Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 05 липня 2020 року
Тексти > Жанри > Повість

Відступник

Переглядів: 7675
Додано: 04.08.2009 Додав: Mercenary  текстів: 5
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сергій Батурин









ВІДСТУПНИК



























* * *
201… рік, середина літа, Україна

…Гігантська хвиля та небачене водопілля підмили основу перевантажених будівлями Печерських пагорбів. Нетривкі схили, що й так ледь трималися на слизьких глинистих водовідштовхувальних шарах, посунулися й повільно попливли – донизу, просто в Дніпро. Зсув граючись підхопив на вулиці Грушевського величезного хмарочоса, погойдав, зрушив і завалив плазом до урвища. Громадина падала розвалюючись, розбризкуючи друзки шибок, повільно й невідворотно, і, досягши дна, важко гепнула в неглибоку вже воду спадаючої повені, здійняла величезні хвилі та розсипалася на купу блоків, уламків паль, битої цегли й розтрощених шикарних меблів. Ніхто з мешканців зведеної проти всіх законів та будівельних правил елітної багатоповерхівки не встиг навіть зрозуміти, що відбувається. Переконані у своїй обираності й недоторканості, кілька вже днів вони досить спокійно спостерігали з вікон за катастрофою, що нищила київське лівобережжя. Можливо, і не всі вони загинули, та вишукувати живих і поранених у горах будівельного сміття, які й руїнами не назвати, не було кому.
Звідусіль чулися гул та гуркіт, здавалося, линули вони просто з високого київського неба.
Розколина наскрізно прорізала горби паралельно руслу ріки. Деінде вона була завбільшки з невеликий рівчак, десь – тільки порепала асфальт, але в багатьох місцях – нагадувала вже яругу зі стрімкими прямовисними бескидами.
Складений у давнину якісно та вміло, підмурок Маріїнського палацу довго опирався підземним силам, стримуючи плин гори, але таки тріснув, переломився, і частина його разом із половиною резиденції плавно з’їхала у воду. Будівля Верховної Ради стояла ще неушкодженою, лише з прозорого опуклого даху безперервно сипалося скло – у порожню залу засідань. Охорона встигла вивести депутатів та працівників апарату після перших же ознак катаклізму, і тепер вони на дорогих автівках кинулися світ за очі – якомога швидше, подалі від цього жаху. Дороги, проте, були геть закорковані – усі, а надто ті, що вели від центру. Аварій сталося - на воловій шкурі не списати, та ними ніхто не займався, не складав протоколів і не вишукував винних: потоки машин просто обтікали понівечені рештки й слідували далі. Безупинно гуділи клаксони, лунав безперестанний мат, скреготів метал. На зім’яті крила, подряпані дверцята і навіть на вибиті вікна ніхто не зважав – аби їхати. Швидше й подалі звідси. Паніка зростала, і каталізатором її виступала повна мовчанка міської влади на тлі істеричних повідомлень FM-радіостанцій.
Поодинокі гаішники намагалися регулювати рух на основних магістралях, але на них практично не зважали; найхитріші намагалися проїхати другорядними вуличками та провулками, а ще – газонами, клумбами й тротуарами, але таких спритників виявилося теж чимало. Влитися ж потім до основного потоку, який спроквола, але таки рухався, виявилося майже неможливо - водії не залишали жодного просвіту, ані найменшої шпарини, куди можна було би вклинитись, ще злостиво косували: «Ач, який хитрожопий!»
Мешканці правого, високого, берега Дніпра вже кілька днів поглядали на руйнування та затоплення, від яких потерпав низинний лівий, скільки могли, допомагали його мешканцям, та самі почувалися в повній безпеці: до їхніх-то вершин воді коли не дістатися. Катастрофа, що спіткала їх, виявилася повною несподіванкою й абсолютно деморалізувала.
А тріщини, розколини та шкалубини погрозливо розповзалися Печерськом і Старим містом. Цілі пласти відривалися від прибережних пагорбів і шумно зсувалися прямо в ріку. Суворий князь-хреститель сумно дивився на урвище, що утворилося у нього просто під ногами. Величезна титанова баба з мечем і щитом, що мала би символізувати святиню, та за свою неоковирність уродженими киянами ніколи не звалася інакше, як Кльопана Мать, похилилася, забалансувала на міцному тисячотонному фундаменті. Але ні, не витримав навіть потужний залізобетон, потворна статуя грянула на схил Відьминої Гори, втрачаючи зброю та кінцівки, покотилася на дорогу в улоговині, а голова її - аж до мосту Патона.
Старовинну гауптвахту, станцію метро "Арсенальна", усі будинки аж до Палацу піонерів відрізала від міста звивиста шпара, але вони ще стояли - до першого сильного струсу.
У Лаврі тріскалися й тріщали древні споруди, а в печерах утворювалися завали. На дзвіниці надривався набатним гулом найбільший дзвін. Монахи й панотці під керівництвом владики виносили з церков та соборів коштовний крам і складали під стіну Мистецького Арсеналу, а якийсь архієрей давав прочуханки наляканому дияконові:
- Молитися за спасіння душі треба було раніше, сину мій, а тепер треба майно православної церкви рятувати, - і поспіхом тричі перехрестився.
Якщо не зважати на старі фортечні мури, що місцями обвалилися, монастир ще тримався, і рятували його не молитви, а дренажні системи –влаштовані мудрими ченцями на початку минулого століття дерев'яні, що деінде дивом збереглися дотепер, і цегляні, спішно побудовані на п'ятдесят років пізніше, коли вперше стала очевидною загроза зсуву. Переповнені водою, вони захлиналися, та поки що працювали.
А стадіонові "Динамо" не пощастило – його розірвало навпіл, і та частина, що була ближче до берега: шматок ігрового поля, рештки трибун, понівечені прожекторні вежі та ворота - завалила Паркову алею.
Блискавично серед киян поширилася чутка: це – тільки початок катастрофи, перша хвиля обвалів і зсувів, що на черзі – Банкова, вся Грушевського, Липки, Лавра, Наводницька, новий Ботанічний сад, усі схили над Подолом; стверджували: Київ мститься, - як колись Бабин Яр – Куренівським потопом, - за неповагу до себе й невігластво.
Поодинокі наряди МНС відчайдушно боролися з пожежами, що раз по раз виникали в різних місцях через розриви газової та електричної мережі.
У неосяжному службовому кабінеті міліцейський генерал верещав комусь у слухавці, що правопорядок має підтримуватися за будь-яку ціну.
Архітектор міста пантерою метався своїм, - майже таким само просторим, з малюнками надсучасних мікрорайонів на стінках,- кабінетом, у відчаї примовляючи:
- Пихаті тупі лантухи з баблом! Нікого не слухали, грошвою роти затикали. Загатили фундаментами своїх висоток ґрунтові води, глина розмокла, і по ній, як по маслу… А тепер – що? Виродки!
Він витяг з шухляди пістолета, підніс до скроні і – не наважився.


* * *

День перший


- У тому, що зі мною сталося, я нікого не звинувачую. Усе, про що збираюся розповісти вам, я вчинив свідомо, оскільки інакшого виходу в мене просто не було. Тепер моя доля в руках третіх осіб - могутніх та непідкупних, і вплинути на їхні рішення я жодним чином не можу. Яким буде присуд щодо мене – я й гадки не маю.
…Людство завжди знало про наше існування. Як лишень нас не називали: у давнину - волхвами, шаманами, магами, характерниками, потім – медіумами, пізніше – телепатами, а років із тридцять тому вигадали геть несосвітенне – екстрасенси.
Людей, що величають себе цим «титулом», з’являється чимдалі більше - усі газети оголошеннями пістрявіють. І пристріт вони знімають, і всі хвороби лікують, і воду вкупі з мазями й газетами заряджають, і настанови дають… Карму штопають разом із біополем, вінці безшлюбності оберемками знімають…
Направду переважна більшість цієї незліченної орди – безсоромні пройдисвіти й шахраї, і лише дрібна дещиця їх хоч щось може: використовувати примітивні психотехніки чи відчувати елементарні речі на рівні підсвідомості, не вміючи їх достеменно витлумачити.
У дійсності ж наш хист полягає в здатності користуватись інформаційними полями, приєднуватись до них, зчитуючи певні дані. Тому ми називаємо себе рідерами. Що вищий рівень поля, котре читає рідер, то сильніший його талант і вища кваліфікація.
- А що, інформаційні поля бувають різного рівня? – зиркнув на мене той, що сказав називати його Генералом.
- Звісно. Ще й різних типів.
- Ви розповідаєте дуже цікаві речі, - сказав другий – чолов’яга середнього віку у вишуканих окулярах, якого Генерал називав то Маркіяном Дмитровичем, то професором.
- Ми завжди відчуваємо присутність одне одного, причому, не обов’язково - десь поряд. Просто знаємо про існування всіх справжніх рідерів, про їхню реальну силу й діяльність в інформаційних полях. Уже кілька століть ми всі об’єднані в негласну організацію, котра зветься – Асоціація. Жодних роз’яснень чи тлумачень, просто – Асоціація. Нам і так ясно – кого, а всім решті – необов’язково… У нас немає членських внесків, печатки, статуту, – нічого, що визначає організацію у звичному сенсі. Навіть виборів і перевиборів – по смерті Магістра його посаду одержує наймогутніший. І жодного разу, - зважте: ні-ко-ли! – не трапилося боротьби за вакантне місце. Бо всі й так чітко розуміють, хто на даний момент найсильніший. Ми знаємо одне одного, хай не особисто, але – через поля, тому нам не потрібні зовнішні корпоративні ознаки (різними чарівними паличками, магічними кулями, розцяцькованими сріблястими зірками мантіями звичайнісінькі дурисвіти обмахорюють простакуватих клієнтів); єдине, що носить кожен з нас – яку-небудь прикрасу із зображенням афганського хорта. Приблизно – таку, - і я показав їм праву долоню, мізинець якої був прикрашений перстеником із печаткою, на котрій на чорному полі золотився стрункий силует витонченого заморського собаки. - Це – данина традиції, так заведено засновником Асоціації ще з перших днів її існування, було це простою примхою, забаганкою першого Магістра чи є якийсь прихований таємний сенс – мені невідомо.
Саме тому, що дар рідерства дає величезні переваги й можливості, Асоціація має кілька неписаних законів, головний з яких – ніколи не використовувати свій талант із корисливою метою. Другий незаперечний припис – без особливого рішення Ради Наближених, - це своєрідна президія нашої організації, такий собі ареопаг, на чолі котрого стоїть сам Магістр, - не втручатися в діяльність людей, за жодних обставин не вносити змін до полів, котрі впливають на їхні вчинки. Приховати такі дії від членів організації неможливо: наші попередники вже давно створили всеосяжне планетарне рідерське поле, – за нашою термінологією, - Мегаполе - для обміну інформацією та взаємоконтролю. До речі, матеріальний світ ми звемо – реал.
Спільною волею Асоціації Дар того, хто наважиться переступити хоч одну з цих заборон, негайно блокується: або до остаточного рішення Ради щодо виправдувального вироку, або – назавжди, якщо Наближені не знайдуть причин визнати, що в порушника іншого виходу не було, або вгледять якісь низькі мотиви. У даний момент заблоковано саме мене. І я, не зважаючи на ступень Утаємниченого, зараз, як і левова частка людей, що не є рідерами, нічого не відчуваю й читати полів не можу. Не кажу вже - здійснювати якийсь бодай найменший вплив на ті поля.
Хист до рідерства, у принципі, є в кожної людини: передчуття, інтуїція, віщі сни – ніщо інше, як ознаки цих здібностей, що проявляють себе на рівні підсвідомості. Але сам цей талант притамований, здається, на генному рівні, пригнічений, заблокований якимось кодом. Вважається, що код цей - тимчасовий, і тільки-но людство досягне гідного рівня морального розвитку, він втратить силу. Дуже просто: дитина народжуватиметься й одразу підключатиметься до нашого всесвітнього Мегаполя. Уявіть, які можливості надбає тоді людство… Ну, а поки, як той казав, маємо те , що маємо.
Найближчі до нас – люди творчих професій: художники, музиканти, письменники (особливо поети), деякі науковці. Ви думаєте, що таке натхнення? Підсвідоме підключення до емоційного поля Землі. Не більше, але й не менше. Без нього будь-який майстер – простий ремісник, хоч якою би філіґранною була би його техніка. Але от яка штука: без блискучого володіння своїм ремеслом теж нічого не виходить, шедевр завжди – результат впливу відповідного поля на підсвідомість автора, втілений ним у витвір мистецтва завдяки високому професійному рівневі.
Самі вони не розуміють природи натхнення, кажуть: "Мені Бог диктує…" Хоча, певною мірою вони праві.
Так от, кожна дитина народжується із завдатками рідера. Але вмикаються, ініціюються ті здібності в одиниць, та й то – у результаті якоїсь надзвичайної події. Нечуваного стресу. Згадайте ту само Вангу – вона пережила природний катаклізм, втратила зір, але набула неабиякої сили провидця!
Надзвичайне потрясіння, якого зазнала людина, - от що є стартером механізмів цієї здатності. Виверження вулкану, жахлива повінь, лавина, техногенна катастрофа, пожежа – усе це може бути поштовхом для зняття блоку. Або - автомобільна аварія, як у мене.
Асоціація одразу відчуває появу нового рідера й бере його під щільну опіку. Визначає силу, вчить наших прийомів та методик, розтлумачує правила. Тобто – дає ази ремесла. Усе робиться, зрозуміло, дистанційно: якщо вчитель здатний на відстані вкладати в голови своїх учнів знання, а вони – у той же спосіб почути його настанови, то збиратися в одному класі жодної потреби немає.
Вважається, що меншим буде вік долучення до рідерства, то вищого розвитку здібностей можна досягти. Не знаю… Мій хист ініційовано, коли я був дорослою людиною, але вже за кілька років мене посвятили у Втаємничені, котрих усього одинадцять, а вище за нас у ієрархії Асоціації ( тому що – сильніші) – шестеро Наближених та Магістр.
Тобто, я – один із вісімнадцяти найсильніших рідерів людства. Принаймні, донедавна був…
- Який же сенс, – перебив мене Генерал, - надзвичайно обдарованим людям мати таємну організацію, котра не дає їм можливості реалізувати свій талант ані для слави, ані для влади, ані для банального покращення добробуту?
- Я так захопився надзвичайними здібностями, що обрушилися на мене, своїм просування щаблями ієрархії, що й не обдумував цього питання. Мені було достатньо високих словес, закладених до моєї голови під час учнівства, а ще – усвідомлення моєї обраності. І лише тепер, заблокований, я замислився. Звісно, з точки зору егоїстичних міркувань, сенсу – жодного. Та з іншого боку… Усвідомлення своєї винятковості, приналежності до могутньої організації, надзвичайної поінформованості, власної сили… Я думаю, жодна людина не встоїть, якщо знатиме, що є спільнота обраних, і вона визнає ту людину рівною й запрошує до себе. А далі все просто: вхід туди є, а виходу – катма.
А мету існування асоціації я, здається, зрозумів. Підозрюю, відома вона виключно Магістрові, можливо, ще – Наближеним. Але вони – сильніші за мене, а читати думки сильніших, ба й рівних, особливо, якщо вони цього не хочуть, ще не вдавалося нікому. Так от, таємний сенс Асоціації – не дозволити рідерам неконтрольовано використовувати свої здібності. Не дозволити третім особам використовувати нас у своїх інтересах. Уявіть собі: рідер-шпигун або рідер-біржовий спекулянт…
Отже, істинна задача Асоціації – поставити рідерів у такі рамки, щоби людство не знало про них, а вони своїми діями не завдали йому жодної шкоди.
- А хто встановлюватиме межу між корисним і шкідливим? – примружився Генерал. – І чи існує така межа? От винахід писемності – корисна річ?
- Безумовно.
- Це для людей. А для тварин, з чиєї шкіри виробляли пергамент? А для степів, що витоптувалися збільшеними стадами, бо людству знадобилося багацько тих пергаментів?
Що тут скажеш? Я знизав плечима.
- Людство давно цікавиться нами, - повів я далі. – А надто - спецслужби останніх років сімдесят – вісімдесят. Намагаються вивчити нашу справу й використовувати. Впливати на свідомість і психіку людей. Здобувати інформацію. Генератори психополів створюють. Але в них поки не дуже виходить – поля ж контролюємо ми.
- Навіть техногенні? – зиркнув на мене Генерал.
- А яка різниця? Поля - вони і є поля.
…Раніше я не вірив у штуки типу телепатії, психокінезу чи пророцтв. За все життя зустрів, та й то замолоду, задовго до ініціації, тільки одну людину, щодо котрої щось запідозрив. Це була жінка, молода та вродлива. Коли ми розмовляли, я лише встигав подумати, а вона відповідала вголос. Коли я усвідомив це, відчув – аж мурашки спиною пішли. "Відьма", - думаю. А та дивиться на мене величезними чорними очиськами – просто в душу – та й каже: "Дай-но мені свої долоні". Склав човником – будь ласка. Поробила вона над ними якісь паси, змайструвала з ланцюжка й обручки маятника, ним помотляла, а тоді: "У тебе потужне біополе" – промовляє.
Я тоді навіть зніяковів: жінка гарна, сексапільна до нестями, траплялося, прикидав: от би її… Хм… Ну, ви зрозуміли. Ще збентежився: якщо вона направду вміє думки читати, яку гадку про мене матиме?
- Нормальну, - запевнив Генерал. – Судіть самі, що більше жінку образить: коли її хоче чоловік, чи коли її принади залишають його байдужим? І щось з нею було? – аж загорівся він.
- Та ні, не склалося. Ми працювали разом, та незабаром я поміняв роботу… Це я вже тепер знаю: вона дійсно рідер, причому, м'яко кажучи, дуже середньої руки. А тоді я скоро забув про той випадок. Розумієте, час був такий: ще вчора - жодної інформації, крім пленумів КПРС, а тут посипалося, мов зерно в елеватор. І про НЛО, і про Бермуди, і про політичні репресії. Книжки, ще вчора заборонені… Журнал "Огоньок"… Пророцтва Нострадамуса. Таємниці Аненербе. Феномен Вольфа Мессинга. Не кажучи вже про Вангу, Юрія Лонго, Чумака й Кашпіровського.
- До речі, про Кашпіровського, - перебив мене Професор. – А він, висловлюючись вашою термінологією, - рідер?
- Звісно, ні. Він – досвідчений психотерапевт, грамотний гіпнотизер, маніпулятор людською підсвідомістю та майстер самореклами. Цей пан блискуче володіє психотехніками, але полів не читає.
- А Мессинг?
- Якби він був живий, тоді я би точно знав. А залишкові поля мертвих я принципово не читаю. По-перше, некротелепатія - не моя парафія, а, по-друге, і хисту до цього майже не маю. Хоча, брак хисту - це, мабуть, по-перше. А читати поле того ж таки Мессинга абияк – неповага і до нього, і до себе. Але все, що я про нього чув, читав чи бачив по телевізору, говорить про те, що він був видатним майстром нашої справи.
Та ми відволіклися. Про що я розповідав? Ага, згадав. Так от, не вірив я в різні надприродні штуки. А коли втрапив в аварію, у мене була черепно-мозкова травма. Невропатолог так і сказав: прошов по межі між струсом мозку та забоєм.
Оклигав я швидко: таки - колишній спортсмен, розряди були з плавання, веслування та боротьби…
Вона дуже змінила моє життя, та дорожня пригода. Про особисте я розкажу пізніше – думаю, воно цікавить вас значно менше. А ще – мало-помалу я став відчувати Дар. Спочатку я й не розумів, що, власне, зі мною відбувається. Він приходив повільно, непевно, якимись клаптями відчуттів та емоцій, уривками чужих думок, розділами наук, що я ніколи не студіював, фрагментами фільмів та вистав, про існування котрих раніше навіть і не підозрював. А ще у мене стали траплятися видіння...

* * *

1941 рік, середина літа, Москва


Вусань у старомодному френчі відклав люльку, котру щойно збирався підкурити, побарабанив нігтями по сукну довгого столу й примружився:
- Товаришу Жуков, для чого ми створювали Дніпрогес?
Голос чоловіка був глухий, а у вимові відчувався кавказький акцент.
Кремезний генерал армії підвівся:
- З економічної точки зору…
- Про економічний аспект центральному комітету відомо, товаришу Жуков, - перервав військового френч. – Ми попросимо вас зупинитися на військовому.
- Такий аспект виникає виключно внаслідок руйнації станції, - чітко доповів генерал.
Чоловік з вусами свердлив пронизливим поглядом полководця і важко мовчав.
 
Наші Друзі: Новини Львова