Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 05 квітня 2020 року
Тексти > Жанри > Документ  ::  Тексти > Тематики > Історична

Сучасна українська еміґрація та її завдання

Переглядів: 26409
Додано: 22.02.2003
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Коли такий діяч має зазначені вище риси державного мужа, коли він виявляє їх в
складних умовинах еміграції, працює не для власної амбіції і слави, а для добра
держави, коли в праці цій він уникає сепаратизму, а шукає зв'язку і контакту з
іншими, коли при цьому уміє він підпорядковуватись державній дисципліні і
авторитетним директивам та побажанням урядового характеру, коли одночасно з цим
він виявляє певну сталість в переведенні програмових завдань державних,— то
такому діячеві ми повинні своє довір'я віддати і морально допомогти йому в його
одповідальній пращ.
Коли ж серед нас знаходяться «діячі», що цих рис не виявляють, а натомість,
претендуючи на ролю проводарів нації чи державних мужів її, показують, що
нездатні до цього, бо швидко міняють свої погляди, свою тактику, замість
сталости політичної шараштаюгься від однієї концепції чи тактики до другої,
замість витримки і рівноваги позначають свою працю імпульсивністю,
необміркованістю або доктринерством, то ясна річ, що таких претендентів на
державних діячів не можна визнати за людей, вартих довір'я громадського і права
керувати політичною думкою нації або верховодити державними справами її.
Зрозуміло через що: такий діяч занадто дорого коштує і нації, і її громадянству.
Він як мала дитина грається з покладеними на нього обов'язками, не почуває
одповідальности за зроблені ним легковажно вчинки і з легкою душею та серцем, як
метелик якийсь, перелітає від ілюзії праці, яку ніби він провадив, до певної
бездіяльности. Не більшу вартість з погляду державного уявляє й той претендент
на державного мужа, що замикається в вузьких межах нежиттьової доктрини,
намагаючись нав'язати її громадянству, якому тісно в цих шорах перебувати, бо
живе життя вимагає од нього не мертвих формул і тупого малпування збанкрутованих
методів, а чуйного реагування на нові, змінливі вимоги і потреби. Ясна річ, що
кожна сила для нашої справи повинна бути зужиткована. А в тім-то й річ вся, щоб
зужиткувати її найдоцільніше і з найбільшою користю. Не кожний, хто претендує на
ролю державного діяча, справді може без шкоди для державної справи братись за
неї чи наближатись навіть до стерна її. Очевидячки, що схарактеризовані вище два
протилежні типи претендентів на державних діячів не мають даних, щоб здійснити
свої претенсії в інтересах державної справи. В більшій чи меншій мірі ці типи
повторюються часом, де в чому модифікуючись, і поміж нашою еміграцією. Було б
самогубством для наших національних інтересів підживлювати оскомину таких
кандидатів до дальших їхніх претенсій на верховодство державними справами.
Громадянство, що безкритично потурає таким амбіціям, часто хоробливим і смішним,
а для нашої гідности державної образливим, показало б тільки, що воно не доросло
до власної держави, бо не вміє як слід використати своїх діячів або не має ще
відповідної школи і критерія, щоб розпізнати 'їхню здатність до одповідальної
праці. Не кожний письменник чи учений, хоч би в своїй галузі перед усім народом
нашим і мав аж он які заслуги, хоч би силу силенну книжок понаписував та слави
великої собі за це зажив,— може бути добрим міністром, навіть повітовим
начальником, а тим паче на чолі уряду стояти. Будівництво Української Держави
менше од усього похоже на писання книжок з красного письменства, або минувшої
історії, чи публіцистики. Воно вимагає від державного діяча великого знання
техніки будівництва держави, прозорливости майбутнього, уміння орієнтуватись у
складних обставинах сучасного життя, як українського, так і міжнароднього,
почуття міри і такту, а найпаче систематичної, невтомної, так званої «чорної»,
праці, до якої не кожний здатен.
Еміґраційні умовини дають пізнати нам ближче і докладніш одне одного. Пізнаючи
себе, мусимо установити питому вагу відповідности окремих осіб до державної
праці, щоб потім, після повороту на Україну, не приряджувати до неї тих, хто
тільки шкодити або вносити буде несистематичність та безладдя до неї.
Однією з головних причин, що привели нас до еміґруван-ня, було, як відомо, те
тяжке становище, в якому опинилась наша озброєна сила, позбавлена можливости
мати для своєї боротьби з ворогом конче потрібну кількість амуніції, санітарних
ліків, одежі та інших предметів військового постачання. Починаючи з 1918 року і
кінчаючи 1920 р., Україна фактично була забльокована і перебувала в таких
обставинах, що не дозволяли урядові її заопікуватись як слід
військово-амуніційним та всяким іншим задоволенням потреб нашої боротьби. Але й
що перепону можна було б до певної міри подолати, коли б внутрішні стосунки на
Україні одпо-відали головним вимогам військової боротьби. Остання може щасливий
вигляд мати тільки тоді, коли, при всіх інших сприятливих обставинах, так зване
«запілля» армії є організоване в спосіб, що зміцнює моральну сталість дієвої
армії. Єдність народніх настроїв, спільність політичної думки, твердість уряду і
сталість — це ті умовини, що забезпечують моральний дух армії. Де сила хоч
однієї з цих умо-вин захитана, там державна влада не може бути певною, що армія
до кінця виконає свої обов'язки, бо почуття одпові-дальности за них буде
виснажене у неї власне розкладовим впливом дисгармонії в чинності зазначених
вище факторів моральної сили армії.
Коли поглянемо на пройдений шлях боротьби нашого війська за українську
державність, то мусимо признати, що тільки наша армія могла так довго
витримувати тягар оруж-ної боротьби серед обставин, що цілковито не сприяли
успіхові останньої. Не говорячи про умовини чисто мілітарного характеру, як-от:
переважаюча кількість ворога, незабезпеченість постачання тощо, армія багато
терпіла від невід-повідности, а то й браку моральних стимулів її боєвої сили.
Армія відчувала на собі хиби нашого державного верхово-дячого органу та його
виконавчих апаратів на місцях. Армія знала, що українське громадянство не
сконсолідувалось, не з'єднало всіх своїх сил для організації боротьби і не
уявляє однолитого національного фронту, який своєю єдністю, согласованістю і
вищою державною дисципліною давав би образ самопосвяти громадянства і
підпорядкованости його державним інтересам, що їм так загрожувала смертельна
боротьба з ворогом. Це було «прокляттям» для нашої армії. Але мало того:
неконсолідованість, непідпорядкованість окремих партійних угруповань єдиній
ідеї,— ідеї виборення власної державности, брак державної дисципліни у окремих
осіб і партій відограли ролю фатуму в історії нашої боротьби.
Слід тільки оглянутись на етапи останньої, од 1917 року почавши, і ми побачимо,
що найбільших, іноді, здавалось, несподіваних і дивних придбань ми осягали тоді,
коли національна консолідація охоплювала найширші елементи нації, коли інтереси
нації і держави брали верх над інтересами окремих кляс або угруповань партійних.
Прикладом тому служити можуть перші часи Центральної Ради і перші часи
Директорії. Навпаки, тоді, коли ця консолідація підупадала, а верх над нею брали
інтереси партійні—групові, в такі періоди нашої боротьби ми терпіли невдачі і
один за другим тяжкі удари од наших ворогів. Це лихо буде переслідувати нас
доти, доки наші партії не зрозуміють і серцем не відчують тяжкої науки нашої
історії новітньої. Справа здобуття Української Держави — це справа цілої нації
української, а не якоїсь класи її чи партії,— от через що порозуміння,
согласованість усіх чинників громадянських і співпраця їх є умовою, без
додержання якої ми ніколи своєї мети державної не досягнемо. Не можна ж
забувати, що таким шляхом консолідації всіх національних сил в справі
організації своєї держави, принаймні на перших початках повстання її, йшли
досвідченіші та організованіші нації, як-от чеська, наприклад. Цей шлях і для
нас є єдиним, бо він забезпечує найменшу затрату сил, жертв, енергії з
найбільшими позитивними наслідками.
Отже, пріоритет державности над партійністю, загальнонаціональних інтересів над
клясовими та груповими, партійними мусимо ми на еміґрації зрозуміти і відчувати
як категоричний імператив, як одну з головних умовин нашого державного
будівництва! Зрозуміння ваги цієї тези навчить нас підпорядковувати себе і свою
діяльність вимогам державної дисципліни, а це своєю дорогою не може не вплинути
на поглиблення і зміцнення нашої організованости. Наша сила в єдності, а порука
успіху наших змагань в державній слухняності!
Є всі дані думати, що еміґрація українська, пройнявшись змістом зформульованого
вище постуляту будівництва української державности, не розійшлася б у цій справі
з тими поглядами, які кристалізуються в настроях та свідомості і нашого
громадянства, під ворожою владою на Україні сущого.
Той, хто з-поміж сучасної еміґрації української повернувся б на Батьківщину з
старими збанкрутованими, що вже виявили свою деструктивність методами
будівництва нашої держави, той, замість будувати, знову руйнував би її, знову б
непотрібні жертви викликав би і знесилював би творчі змагання нації. Хай же
менше серед нас буде тих, про яких кажуть, що вони нічого не забули і нічому не
навчились! Навпаки, нехай буде більше таких, що вчаться на помилках своїх і
мають мужність визнати їх, щоб надалі їх уникати!
 
Наші Друзі: Новини Львова