Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 28 жовтня 2020 року
Тексти > Тематики > Історична

На непевному ґрунті

Переглядів: 17883
Додано: 11.05.2009 Додав: Пан Крук  
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Джерело: Українське видавнитство "ДОБРА КНИЖКА" — Торонто.

Федір Одрач
НА НЕПЕВНОМУ ҐРУНТІ
Contents
Роздумування в потязі про Вільно 3
На вулицях Вільна 8
Зустріч над Вілією 13
Напередодні від'їзду 17
У Пінську 22
Прикра новина 26
У рідному селі 31
У «Жовтих касарнях» 37
На непевному ґрунті 42
«Заготовка» засланців 47
Зміна валюти 51
Обласний з'їзд учителів у Пінську 55
Після конференції у Хлябах 60
«Мобпрєдпісаніє» і вибори 65
У Барановичах 69
На посаді директора в Сішні 74
«Заготовка» умивальника 79
Нові турботи 83
У колі зичливих людей 89
Проба нервів 95
«Стінгазета» в сільраді 102
Приятеля вже нема 109
Моє коло звужується 115
Зайвий документ 121
П'ять хвилин спізнення 127
На південь! 133
На хуторах під лісом 138
Рейд без документів 145
Митарства під лісом 150
Вітай, столице галицької землі! 158
У хаті справжнього приятеля 164
За Сян 169



Роздумування в потязі про Вільно
Потяг Вільно — Лунинець біг пиняво, довше зупинявся на станціях і навіть півстанках. Обслуга була ще в польських одностроях, хоч двотижневе панування большевиків мало свої наслідки й тут. Деякі кондуктори вже намагалися говорити до пасажирів московською мовою, деякі пасажири теж говорили по-московському. Потяг дедалі втікав від Вільна; сапаючи і скрегочучи колесами посувався середньою швидкістю просто на південь. Знаменита столиця Литви, Вільно, нещасна і скубана колись царською Москвою, потім поляками і ось, утретє знов червоною Москвою. Колони большевицьких танків втиснулися до міста вулицями Беліни і Поплавською. Грохіт гусениць лунко котився вулицями. Ендецька молодь спробувала боронити "честь міста" — втягнула на Буфалову гору дві гармати і з пару скорострілів. Гарматки "обізвалися" поодинокими гупанками, скоростріли прорізали кулями порожнечу над дахами Великої Погулянки. А большевицькі танки вдерлися вже на цю Велику Погулянку і за протестантським кладовищем скрутили на Буфалову гору. Сліпучий блиск рефлекторів, густі постріли гармат — і ендецький молодняк, кинувши гарматки й скоростріли, "змився" в темноті ночі.
Саме, коли большевики входили до Вільна, я зі своїм приятелем інженером К., білорусином, був у панства Ісаєвичів, дочка яких, Люба, була тоді нареченою відомого білоруського поета Максіма Танка (до речі, правдиве прізвище Танка — Скурко). Жили вони на передмісті Нове Забудування; далеченько від Шкаплерної вулиці, де було наше помешкання. Нове Забудування це західня периферія міста. Наше ж помешкання було якраз на південно східньому передмісті. Щоб добратися на Шкаплерну, треба було перейти центр міста, себто Великою Погулянкою дійти до Завальної і потім Остробрамської вулиці і ще потім проскочити під віядуктом. скрутити праворуч від Беліни та вже глухими вулицями простувати на Шкаплерну.
Спершу ми вагалися, бо наслуховуючи на подвір'ї Ісаєвичів, чули віддалені постріли. Та хотілося чомусь додому, краще вже бути в своєму куточку в час непевний і тривожний. Максіма Танка тоді не було в нареченої. Він, либонь, десь із своїми однодумцями "запивав" прихід "визволителів", про яких мріяв і навіть сидів за комунізм на Лукішках (віденська тюрма). Правда, його суд уневиннив і це виявило, що він не належав до підпільних активістів. Все ж очі його були звернені на схід — сподівався він багато від большевиків.
Ми попрощалися з господарями і спішною ходою попрямували вулицями в напрямі Великої Погулянки. Вулиці були цілком порожні, неосвітлені й понурі. Велика Погулянка теж була безлюдна, хоч наспівала вже одинадцята. Притримуючись фасад кам'яниць, ми добралися до Завальної. Тут ми помітили візника. Хотіли затримати, але візник навіть не поглянув на нас і стьобаючи коня, сховався на якомусь завулку. Тут уже виразніше було чути постріли гармат та кулеметів. Проте, ми підбігом женемося на Остробрамську. Помічаємо кілька перехожих, приєднуємося до них. Наспіх здіймаємо під Остробрамською каплицею капелюхи і чимдуж біжимо до віядукту. Та під віядуктом трьох залізничників нікого не пускають.
— Не можна, панове, по той бік залізниці — смерть. Рятуйтеся де можна, тільки не йдіть за віядукт.
Твердість залізничників цілком попсувала наші наміри. Ми ще хотіли впроситися, переконували їх, що нам тільки треба за віядукт, потім ми вже глухими переходами доберемося на своє помешкання. Але це не помогло. Саме цілком близько, за віядуктом, оглушливо гупнула гармата, загрохотіли по бруку танки. Близькість танків (це були перші танки), канонада і залізничники все це нас занепокоїло і навіть налякало. Не надумуючись повертаємо на Колєйову вулицю і щосили біжимо до станції. За станцією висний міст для пішеходів. Це одинока для нас надія; тільки через цей міст веде дорога на той бік залізниці. Проте непевність тривожить нас: міст може бути теж забльокований. Минаємо станцію, ще якийсь побічний залізничний будинок і ось уже приступці мосту. Під мостом, на роз'їздах, чути гудки паровозів. Залізничники, видно, не розгубилися — не зійшли зі своїх постів праці. Це нас трохи підкріпило. Ідемо вже вільною ходою обабіч мостових барієр. Неосвітлений міст, суцільна темінь над рейками хоронить нас від прикрих несподіванок. Ми навіть пошепки говоримо й дивуємося, чому відразу не вибрали цю дорогу. А на Белінах тужавіє грохіт гусениць. Ми виразно бачимо рефлектори танків, які повільно, ланцюгом посуваються під віядукт. Імовірно, що якась група може скрутити ліворуч і рухатися побіч залізниці. Коли б таке сталося, нам заступлено б дорогу. Аж раптом прорізав рефлектор темноту над мостом. Кілька танків, здається, відлучилося від колони і затрималися лівіше віядукту. Ми якраз були по середині мосту. Рефлектор нащупав нас. Ми з усієї сили рвонулися вперед; пригорблені, не захищені ґратчастим залізним бар'єром, притьма бігли на кінець мосту. Танкісти, видимо, вже нас помітили. З нахабною гостротою прошуміла над нашими головами кулеметна серія. Ми біжимо з гарячим бажанням досягти кінця мосту, за яким вулиця й доми. Рій куль другим наворотом прошумів під мостом, деякі розплескувалися на залізних бантинах. А кінець мосту ось-ось перед нами. Знов із свистом пролетів десь за нами рій куль, але ми вже були за потойбічними приступцями. Перебігаємо вулицю; напроти нас вузька вуличка, але ми хочемо продістатися ще правіше, на вузенький провулок. Та немов з під землі, цілком близько, на розі бльоку домів появився танк. Рефлектори його, проте, були спрямовані на залізничну станцію. Користаємо з цього і біжимо до провулка, але в цьому провулку, між дерев'яними домами, чути несамовитий клекіт гусениць. Було вже ясно, що ця частина міста в цілковитому посіданні завойовників. Всі вулиці, провулки і глухі ходи між домами були забльоковані танками. Пробиратися в цю хвилину на Шкпалерну було б безглуздям. Одиноке, що нам було до вибору — втиснутися до якогось міщанського подвір'я, запхатися до льоху і чекати світанку.
На щастя, ми були перед хвірткою колишньої моєї "симпатії" панни Ядзі. Познайомивсь я з нею на балю і потім навіть заходив до них на чай та "домашнє вино". Була це гарна чорнявка з великими карими очима; одягалася елегантно й зі смаком, трохи дерла носа, але в розмові була цікава.
— Алєсь, сюди нам дорога! — скомандував я. Та хвіртка була замкнена. Я перший хапаюся руками за горішню поперечку і пружно стрибаю на подвір'я, те ж саме робить і мій приятель. Сміливо підходимо до будинку. В темноті, біля сходів, що ведуть до льоху, помічаємо якусь чоловічу тінь. Тінь, либонь, побачила нас, поступилася сходами глибше, до льоху, і грубо поспитала:
— Хто ви такі?
— Це ви, пане Сташкевич?
— Кто пан такі? — не довіряє батько Ядзюні.
— Ходімо до льоху і там при світлі каганчика ви напевно мене впізнаєте, — репетую. — А це мій приятель, вибачте, що непрошено... До дому не могли продістатися, скрізь танки, сила силенна танків, пане Сташкевич.
Господар ще глибше поступився сходами, рипнули десь у підземеллі двері і потім голос:
— Прошен заходзіць!
У льоху, на порожніх дерев'яних скринях сиділа господиня, пані Сташкевич, її дочка, панна Ядзя і ще якісь сусіди — чоловік із жінкою.
— Так от, ви кажете, що нас знаєте, а я вас цілком не пригадую, — підійшов до мене пан Сташкевич, присвічуючи сірником у моє обличчя, бо світло від каганчика ледь проріджувало темінь.
— У таку хвилину, як тепер, навіть приятелів важко розпізнати, пане Сташкевич.
— А, пан Теодор! — ворухнулася на скриньці пані Сташкевич. — Давненько ви вже в нас не були. Ядзю, чи ти бачиш хто до нас завітав?
Панна Ядзя пригноблена сиділа на скрині і скупою тільки посмішкою та кивком голови відповіла на моє привітання. Мій приятель зніяковіло стояв за моїми плечима і старався приязно посміхатися до господаря, що все ще недовірливо поглядав на мене.
— Вибачте, пане, але всіх, що були моїми гістьми, я впізнаю без помилки, а от ваше обличчя для мене цілком чуже, — не поступався господар.
— Татусю, пжестань юж! — підвела голову панна Ядзюня. — Пане Теодоре, сідайте ось тут, біля мене. А он, напроти незайнята скринька, хай на ній приміститься ваш приятель.
Я не надумуючись сів побіч колишньої своєї симпатії.
— Мене болить голова, пане Теодоре, — по хвилині сказала вона, — нещастя, що звалилося на наше місто геть вивело мене з рівноваги. Ах, татусю, не козубся так на пана Теодора!
— Хіба ж ти не пригадуєш цього пана, що колись у нас співав українські пісні? — досадливо вмішалася господиня.
Пан Сташкевич напружено вирячився на мене, хвилинку мовчав і потім замашисто пляснув у долоні.
— А нєх мєн д'яблі порвом! Пам'ять куряча, такого в мене не бувало. То це той пан, що співав моїй Ядзі якісь "Гоп мої гречаники..." Гарне те ваше гречаники, пане Теодоре, дуже гарне. А от, моя Емілія котлети вміє пекти, налєснікі, і булочка, пане, здобне. А гречаників і не потрапить. І от — большевики прийшли. Що ви на це, пане Тадеуш?
— Теодор, Теодор, — підповіла господиня.
— Хай буде й Теодор. Ну, і що ви, панове, бачили в місті? І що воно буде взагалі? Теперішні москалі, здається, не такі, як царські; з царськими можна було жити, а з цими ні, я серцем відчуваю, що ні. Роздерли Ржечпосполіту, гунцвоти пшеклєнте — на заході німці, на сході москалі. Ядзю, чому мовчиш?
— Бо татко напідпитку, — відрубала Ядзя. — Притишено: — Він найбільше хвилюється, пане Теодоре. Ах, коли б не ці стріли, напевно вже спав би під периною, в спальні!
— Може ви голодні, панове, — знечев'я поспитала господиня. — На горі маю ковбасу і печене м'ясо на зимно. Кароль, може б ти пішов?
— Це цілком непотрібне, — це Алєсь, що ввесь час мовчав. — І взагалі нам дуже прикро, що ми вас потурбували.
— Чого ви тремтите, пане Теодоре? — трохи присунулася до мене панна Ядзя.
— Від шоку. Большевицькі кулі нас переслідували на мості. Стріляли по нас від віядукту.
— В куті, на цементі вино. Візьміть собі пляшку, це вас заспокоїть.
Мені ніяково. Панна Ядзя насупила свої гарні брови.
— Коли я кажу, треба мене слухати! — скомандувала вже вголос. — Вино заспокоює. Ви не хочете мене послухати? Недобрий! Татусю, подай панові Теодорові пляшку вина. Йому треба заспокоїтися.
Пан Сташкевич трохи незугарно подався в кут і за хвилину простягнув до мене руку з пляшкою червоного вина.
— П'ять років старе, юначе, — вперше посміхнувся він, і в цій посмішці відчутна була зичливість і щирість. — Пийте душком, із пляшки, бо чарки нагорі. У-у-у! Он як стріляють! Якщо стрільно влучить у наш дім, пивничка не витримає.
— Закуску б приніс, вона на горі, в креденсі, в долішній перегородці, — це господиня. — Як же пити без закуски? Ядзю, скажи йому, він тебе послухає!
— Я сама піду, — підвелася панна Ядзя. — Я мушу віднайти "коґутка", мене голова болить. Мамо, не крути головою! Мені нічого не станеться. Як би що й сталося, то вам теж тут не були б переливки.
— Ні, ні, доню, — запротестувала мати, — саму тебе не пущу.
— То я піду з паном Теодором. Підете зі мною, правда? Ви ж старий знайомий.
Вона вже стояла на ногах, струнка, ніжна і приваблива.
— Дозвольте, що я перший, мужчини обов'язок заслоняти своїми плечима жінку.
— Ядзю! — крутнула головою мати.
— Будь спокійна, мамо! Пане Теодоре, дайте ж мені руку!
Я подав їй руку і ми обережно переступили поріг та бетоновими сходами почали підійматися вгору. Місто трусилося від грохоту танків, від безперервного гудіння моторів, від уїдливої тріскітні кулеметів, танкових гармат. Куди і в кого стріляють "визволителі?" Це була для мене загадка. Було ж ясно, що в місті ніхто не робив спротиву, та й не могло бути спротиву перед такою навалою сталі й моторів. Світляні кулі фаєрверками перехрещувалися високо над дахами кам'яниць, тріскали і розбризькувалися шрапнелями, витворюючи паніку в переляканих до півсмерти громадян.
— Як добре, що ви заглянули до нас, пане Теодоре, — пошепки озвалася панна Ядзя. — Я жахливо нудилася. Взагалі в льоху прикро й нудно і невигідно. Ах, як стріляють ці большевики! Просто жах проймає. Що вони принесли з собою? Читала я про них багато гидкого. Азія закута в залізо.
— Справді Азія, Ядзю, — злегка стиснув я її долоню. — Саме я думав про це. Дивився на вас, там, у льоху і думав про них, про Азію. Дві протилежності — ви і вони.
— А чому й не ви?
— Можливо і я. Коли б ті, з яких ви, і ті, з яких я були в кращих відносинах, тоді, можливо, були б дві протилежні сторони — вони і ми. А так приходиться інакше думати.
— Про це ви вже колись мені говорили, — перебила панна Ядзя. — Це все нісенітниця, пане Теодоре. Люди є людьми, поскільки вони мають у собі щось від Бога. А от ті, що вже опанували місто, вони не мають у собі того, що від Бога. І цього я найбільше боюся. Боюсь я, до божевілля боюся. Я мовчу перед батьками і вони не знають, що мені до болю лячно на серці. Взагалі війна та ще така війна, це велика загроза для жінок. Ви, мужчини, в кращому положенні: ви багато чого можете зробити, а наше коло замкнене.
Я тримав її долоню і болів душею її болями. Болів тим більше, бо усвідомлював, що якраз такі жінки, як Ядзя, будуть найбільш шарпані й нівечені. — Люди закуті в залізо, із залізними серцями, автомати без душі, слуги Марса, — тверді знасилювачі мистецтва й жіночої краси.
Мотори й стрілянина гураґанились у місті, на вуличці, за палісадником, понуро проповзли три танки. Я злегка потягнув панну Ядзю у відчинені двері партерового будинку. Ми там швидко віднайшли "коґутики", їстивне й чарки і потім не зупиняючись спустилися сходами до льоху.


На вулицях Вільна
"Запивали" ми в льоху прихід большевиків із різними почуттями. Для панства Сташкевичів це була тризна по усопшій Ржечисполітій, для мене це була неповторна вечірка в честь якоїсь невідомої зміни, чогось неясного, затуманеного, для мого приятеля, Алєся, це прибій білоруськости, хоч тільки й по формі й із совєтським змістом. Не обійшлося і без тостів. Пан Сташкевич перший підняв чарку і розліричився.
— Отрутою запечи, червоне вино, в моєму шлунку, бо серце моє умліває від досади. Батьківщину мою вороги роздерли, немов вовки ягня на розпутті. Втрачена вона вже нам, утрачена і ні сльози, ні печаль, ні біль не вернуть їй могутности й слави.
Закінчив він цей тост тихим плачем, що перекинулося і на його жінку. Тільки панна Ядзя сиділа на скриньці мовчазна, наче б закаменіла. Запанувала якась незручність, у всіх язики ніби зав'язли в горлі.
— Ну, черга на вас, — злегка доторкнулася вона ліктем моєї руки. — Тільки ж будьте мужні, не плачте, плачу я не терплю.
— Другу чарку я п'ю за світле майбутнє, — незугарно сказав я по українському. — Хай сонце свободи засяє над Києвом, Варшавою, Ковном, Ригою...
— І над Мєнськом, — докинув нетерпляче Алєсь.
— І над Мєнськом, — з притиском наголосив я.
— І от ви оракул щасливого майбутнього, — посміхнулася панна Ядзя. — У нещасті побраталися. Це цікаво.
Вона рішуче відмовлялася пити вино. — Ви пийте, а я буду сторожити. Як хтось нарушить спокій нашого подвір'я, я всіх вас розбуджу. Гляньте, мій тато вже майже спить, потім засне на скриньці моя мама, а ще потім, ваш приятель, а ви, Теодоре, імовірно, зіпретеся своєю головою на моє рам'я й заснете останній. А я буду сторожити. Після таких тостів нічого більше не залишилося, як тільки спати і снити про те прийдешнє "щастя".
Випите вино хмілило. Першими все ж заснули на скриньках сусіди — чоловік із жінкою. Вони притулилися до себе і спали спокійним сном. За ними заснув пан Сташкевич, час до часу здригуючись і белкочучи щось із просоння. Потім заснула і пані Емілія, за нею засвистів носом Алєсь.
— Ви ще не спите? — ніжно шепнула мені в праве вухо Ядзя. — Гайдамака з вас, неспокійний і верткий. Покладіть голову на мої коліна і спіть. І не воруштеся, бо за вуха буду щіпати.
Я слухняно поклав голову на її коліна і заплющив очі. Але хіба ж можна спати в такій позі? Я наполегливо думав про неї, про прегарну Ядзю, про большевиків, про жертовник Марса, про якусь нагу жінку на цьому жертовнику. Мені було її жаль, я чомусь якраз її бачив на цьому жертовнику і мені від розпуки хотілося поринути в забуття, стати нічим, леготом у синяві небесній. Проте випите вино навівало на уяву якийсь рожевий серпанок, ясність роздумувань переривалась, клубочилась і я нарешті заснув камінним сном.
Коли прокинувся, вже був день. Ядзі вже біля мене не було; я лежав на двох скриньках, під головою була подушка. На бетоні валялися порожні пляшки, мій приятель уже кліпав очима. Нашвидку вговтуємося, сяк-так доводимо свої чуприни до порядку і йдемо подякувати господарям за гостинність. Цілуємо руки господині і вибачаємось. Я ненароком поглядаю на двері кімнати Ядзі, але пані Сташкевич здогадується і ніяково каже, що вона пішла до своєї приятельки. Ще раз дякуємо і виходимо на вулицю.
— Що ж, нам, мабуть, пора додому, — обзивається Алєсь.
— Ні, мені хочеться поблукати вулицями міста.
— Помріяти на самоті хочеш?
— Може й помріяти. Отак сновигатиму по пішоходах, приглядатимуся большевикам і мріятиму...
— Про Ядзю?
— Може і про Ядзю. Взагалі мрія це бальзам душі, Алєсь. Хочу ще надивитися, намилуватися цим містом, бо й так не довго мені залишилося в ньому бути. Полюбив я його немов рідну маму. Замкова гора, Гора трьох хрестів, Вілія, чудові церкви, шумлива Віденка, город Побернардинів — краса! Бувай, Алєсь і як хочеш, в одинадцятій зустрінемося на Катедральній площі.
Ми розсталися і я неспішною ходою подався під віядукт, де вже був вільний прохід. Совєтські танки безперебійно повзли від вулиці Беліни, — між ними і побіч них військові легкові авта. Десь уполудне, за танками мають прибути вантажні авта з піхотинцями. Доми скрізь позамикані, вікна крамниць заслонені жалюзіями. На пішеходах стоять групками міщани та з цікавістю приглядаються большевицьким танкам. Біля заднього проходу Остробрамської каплиці більше скупчення розентузіязмованих людей. Танки тут, на перехресті вулиць повертають ліворуч, на Підгалю і потім луком прямують до центру міста. Розентузіязмовані комуністи вимахують руками, верещать, кожний танк вітають оплесками, коли він на закруті зі скреготом півколом ковзається. Між ентузіястами помічаю свою знайому, Розу Блюменкранц, студентку медицини. Її на світанку випущено з тюрми і вона з сяючими від радости очима кричить несамовито: — Да здравствуєт ґєроічєская красная армія!
Вона висунулася майже до половини вулиці і махає червоною хустинкою до залізного велетня і кричить, кричить. А залізний велетень ось уже повертається ліворуч, задня його частина відрухово млинком суне до пішоходу. Роза хоче відскочити, але не встигає, гусениця з розгону вдаряє її і вона котиться до пішоходу з німіючим криком на устах. Її підхоплюють приятелі; ліва нога цілком переломана.
"Бідна Роза, думаю, з тюрми вийшла ціла, щоб бути поломаною тими, на яких чекала з нетерпінням". Іду далі. Під каплицею Остробрами поспішають якісь люди, либонь, комуністи з капелюхами на головах. Це таке я вперше бачу за час свого довголітнього перебування у Вільні. Наявність безбожницької новизни очевидна. Стає тяжко на серці, і ці люди в капелюхах з'являються в моїх очах, немов замурзані гидоти. Повертаюся лицем до балькону, до чорної заслони, за якою образ Богоматері, хрещуся і на мить стаю на ліве коліно. Потім виходжу на Велику вулицю. Під старим ратушем величезний натовп із червоними прапорами. Це жидівський Бунд разом із комуністами влаштовують привітання червоній армії. На Великій вулиці крамниці вже повідчинювано. За склом тільки дешевизна — цінніші речі купці, либонь, поховали. Не спішачись простую до головної пошти. Пошта, однак, замкнена. А вулицею безупину грохотять танки, неспішно проїзжають чорні Зіси з совєтськими старшинами. Мене це цікавить, невимовно хочеться побачити зблизька якесь совєтське обличчя. Аж і не зчувся, як коло мене зупинилося авто. Дверцята відчинилися і виглянуло кругловиде, синьооке обличчя комісара полку.
— Ей, ґражданін, ти разґаваріваєш па русскі?
— Разґаваріваю.
 
Наші Друзі: Новини Львова