Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 25 лютого 2020 року
Тексти > Жанри > Повість

Залізний Кінь :

2. Штурм Землі

Переглядів: 6924
Додано: 11.12.2005 Додав: ЛЕВ  текстів: 1281
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Ярослава Левчук, Максим Тарнавський Джерело: Харків. Плужанин 1929 (172ст)

— Добрий вечір, мамо!

Уляна зовсім дівча: тендітна, сухорлява, як і мати, гострий ніс і вії полохливі, їй ще й чотирнадцяти немає, а вже обличчя вицвіло і очі жевріють хоробливим блиском.

— Кахи-кахи, — забухикала Уляна. Сіла на лавці і стомлено руки на живіт.

— Ой, і втомилася ж я, мамо... І в грудях коле.

Мотря змахнула на віях росу. Отак щосуботи. Немає — нудиться материне серце, а прийде — ще дужче стиснеться з болю. Хіба вона не бачить? Хіба не знає? А що зробиш? Злидні.

— Як наймав, — легко робитиметься — говорив. А тепер коло худоби сама, коло коней сама. Ні рук, і ні ніг не чую.

У Мотрі вуста кривляться, як п'явки на воді, а сама бадьориться й голубить ласкавим поглядом Уляну.

— Ну, потерпи, дочко, ще трохи, і більше годі. Тільки строк добудеш. Тепер ми ж землю матимемо... і багато землі... в колективі... І трактор буде, тоді заживемо...

І Мотря посміхається кривою посмішкою й бачить, як прояснюється погляд в Уляни, що повторює:

— І колектив? І трактор?

Тоді серце Мотрі сповняється глибокої надії, що справжнє життя — воно йде. Воно неминуче прийде.



III


Як надійшло повідомлення до станради, що в окрузі відкриваються курси, зорівці зібралися обміркувати справу, кого послати вчитися на тракториста.

На зборах в один голос вирішили, що на курси треба послати Андрія. Хлопець він був, як кажуть, розбитний, скінчив станичну школу — й до науки мав добру кебету. Сам Юхим був дуже задоволений із того, що в їхньому гурті знайшлася підходяща людина, що на неї можна було напевне покластися. Власне й до троянівського колективу він наважився йти лише через те, що в особі Андрія почував доброго спільника, який зріс на тому «городовицькому» ґрунті, що й сам Постолака. В Троянову сім'ю Андрій попав кілька років тому, як щойно встановилася радянська владана Кубані. Тоді удівець Денис Троян оженився на Олені Морозенчисі, вдові, Андрієвій матері. Була вона вродлива молодиця, та врода в злиднях, що старцеві рай на тім світі, від того легше за життя не стане. Проміняла вона злиденне життя на білий Троянів хліб і вийшла за нелюба — не про себе, про сина більше дбала. Денисові до смерти подобалася Олена Морозенчиха. Не знавши любови за першою жінкою, він у літах уже її скуштував досхочу, хоч і мусив був заплатити за своє недовгорічне щастя всиновленням Андрія.

А в тім, як людина практична, міркував, що нічого від цього не втрачає. Пасинок заступив йому повсякденного наймита, з якими ставало за нових порядків так багато клопоту. За його спиною сподівався Троян виростити й дочок.

Жилося Андрієві в новій сім'ї не можна сказати, щоб уже так тяжко. Хоч, правда, іноді на хлопця накладалося не по літах важку роботу, і Андрій почував, що він все ж таки відрізаний кусень у Трояновій сім'ї, не син, а пасинок. Це саме намагався показати хлопцеві й Денис, щоб, як доведеться ділитися майном, Андрій не розраховував на велике. Юхим більше знав Трояненка по хаті-читальні, де він, бувши комсомольцем, жваво провадив роботу, за яку поважали його не тільки молодь, а й старі. В день від'їзду до міста Андрій прокинувся рано й почав метушливо збиратися в дорогу. Він забрав кілька книжок, про які думав, що вони здадуться на курсах. Занотовував ще для пам'яті, про що треба довідатися й що придбати з літератури. Від комсомолу йому надавали багато всяких справ, які він конче мусів розв'язати в окружкомі. Андрій сидів у світлиці серед всяких записок, заяв та книжок і лаштував невеличку дерев'яну вітчимову скриньку, як до його ввійшла Ксенька. Вона знічено на хвилину спинилася біля порогу, потім чогось весело подавилася сміхом і підбігла до парубка. Чудним, розгубленим поглядом подивилася на Андрія, якось нерішуче запитала:

— Що, їдеш?

— Та їду ж, — мовив Андрій і здивовано глянув на дівчину. По її зніяковілому обличчі бачив, що вона сказала не те, що думала; вона хотіла, щоб її думку висловив він сам.

Але йому цього не хотілося, він не мав на це сили. Трояненко бачив, що їхні товариські стосунки Ксенька намагається раз-у-раз обертати на інтимні, а серце йому було далеке від цього і тому йому стало не по собі. Навіщо це все — подумав.

— Ну да їду, — повторив він удруге, якось ні з того ні з сього насупившись. — Ти вже всі харчі склала, що батько казали?

— Та всі, — стишеним голосом проронила Ксенька і замнялася, одступивши назад. Потім швидко повернулася, мотнувши рясною спідницею, і Андрій тільки загледів, як на дівочій спині гойднулася товста коса і зникла за дверима. Йому стало жаль Ксеньку. Але він намагався не думати про це.

На дворі чекали майже всі колективщики, що зійшлися провожати Андрія на курси. Почувалося, що Трояненко стає для них цінний і потрібний, що без його ніби ні до чого й та машина, що ще більше з'єднувала артільний гурт. Прийшла й Любина, старша Бабієва дочка, русява, повновида, з чорною, як тернина, родинкою на лівій щоці, цокотуха. Вчора, після «вечора відповідів і запитань», вона нерішуче спитала Андрія: „Їдеш?", а парубка це здивувало, бо майже ніколи вона з ним не говорила й не цікавилася його особистим життям. Він радий був відчувати в цьому короткому слові більше, ніж звичайну цікавість і не втримався, щоб не запитати далі. «А що?» Вона жартівливо засміялася переливно-дзвінким сміхом і звела багатозначно русі брови:

— І не жаль, що Ксенька занудиться?

— А вона мені хто?

— Як хто? Всім дівчатам роздзвонила, що ти на їй женишся.

— Хіба?

— Тобто й не знаєш нічого?

Вийшовши з хати, Андрій помітив, як на лавці, біля тину сиділи Любина й Мотря та про щось гомоніли. Він раптом забув про випадок із Ксенькою і пригадав учорашнє. «Вона недурно прийшла», — подумав про Любину.

Тимчасом Троян під'їхав дрогами до самого порогу й сказав, посміхаючись:

— Ну, ми готові!

Колектившики обступили підводу, весело перекидалися короткими словами. З хати вийшов із скринькою Андрій і поставив на дроги. Все було готове. Тут парубок помітив, як Любина, швидко попрощавшися з Мотрею, пішла ліворуч вулицею і не оглянулась.

Переступаючи з ноги на ногу, Іван Бабій висловив догадку:

— Поки скінчиш, Андрію, свою науку, може й трактори прийдуть... Так ти той... верхи на нього й катай лугами-берегами додому....

— Добре, добре... — якось розгублено згоджувався Трояненко, поглядаючи на вулицю.

Підійшла Мотря.

— Не задивляйся там на городських дівчат, — пожартувала, — а то швидко обкрутять.

— Це діло таке, —піддакнув хтось.

Андрій розважливо посміхнувся:

— Куди нам до городських, коли й у станичанських в великій пошані.

Денис сів на дроги й перехристився:

— Ну, час добрий!.. — і нокнув на коні.

— Та вчися добре, — напутив Терешко, — щоб на пятьорках вийшов.

І Юхим зауважив:

— Цей не дасть маху — вийде...

— Тепер не ставляють отметок, — сказав Бабій, який був дуже незадоволений з того, що за радянської влади не ставлять дітям «отметок». Як підвода опинилася на вулиці, Юхим гукнув услід:

— Не забудь же, Андрію, купити оту книжку, що Скорик казав, — про колективи. Сурйозна книжка...

На вулиці Денис струсонув віжками, і коні з копита кинулися по битій дорозі. Колективщики стояли коло Троянових воріт, аж поки підвода не зникла за поворотом. Тоді Бабій мовив:

— От і тракториста свого матимемо.

— Коли всі розійшлися, Ксенька зачинила ворота довго стояла на хвіртці — про щось думала. Може про те, що тепер нікому її буде довчати азбуки, аж поки не повернеться Андрій, чи, може, про щось інше.

Вітер-пустун грався кінчиком її коси.

Буває так. Після темної вогкої ночі віковічний ліс зустрічає сонячно-льотний ранок. Усміхнуться столітні кремезні дуби, зажебонять лапатим листом, блисне в золотому промінні сльозяною радостю травиця-лісовиця, й лише одні сухостої мертво-понурі стоять... (їм не треба сонця, вони вже віджили). Як стане сонце серед неба, п'яніють тоді велетні-дуби в сонячному вині купаючись, але плаче лісова травиця в ногах дубів, окутана їхньою тінню, й простягає бліді руки вгору, туди, до сонця, й зашелестить тоненьким своїм листом, просить: «та ближче ж, ближче: тебе я давно ждала, кому ти світиш, кого ти поїш своїм вином?»

— Хе! — всміхнеться сонце, — хто там такий бурчить? не чую.

І шелестить травиця лісова:

— Це я, травиця-лісовиця. За що така нерівність: дуби у мороці нас держуть?.. Хіба я права на радісне життя не маю? Чи не однаково я — плід землі?

— Ха-ха-ха... — гоготить палюче сонце. — А моє то яке діло? Із моєї ласки користується всяк, хто як уміє й може!

— Ах, так!..— зашелестить травиця. — Прийди ж, о вітре, грозо, і знищи все, що сонце застує, мене ти виведи на світ!...

Тоді вітер хмарою заступить сонце й погонить чорні буруни, з-за обрію на ліс. І піде лісом гуд, страшний трівожний, насторожений; завирує, зашумить, закружить лист, пригне столітнє дерево додолу, натягне луки й пустить із громовицею мільйони стріл в серця дубів тисячолітніх.

………………………………………………………………………………………………………………………………


 
Наші Друзі: Новини Львова