Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 25 лютого 2020 року
Тексти > Жанри > Повість

Залізний Кінь :

2. Штурм Землі

Переглядів: 6927
Додано: 11.12.2005 Додав: ЛЕВ  текстів: 1281
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Ярослава Левчук, Максим Тарнавський Джерело: Харків. Плужанин 1929 (172ст)

Корній.

— Ми можемо для нашої артілі получити трактора, — так само урочисто продовжував Денис. — Трактори будуть... Нам треба загодя подати заявку. Що ви на це скажете?

Але останнє питання було, здається, цілком зайве. Не встиг Троян скінчити останнього слова, як колективники в один голос загули:

— Таке діло!

— Що й казать...

— Заради чого ж ми й до купи горнулися, коли не задля його...

— Подаваймо заявку...

У великій Трояновій хаті запанував кликотливий, різноголосий гомін. Посипався цілий ворох питань: а як? а відкіля? а коли? Денис, зарані про все довідався й радо розтлумачував усе, що торкалося трактора.

Навдивовижу: спершу ніхто й слова не замовив проти потреби придбання трактора. Кожному здавалося, що без цієї машини й колектив — не колектив. А колись скільки разів той самий Денис і навіть Юхим, бувши свідками, з якими труднощами трактор колектива, що осів на Бурсаківському полі, копирсав здичавіле за часи революції поле, густо поросле полином, з кепкуванням говорили: «А що трактарь? Потрахкаєте, та коні таки запряжете, брешете!» — Хто знає, що тоді говорило їхніми вустами, чи заздрість, чи мужицька консервативність, чи може те й друге? Бо машина «трахкала», а таки без упину краяла давно неорану бур'янову гущавину.

Як гомін трохи стих, Денисові майже скліпилося ліве око й хитруваті зморшки поп'ялися в кутках рота.

— Взяти, воно, верно, не штука... Але діло таке, що при получці треба виплатити десять процентів усієї ціни, та восени п'ятнадцять, а остачу на два врожаї. Як вам це? Дядько Бабій почухав лису голову й посміхнувся:

— Це для нашого брата ваканція трохи не підходяща.

— А ти думав як? — позіхнув Панько.

— Якось то виплатимо... — процідив глухим голосом Терешко й глянув на Дениса. Той насуплено звів брови.

Грошова сторона діла найбільше збентежила Мотрю. Її тонкі брови застигли в лякливому зльоті, і вона аж сплеснула руками:

— Скільки ж то воно вийде на цей рік?

— Та карбованців, мабуть, із п'ятдесят-шістдесят набереться на кожного, — відповів Юхим. І, бачивши її полохливий погляд, заспокійливо додав:

— Не падай духом... Якось нашкребеш...

Проте Юхим відчував, що і йому, й Панькові, й Мотрі, й навіть Бабієві таких грошей, без сторонньої підмоги, навряд чи пощастить виплатити.

— Да, — посміхнувся він до Корнія, що сидів поруч, — воно й справді для нашого брата якби не підірватися...

Корнієві мов хто по губах салом помазав, — аж прицмокнув. Він підгладив настобурченого йоржика й роблено похитав головою:

— Я й то подумакую, чи вивезе крива. Бо звідки ж? Хліб на врожай щось не дуже... А там податок, а там штраховка. — І він безпомічно розвів руками. Проте додав:

— А трактор, що й казать... без його — не діло. У стриманому гомоні Юхим упівголосу щось перемовлявся з Мотрею, а потім голосно, але якось ніяково, сказав:

— Соромно говорить, але я, признаться, аж боюся. Трактор... Важка це штука для нашого брата, — показав він на біднішу частину колективників. — Чи не могли б ми обійтися поки що без його? Адже от у наших супрягачів таки чимало худоби. Хоч, правда, на 150 десятин її малувато та нам би тільки цей год перетягнуть, поки землю засіємо. А там — новий урожай, тоді вільніше, можна б і на залізного коня отягнутися. Він примовк і ніяково подивився на Дениса. А той пильно прислухався до Постолачиної мови й чоло йому запавутинилося зморшками. Повагом почав:

— Не думав я, Юхиме, що ти такий боягуз... А ти знаєш, що тепер не год, а година важлива, момент. Тепер-от ми ще можемо встигнути, а через год — хто зна. Тоді колективів, може, наросте в десять разів більше й чи попаде нам трактор, чи ні, це ще вопрос. На мою думку, як би ми на міль не сіли, — піднять півтори сотні десятин нашою (зробив він наголоса на це слово) худобою...

Тут він різка обірвав промову й безпомічно розвів руками, високо звівши брови, ніби хотів сказати:

«Як хочете, а я знаю, що без трактора нічого не вийде».

Після його слів Юхим уже каявся, що так необачно, і в останній рішучий момент він завагався. Його лякала ота сила грошей, яких він ніколи не мав, і які конче треба було десь дістати. А де? І потім — розрахувати так сміливо. Тепер він зрозумів, чому Троян зробив наголос на «наша худоба». Ніби виправдовуючись, заговорив: — Це ви дарма, Васильовичу, на мене... Я дуже охочий нащот трактора, й коли всі за його, то я не проти, тільки ж от трошки б нам із духом зібратися, розбагатіти...

А через хвилину додав:

— Ну, та це тільки так... Нічого.. Я той... голосую...

І раптом, серед загального стриманого гуду, вчувся шепелявий Паньків голос:

— А якже, розбагатіє воша у блохи на заручинах... —і зареготав. А голова йому, як у лелеки, закинулася на довгій шиї.

— Ти це до чого? — уставився на його Юхим.

— Та до чого ж? Як ти швидко думаєш розбагатіти, чудило. Тривай трохи. Чи тепер, чи в четвер, — це дуже скоро. Я от, як і ти, — пролітарія, а кажу — трактора треба, бо худоба, вона, знаєш, не наша, все ж таки й зазіхати на неї не годиться. А коли ти вже справді думаєш багатіти, то тільки з трактором це можна. Гроші ж, їх тепер у нас нема, та навряд, що й через год будуть. Я думаю нащот їх, це вже треба прийдімо поклонімося до Дениса Васильовича. Як заставлять своїм капіталом, то так, а ні, то як не наміряйся, а не фицнеш, бо ще одної пари не вистачає. Он що, душа моя...

Паньків дотеп трохи розсмішив усіх. А втім у йому була доля правди. У Дениса розтанули на чолі зморшки, й він посміхнувся.

— Та ви вже, пожалуста... — звернувся до його ;дядько Бабій. — Коли наша невидержка... і Денис нерішуче розвів руками.

Мотря, що найбільше відчувала свою неспроможність, думала, що їй мовчати в цю рішучу хвилину зовсім недоречно, й мовила:

— Та вже будьте такі добрі, Денисе Васильовичу... Поможіть...

— Що ж, — почав той перегодя, — я не від того... Сами знаєте, я не копиталіст, а десятку-другу якось уже одірву... А сам на Юхима — зирк-зирк...

— Ех, та що це ми бідкаємося, — ляснув себе по коліні Юхим, — у нас же банок є!

— Закрийся з банком! — зашепелявив Панько. — Банок для тих, хто має заставу, а ми що маємо? Волосся на голові?

— Та й то не у всіх— посміхнувся Юхим і показав на дядька Бабія.

— То-то й воно...

Ну так комітет... ков[7] чи сельком, як його там?

Багато, душа моя, до того комітету рук простягають, та мало получають.

І декілька голосів, мов по команді, загомоніло:

— Та що й казать...

— Куди там!...

— На всіх не вистачить...

Юхим тільки посмикав гречані вірвечка вус і замовк. «Воно таки й правда» — подумав.

На просьбу незаможних артільників Троян скоро здався. Він добре розумів, що його супрягачам важко доведеться цієї осени, коли треба буде, крім завдатку на трактор, дістати й насіння, щоб засіяти на новій землі чималий озимий клин. Не потребували допомоги лише Корній і Терешко. Дядько Бабій дарма, що мав нічогеньке хазяйство, а був обтяжений великою сім'єю і теж просив внести за його гроші, бо не сподівався, що до врожаю буде спроможний одірвати зайву копійку. Денис обіцяв підмогу й йому. Отже, діло ніби складалося на добре. Колективщикам лише зоставалося дякувати Троянові за його щедрість.

Вийшовши від Трояна, Юхим із Мотрею кварталів кілька йшли вкупі. Постолака якось невпопад ступав по затужавілій уже грязюці і почував якусь ніяковість. Йому здавалося, що всі на його дивляться й оказують пальцями: «Диви, диви, он Постолака з Біловусихою пішов!» А йому так хороше було з нею. Здається, йшов би так далеко, за саму станцію, де весняний вітер гасає вільним полем, слухаючи ще нерішучий спів жайворінка. А думи голову заполоняли й проганяли слова..

— Тобі сюди, — мовила Мотря на перехресті двох улиць.

Так. Йому сюди, а він і не помітив. На прощання казав:

— Я все ж таки думаю, що нам би треба розстаратися на гроші, бо Троянова застава, це мулько якось...

І подав широку мужицьку руку, вимушено й валкувато.

Вона струсила віями, мов підбитими крилами пташка, і тихо:

— Я й сама так думаю.

І пішла швидко, ніби боялася, що Юхим скаже щось таке, чого не можна говорити на вулиці, серед білого дня.

... Суботній день — легкий день. А Мотрі він клунок із каміннями — не важкий, а муляє. Щосуботи, над вечір, повертається Уляна від хазяїна — неділя її повний спочинок, так по закону. Чекає Мотря на Уляну, а сама не знає, чи зажурить, чи звеселить вона доньку. Сказати, що потрібні гроші, що ще один строк? Як же це важко! Хіба вона сама не скоштувала тих-о строків, важких, як камінь, довгих, як гони на чужому полі. Порається Мотря в хаті, а думки кажанами викружлюють. Ні, вона не зажурить свою дитину — вона ж мати. Ба, ось і Уляна.

 
Наші Друзі: Новини Львова