Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 25 лютого 2020 року
Тексти > Жанри > Повість

Залізний Кінь :

2. Штурм Землі

Переглядів: 6925
Додано: 11.12.2005 Додав: ЛЕВ  текстів: 1281
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Ярослава Левчук, Максим Тарнавський Джерело: Харків. Плужанин 1929 (172ст)

...Щойно скінчилася лекція й Андрій заскочив у канцелярію заглянути, чи немає, часом, із станиці листа. Одірваний уперше з дому, він трохи скучав. Щоправда, не так за домашніми, як за веселим гомінким товариством, яке щовечора збиралося в невеличкому помешканні комсомолу, охрищеному хлопцями комсомольським клюбом. Трохи й турбувався, А як воно? а що?

Бувши сином бідної городовички, він відчув, що комсомол для його не чуже товариство. Тому, як тільки в станиці заснувався осередок, він одним із перших вступив до його лав. Не перечив цьому й сам Троян. Він розраховував, що пасинкове комсомольство буде для його, Трояна, тою заслоною, що стримуватиме нагніт місцевої влади, на його, як багатія і людину, що не могла завжди ховати свою ненависть до сучасного ладу. Але під Андрія підкопувалися всякі куркуленки, для яких двері комсомолу були закриті, їм хотілося вижити з осередку Андрія, і вони спритно вигадували про його всякі пльотки.

Андрій підійшов до скриньки, що в ній зберігалися листи для курсантів, перегорнув декілька конвертів і на одному з них упізнав Троянів почерк. Порився ще, але від хлопців не було. Вітчимова уважність трохи здивувала хлопця. «Подумаєш, іскучив!» — міркував собі Трояненко. Вийшовши із канцелярії й умостившися зручніше на підлокітникові коридорного вікна, почав читати списаний карлючкуватими літерами великий аркуш паперу. «Любезний і дорогий наш син Андрій Денисович! — писав батько. — Шлю тобі всеуніжающе почтеніє і желаю доброго здоров'я в ділах рук твоїх». Андрія неприємно покоробило від цих слів, старих, заялозених, набутих Трояном іще в салдатчині, слів, зміст яких зоставався поза ними, а від урочистого стилю віяло чужиною.

Парубок швидко пробіг майже цілу сторінку, де ішли поклони від родичів, і читав далі: «Землю в станиці переділили. Вся голота аж гопки скаче од радости, що дістала кращу землю. Та це добре: нехай бідні люди не страждають, — їм теж жить хочеться. Нам, слава богу, нарізали там, де хотіли, — коло Макітерки. А дядькові Микиті, що не захотів пристати до нашої артілі, приділили аж коло Захарівської межі. Тепер йому хоч кидай усе, бо від станиці за 30 верстов, і води немає близько. Юхим Посталака, таки спасибі, постарався на сходці, що нам добру землю приділили. Виходить, він не такий дурний, як я думав. Поки-що це байдуже, а далі хто зна, може воно б краще було, коли б коло нас було більше дурнів. Міркую я, сину, аби ти добре свою науку пройшов, та дістати трактора, то зажили б ми не горюючи, як і раніше».

Від останніх слів війнуло холодом і Андрійові стало соромно й прикро за вітчима, який взиває дурнем того, хто щиро пішов із ним на спілку. «Невже в його нечесні наміри?» — закрадалася думка.

Він боязко озирнувся, чи не підглядів, чи не розгадав, буває, хто його думок. Але ні. Курсанти купами збиралися в коридорі, жваво обмірковуючи щойно прочитану лекцію, і ніхто не звертав на його уваги.

«Іще я тобі пишу, — читав Трояненко далі, — що Скорик казав (люди чули): «Коли б Троян не пішов до колективу, то виперли б ми й його до Кухаренкової межі». По цьому йшов рядок, закреслений вздовж і впоперек. Андрій повертав на всі боки листа, намагаючися прочитати закреслені літери (вони завше здаються такими цікавими), але зміг розібрати лише окремі уривки: «йому»... «соб»... «лику»... «купу»... А потім стояло: «Не такий дурний Троян, як він думає». Наостанці батько радив: «Ну, вчися, синку, та добре вчися, бо не для кого ж, а для себе. Веди себе смирно та слухняно. Якщо є там ячейка, то впишися, може на комуніста скоріше вийдеш, тоді не один с... носом закрутить. Посилаю тобі, сину, про всяку нагоду 15 карбованців. Може де рипить, то... сам знаєш»... Нагло задзеленчав дзвоник, і курсанти гупотливою юрбою посунули в авдиторію. Пішов і Андрій. На лекції він як не намагався зосередити увагу на лекторовій промові, але уривки з вітчимового листа ввесь час не давали йому спокою. «Чого ж хоче він? Чому радіє? На що сердиться? Чому Скорик (Троян пише С. .., це він) закрутить носом, як Андрій за комуніста стане? — роздумував парубок, крокуючи довгим коридором на перерві. І заспокоював себе: «старе, залежало, — закваски треба — перебродить, пойме». І вирішував, як прибуде додому, добре взятися за вітчима, щоб витравити з нього те, що заважає їм порозумітися.

 
Наші Друзі: Новини Львова