Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 21 вересня 2020 року
Тексти > Жанри > Стаття

!_Статті про автора :

Духовна драма Шевченка (авт. Іван Світличний)

Переглядів: 9429
Додано: 21.04.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Іван Світличний
ДУХОВНА ДРАМА ШЕВЧЕНКА

Кохайтеся, чорнобриві. Та не з москалями, Бо москалі — чужі люде, Роблять лихо з вами.
Коли цю моральну сентенцію, що нею починається Шевченкова «Катерина», вважати лейтмотивом поеми, ідеєю, що організовує поетичну структуру твору, тоді мало важить, як витлумачуватимуться інші мотиви та образи: в усіх випадках трагедія Катерини не переростає рамок побутової історії, особистої трагедії дівчини, зневаженої нечесним спокусником, а посилання на суспільні обставини й типовий характер трагедії можуть підкреслити її громадську вагу і значущість, однак далеко не вичерпають суспільно-художньої концепції Шевченка. Справжня трагедія Катерини набагато серйозніша. Мало сказати, що вона не зводиться до суто побутової моралі, сформульованої (в дусі Квітки) на початку поеми — та мораль скоріше відбиває художню інерцію, літературну традицію, якої молодий талант не міг ще подолати, але вона не має заступати того, що вже тоді, в початковий період, Шевченко вийшов далеко за межі квіткіанського моралізаторства і відтворив трагедію набагато глибшу, суспільнішу, значущішу і від моралі, проголошеної на початку поеми, і від традиційного предмету тодішньої літератури взагалі.
Історія Катерини подана в контексті глибинного суспільно-психологічного досвіду українського народу, і без виявлення цього контексту годі й пробувати усвідомити вибухову силу вже ранньої поезії Шевченка.
Саме кохання не є предметом уваги Шевченка: говорить про нього буквально кількома рядками. Власне трагедія героїні починається після кохання, коли ...слава на все село Недобрая стала.
Катерину, що полюбила москалика,
Як знало серденько, — недобрая слава бентежить мало:
Нехай собі тії люде, Що хотять, говорять...
Самовіддана в коханні, вона йде на все і навіть доля покритки її не лякає: Не зчулася, та й байдуже, Що коса покрита: За милого, як співати, Любо й потужити.
Та нехтувати, як зараз би сказали, громадською думкою Катерині доводиться недовго: коли її «незаконне» кохання стало відомим, вона не може вийти навіть з хати, показатися на людські очі:
...дівчата на вулиці Без неї співають, —
а вона навіть по воду йде опівночі, «щоб вороги не бачили», й, повернувшись додому, буває весела і рада, якщо її ніхто не бачив.
Справжнє лихо спіткало її, коли народилося дитя:
Люди-вороги
Чинять свою волю —
Кують речі недобрії,
Що має робити?
І поет, передчуваючи трагедію, вигукує:
Катерино, серце моє! Лишенько з тобою!. Де ти в світі подінешся З малим сиротою? Хто спитає, привітає Без милого в світі?
От суть, жах Катерининого життя: лихо не в тім, що син лишився без батька; трагедія їх обох у тому, що чужі люди для них — вороги, а «батько-мати —чужі люде», і в цілому світі від них нікуди подітися. Рідні батьки виганяють її з рідної хати, а про чужих вона тільки й думає,
Щоб грішної на сім світі Люде не займали...
І коли Катерина, проклята батьками, зневажена чужими, має йти світ за очі, поет знов вигукує:
Отаке-то на сім світі Роблять людям люде! Того в'яжуть, того ріжуть, Той сам себе губить... А за віщо? Святий знає.
Тепер, простежуючи долю Катерини аж до трагічного фіналу, Шевченко раз у раз повертається до теми лихих людей, людей-ворогів, як до найголовнішої, якщо не єдиної причини моральних тортур героїні. Його віра знає саме те, що Катерина в своєму нещасті виявилась цілком самотньою і підтримати її бодай добрим словом нікому:
Де ж ті люде, де ж ті добрі,
Що серце збиралось
З ними жити, їх любити?
Пропали! Пропали!

...Кого Бог кара на світі,
То й вони карають...
Люде гнуться, як ті лози,
Куди вітер віє,
Сиротині сонце світить ...
(Світить, та не гріє) —
Люде б сонце заступили,
Якби мали силу,
Щоб сироті не світило,
Сльози не сушило.
А за віщо, Боже милий!
За що світом нудить?
Що зробила вона людям?
Врешті, зневірившись у людях, доведена до відчаю, Катерина вирішує накласти на себе руки і наостаннє, думаючи, що буде з її сином, як він житиме, де ночуватиме, примовляє:
З собаками, мій синочку,
Кохайся надворі!
Собаки злі покусають,
Та не заговорять,
Не розкажуть, сміючися...
Важко навіть уявити більшу зневагу до людей, більшу зневіру в них, такий ступінь неприйняття, коли навіть злі собаки для неї— краще товариство, ніж «добрії люде». Люди гірші від собак — отакий остаточний присуд знедоленої героїні і такий же підтекст усієї поеми Шевченка.
Тим часом трагедія Катерини у творчості Шевченка— не випадкова, колізія — протиставлення зневаженої людини ворожому і жорстокому загалові — повторюється в нього від твору до твору, від теми до теми, від року до року, і завжди люди— носії зла, причина нещастя, вони— лихі, жорстокі, недобрі, безсердечні. Дівчина-Тополя, Утоплена, Сліпа (з російської поеми «Слепая»), Сова, Лілея, Відьма, Княжна, Максим з «Москалевої криниці» — всі вони і багато інших знедолених і зневажених, що за них збунтувалося обурене серце поета, занапащають своє життя, гинуть, божеволіють, всі вони переживають страшні трагедії, кожен свою і кожен по-своєму, але в глибинній суті своїй їхні долі — то варіанти або фрагменти єдиної, спільної для всіх жахливої всенародної трагедії — трагедії тих, кого люди-вороги невідомо за що і невідомо для чого цькують, зневажають, доводять до розпачу й смерті. І коли ми читаємо скарги Сліпої:
И в шитом шелковом жупане,
И в серой свыти люди злы.
Я из села в село ходила,
А горе шло передо мной.
Я горько плакала, молилась
И все смеялись надо мной.
Покрыткой, дурой называли,
И даже нищие чуждались.
Во всей Украине родной
Мне места не было одной.

Коли ми чуемо це, стає очевидним, що доля Сліпої так повторює долю Катерини, ніби вони рідні сестри, і не треба навіть щось міняти в тексті, щоб слова однієї могла вільно, як свої власні, повторити інша. Оцінка злих і жорстоких людей в устах однієї і другої збігаються майже дослівно: для Катерини люди гірші за собак, а Оксана, дочка Сліпої, говорить:
Пойдем мы в лес волков ласкать;
Ведь люди врут, что волки злые,
Волки нас любят — право так!
І в такий спосіб надає перевагу... вовкам. Збожеволіла Сова збирає на смітниках черепки:
Уночі розхристана
І простоволоса
Селом ходить — то співає,
То страшно голосить.
Але поет не обмежується картиною божевілля і доповнює її такими промовистими словами:
Люди лаяли... бо, бачте,
Спать їм не давала
Та кропиву під їх тином
І бур'ян топтала.
Діти бігали з паліччям
Удень за вдовою
По улицях та, сміючись...
Дражнили Совою.
І тут ми бачимо знову, що всяка трагічна тема у Шевченка переходить у глибинну ідею протиставлення черствих, безсердечних людей людям чистим і добрим, і саме протиставлення й протиборство є першопричиною найстрашніших людських трагедій.
Люди горді, неправедні,
Своїм судом судять
нещасну Відьму, хоч вона й жила собі святою,
Болящих лічила,
А з убогим останньою
Крихтою ділилась.
Шерега знедолених, гнаних людьми жертв загальної несправедливості надто велика, жорстокість, якої вони зазнають, здається нам надто страшною, і ми — звичайно ж людинолюбці й патріоти! — не можемо всерйоз припустити, щоб так чинили наші діди й прадіди — предки не лише кревні, а й соціально-класові, такі ж знедолені низи, як ті, кого вони кривдили, цькували і занапащали. Нам буває незручно за такий, м'яко кажучи, нешляхетний родовід, і ми при нагоді силкуємося його підчистити, підправити, облагородити, себе й інших переконати, що страшні жертви — то справа рук жорстокого панства, а прості люди, трудящий загал, виступають за нашим сценарієм історії тільки в страдницько-жертовній ролі.
То суща правда: Шевченко, сам колишній кріпак, ніколи, ні на мить не забував ні гіркої долі своїх рідних братів і сестер, ні злигоднів усього покріпаченого українського люду і таврував люте панство всюди, завжди, без жалю і милосердя. Та— великий реаліст— Шевченко мужньо дивився правді в вічі і бачив, як підневільне життя здеморалізувало найширші верстви простих, покріпачених людей, як здичавіли вони в своєму тваринному бутті, здеградували до страшного в своїй реальності людожерства. Моральна деградація народу була для Шевченка доконаним фактом, і він не пробував її зменшити хоча б так, як це робили сентиментальні ліберали, малюючи невинних і від природи добрих янголів-пейзанів, що терпіли кривди й незгоди тільки'через підступних зміїв-спокусників, своїх експлуататорів: він не зводив народолюбства до простого протиставлення добрих селян і злих поміщиків, як це робили, апелюючи до совісті самих кривдників, його сучасники, добрі землячки-патріоти, знічені не так самою кривдою, як її крайнощами. І ніби передчуваючи запізнілі потуги ображеного людинолюбства, що і через сто років пробуватиме ретушувати й виглянцювати «Кобзар» у стилі простацької схеми — «добрі люди — лихі пани», Шевченко (в поемі «Слепая») наголошує:
И в шитом золотом жупане,
И в серой свыти люди злы!

А в «Москалевій криниці» (1847) оповідач, розказавши, як заздрі і ненаситні сусіди підпалили хату двох сиріт тільки за те, що вони самі «мозолями вибилися в люди», від себе пояснює:
Нехай би вже були непевні
Які вельможі просвіщенні,
То і не жаль було б; чи так?
А то сірісінький сіряк
Отак лютує.

А через кілька рядків герой твору знову додає:
До стебла все погоріло,
І діти згоріли,
А сусіди, і багаті,
-І вбогі, раділи.
Багатії, бач, раділи,
Що багатше стали,
А вбогії тому раді,
Що з ними зрівнялись!

Сірісінький сіряк... і багаті і вбогі, і «в шитом... жупане, и в серой свыти» — яке це все далеке від тієї зручної своєю простотою схеми, яку за Шевченка і для Шевченка придумали його коментатори!
Люди злі, люди лихі, люди жорстокі — безугавно повторюють герої Шевченка, і життєві колізії, в яких вони опиняються, нічого іншого підказати їм не можуть: як інакше назвати тих, хто доводить до відчаю, божевілля і смерті?
Люди злі, люди лихі, люди жорстокі — варіює на всі лади і сам поет, від свого імені.
Злі пани, вельможі — і тут дивуватися не доводиться: на те вони й гнобителі. Але злі й лихі також і затуркані, забиті «сірісінькі сіряки». Зло повсюдне, всезагальне, і сховатися від нього людині нікуди. Сам Шевченко на цьому ґрунті пережив страшну духовну драму — не меншу, ніж його герої, що з розпуки божеволіли і занапащали своє життя. Тільки його драма була не так особиста, як суспільна, не так побутова, як політична. Звичайно, суто особисті моменти поетового життя — та ще такого поета, як Шевченко, органічно входять в його духовний світ і творчість, і слова «Історія його життя — історія його народу» не тільки влучні, а й глибоко характерні: важко уявити, якою б була поезія Шевченка, якби замолоду він не був сам кріпаком, а пізніше не був запроторений рядовим солдатом в пустелю. І заборона писати й малювати. Якби в нього склалося щасливе родинне життя... Якби... Якби... Якби...
Тих «якби», що так або інакше позначилися на його творчості, можна назвати десятки. А все ж духовну драму Шевченка ці тяжкі життєві обставини підсилювали і зміцнювали, але не визначали. Драма його зародилася на самому початку творчої біографії, зріла протягом кількох років і своєї кульмінації сягнула в період «Трьох літ», а потім, то затихаючи, то підсилюючись, звучала на високій трагічній ноті протягом усього поетового життя.
У поезії «Три літа» Шевченко, оглядаючись на історію свого духовного розвитку, осмислюючи кардинальні зміни у своїй творчості, приходить до невтішних для себе, але категоричних висновків. Раніше він був настроєний ідилічно:
Серце люди полюбило
І в людях кохалось,
І вони його вітали,
Гралися, хвалили...

 
Наші Друзі: Новини Львова