Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 25 лютого 2020 року
Тексти > Жанри > Повість

Залізний Кінь :

2. Штурм Землі

Переглядів: 6928
Додано: 11.12.2005 Додав: ЛЕВ  текстів: 1281
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Ярослава Левчук, Максим Тарнавський Джерело: Харків. Плужанин 1929 (172ст)

— Давай до низької левади!.. Од гробків!.. — вимагали партизани.

— Ач, які!..

Їх було десятка півтора, рішучих, сміливих. Вони замахали палицями, мов молотники на току, запротестували палко, бувши добре свідомі своїх прав.

А з гурту крадькома голос:

— Ми всі воювали!..

— Воювать, то воювали, та з ким і де?

— А Троян теж воював?

— Ха-ха-ха!.. Голова дав справку.

— Він не один... У них бідняцько-середняцький колектив...

— Бідняцький?..

— Середняцький?.. — прискіпувалися голоси.

— Святий та божий!... Зібрав півтора городовика та думає, що збіднів!

— У «комуну» пошився!..

— Паняй, на цих виїдеш!..

— До Кухаренкових хуторів його, там для комуни зручніше!..

Голоси насідали сміливіше й завзятіше.

Партизани вимагали свого. На них насідали багатії. Зорівців приперли з обох боків і городовики і козаки. Городовикам не до вподоби був Троян, багатіям — його супрягачі городовики. Суперечка завзялася знову.

Тоді з гурту вийшов Юхим, підніс угору руку й мовив:

— Ану, дайте мені сказать!.. Дайте сказать!..

Широке море голів насторожилося.

— Ну, ну, бреши!.. — пожартував хтось.

Юхим посміхнувся, а очі горіли йому палючим вогнем.

— Брехать тут нічого. Хай бреше той, хто вовче тіло прикрив овечою шкурою, а я ввесь тут... Бачите оцю подрану шинелю, — показав він на свій одяг, — з неї клапті позоставалися і в чагарях чорноморських ущелин і в астраханських пісках. Чули про отряд товариша Ковтюха? З наших ніг бризкала кров на каміння; тіло поїдом вошва їла. Ви про це не знаєте? Так за чию ж чортову душу ми страждали? За для чого? Щоб до Кухаренкової межі йти?.. Чи вас заздрість бере, що Троян із нами? Хе-хе-хе!.. чом не так!.. Спробуйте ви зробити так, як Троян, чи не засвербить у вас за своє добро? Еге, —мовив він кепкуючи, — я бачу, що кулакам це не до вподоби.. Їм жаль і кума, жаль і пива. Так ні чорта не зробиш! Мені моє дай!.. Лусни, а дай!..

Протягом Юхимової промови стояла тиша, як ніколи. Станичани знали партизана Постолаку і ніхто з них не наважився щобудь перечити після його коротких, але міцних доказів. Про Трояна Юхим знав, що голота була проти його, але він навмисне закиди проти Дениса приписав куркулям, бо інакше було не можна. Це збило з пантелику городовиків, і вони стихли. Колективщики таки добилися свого. Землю дали їм там, де саме й було намічено.

По чотирьох днях безугавних балачок, суперечок, лайок, божби, матюків і навіть бійок, нарешті вирішено кому де приділити землю. Довгими смугами-прямокутниками тяглися землі неорганізованих господарств, — окремих земельних груп, між ними вкраплялися колективи, артілі, комуни, в залежності від їхньої заможності то ближче, то далі, з кращою, у гіршою землею. Зорівці справляли першу перемогу. Здавалося їм, що вже половину діла зроблено, інше прийде само собою. З цього приводу Троян навіть бесіду влаштував із випивкою й промовами. Були всі певні, що спілку між окремими членами колективу закріплено міцно, і в Юхима оплітали сумнівні думки, а радість закрадалася в груди — земля із мачухи на рідну матір оберталася...



V


...Квітневі ранки вмивалися позолотою й світилися кришталем. Станиця потопала в молочній паводі цвіту й млосно зідхала в п'янючому запаху яблунь. Парувала земля під свіжим подихом вітру й дзвонила стоголосим пташиним співом...

...Юрби людей чорних, обвітрених, засмажених, важкими гупотливими кроками виміряли колись незміряні лани. Зелені килими ярини мережалися чорними борознами. На делеких обріях манячили тички.

Пухку, ситу землю краяли залізні плуги, а вона терпляче розкривала чорне черево й пашіла тривними соками, наливаючи ними свої груди, щоб нагодувати колись невизнаних синів своїх.

Зранку до вечора ходять юрби й повітря дрижить радісно й боязко:

— Аж тепер одміряємо!...

Гупають чоботи битими весняними шляхами, і розперізується мужицьке серце, ласкою сонця напоєне.

— Кидай жеребки!..

— Не хочемо! На трясцю!..

— Давай оцю — і квит.

Чорна, обідрана, як старцева торба, постать падає на землю, простягаючи руки, мов хоче її загарбати собі, геть собі...

Голоси глузують:

— Ще не абиякої, а з-п'д пару?! Заманулося котові меду.

— Нічого... Після сирівцю, воно й мед не завадить. Кажу оцю — й годі!..

Від межі до межі — з лайкою, з криком, з прокльонами.

Сто п'ятдесят десятин колективу «Зоря» довгастим прямокутником окреслено чорною борозною. Невеличкий рівчак зберігає спокій ланів, що чекають на супряжну працю без кривди і чвар. Та чи без чвар?



VI


Над Кубанню місто присіло, розкинувши над луками рясні садки. Чадіють од спеки важкі кам'яниці, пригинаючи голови під холодну тінь високих тополів, і осокорів.

А палюча злива ллється і ллється з неба й заполоняє вулиці, майдани, завулки. Перехожі туляться в тінь, перебігають майдани, зникають під склепінням кам'яниць і в заплутаних завулках. Самотньо трюхихає вагон трамваю, і його шум тане в прозорому повітрі. Під важким берестом куняє візник, — млосно, до сну склепіють очі...

Велика триповерхова кам'яниця примружено дивиться сотнею вікон на майдан. Ще недавно тут зрання й до пізнього вечора жила бурхливим гомінким життям педтехнікумівська юрба. Тепер кам'яниця завмерла. Роз'їхалися її вихованці по рідних станицях і селах ста лити сили до дальшої науки; нині їх вітають рідні стріхи в запашних степах і в зелених гірських полонинах.

Пустками лишилися місткі авдиторії кам'яниці. Заснули лябораторії в запаху кислот з пукатими колбами, ретортами. Лише крізь нещільно причинені двері одної з авдиторій чути сторожкий шепіт і рівномірний чіткий перелив молодого голосу. Там за партами до півсотні людей — загорілих, засмалених, з потрісканими губами, шкарубкими цупкими пальцями. Видно, що їх недавно привітали педтехнікумівські стіни, й сліди сонця та степового вітру ще не згладив міський затишок. На бородатих і безвусих обличчях в однаковій мірі лягла печать уваги й свідомости якогось священнодійства. Авдиторія з дитячою простотою втоплює очі в лектора й насторожено ловить кожне його слово. Вона над міру серйозна й уважна.

Це окружні тракторні курси.

Викладач — молодий, бритий, червоновидий, як печений гарбуз, юнак — часто витирає хусткою обличчя й розповідає про випарник трактора. Він швидко малює на клясній дошці цілу схему приладів і з'ясовує призначення кожного.

— Це — перший бак — на гас, — каже він, — оцей другий, на бензину. Але для рухання трактора треба обернути ці дві рідини на пару, і на це є спеціяльний прилад — карбюратор.

Авдиторія насторожено ловить незнайоме, чуже слово й повторює в найвигадливіших варіяціях на свій лад.

— Карбуртатель...

— Карбуратель...

Юнак добродушно посміхається й пише на дошці, повторюючи по складах:

— кар-бю-ра-тор...

Присутні, мов по команді, відповідають різноголосим гудом, силкуючись достоту виговорити так, як каже навчитель. І цупкі, як ракові клешні, руки під малюнком виводять «карбюратор», виправляючи кожну літеру по декілька разів.

Андрій сидить у першому ряді. Нова наука йому здається незрівняно легше проти інших, і чужоземне слово не таке «дике», як для інших. Він виправляє свого сусіду, поважного вусатого дядька, що довго потіє над цим гемонським словом. Та все ж Андрій хоче, щоб мимо його вух не пролетіло жадне лекторове слово. Він акуратно записує, що є важливого в лекції. Вже не один зошит він ісписав за кілька тижнів на курсах, — це наука на цілий вік!

Але Андрієві ще більше кортить працювати коло самого трактора. Він нетерпляче чекає на годину, коли курсантів ведуть у сарай, де стоїть напіврозібраний, занатомований труп фордзона. Ще недавно ця машина здавалася Трояненкові якоюсь незрозумілою потворою, до якої не знати з якого боку й доступитися, а тепер — ні. Що не день, то безхитроснішою стає ця вигадка людського розуму, що раз, то простішою здається ця, на перший погляд складна, незрозуміла машина. Тепер він знає: ось мотор — серце трактора, — там циліндри з хлипавками й толоками. Ось заплутані бубликами рурки — це радіятор. Ра-ді-я-тор! Чиє серце не сповняється гордощів при свідомості, що розкрито нові тайники людської думки, що так скоро пізнано те, над чим працювали покоління протягом віків і що дає тепер перемогу над природою й підносить людину на до того ще не досягнуту височінь. Як же не любити оцих гвинтиків, валів, трибів, рурок, циліндрів, що стають за такі близькі й зрозумілі? І Андрійове серце сповняється радістю й неприхованою погордою. Ще кілька тижнів, і він сяде за стерно машини й поведе її на розлогий степ. Там, на колективному полі, він розпушить смоляний ґрунт крицевими лемешами й співатиме молоду пісню новому життю.

 
Наші Друзі: Новини Львова