Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 25 лютого 2020 року
Тексти > Жанри > Повість

Залізний Кінь :

2. Штурм Землі

Переглядів: 6926
Додано: 11.12.2005 Додав: ЛЕВ  текстів: 1281
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Ярослава Левчук, Максим Тарнавський Джерело: Харків. Плужанин 1929 (172ст)


IV


Вже третій день станрадівський двір стогне рокотявим гудом, нестримним, як море в шторм.

Голова станради випрямляється на весь свій великий зріст і високо задирає голову, оглядаючи розхвильований натовп.

— Граж!.. ни... Граж...

— Ол-ол-ол-ол! Гу-гу-гул! Ік-ік-ік,—клубком роїться гамір. Різноманітні постаті, в свитках, шинелях, пальтах, кубанках, сірих плетінках, замусляних картузах, з ціпками, з батогами, вусаті й безвусі, бородаті й голобородьки, перегукуються, сперечаються, сміються й журно кивають головами. Лише чути вигуки: “земля”, «переділ», «групи», «куркулі», «бідняки», а далі все зливається.

— Граждани!.. — напружує щосили голос голова зборів, молодий білобрисий хлібороб у будьонівці.

— Вніманія!..

— Граждани!..

Гамір поволі спадає, мов юрба разом починає віддалятися, а луна ще довго блудить десь тут, по кутках, приглушеним гомоном.

Голова ради розправляє чорні перевесла вус і починає:

— Так от, граждани, наш плян такий: перша група від станиці повз річку до захарівської межі... Друга група коло неї. Третя група од вигону до високої могили. Натовп заворушується... Гомін зростає.

— Четверта .. п'ята... — продовжує голова. І поки він доходить до останньої — восьмої, — юрба вже не гомонить, а клекоче буряним потоком.

— Еге, он бач!..

— Їм до левад, а нам бугри?!.

— Чого ж то так?!.

Чоловік у будьонівці витирає з лоба перший піт (бо буде ще й десятий!) і заспокійливо кидає:

— Уніманіє, граждани!.. Обміркуємо поволі... часу багато. А тепер ось послухайте, як розподілятимемо землю в групах... Натовп трохи стишується: він не спішить, він ще своє скаже.

— Як ви вже чули раніш, — каже вусатий голова, — землю розподілятимемо по клясовому принципу; це значить так: у кожній групі бідні дістануть землю біля станиці, середняки далі, а заможні ще далі... Крім того...

Але доповідача вже ніхто не слухає. Тут зривається ціла буря вигуків, що шматують повітря, заполоняють увесь станрадівський двір і луною котяться вулицями, завулками.

— Е, он що!..

— Яка ж це рівноправія?!.

— Бач, що вигадали!

З густого натовпу на вільну містину висувається борода з ціпком і тикає ним у повітря, а очі горять хижо й розлютовано:

— Ні, ти скажи, хто то — «бідні»? Нас не обдуриш. Казав би городовики, та й годі. А як же, їм коло станиці, — вони ж тепер красні дворяни.

А в юрбі:

— Ха-ха-ха!... Го-го-го!..

Голова виправляє:

— Не городовики, а всі, в кого худоби немає. Є й козаки такі, не всі ж багатії?

— Та ти завернеш... — кидає з-за спини, барилкувата постать: — Захотів кіт сала, та якби с... напала.

— Гй-ги-ги! Хо-хо-хо!

— Тю!

— Гу!

Від реготу й тюкання юрба розгойдується, а над нею звисає тонкий голос чоловіка в рядняній куцій свиті і салдатському зеленому картузі:

— А ви думали сироваткою ввесь час нас годувать? Ні, брат, годі!..

А хто ж тобі винуватий, що ти не хочеш заробить? — кидає борода.

У вас заробиш... ярмо на шию!

— Тю-тю, дурний!..

— Не тюкай, сам такий!

— Гамсел!

— Куркуль!

— Цу-цу!

— Тю-тю!

— Та бий його!..

— Га-га-га!.. Го-го-го-го!..

Гамір стоїть, як на пожарищі. Ввесь натовп клубочеться темною суцільною масою, як велетенська тварина.

Чоловік у будьонвіці підіймає вгору руку і кричить що сили, намагаючися примусити слухати доповідача:

— Граждани! Граж!..

Але голос йому хрипко обривається, і він, безнадійно махнувши рукою, спускається на стілець. Руки йому хапаються за скроні, а очі розгублено блукають на чернетці протоколу, що його пише секретар. Голова станради, склавши папір, спирається на президіюмський стіл і так нерухомо застигає.

А натовп вирує. Лаються, кричать, погрожують, люто кидаються один на одного. Насуваються лавою на лаву, довго й уперто змагаються, мов кремезні бики, що, зіткнувшися тупими лобами і вгрузаючи в землю, намагаються подолати одне одного.

Довго не вгамовується розгойдане людське море. І коли в найзавзятіших горланів починає першити в горлі, тоді притихають, щоб, зібравшися з силами, загомоніти при першій нагоді.

Зорівці стояли на зборах купкою коло тину й готувалися захищати своє право. Були не всі. Денис нарочито звелів не приходити Терешкові й Корнієві. Боявся, що перший буде дуже угодливий, а Корній своєю різкістю зможе зовсім зіпсувати справу. Юхим стояв у товаристві Мотрі й дядька Бабія, не втручаючись у загальні суперечки. З напруженням чекав, де приділять землю їхньому гурту. А Мотря була якась просто налякана. Ніколи не мавши землі, тепер вимагати її з такою сміливістю й упертістю, як це робили інші, на це в неї ніяк не вистачало духу. Коли збори стишилися, голова ради продовжував:

— Артілі «Червоний Партизан» — за гробками, понад бугром... Колективові «Зоря» поруч, гонами до третьої групи, що йде через Макітерку.

Денис із полегшенням посміхнувся й глянув на Юхима. Той був серйозний і насторожений. Радіти було надто зарані. Земля в цьому місці була досить добра, зручна й недалеко від станиці. Охочих на неї було чимало.

— Колектив «Червоний Козак»...—говорив далі доповідач.

— Стій! стій!..—раптом закричало декілька голосів: Ми, червоні партизан?, та поруч із Трояном? Та ми!..

Тут невеличкий на зріст чоловічок, нашкандибуючи на костурі, кинувся до столу президії, а за ним ще кілька чоловіка.

— Ми кров проливали, та тепер на бугри?

— Ми... ми...

— Та пішли ви під три чорти, — голос іззаду.

 
Наші Друзі: Новини Львова