Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 21 жовтня 2019 року

Літо Мілени

Переглядів: 31079
Додано: 13.03.2004
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 1
Cофія Андрухович
ЛІТО МІЛЕНИ
(Смолоскип, 2003)



1

Мілена пчихнула, коли народилася. Касандра – її мама – стомлено
посміхнулась, як після виконання нелегкого обов’язку, і знепритомніла. Навіть
в такому безнадійному стані, напівжива, вимордувана, бліда, спітніла, вона
залишалася справжньою красунею. Її уста, зовсім не такі ніжні та рожеві, як
звичайно, і далі блаженно посміхалися, а напіввідкриті очі безупинно шукали
чогось у тьмяних закутках кімнати. І Касандрі, найвродливішій жінці містечка,
ці блідість і кволість страшенно личили, як личили їй також рум’янець, засмага,
будь-які кольори і їх відтінки, бадьорість і заспаність, легка посмішка,
відчайдушне реготання і почервоніння очей від півторигодинного плачу. Сонце
виблискувало на пасмах її волосся, вії дрібно тремтіли – і всі, хто знаходився
цієї миті в кімнаті, завмерли від такої незвичайної краси, замилувалися
незрівнянною Касандрою і маленьким створінням, що ніби аж світилося
захопленням від з’явлення у цей дивний світ. Батько Мілени, Флор, заціпенів
від щастя, що має тепер вдвічі більше тої краси, аніж мав досі, і мало не вмер
від зачудування і надмірності почуттів, що переповнили його, сердешного.
Окрім усього, Флор і сам був неабиякої зовнішності, і міг насолоджуватися
одним із зразків досконалості творіння Природи у дзеркалі щоразу, коли це
було б йому необхідно. Але за наявністю коханої Касандри, а тепер ще й
Мілени, ця необхідність відпала. Отже, тоді і там, де народилася Мілена, можна
було спостерігати незвичайне видовище: три прегарних істоти світилися і
світилось сонце, пилюка на підвіконні, вода у кришталевій вазі, простирадла під
Касандрою і щастя.
Ніхто спеціально не придумував цього імені – Мілена. Не збиралися
сімейні наради, не відбувалося сварок з кривавою рубаниною, скандалів, образ
на ціле життя, проклять і помсти. Просто всі якось непомітно для себе самих
почали називати дівчинку Міленою, саме так – Міленою, з наголосом на
першому складі. І невідомо було, хто перший вигадав це ім ’я: Касандра, Флор,
його дядько Лавр, який був священником, подруга Касандриної бабці Земислави
Цецилія, її коханець Наркіс, чи ще хтось інший. З’явилася на світі Мілена,
маленька дівчинка з лагідними, поки що сірувато-блакитними очима, з
крихітним носиком, з усім дуже крихітним, рожевими карамельками уст і
зворушливими перламутровими нігтиками. Як тільки сили знову повернулися
до Касандри, вона заквітчила кімнату, де мала спати і існувати надалі люба
донечка, силою силенною троянд. Це виглядало досить мило, але все-таки трохи
занадто, та, зрештою, Міленці було якось до цього байдуже. Флор,
змайструвавши ліжечко-колиску для дитинки, почав робити шафки, полички і
комоди з вирізьбленими на них садами і птицями, дикими конями, фонтанами, з
левами і симпатичними гусеницями, вологі очі яких блищали від проміння
вирізьблених зір. Отець Лавр начепив Мілені на шийку гарненького срібного
хрестика, ще й освятив цілий слоїк озерної води. Бабця Земислава принесла до
покою онуки купу давніх необхідних для щастя речей, потьмянілий від часу
мідний підсвічник, порцелянову японську ляльку, срібні чайні ложечки, свій
старий мундштук з червоного дерева, подарований покійним чоловіком, набір
новеньких носових хустинок, на яких були вишиті золоті рибини з
витрішкуватими очима, ще й власноруч виплела сто п’ятдесят пар домашніх
капців. Цецилія подарувала універсальну прадавню книгу мудрості, в якій
можна було знайти все – від кулінарних рецептів і до магічних заклять, а Наркіс
– рівно мільйон газових різнобарвних хустинок на шию. Всі ці речі, можливо, і
вплинули найбільшою мірою на подальше життя і вдачу Мілени, вони і
створили саму Мілену, але це сталося потім, а спершу вона лежала у пелюшках,
що пахли трояндами і посміхалася до стелі.

2

Красуню Касандру – саме так, а не інакше, її називали усі – змалечку
виховувала її матуся Земислава, спільно з пречудовою і прецікавою парою –
темпераментною і невичерпною на вигадки Цецилією та її коханим Наркісом,
старушком, що любив і вмів одягятися, як дженджуристий молодик. Ця
нерозлучна трійця і виплекала Касандру на оплетеній виноградом віллі посеред
квітів і трав, виплекала найдивовижнішої краси квітку, яку тільки коли-небудь
бачили усі ці рослини, комахи, що копошилися серед них, стіни будинків, пил
вуличок.
Земислава мала дивну звичку: щомиті осипати всіх історіями про свого
покійного чоловіка Леона, Касандриного батька. І дівчинка часто бачила на
власні очі, як чорнявий атлет із засмаглим тілом виспівує гарячих пісеньок на
залитому сонцем ганку; і приносить тендітній і блідій дівчинці, яка щойно
прокинулася і заспано потирає очі, великого смарагдового жука, білку чи
п’ятнадцять тисяч маргариток – білих і рожевих, зібраних у смугастий парасоль
з китичками. А вона здивовано і срібно сміється, обіймає його, і раптом з усієї
сили б’є кулаком по чолі, виривається і втікає до вбиральні, мало не помираючи
від сміху. А він біжить за нею, але не встигає – двері вже зачинені на гачок
ізсередини – тоді сідає під дверима і далі співає, співає, співає, а вона регоче до
знемоги, і її обличчя блищить від сліз, вилиці нестерпно болять і, здається, зараз
повириваються з-під шкіри і вилетять, як птахи, назовні через маленьке кругле
віконце під стелею.
Окрім цих емоційних історійок, з якими Земислава не розлучалася ані на
мить, вона ще займалася куховарством і плетінням макраме, а також домашніх
капців. Та, зрештою, і цього, за її словами, навчив її Леон – могутній, веселий,
всесильний Леон, набагато старший за неї, досвідчений, неповторний. Він
помер власною смертю від власної старості. Це відбувалося неминуче і
повільно: волосся сивіло, випадали зуби, очі сльозилися, руки тремтіли, щоночі
навідувалося безсоння, майже щодня – лікарі, Леон кашляв і кректав, і старів,
старів, старів. Земислава була вже тоді не маленькою дівчинкою, але ще зовсім
молоденькою жіночкою, вона бачила все це, але прагнула не помічати, просила
Леона співати, приносити їй маргаритки в парасолі і бігти за нею до вбиральні. І
Леон біг, але спотикався і падав, і непритомнів, і в нього йшла кров носом і
горлом, боліло серце, він задихався. І одного разу таки задихнувся. Земислава
відчула – щось негаразд, відчинила двері і побачила його старе і знесилене,
знищене часом, вже майже мертве тіло на підлозі. Її обличчя блищало від сліз,
але тепер ті сльози не були вже викликані сміхом, вона давно перестала
реготати у вбиральні. Земислава присіла біля чоловіка і погладила його по
лисому черепу. Леон напіввідкрив очі і посміхнувся.
– Коли ти прибудеш до мене, ти дуже здивуєшся. Я нарву тобі стільки
маргариток, що ти зможеш пірнати в них, як у озеро. А ще я приготую тобі
подарунок. Я вже придумав, який, – прошепотів він, ледь ворушачи жовтими
губами. – Це буде справжній сюрприз. Цікаво?
– Цікаво… – мовила вона, посміхаючись у відповідь.
– Маєш купу часу, щоб думати, що ж це може бути. Але ти не вгадаєш.
Уявляю собі вираз твого обличчя, коли ти побачиш, побачиш… От побачиш!..
І Леон помер. Земислава не сушила себе непомірною журбою, просто
сумувала, але той сум був приємним. Вона постійно думала про сюрприз Леона
і спокійно чекала на зустріч з ним. І розповідала свої історії завжди і всім,
навіть пагонам винограду на стінах вілли, метушливим горобцям у дворі,
краплинам роси, акторам мандрівних театрів, які часто навідувалися до
містечка, жебракам, квітам і комахам.
До того ж Земислава мала біля себе частинку покійного чоловіка – їхню
вродливу донечку, яку вона народила багатьма роками пізніше, і це було
справжнім дивом. Деякі лихі і дурні сусіди почали було розпускати огидні
плітки, але переважно люди розуміли, що це говоріння – просто звичайна
брехня і нісенітниця, адже всі добре знали про силу Земиславиного кохання і
про те, що окрім Леона, вона не знала жодного чоловіка в своєму житті. Отож,
як уже згадувалося раніше, Земислава виховувала Касандру спільно зі своїми
щирими друзями Цецилією і Наркісом. Ця життєлюбна парочка тільки тим і
 
Наші Друзі: Новини Львова