Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 05 липня 2020 року
Тексти > Жанри > Повість

Поріг

Переглядів: 7437
Додано: 08.09.2009 Додав: 150  текстів: 5
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сергій Соловйов

ПОРІГ

Ледве похоронна процесія вийшла за село, небо дрібно заплакало. Покійника вкрили припасеною плівкою, і якби Михайло Глинський міг розплющити очі, то нічого, крім неви¬разних смуг від стікаючої води, не побачив би.
Багнюка налипала на колеса автомобіля (вчора він прой¬шов техогляд, був відремонтований, пофарбований, ніби от¬римав нове життя), що його колгосп, чи, як тепер стали зва¬ти, КСП, виділив на похорон.
Люди перезиралися: «Небо плаче. За Михайлом. Гар¬ний чоловік був». Пилип Глинський, або, як його звикли на¬зивати в селі, дід Глинка, пригнічено йшов за померлим бра¬том. Дороги не вибирав, ступав у калюжі з дрібною мерехт¬ливою сіткою від крапель дощу і думав, що скоро вже й йому туди, на кладовище.
Михайло був старшим від нього на вісім років, все жит¬тя прожив у місті. Пилип частенько з ним сперечався з цьо¬го приводу. Рідна земля здавалась йому єдиним місцем, де можна жити по-справжньому радісно, дихаючи вільно.
Цвинтар ніби настовбурчився хрестами на здебільшого доглянутих могилах, наїжачився, вдавано неохоче прийма¬ючи чергового покійника. Насправді ж свіжа земля біля ями, намокнувши під дощем, якось зазивно темніла. Яма всмок¬тувала всі звуки, біля неї було зовсім тихо. В ямі вже був «той» світ.
Дід Глинка востаннє глянув на Михайла. Хотілось щось сказати...
Попрощались всі бажаючі. Хто словом, хто поглядом. Понуро схиливши голову, до колишнього робітника звер¬нувся Романцов, майстер цеху. Коли Михайло ще працю¬вав, Романцов був бригадиром.
— Знав я, Михайле Гнатовичу, — коли б тебе не покликав допомогти, завжди прийдеш. В другій бригаді тебе поважали найбільше за чесність, порядність, за твою роботящу натуру. За всі ці роки ніхто не пам'ятає від тебе образи. Може, ми тебе чимось образили — пробач.
Романцов м'яв у кулаках повітря, потім навіщось кив¬нув у бік привезеного з міста красивого вінка з великими паперовими квітами та чорною стрічкою, ніби говорив: «Все, що ще можемо дати».
Коли домовину на довгих рушниках опускали в могилу, якась сполохана птаха вистрибнула з трави за кілька метрів від людей і пурхнула в небо, що почало світліти.
Ніби душа полетіла», — подумав Пилип Гнатович і зга¬дав похорон Михайлового сина років з десять тому, офіце¬ра. Дід Глинка вже й не пам'ятав, якого він був звання. Коли гримнули постріли прощального салюту, хрест на сусідній могилі раптом почав хилитися. Земля навколо нього осіла.
«Поганий знак», — шепотіли велемудрі бабусі. Михайло тоді був ледве живим, і здавалось, що і його самого незаба¬ром не стане.
Жирною крапкою, яка залишилась від грудки землі, що впала на домовину, позначилось закінчення життя.
Дорога в село здалась діду Глинці ще важчою, ніж з дому. На подвір'я заходили мовчки, неспішно мили руки після кладовища, сідали за столи.
— Гнатовичу, потрібна буде допомога, — дайте знати, — після поминок підійшов Романцов. Дід Глинка знизу гля¬нув на нього:
— Яка вже там поміч...
Випита ним за упокій душі чарка не п'янила, лише заби¬рала сили. Романцов ступив до «Ниви», в якій чекав водій.
— їдемо, Славку! І порадив:
— Про квартиру Михайла Гнатовича не забувайте. На¬відуватись треба. Навіть у вашому Хрещеному все буває, що ж тоді про Київ говорити...
Пилипова сестра Марина разом з дочкою та сусідками вже прибирала посуд. Стримано обговорювали Михайлову смерть:
— Тихо вмер, не мучився, дай Бог кожному так, коли час прийде.
Чоловіки допалювали цигарки й розходилися. Глуха са¬мотність поступово огортала діда Глинку. Звик за свій вік до смерті, але не зачерствів. Якась непевна думка воруши¬лась у ньому, доводила, що це несправедливо — помирати.
— Пилипе, кинь журбу. Мишко гарне життя прожив, — підійшов до нього Петро Сковорода. Прізвище йому підходило — лице нагадувало добрячий соняшник. — Ходив, ка¬жуть, по землі один дивний чоловік. Григорієм звали, а прізвище як у мене, теж Сковорода, — гудів Петро. — Може, й у нашому Хрещеному побував. Так от, смерті він зовсім не боявся. Це мені син розказував.
Петро колись пішов з села, працював на тому ж заводі, що й Михайло, та все ж скоро повернувся в Хрещене, не витри¬мав міста.
Мов кілок посеред поля, стояв дід Глинка на подвір'ї. Не хотілося йти в хату. Згадав покійну дружину, подумки пого¬ворив з нею, аж защеміло серце. Навіть голос її, здавалось, почув. Зітхнув тяжко, вечірній вітерець повторив зітхання й поворушив сиві пасма.
Вулицею проїхав колгоспний автобус з доярками; всі дивилися в його бік. Дід Глинка поквапливо рушив до хати. Там уже все було прибрано, розставлено на свої місця — Марина погосподарювала. Свічка на столі з химерно застиг¬лими сльозами суворо берегла гнітючий похоронний настрій. Кіт бродив, принюхуючись і не розуміючи, чому це на нього не звертають уваги.
— Дві лави треба віднести Яровому, — нагадала Марина. Видно було, що вона заморилась — нелегкий день дався взнаки. — А за столами Павло сказав сам приїде.
— Лави завтра віднесу.
Марина присіла на стілець, трохи помовчала й зітхнула:
— Ти ж, мабуть, Пилипе, і не їв сьогодні нічого? Та звісно ж, — сама й відповіла. — Давай вже повечеряємо по-сімей¬ному, пом'янем Мишка.
Добрі очі її волого блищали.
Михайло так вже піклувався, так переживав за сестру, що Пилип аж іноді не міг зрозуміти такого сильного почут¬тя, хоч і не вважав, що любить її менше за брата. А вона вже, як молодша, просто не могла собі уявити життя без них.
Вечеря по-сімейному пройшла ніби під забороною зай¬вого слова. Може, й правда, всі слова були б зайвими? Тек¬ли сльози по щоках у Марини, дід Глинка повільно пережо¬вував байдужу зараз картоплю. Чарка на столі з шматочком хліба на ній нагадувала могилку, притягувала погляд і ніби хизувалась тим, що ніхто її зараз не вип'є, бо призначалась вона Михайлу.
З апетитом їв лише Тарас, Маринин чоловік, що вихи¬лив за сьогодні вже не одну чарчину. Півроку тому він став пенсіонером, покинувши шоферувати в колгоспі, з тих пір і подружився з горілкою — незвично якось стало без машини.
Дід Глинка після чарки трохи заспокоївся і роздумував над словами Петра. «Чи може таке бути, щоб людина не боя¬лася смерті? Свиня й та, як ніж побачить, то все розуміє».
Марина вже повела свого захмелілого чоловіка додому, дід Глинка вийшов з-за столу й дрібцював по хаті. Не давало йому спокою сказане Сковородою. Щось там наплутав Петрів син. Вирішив похизуватися, мабуть, який у них був родич — смерті, мовляв, не боявся! На словах можна бути дужим та красивим, а от насправжки все може виявитись інакшим.
— Був би зараз тут Петро, я б йому показав, — бурмотів Пилип, нетвердою ходою наближаючись до хліва.
Він клацнув вимикачем і тьмяна лампочка, заліплена мухами й обплетена павутиною, ліниво блимнула. Свиня заворушилась й, почувши хазяїна, поволі піднялась. Дід Глинка, тримаючи ножа, обережно відчинив загороду. Якась пляма в свідомості заважала йому оцінити свої дії, він мор¬щив чоло й поводив очима навкруги, немовби забув, чого тут опинився. Свиня потягнулась до нього вологим рилом. Якась зла сила закипіла в руках старого. Дід Глинка хижо згорбився й, схопивши тварину за передню ногу, намагався перекинути її, допомагаючи плечем. Верещання переляка¬ної худобини розбудили в ньому дивний гнів.
Тепер він точно знав — смерті бояться всі. Свиня стог¬нала. Кров текла з-під ножа на брудну солому й дорогоцінно блищала.
Тремтячі ноги ледве тримали Пилипа. Старий висмик¬нув ніж і вийшов надвір. Нудота гарячою хвилею шуміла в голові. Дід Глинка здивовано побачив у своїй руці ніж і ме¬ханічно витер його жмутом трави. Він раптом почув чиєсь важке дихання, обернувся й мало не заволав. Залита кров'ю свиня вийшла з хліва і звалилась, рохкаючи. Кілька разів агонія пробігла її тілом, і вона затихла. Почорнілі вуста діда Глинки несподівано зсудомило. Сльози, що з'явились, було, поступово розтали.


— Ми сьогодні знову посварились з матір'ю, — тихим сумним голосом мовила Іра Сашкові. Вони лежали в ліжкові, і його рука легенько гладила круглий живіт, де вже розквітало нове життя. Рука завмерла, й Сашко стривожено про¬шепотів:
— Зно-о-ву? Що ж за причина цього разу?
— В магазині було багато людей. Я купувала яйця й хліб, а коли повернулася в квартиру, вона розкричалась, де це я гуляла так довго.
— Не хвилюйся, Іринко, це у неї буває.
— Ох, Сашко, щось дуже часто це буває. Я з самого по¬чатку їй не сподобалась. Вона думає, що я тебе обкрутила й женила на собі.
— Що за дурниці ти плетеш? — Сашко ніжно погладив груди жінки, такі гладенькі й привабливі.
Пізній тролейбус поспішав вулицею в депо, і до квартири на третьому поверсі в нічній тиші долітав його шум.
— А коли народиться дитина, ось побачиш, вона мене вза¬галі з'їсть, — переконано поскаржилась Ірина, стримуючи сльози. — Давай переїдемо до мене в село, любенький? Там і дитині буде краще. Давай?
— Ні, я ж сказав: в селі жити не буду! Мені довчитися треба, останній рік залишився! І потім, — голос Сашка по¬твердішав, — тут, в Києві у мене є якась перспектива, а в селі що я буду робити? Слухати п'яне матюччя?
Ірина притихла.
— Ну, не ображайся, — Сашко поцілував її, заспокоюючи. — Ось побачиш — завтра все владнається.
— Чи надовго?
В квартиру Шурякових по вулиці Льва Толстого ранок прийшов якийсь невдалий — невиразно сіріло за вікном, вітер штовхав шибки, потім все залило блідим туманом.
Ірина прислухалась до себе. Живіт щотижня збільшував¬ся, і тепер важко й незвично було підніматись з ліжка. Рані¬ше вона просиналася першою, і поки Сашкова мати, Олена Василівна, з'являлася на кухні, дбайливо перед цим підфар¬бувавшись та акуратно одягнувшись, невістка встигала при¬готувати сніданок. Пізніше чулися м'які кроки Петра Анд¬рійовича. Він нечутно заглядав на кухню, кивав головою, мовляв, доброго ранку, іноді щось запитував чи розповідав. Але все це якось дуже обережно, мляво, ніби скромний гість. Лише коли його низенька фігура зникала за дверима ванної кімнати, він щось мимрив, розправляв плечі й сміливо ди¬вився на своє зображення в дзеркалі, поки голився. За сніданком міг підтримати розмову, якщо в дружини вияв¬лявся гарний настрій, бо перечити їй ніколи не смів. Олена Василівна владно могла його остудити самим словом, а іноді й поглядом. А настрій у Олени Василівни рідко був сприят¬ливим до розмови. Єдиний син Сашко, її колишня гордість, надія — оженився на цій селючці... Пуста голова! Придивив¬ся хоча б до неї. Таке простеньке, непримітне. Не знає навіть, як себе поводити в поважному товаристві! Два місяці тому, коли відзначали день народження Олени Василівни, дирек¬тор побуткомбінату Олег Вікторович здумав запросити не¬вістку потанцювати. Так вона, мов дикунка, вчепилась в крісло. Гості, не менш поважні, аніж Олег Вікторович, пир¬скали, дивлячись на них. Врешті, правда, все згладилось, але, згадуючи цей випадок, Олена Василівна стискувала зуби. Тоді вона була вся червона від сорому, злилась і на невістку, й на сина..
Сашко поволі вибрався з теплого ліжка й за звичкою виг¬лянув у вікно. Нічого втішного! Ранковий морок ледве роз¬віявся, вулицею вже розпоряджались зіщулені від прохолоди перехожі та розфарбовані рекламними плямами тролейбуси. В інститут іти не хотілось, там уже все давно набридло. «Черга за дипломом» підходила до кінця, й курс рідко можна було бачити в повному складі — студенти вільно відвідували лекції й вільно себе почували на них. Сашко теж не кожного дня бував в інституті, але з дому виходив і повертався в один і той самий час, аби не хвилювати домашніх й уникнути нуд¬них базікань матері — «Я для тебе... А ти такий... А я все тобі...». Це вона використала всі свої зв'язки, всю енергію, щоб влаштувати сина у вуз.
Поблизу інституту Сашко і познайомився рік тому з Іри¬ною. Вона приїхала з села для вступу. Іспити не подолала. Стояла на зупинці біля інституту з похиленою головою, три¬мала смугастий поліетиленовий пакет з американським орлом. Манера одягатись — типова для сільських дівчат, які вирва¬лись у місто й хочуть здаватись городянками. Наївні... Вони часто одягають те, що вже встигло вийти з моди в цивілізова¬ному світі, але для провінції це ще іноді аж сміливо. Двоє дівчат, що стояли неподалік, неквапно пускаючи дим, вигля¬дали навіть скромніше, хоч вони вже точно були міськими.
В напханий тролейбус, який заявився після двадцятихвилинного чекання, ні Сашко, ні дівча не втовпились. Сашко тому, що не поспішав, а сумна дівчина лише поглянула на щільну юрбу — почервонілі обличчя, злі очі, й ступила три кроки назад. «Якщо вона чекатиме напівпорожнього тролей¬буса, то не скоро звідси поїде», — хмикнув Сашко. Він відчув симпатію до цієї знервованої незнайомки. Дівчина нетерп¬ляче поглядала на свій старенький електронний годинник й хмурила брівки.
Коли засоромлено тихо під'їхав блакитний тролейбус «Стіморол», дівчина зашелестіла пакетом, і, зашарівшись, запитала:
— А... він до вокзалу йде?
— Ні, але можна під'їхати до метро, — відповів Сашко вже в дверях, виборюючи місце. І відразу відчув, як вона кинулась в тролейбус — їх притисло один до одного. Незна¬йомка намагалась відсторонитись, аж затремтіла, стисла ку¬лачки. Сашко з прихованим задоволенням спостерігав за її шаленством.
— Ви будете виходити на наступній?
— Потісніться, я пройду.
— Обережніше, тут дитина, — лунали роздратовані голоси.
Зморщений, мов сухий гриб, дід намагався пробратись до виходу. Його штовханина та вперті зусилля протиснутись між пасажирами змусили дівчину мало не лягти на Сашка. «Це єдина приємна річ, яку може запропонувати наш транс¬порт», — звеселів той, відчувши її тіло. Дід, що несамовито продирався крізь людські хащі, тепер ніби завмер, так і при¬тиснувши юнака та невдалу студентку одне до одного. «По¬спішає, як багач помирати», — невдоволено стенула плечем збентежена провінціалка.
Через хвилину водій тролейбуса оголосив, що пасажирам необхідно покинути салон — транс¬порт зламався.
Вийшовши, дівчина безпорадно озирнулась, — незнайома вулиця загородила світ — вузенька, з густими каштанами, бруднуватими й облупленими стінами будинків. Довелось податись вслід за кількома пасажирами. Видно було, що ця пригода пригнітила її ще більше.
— Можу довести до метро, — провуркотів Сашко.
— Я й сама... — від несподіванки вона інстинктивно при-тисла свій дорогоцінний пакет. — А в якому напрямку йти?
— Спочатку прямо... Та пішли все-таки разом!
— Пішли, — згодилась врешті недовірлива селянка. Дорогою трапився кіоск з морозивом. Сашко пригостив Ірину: «Однак на електричку запізнилась», довідався, що вона хотіла вступити до медінституту. «От наївна, думає, що це так просто — підготуватись гарненько, і все».
Провів її на вокзал. Ірина пообіцяла бути в Києві через десять днів. Домовились про зустріч, хоча Сашко і не впев¬нений був, що прийде.


Скільки не є на землі людей, скільки не є країн з найріз¬номанітнішими звичаями, а взяти двох — хоча б м'язистого, міцного негра й вузькоплечого, легенького японця й поду¬мати собі — ну що в них спільного? А спільне те, що життя, нам усім дане, є кінцевим. Ось воно є, а ось його вже немає...
Даремно секунди линуть так тихо, для декого й взагалі без¬шумно, їм належить гриміти, як страшному грому після три¬місячної спеки. Лише тоді стане зрозуміло, що спливла се¬кунда — і тепер її не повернути. Як пісок крізь пальці — незворотно. І задумується над цим звичайна, здорового глузду людина нечасто — коли захворіє, чи коли дійсно прийде час прощатись зі світом. Та ще іноді після кількох чарок на влас¬них іменинах: «О-о! Вже п'ятдесят вісім. Ех, і біжить життя!» А що вона зробила за ці п'ятдесят вісім? Навіть сонцю дове¬деться погаснути, а воно вже міряє час мільярдами років. Що ж тоді про людину говорити, яка і до ста років не дожи¬ває? Прийде час стати на поріг, за яким немає нічого, тоді й задумується про минуле. Минуле — мовби кімната, май¬бутнє — за порогом. Сьогоднішнє — поріг. Ми всі на порозі. На ньому довго не стоять.
Сьогодні дід Глинка спав чомусь довго. Не можна сказа¬ти, що виспався: в голові шуміло, й дихання було нерівним, а прокинувся — ніби з льоху виглянув, й полегшало. Розбу¬див його крик Антона Білки:
— Вони там що, подуріли всі?
Хтось кликав Антона до телефону, а їх у селі було неба¬гато, отже, треба було йти ледь не на інший кінець вулиці.
Антон Білка колись працював на пилорамі, й від правиці у нього залишилось два пальці, якими він ворушив, ніби ножицями. Здається, саме з тих пір і пішло його: «Вони там що, подуріли всі?» Цю фразу він умів вставляти у будь-яку розмову, і значила вона несхвалення, а схвалював щось Білка рідко.
Сусідка Галина на городі довгим ножем витягувала осот, підрізаючи корінь якнайглибше. Гнат постояв трохи, пере¬кинувся словами. Розбирався вітер, і він заспішив у долину накосити трави кролям, а то раптом задощить. На порозі спіткнувся, аж охнув. Не впав, бо втримався за перильце.
— От морока, — бурмотів, шукаючи причину. Розгледів цвя¬ха, поїдженого іржею, що виткнувся зі східців, і з розпачем по¬мітив, що перша сходинка майже вся згнила, крізь неї пророс¬тають травинки, у тріщинках вже живуть мурахи. Поріг по¬ступово розвалювався — розхитались перильця, осіли східці, розкришувався фундамент. Часу-бо пройшло — років-років...
...Робили поріг всі разом — і Настя, жінка, яка тоді була весела, вміла і настрій підтримати, й за роботу не забувала — порошинки в хаті не побачиш, а на городі бур'ян ніби й не ріс ніколи. Одного разу, тільки почала плестись набридлива бе¬різка по картоплі, Гнат помітив, що Настя занедужала. Й су¬сіди почали присікатись, дуже вже незвично виглядав бур'ян на городі Глинських. Гнат, що на подвір'ї хазяйнував з задо¬воленням, в город навідувався нечасто — за Настею не встиг¬неш, та й своєї роботи вистачало. Працював завідуючим мех-майстернею, а там вже хоч днями крутись — проблем досить.
Допомагав прибудовувати поріг і Михайло — саме наго¬дився у відпустку. Широкими кроками міряв подвір'я, носив цементний розчин і на ходу розпитував сільські новини:
— А хто зараз замість Прибитка агрономом?
— Молодий приїхав.
— Чужий?
— Еге ж.
— А Шмалій, Гриша, видав дочку заміж?
Із Шмалієм вони міцно дружили все життя, та вже на схилі літ стали бачитись рідко.
— Видав, — повідував Гнат. — У Лісне. *' — Що, своїх женихів не знайшлося?
Забувши про траву, заходився ремонтувати поріжок. Набрав цвяхів (потемніли, почали одягатись в іржавий пи¬лок), і гамселив, не жаліючи. Молоток літав, впиваючись силою, хоч сили в дідових руках лише для молотка й виста¬чало. «Грюк! Бух!» Цвяхи твердим дощем падали в струхля¬віле дерево, Пилип старанно їх прибивав, сердився, коли дерево тріскалось, ламалось під молотком, розчавлені тра¬винки залили зеленою кров'ю голівки свіжозабитих цвяхів.
Він уже втратив Настю. Бух! Бух! Веселу Настю. Грюк! Це сталось давно, і він звик до втрати. Але помер Михайло... Бух! Бух! Бух! І знову все згадалось. Грюк! А поріг, який вони робили разом, став угрузати в землю, в ту землю, де Настя, де Михайло... Грюк! Грюк!!! Цвяхи закінчились.
Дід Глинка випустив молоток, віддихався, витер доло¬нею зволожені очі, бо почав кліпати від пилюки — сипонув вітерець.
Поріг поремонтувати можна. Можна полагодити хату, відремонтувати міст, можна реставрувати церкву чи відбу¬дувати село. Неможливо лише відновити втрачену мить, вона вже в минулому назавжди. Але як часто це минуле тис¬не на сьогоднішнє. Навіть більше — сьогоднішнє засновуєть¬ся на минулому. Це цілком зрозуміло, але видається неспра¬ведливим, — ну що тому, колишньому, давньому, пройдеш-ньому до свіжого сьогодні? Минуле далеко позаду, але його густа тінь шорстким язиком лиже лице сьогоднішнього.
Про траву вже годі було й думати — небо штовхало до землі міцні, підбиті чорним та синім мохом хмари, а вітер виривав з тих хмар дощ. Пилюга летіла вулицею, дехто з гос¬подинь, хто був удома, вискакував з хат, заганяв курей: «Куди, клята! Вертай! А щоб тебе...» Вітерець поривався свіженький, десь заіскрило електродроти, а на обрії вирос¬ли рівненькі лінії зливи, які темніли од самісінької землі аж до неба стіною.
— Кхе! Не буде дощу! — почувся впевнений голос за спи¬ною знесиленого Пилипа.
Дід Глинка аж здригнувся, бо задивився на дерева, які по той бік долини пружно відмахувались од вітру.
Біля двору стояв Роман Живиця, колишній начальник пошти і листоноша, а тепер голова ветеранської організації. В застебнутій наглухо старій офіцерській сорочці, з ціпком, що з ним лише недавно почав дружити. Він рушив у двір, сильний порив вітру штовхнув його набік, чи - може, невда¬ло переступив зі своєю палицею.
— Все одно не буде, — трохи злякано гнув своє Живиця. Але довкола вже залопотіло, і Глинка повів його в хату, випробовуючи поріг.
— Кхе! Дощ нам не страшний, — тим же тоном, яким ві¬щував, що дощу не буде, мовив Роман і вийняв з кишені по¬чату пляшку: — Магазинна. З Дня Перемоги залишилась. Кахи-кахи...
Дощу й справді не було — несміливо побризкав і стих, хоч далі, мабуть, розходився великий — в хаті загусли сутінки і чувся далекий грім : «Ги-и-р».
Першу чарку випили за Перемогу, бо горілка на це свято і куплена була. А потім верховода ветеранів розстебнув ко¬мірець і, наливаючи Пилипові, сказав:
— Кхе... То я ось чого прийшов. Тобі козеня не потрібне? Дід Глинка випив, подумав, чи прибрав молоток, вкинув до рота шматок сала і відповів:
— За копійку не візьму!
Живиця, певне, на щось подібне і розраховував, бо не від-реагував на ці слова.
Помовчали, послухали далекий грім.
— Слаба «казьонка», — кахикнув Живиця.
— Для нас з тобою більше й не треба, — хитнув головою дід Глинка, серце в нього весело бухкало.
— Ти ж знаєш мою Балерину, — знову почав про свою козу Роман. — І молоко від неї маємо, і не вредна, хоч інколи й перебирає харчами. Візьми козеня. У тебе ж колись була коза.
Гомоніли з годину, вже знову розвиднілося. Живиця твер¬до тримав порожню чарку (руки рясніли темними цятками), на нього напливали бойові минулі дні, та час від часу він умовляв Пилипа Гнатовича взяти козеня.
— Балерина їх вже стільки приводила — і всіх людям од¬давав. Дякують. Кхе! Аякже, гарна худобина, корисна. А колись, це було взимку, приводять у нашу землянку граж¬данського і він клянеться, що тутешній він, партизан, і стрічку червону з-за пазухи виймає. Кхе! Командир наш і каже: «Ти, часом, не отой партизан, що на парашуті спус¬тився, бо ми тебе вже добу ротою шукаємо?»
Надворі вже греблись у зволоженій пилюці кури. Хмари посмирнішали і почали танути, а повітря від далекої грози трохи пахло озоном.
— Пусть я-яррость благородная
Вскипа-а-ет как волна,
Идет война народная
 
Наші Друзі: Новини Львова