців (VII ст. До н.е.); скіфів (VI-IV ст. До н.е.); гунів (IV в. н.е.); аварів (VI ст. н.е.); хозар (сер. VII ст. н.е.)
Але це ж сусідство з кочівниками змушувало слов'ян об'єднуватися для спільної оборони, будувати укріплення, розвивати ремесла, особливо ковальство, щоб робити зброю
І, нарешті, величезний вплив на долі не лише слов'ян, а й багатьох інших народів тодішньої Європи надавало найрозвиненіша і сильна держава епохи раннього Середньовіччя - велика Візантія. Виникла в IV ст. н.е. на території Східної Римської імперії, вона успадкувала багато досягнень античної культури і, безумовно, стояла на більш вищому щаблі історичного розвитку, багато в чому визначаючи хід історії.
Вивчення проблеми утворення держави у східних слов'ян протягом тривалого часу було невіддільне від розповіді \"Повісті временних літ\", зазвичай іменується \"легендою» про покли-кання варязьких князів \"(або\" норманської \"легендою). У ній йдеться про події початку 60-х рр.. IX ст., Коли серед ряду північних слов'янських племен виникли гострі розбіжності (\"встав рід на рід\"). Дозволити цей конфлікт виявилося можливо лише за допомогою звернення до одного з варязьких князів (конунгів) Рюрика, представнику племені, відомого літо-писцю як \"русь\", який погодився \"княжити і володіти\" в Новгороді. Слідом за цим два його боярина Аскольд і Дір влаштувалися в Києві, що означало оволодіння варягами основними східнослов'янськими центрами. За повідомленням літопису це сталося в 862 р. Через двадцять років новгородські та київські землі були об'єднані князем Олегом.
Саме ця розповідь, виявлений німецькими вченими, які працювали в Росії в першій половині XVIII ст. (Г.-Ф. Міллер, Г.-З. Байєр, А.-Л. Шльоцер) ліг в основу теорії, що отримала назву норманізма, і став відправною точкою тривалого та запеклої суперечки, відгомони якого чутно і до цього дня. Вчені (і не тільки розділилися на два табори - норманістів і антинормани-стов з питання про утворення Давньоруської держави. Одні з них з великою часткою довіри ставилися до повідомлення літописця (Н. М. Карамзін, С. М. Соловйов та ін), інші ж - різко спростовували ряд фактів, наведених \"Повістю минулих літ\", таких, наприклад як етнічна приналежність Рюрика (його називали і слов'янином, і фіном, і готом і т.д.) або походження назви \"Русь\" від найменування скандинавського племені \"русь\" (серед найбільш відомих антинорманистов - М. В. Ломоносов). Втім, сьогодні ці суперечки помітно втратили свою актуальність (хоча сліди їх ще час від часу зустрічаються, як правило, навколо науковій літературі). Сьогодні все більше центр дискусії зміщується з проблем другорядних, якими безсумнівно є питання родоводу Рюрика або племінного назви, до питань більш істотним - до дійсних причин виникнення ранніх державних утворень.
І тут, перш за все, постає питання про реальні взаємини слов'ян з їхніми сусідами.
Ці відносини були досить напруженими. Слов'яни піддавалися тискові з двох боків: з півночі на них чинили тиск скандинавські племена, з півдня ж їм доводилося протистояти нападам степових кочівників. Але якщо останні були для слов'ян не просто ворожі, а ще й чужі за способом життя, то з варягами у них виявлялися і загальні інтереси: їх пов'язувало єдине праг-нення до здійснення грабіжницьких походів на багаті володіння Візантії. Тим самим, створювалися умови для укладання між ними своєрідної угоди, яке б встановило певний баланс сил у цій частині Європи: слов'яно-варязьке об'єднання з метою спільного натиску на Візантію і протистояння кочівникам. Звичайно, \"угода\" це було досить умовним, воно, багато в чому було \"укладено\" під тиском, але все ж обопільна зацікавленість слов'ян і варягів один в одному була безсумнівною. До того ж, як видно навіть з літописного оповідання, слов'янське суспільство все більше занурювалося у вир конфліктів, врегулювати які самостійно ставало все більш складно. Виникла потреба в зовнішньому арбітра, що не може бути запідозреним у симпатіях до тієї чи іншої конфліктуючої сторони.
Таким чином, Давньоруська держава виникла як результат розростання протиріч всередині слов'янського суспільства, які не можуть бути вирішитися зсередини самого цього суспільства і вимушеного тому, з метою самозбереження, вдатися до допомоги зовнішньої сили, з якою воно, до того ж, мало спільні інтереси.
Природно, не варяги створили Давньоруська держава; ми маємо справу з процесом двостороннім (а ще точніше - з багатостороннім), в якому зовнішні і внутрішні фактори рівнозначні і невіддільні одне від одного. Справа тут зовсім не в більш високому рівні культури того чи іншого народу (вони приблизно рівні, хоча не можуть не відрізнятися, але не по лінії \"вище\" - \"нижче\"), справа в з'єднанні різнорідних елементів, синтез яких породжує абсолютно новий сплав.
Перші правителі Давньоруської держави - Рюрик, Олег, Ігор, Святослав, Володимир I - варязькі за етнічною приналежністю князі, активно опираються у своїх діях на варязькі дружини та нерідко розглядають Русь як тимчасове місцеперебування (як, наприклад, Святослав, який мріяв перенести столицю з Києва на Дунай). Проте поступово, у міру проникнення в дружину середу слов'янської племінної верхівки, а також у результаті відсічі, отриманого з боку Візантійської імперії, завойовницькі устремління стали слабшати, перетворюючи Русь на самодостатню, самоцінне освіту і для самих її правителів.
Це створило умови і для поступового становлення Русі як державного утворення з властивими кожному державі функціями.
Спочатку ці функції були вкрай примітивні і були продовженням тих цілей, які, власне кажучи, і створили Давньоруська держава - вони були спрямовані переважно за межі Русі.
Основні устремління давньоруських князів - це грабіжницькі походи на землі сусідніх народів - Візантію (Аскольд і Дір у 866 р., Олег у 907 р., Ігор в 941, 944 рр.., Святослав у 970-971 рр.., Володимир у 989 р. , Ярослав у 1043 р.). Болгарію (Святослав у 968 р., Володимир у 985 р.) та ін Мова, однак, йшла не тільки про військову видобутку або подальшої данини, ці походи були одночасно і своєрідним засобом вироблення стабільної системи торгових відносин (Договори з Візантійською імперією 912, 945, 1046 рр..), створення, кажучи сучасною мовою, \"режиму найбільшого сприяння\" російсько-візантійської торгівлі.Іншим завданням, також випливає з тих підстав, на яких держава виникла, була оборона слов'янських земель від натиску послідовно змінювали один одного степових кочівників - хозар, печенігів, половців. Нерідко ця боротьба зі \"степом\" за формою мало чим відрізнялася від завойовницьких походів і приносила безсумнівні успіхи, як, наприклад, Святославу, що зумів у 965 р. повністю розгромити Хозарський каганат, або Ярославу, який припинив набіги на Русь печенігів (1036 р.). Однак тиск степу було постійним і безперервним протягом, принаймні, IX-XII ст., А, отже, незмінною залишалася і завдання оборони давньоруських кордонів. Втім, меж у цієї держави спочатку теж не було, оскільки не існувало точно окресленої території, підвладній руських князів. Їм ще тільки належало вирішити цю задачу формування державної території. Тому \"внутрішня\" політика Давньоруської держави на перших порах мало чим відрізнялася від тих дій, які російські князі робили за його межами. Інакше кажучи, поряд із зовнішніми завоюваннями, російські князі активно займалися приєднанням, причому, аж ніяк не завжди добровільним, тих чи інших слов'янських (і не тільки слов'янських) племен. Літопис рясніє повідомленнями про походи того чи іншого князя у сусідні слов'янські землі (Олег приєднав землі древлян в 883 р., сіверян у 884 р., радимичів у 886 р.; Святослав - в'ятичів у 966 р.; Володимир - радимичів у 984 р. ). Причому, навіть приєднання не завжди гарантувало повне їх підпорядкування, про що свідчило, зокрема, повстання древлян проти князя Ігоря в 945 р. Втім, ця боротьба (її можна було б визначити в сьогоднішній термінології як \"національно-визвольну\") мала й інший сенс: вона обмежувала апетити завойовника, створюючи основи для формування більш міцної системи відносин в рамках складається держави. Те ж повстання древлян призвело до створення точних розмірів данини з них (а пізніше і інших слов'янських племен), що сприяло переростанню данини як форми військової контрибуції у данину як форму натурального податку, перетворюючи полюддя (збір данини) з чи не військової операції в тривіальну податкову кампанію. Виробляється і інша найважливіша функція держави - посередницька, арбітражна. Князь стає не тільки уособленням сили, якому слід підкорятися зі страху, князь - це втілення справедливості, він є та зовнішня \"незацікавлена\" сила, якою можна і треба довірити вирішення внутрішніх суперечок, суд. У той же час, князь не є джерелом права, він лише його носій, виразник тих правових норм, які були створені традиційним укладом в слов'янській і варязької середовищі. Це цілком чітко проявляється в що дійшов до нас пам'ятнику давньоруського права - \"Руській правді\". Таким чином, складається ситуація, в якій князь, як би примушуючи населення до укладання з ним договору, сам, в той же час, зобов'язаний неухильно дотримувати його умови.
Примітивність функцій держави породжує і елементарність його структури. На чолі держави стоїть князь, його радниками виступають бояри (\"старша дружина\"), основну ж виконавчу (переважно - військову) несуть рядові дружинники. Відносини між ними досить демократичні й нічим не нагадують відносин монарха зі своїми підданими. Дружина може впливати на прийняття князем рішення, бояри можуть мати власні дружини і, часом, досить незалежні від князя. Жорстке підпорядкування обмежується лише періодом воєнного часу, втім, досить тривалого.Таким чином, функції і структура Давньоруської держави з очевидністю свідчать про безсумнівну військовий характер цієї держави, пристосованому виключно до вирішення військових завдань. Відповідно, у разі переходу до вирішення невійськових завдань, така держава виявлялося б нестійким, що означає, що воно несло вже в собі самому елементи тимчасовості, можливість розпаду.Фактично, Давньоруська держава ще не цілком держава, це, скоріше, \"полугосударство\", якесь освіту з зачатками державності, зародок майбутньої держави.Тиск південних племен сприяло об'єднанню Русі і утворення держави. Варяги відіграли важливу роль у зміцненні державності та створенню військових альянсів. Альянс з варягами і протистояння зі степовими кочівниками призвело до посилення князівської влади і посилення державності. Культура Київської Русі Будь-яка дискусія про культуру середнь-овічного суспільства зосереджується насамперед на його релігійних віруваннях та інститутах. В історії Київської Русі маємо дві окремі релігійні, а відтак і культурні епохи. До 988 р. засобом задоволення духовних потреб східних слов'ян був анімізм, у засаді якого лежало обожнення сил природи та поклоніння духам предків. Найвищим божеством у язичницькому пантеоні вважався Перун — бог грому і блискавки, аналогічний скандінавському богові Тору, хоч пов'язана з ним міфологія не була такою химерною. До інших важливих божеств належали Дажбог і Сварог — боги повітря й сонця, дарителі земних благ. Закономірно, що серед землеробського люду поширеним був також культ богів родючості — Рода та Рожа-ниці. Крім того, об'єктами поклоніння вважалися сотні духів річок, лісів та предків; це часто виражалось у жертвуванні їм тварин, а подекуди й людей. Східні слов'яни не зводили своїм божествам величних храмів, як і не мали складної духовної ієрархії — власне це й пояснює відносно слабкий опір християнству з боку їхньої релігії. І все ж із приходом нової релігії вірування предків не зникли безслідно. Під личиною християнства ще протягом століть серед східних слов'ян зберігався релігійний дуалізм, або двовір'я, що полягало у дотриманні язичницьких за походженням звичаїв та обрядів (таких, зокрема, як святкування приходу весни). Із прийняттям християнства у Київській Русі поширилася нова, витончена й складно організована релігія. У 1037 р. після приїзду із Константинополя першого у довгій низці грецьких митрополитів (протягом усієї Київської доби лише двічі на цей пост призначалися не греки) була заснована митрополича єпархія. Первинно до Руської митрополії входило вісім єпископств, але згодом їхня кількість зросла до шістнадцяти. Десять із них розташовувалися на землях сучасної України. Багато єпископів теж були візантійцями. Вони везли з собою власне оточення: писарів, помічників, майстрів, перетворюючи єпископства на осередки поширення візантійської культури. Духовенство поділялося на дві категорії: «біле», тобто парафіяльні священики, що не давали обітниці целібату (безшлюбності) й звичайно одру-жувалися в своєму ж середовищі, та «чорне», тобто ченці, з яких обиралися високі духовні ієрархи. Намагаючись уникнути мирських гріхів і спокус, ченці жили у відлюдненні, й тому їх вважали цвітом віруючого люду, а їхні монастирі були осередками християнської освіти й науки. У XIII ст. в Київській Русі існувало близько 50 монастирів, із них 17—у самому Києві. Церква справляла величезний вплив на культуру Київської Русі. Спорудження одного лише храму — славетної Софії Київської — є безпосереднім підтвердженням того, наскільки всеохоплюючим був вплив церкви на мистецтво. Збудована у 1037 р. за князювання Ярослава Мудрого ця чудова кам'яна споруда, зведена грецькими майстрами на взірець константинопольського храму, мала п'ять апсид, п'ять нефів і тринадцять бань. Розкішне прикрашений інтер'єр підтримували мармурові й алебастрові колони. Напевно, краса цього храму християнського Бога здавалася просто сліпучою призвичаєним до скромних дерев'яних будівель киянам. Власне, саме таке враження й мав справляти собор, позаяк у візантійській церкві добре розуміли, що високе мистецтво, звернене до людських емоцій, часто куди ефективніше посилювало віру, ніж богослов'я, що апелює до розуму. З цією метою церква сприяла розвиткові мистецтв і ремесел. Зокрема, інтер'єр Св. Софії прикрашали кольорові мозаїки та фрески, що з дивовижною правдоподібністю змальовували людину. Інший спосіб викликати благоговіння полягав у використанні ікон, тобто зображень божественних істот на спеціально оброблених дошках. Ікони поширювалися по приватних оселях, де ставали найціннішою в родині спадщиною. Кожен із цих нових різновидів мистецтва попервах зазнавав впливу грецьких зразків. Та з часом майстри навчилися поєднувати в цих жанрах і місцеві елементи, створюючи дедалі виразніший власний стиль. Проте впливи східної церкви на мистецтво не завжди були благотворними. Так, через те, що візантійці не любили ставити у своїх храмах статуй, скульптура не дістала помітного розвитку. Таким же визначальним був вплив християнства на способи інтелектуальної експресії давніх русичів. Після 988 р. в ужиток увійшло письмо, базоване на абетці, створеній ченцями Кирилом і Мефодієм — греками, що поширювали християнство серед слов'ян. На відміну від Риму з його наполяганнями використовувати в богослужіннях латину Константинополь погоджувався з тим, що новонавернені народи користувалися у церкві власною мовою. Відтак у богослужіннях та інших справах церкви вживали церковнослов'янську мову — літературну норму, що спиралася на південнослов'янські діалекти й була легко зрозумілою східним слов'янам. Поступово вона поширилася на лише на релігійну, а й на світську літературу, що ставала багатшою та різноманітнішою. Закономірно, що більшість зразків цієї писемної літератури мали релігійний характер. Тут у достатку маємо уривки зі Старого й Нового заповітів, гімни, проповіді, житія святих. Найвидатнішими серед них є «Патерик», тобто оповідь про життя святих, написана ченцями Києво-Печерської лаври, проповіді й гімни св. Кирила Туровського, писання київського митрополита середини XI ст. Іларіона — можливо, найосвіченішого мужа Київської Русі. У своєму знаменитому «Слові про закон і благодать», прочитаному у 1052 р. в присутності Ярослава Мудрого, Іларіон майстерно протиставляє християнство язичництву й описує хрещення Русі. У цьому творі він демонструє чудове володіння складними прийомами візантійської риторики, а також глибоке знання Біблії. Проте при всій своїй повазі до грецької культури Іларіон не був грекофілом. У «Слові про закон і благодать» він підкреслює велич і значення Русі, применшує роль Візантії в її наверненні до нової віри, приписуючи всю заслугу у здійсненні цього історичного кроку Володимирові. Якщо в релігійних творах грецькі впливи цілком домінували, то у літописах вони були менш помітними. Ранні київські літописи, створені переважно монахами й пройняті християнським світовідчуттям, характеризувалися реалізмом і багатством подробиць. У них відтворювалися й головні проблеми доби — такі як князівські чвари, боротьба з кочовиками,— й подробиці окремих подій. Найважливішим із них є літопис, відомий під назвою «Повість временних літ». Його пов'язують з іменами монахів Нестора та Сильвестра, які склали літопис у 11 ІЗ—1116 рр. Займалися літературною творчістю й представники світської верхівки. Незважаючи на постійну зайнятість політичними справами, написав своє зворушливе й сповнене роздумів «Повчання» князь Володимир Мономах. Є підстави допускати, що анонімний автор найчудовішого поетичного твору Київської доби — «Слова о полку Ігоревім» ( 1185—1 187) також належав до княжого двору. Вся його оповідь про невдалий похід на кочовиків дрібного руського князя пройнята пристрасним закликом до ворогуючих руських князів об'єднатися задля спільного блага. Застосувавши ритмізований вірш, яскраві образи, багату мову, дивовижні за своєю уособленістю картини природи, автор створив справжній літературний шедевр. Але при всьому багатстві експресії писемні джерела лишалися недоступними для неписьменного люду Києва. Скарбницею народної мудрості й творчого духу слугували для нього пісні, приказки, загадки, казки й особливо усний епос, або билини. З вуст в уста, від покоління до покоління переказувалися билини, в яких розповідалося про подвиги таких популярних народних персонажів, як веселий селянський син Ілля Муромець, кмітливий син священика Альоша Попович і син боярина Добриня Микитич; усі троє — члени міфічної дружини князя Володимира. Подібно до лицарів Круглого Столу короля Артура ці східнослов'янські витязі лишили Володимирів двір і вирушили на боротьбу із силами зла. Часто серед їхніх ворогів були половецький Тугоркан, що вмів перетворюватися на змія Тугарина і символізував у народній свідомості постійну загрозу зі степу, або ж це був Жидовин, присутність якого в епосі, вірогідно, є відлунням народної пам'яті про тривалу боротьбу з хозарами, які сповідували іудаїзм. Усі ці оповіді були сповнені таємниць і чаклунства, а християнські цінності часто перепліталися в них із залишками язичницького минулого. Серед учених побутують різні думки щодо рівня і поширення освіти в Київській Русі. Не підлягає сумніву, що представники знаті діставали освіту. В літописі повідомляється, що у 988 р. князь Володимир наказав віддати у навчання боярських дітей, а його син Ярослав заснував у Новгороді школу для 300 хлопчиків аристократичного походження. У Києві центром цієї діяль-ності стала Св. Софія. В 1037 р. на терені собору містилися школа та бібліотека. Києво-Печерська лавра також мала бібліотеку, а деякі її монахи славилися своєю освіченістю, що в ті часи переважно означало добру обізнаність із релігійними текстами. Серед князів наука також була у пошані. Відомо, яким книголюбом був Ярослав Мудрий; його син Всеволод во-лодів п'ятьма мовами, письменною була й дочка Анна. Коли вона стала королевою Франції, це незвичайне для жінки тих часів досягнення відрізняло її від більшості жінок французького двору. Проте складніше відповісти на питання про поширеність освіти серед простого люду. Деякі вчені вважають, що знайдені в Новгороді абетки на бересті для школярів та настінні написи у Св. Софії є свідченням доступності освіти й для нижчих верств, але багато інших фахівців доводять, що освіта взагалі та обізнаність із візантійсько-християнською культурою зокрема були в основному привілеями мирської та церковної еліти, а відтак лишалися недосяжними для мас. Як українські, так і російські історики розглядають Київську Русь як невід'ємну частину історії своїх народів. Тут часто закономірно виникає питання про те, хто має більше право вважати себе її спадкоємцями. Російські історики, особливо ті, котрі зазнали впливу юридичної школи XIX ст., доводять, що оскільки росіяни були єдиною східнослов'янською нацією, яка створила у новітні часи свою державу (апогей історичного процесу вони вбачають у розвитку державності), то зв'язок Московської держави із першою державою східних слов'ян був найбільш важливим і послідовним. Із цього випливає, що оскільки у новітню епоху українці й білоруси власних держав не мали, то між їхньою історією ніяких суттєвих зв'язків не існувало. Впливовий російський історик Михайло Погодін пішов іще далі, доводячи, що зв'язки Росії з Києвом не тільки спадкові, а й етнічні. За його теорією, після зруйнування монголо-татарами Києва у 1240 р. велика частина населення, що врятувалося, переселилася з півдня на північний схід — у серцевину сучасної Росії. І хоч цю теорію давно розвінчано, її продовжують пропагувати багато російських і неросійських істориків.
5. Значення християнства для розвитку давньоруської культури.
У Х ст. християнство стало панівною релігією в Європі. На Русі про християнство також було відомо задовго до релігійних реформ Володимира Великого: християнами були Аскольд і Дір. Достовірним є факт хрещення княгині Ольги у 958 р. Але вирішальним для процесу християнізації нашої країни було введення цієї релігії як державної в 988-990 рр.Спочатку князь Володимир зробив спробу модернізації язичництва.Однак проведена реформа язичництва не досягла своєї мети. Міцніючий клас феодалів на чолі з князями вимагав нової релігії. Найповніше інтересам верховної влади відповідало християнство за візантійським зразком.
 
Наші Друзі: Новини Львова