Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 20 квітня 2019 року

Так казав Заратустра

Переглядів: 69747
Додано: 18.10.2006 Додав: Самійло Немирич  текстів: 93
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 0
Джерело: http://ukrlife.org/
Книжка для всіх і ні для кого

ПЕРЕДНЄ СЛОВО ЗАРАТУСТРИ

1

Коли Заратустрі минуло тридцять, покинув він свою батьківщину й озеро своєї батьківщини і подався в гори. Тут він тішився духом своїм, і самотністю своєю, і десять років це його не гнітило. Та зрештою змінилося серце його, і якось уранці прокинувся він із зорею, став перед сонцем і так звернувся до нього:
— О велике світило! Чи було б ти щасливе, якби не мало кому сяяти?!
Десять років устаєш ти над моєю печерою. Тобі набридло б світло твоє і шлях твій, коли б не було тут мене, орла мого і моєї змії.
Проте ми щоранку чекали на тебе, вбирали щедроти твої і благословляли тебе за них.
Поглянь! Я переповнився мудрістю своєю, мов та бджола, що назбирала надто багато меду, мені потрібні руки, простягнені до мене.
Я хотів би дарувати і роздавати, поки мудрі серед людей знову зраділи б глупоті своїй, а бідні — своєму багатству.
Для цього я маю зійти вниз, як робиш щовечора ти, коли вирушаєш за море й несеш своє сяйво на той бік, о щедротне світило!
Як і ти, я маю піти на схилок, кажучи про це словами людей, тих, до кого я хочу спуститися.
То благослови ж мене, о спокійне око, що споглядає без заздрощів навіть найбільше щастя!
Благослови повен по вінця келих, щоб волога золотом потекла зіїього й понесла по всіх-усюдах відблиск твоєї радості!
Поглянь! Цей келих прагне знову спорожніти, і Заратустра хоче знову стати людиною.
Так почався схилок життя Заратустри, його кінець.

2

Заратустра зійшов самотою з гір, і ніхто не трапивсь йому назустріч. Та коли він вступив у ліси, перед ним постав несподівано старець, що покинув свою святу оселю, шукаючи в лісі коріння. І мовив старий до Заратустри:
— Знаю я цього подорожнього — кілька років тому він тут уже проходив. Заратустра було ім'я його, але він змінився.
Тоді ніс ти свій прах на гору — невже хочеш тепер понести свій вогонь у долини? Не боїшся, що палія покарають?
Так, я впізнаю Заратустру. Чистий погляд у нього, і на устах його нема осоруги. Чи не тому іде він, неначе танцює?
Заратустра змінився, дитиною став Заратустра, прокинувся Заратустра — що ж тобі треба поміж поснулих?
Мов серед моря, ти жив у самотині, і море гойдало тебе. Леле, ти хочеш ступити на суходіл? Леле, ти хочеш знову сам нести своє тіло?
Відповів Заратустра:
— Я люблю людей.
— А навіщо ж,— сказав святий,— подався в ліси і пустелю я? Хіба не тому, що занадто любив людей?
Тепер я люблю Бога — а людей не люблю. Людина для мене надто недосконала. Любов до людини вбила б мене.
Відповів Заратустра:
— Що я казав про любов! Я несу людям дарунок!
— Не давай їм нічого,— промовив святий. — Краще візьми у них дещицю і неси разом з ними — це буде їм найприємніше, якщо тільки сам ти матимеш від цього приємність!
А як хочеш їм дати, то дай не більше, ніж милостиню, та ще нехай вони самі попросять її в тебе!
— Ні,— відповів Заратустра,— милостині я не подаю. Для цього я не досить бідний.
Святий засміявся із Заратустри й сказав йому так:
— Що ж, гляди, щоб вони прийняли від тебе твої скарби. Люди не довіряють самітникам і не вірять, що ми приходимо дарувати.
Наші кроки на вулицях лунають для них надто самотньо. І коли вночі вони почують у своїх ліжках людину, що йде задовго до сходу сонця, то, мабуть, питають самі себе: куди цей злодій скрадається?
Не йди до людей, залишайся в лісі! Іди вже краще до звірів! Чому ти не хочеш бути таким, як я,— ведмедем серед ведмедів, птахом серед птахів?
— А що робить святий у лісі? — запитав Заратустра.
Відповів святий:
— Я складаю пісні і співаю їх, і коли я складаю пісні, я сміюся, і плачу, й мугичу.
Так славлю я Бога.
Співом, плачем, сміхом і мугиканням я славлю Бога, який є моїм Богом. А що несеш ти у дарунок нам?
На ці слова Заратустра вклонився святому й сказав:
— Що ж я вам дам?! Дозвольте мені швидше звідси піти, щоб я не взяв чогось у вас!
Так розійшлися вони, старий чоловік і молодший, і кожен сміявсь, як сміються діти.
Та коли Заратустра опинився на самоті, то промовив до серця свого:
— Буває ж таке! Цей старець святий ще не чув у своєму лісі, що Бог помер!

3

Коли Заратустра прийшов до сусіднього міста, що лежало під лісом, то побачив на базарі багато людей — їм обіцяли показати канатоходця. І Заратустра промовив так до людей:
— Я скажу вам, хто така надлюдина. Людина — це те, що треба здолати. Що ви зробили, аби її здолати?
Всі істоти досі створювали щось вище від себе, а ви хочете стати відпливом цієї великої повені й ладні скоріше вернутись до звіра, аніж здолати людину?
Що для людини мавпа? Посміховище або нестерпний сором. І тим самим має бути людина для надлюдини — посміховищем або нестерпним соромом.
Ви пройшли шлях від хробака до людини, та багато чого у вас залишилося ще від хробака. Колись ви були мавпами, але й досі ще людина є більшою мірою мавпа, ніж декотрі з мавп.
Навіть наймудріше із вас — це всього лиш незлагода і мішанина рослини й химери. Та хіба я кажу вам ставати химерами чи рослинами?
Ось що скажу я вам про надлюдину!
Надлюдина — це суть землі. І нехай ваша воля промовить: хай надлюдина стане суттю землі!
Заклинаю вас, брати мої, лишайтеся вірні землі і не вірте тим, хто каже вам про надземні надії! То отруйники — свідомі вони того чи ні.
Вони зневажають життя, ті вмирущі й самі отруєні, від котрих стомилася земля. Тож хай вони згинуть!
Колись хула Богові була найбільшою хулою, але Бог помер, і з ним померли й богохульники. Тепер найжахливіший злочин — хулити землю, так само, як і шанувати нутро незбагненного глибше, ніж суть землі!
Колись душа дивилась на тіло зневажливо — і зневага тоді була в найбільшій повазі, вона хотіла бачити тіло худим, гидотним, голодним. Так вона думала звільнитися від тіла і від землі.
О, ця душа була сама ще худа, гидотна й голодна — і жорстокість була її насолодою!
Але й тепер ще, брати мої, скажіть мені: що сповіщає вашому тілу про вашу душу? Хіба ваша душа — не убогість, не бруд і не жалюгідне вдоволення?
Воістину, людина — брудний потік. Треба бути морем, щоб прийняти в себе брудний потік і не стати занечищеним.
Дивіться, я розказую вам про надлюдину: вона і є це море, і в ньому може втонути ваша велика зневага.
Що те найвище, чого ви могли б зазнати? Це — година великої зневаги. Година, коли навіть власне щастя вам стане огидним, так само, як власний розум і власна доброчесність.
Година, коли ви скажете: «Що мені власне щастя! Воно — убогість, бр^уд і жалюгідне вдоволення! Моє щастя мало б саме виправдати своє існування!
Година, коли ви скажете: «Що мені власний розум! Чи домагається він знань, як лев своєї поживи? Він — убогість, бруд і жалюгідне вдоволення!»
Година, коли ви скажете: «Що мені власна доброчесність! Вона ще не спонукала мене до шаленства. Як стомивсь я від свого добра і від зла свого! Все це — убогість, бруд і жалюгідне вдоволення!»
Година, коли ви скажете: «Що мені власна справедливість! Я не бачу, що я — жар і вугілля. А справедливий — це той, що весь жар і вугілля!»
Година, коли ви скажете: «Що мені власне співчуття! Хіба співчуття — не хрест, на якому розпинають того, хто любить людей? Та моє співчуття — не розпинання».
Чи ви вже казали так? Чи ви вже волали так? Ах, якби я почув таке ваше волання!
Не гріх ваш — невибагливість ваша волає до небес, ваша неситість навіть у гріхах ваших волає до небес!
Де ж та блискавка, що лизнула б вас своїм язиком? Де те шаленство, яке вам слід прищепити?
Дивіться, я розказую вам про надлюдину: вона і є та блискавка, вона — те шаленство...
Так промовляв Заратустра. Але тут з юрби хтось крикнув:
— Ми вже наслухалися про канатоходця, тепер покажіть його!
І люди всі засміялися із Заратустри. А канатоходець, гадаючи, що йдеться про нього, взявсь до роботи.

4

Дивився Заратустра на людей і дивувавсь. А тоді так він сказав:
— Людина — це линва, напнута між звіром і надлюдиною, линва над прірвою.
Небезпечно ступати на линву, небезпечно іти по ній, небезпечно озиратися, небезпечно від страху здригнутися і зупинитись.
Велич людини в тому, що вона — міст, а не мета', і любити в людині можна лиш те, що вона — перехід і загибель.
Я люблю тих, котрі не вміють жити інакше, аніж приречені на загибель,— бо вони ступають по линві.
Я люблю тих, хто вміє глибоко зневажати, бо вони вміють глибоко шанувати, бо вони — стріли, що прагнуть до іншого берега.
Я люблю тих, хто не шукає спочатку за зірками підстави загинути чи стати жертвою, а жертвує себе землі, щоб земля колись належала надлюдині.
Я люблю того, хто живе задля пізнання і хто хоче пізнати, щоб жила колись надлюдина. Бо так той хоче своєї загибелі.
Я люблю того, хто працює і винаходить, щоб збудувати дім надлюдині й підготувати для неї землю, тварин і рослини,— бо так він хоче своєї загибелі.
Я люблю того, хто любить свою доброчесність, бо доброчесність — це воля до загибелі і стріла, що прагне до іншого берега.
Я люблю того, хто не лишає для себе ані краплини духу, а хоче бути цілком духом своєї доброчесності,— бо так він як дух ступає мостом.
Я люблю того, хто із своєї доброчесності творить свій потяг і свою приреченість,— бо так він хоче в ім'я своєї доброчесності ще жити і більше не жити.
Я люблю того, хто не хоче мати забагато чеснот. Одна чеснота — це більша чеснота, ніж дві, бо вона — вагоміша сув'язь, на якій тримається приреченість.
Я люблю того, у кого марнує себе душа, хто не сподівається подяки і не віддячує сам,— бо він завжди дарує і не хоче себе шкодувати.
Я люблю того, хто соромиться, коли йому випадає щасливий жереб, і питає себе: «Чи не шахрую я в грі?» Бо він хоче загинути.
Я люблю того, хто поперед своїх вчинків розкидає золоті слова і робить завжди більше, ніж обіцяє,— бо він хоче своєї загибелі.
Я люблю того, хто виправдує тих, що прийдуть, і прощає тих, що пішли,— бо він хоче загинути від тих, що є.
Я люблю того, хто карає Бога свого, позаяк його любить,— бо він має загинути від гніву Бога свого.
Я люблю того, в кого душа й у ранах глибока і хто може загинути від малої пригоди,— так охоче ступає він через міст.
Я люблю того, в кого душа переповнена, аж він забуває про себе самого й про все, що в ньому є,— так усе те стає його загибеллю.
Я люблю того, хто вільний духом і вільний серцем,— бо голова в нього — тільки лоно серця його, а серце веде його до загину.
Я люблю всіх, що, мов важкі краплини, падають поодинці з темної хмари, навислої над людиною,— вони провіщають блискавку й гинуть як передвісники.
Дивіться, я передвісник блискавки і важка краплина із хмари, але ім'я тої блискавки — надлюдина.

5

По цих словах Заратустра знов подививсь на людей і замовк. «Стоять собі,— сказав він, до серця свого,— сміються собі. Ні, не розуміють вони мене, слова мої не для їхніх вух.
Може, треба спершу повідривати їм вуха, щоб вони навчилися слухати очима? Може, треба гриміти, як литаври чи як проповідники каяття? Може, вони вірять тільки заїкам?
У них є щось таке, чим вони пишаються. Але як вони називають те, що додає їм
гордощів? Вони називають це вихованням, освітою — ось що різнить їх від козопасів.
Тим-то вони й не люблять чути щодо себе слова «зневага». Отже, я промовлятиму до їхніх гордощів.
Отже, я казатиму їм про того, кого найбільше зневажають, а це — остання людина.
І так сказав Заратустра людям:
— Настає той час, коли людина поставить собі за мету саму себе. Настає той час, коли людина посіє зерно найвищих своїх сподівань.
Ще нива її досить родюча для цього. Але нива ця колись зубожіє і виснажиться, і вже не зросте на ній жодне високе дерево.
Лихо! Настає той час, коли людина вже не зможе пустити стріли своєї пристрасті вище і далі за людину, а тятива її лука розучиться бриніти!
 
Наші Друзі: Новини Львова