Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 24 листопада 2020 року
Тексти > Жанри > Стаття

Іван Нечуй-Левицький :

Життя Івана Левицького

Переглядів: 23354
Додано: 18.12.2005 Додав: ЛЕВ  текстів: 1281
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Джерело: Видавництва МОСТИ - Київ - Ляйпціґ 1925 - elul
<
1
>
Творчість та й особиста доля українського письменника XIX віку мала свої одмітні риси. Типовим було життя більш-менш дрібного службовця, на урядовій здебільшого службі, вчителя інтелігентного пролетарія, — того, на що російська чиновна дійсність виробила була й термін специфічний — „разночинець". Такий інтелігент „різночинний" не міг жити ані з власного маєтку, бо його не мав, ані з літературного заробітку, бо його також не давало українське письменство. Служба — то єдине було джерело життя. Лев'яча пайка часу, сили, здоровля, енергії йшла на ту службу. Що зоставалось — відпочинок, скупе дозвілля — витрачав чоловік на літературу. Звідси вічна, безугавна колізія, джерело трагічного розламу людської істоти, марнування високих замірів, широких планів, розмінювання себе на дрібнички.… Це не одного ззіло нам міцного й дужого таланта — згадаймо Свидницького! — а більшість з них у таке поставило становисько, в якому ніяк було розгорнутися, дійти вершин творчости й дати все, чого могло од них сподіватися пиоьменство. В результаті маємо предовгий мартиролог пропащих сил, змарнованих талантів, занедбаних надій, живцем похованих сподіванок. Люди одцвітали, не встигши навіть розгорнутись на повню своїх можливостей: та одважених од природи талантів. Люди, блиснувши парою-другою визначних або високонадійних творів, впірнали в темряву небуття. Люди знемагали в боротьбі — не в тій героїчній боротьбі, що самим процесом горіння дає найвище задоволення і бодай ясний лишав слід — а в боротьбі з дрібнотою, мізерією, нікчемством, гидотністю, міщанством філістерської буденщини, себ-то в найбільш безнадійній і безплодній боротьбі, в якій ні слави ні нам'яти не зажити.… І вже сама типовість, оця звичайна тенденція в особистій долі мало не кожного з наших старішої генерації письменників показують, що тут не особисті маємо, а далеко глибші, громадської натури, причини.

Справді-бо: звідки виходив і кого заступав собою український письменник XIX віку? Сільська стріха була єдиним тоді пристановищем української, не скажу — ідеї, швидче стихії, потенціяльної можливости, що лиш за відповідних обставин, часто од випадкового штовхана, розгорталась і доростала до ідеї. З-під тієї стріхи й виходили переважною масою наші письменники. Національний романтизм упривилейованого стану, дворянства, розвіявся, можна сказати, з першими подувами селянської реформи. Дворянство, одірване од маси народньої самим фактом свого народження в самотньому серед села палаці, і в житті простувало тією-ж самою стежкою відчуження. Воно заповняло собою лави платних і безплатних обрусителів, тих „тоже-малоросов", що про своє „малоросіянство", по-за варенухою й салом, згадували хіба при тій вірній оказії, щоб його авторитетом підперти непотрібність чи утопійність національного розвитку українського народу, висміяти заходи піонерів на тому важкому шляху. Винятків було не багато і в рахубу їх можна не брати. Лишається отже само селянство й ті шари людности, що самим життям приневолені були жити в тісному з ним контакті чи навіть сполученні. І переглядаючи життєписи наших письменників другої половини XIX в., бачимо, що це були діти — селянина, дрібного шляхтича, сільського духовенства. Ці громадські круги й постачали людей на поповнення кадрів українського письменства, взагалі національного відродження. Виходили вони буквально з-під сільської стріхи. Перші вражіння буття закоріняли в них стихію національну; обставини побуту давали матеріял на творчу роботу розуму й фантазії. Коли щасливий збіг обставин долучав до цього потім ще й освіту, то стихія розгорталася в свідомість, прибиралась в ідеологічний одяг, і людина — наперекір центротяжному процесові життя, часто „разсудку вопреки" — отаборювалася на національному ґрунті, переймалась почуттям певної повинности і свідомо брала на плечі камінь сизифової роботи українства. І заступала вона, через те саме, інтереси тієї-ж стріхи, з-під якої вийшла, того шару громади, себ-то селянства, з яким не порвала й од якого знайшла в собі силу не одійти, з яким звязували її і стихійні пережитки роду, й свідомі розуму помисли. Але жадних форм безпосередньої роботи на ту громаду не існувало. Більше — вона й не входила в програму тодішньої державної практики, була в корені їй ворожа і тим самим неможлива. Доводилось шукати манівців, а такими простягалась тоді в тому чи иншому вигляді служба державі. І от український письменник ставав на фатальному роздоріжжі. Жив з служби, чужої й ворожої його інтересам. Завжди мусів з ними таїтися, критись од начальства, товаришів, гурту. Працював буквально у ворожому таборі. Розполовинював себе на офіціяльну й неофіціяльиу людину. Неважко зрозуміти, як таке становище і психічно і фізично повинно було на його, як українського письменника, долі одбиватись. Цю трагедію розполовинення, недоцільної витрати сили на чужу роботу, свідомости про власну марнотратність і разом про безвиглядність свого становища, обурення і вкупі покірливість перед непереможними обставинами — усе це мусів почувати мало не кожен з письменників, фатально засуджених на ненормальне животіння поміж голосом таланта й веліннями практичного життя. Де-хто, поборсавшись на початку, змовкав; инші уперто тягнуть своєї, але нерівно, з зупинками, перебоями, кленучи свою долю щербату. «Проклята бюрова праця, — скаржився напр. Коцюбинський, — вхопила мене у свої тверді лаби", і одсидівши урядові години, письменник вже „ні до чого нездатний"(1) фізично, не кажучи вже про вічний моральний гніт та незадоволення. І треба було велику мати урівноваженість та спокій духа, щоб за таких обставин систематично працювати в літературі, а це, як виняток, траплялось дуже-дуже рідко.

Таким до якоїсь міри й був Іван Семенович Левицький.


II.

Канву до свого життєпису дав Левицький в автобіографії(2), додавши до неї згодом (р. 1890) ще кілька подробиць в автобіографічному листі до автора відомої „Исторії литератури рускої", проф. Огоновського(3). Десятки років по тому ще прожив Левицький, але до його життєпису мало що можна додати по-над ті джерела, хіба що ілюструвати тільки ще автобіографічними згадками з його творів. Жив він анахоретом. Листів писав мало та й неохоче. У громадському житті участи не брав і навіть рідко показувався на людях. На улиці зустріти його можна було тільки соняшного дня. Думаю, що навіть спомини, які він розпочав був перед смертю, — до речи: не опубліковані — не внесуть багато нового в це рівне і розмірене життя. Так само й спомини про його людей, що його знали — близьких людей у його не було, — докинуть хіба кілька характерних рисочок, і то здебільшого чисто зверхніх, до зрозуміння цього ніби такого простого й звичайного життя. Отже біографія цього визначного письменника — річ ніби надзвичайно проста, але разом і дуже складна. Проста, коли мовити про зверхнє життя. Складна, коли спробуєш заглибитися в цю простоту позверхову й знайти відповідь на те, чим власне цей чоловік жив по-за монотонними буднями та дуже немудрими життьовими функціями. А що він дійсне чимсь жив — про це свідчать ті десятки літературних творів, що зовсім не вкладаються в зовнішню простоту цього життя. Біограф такої людини, як Левицький, повинен одкинути од себе спокусу — глянути на це немудре зверху життя просто; повинен сам завдати собі труднації — розгадати того внутрішнього сфінкса, що безперечно під цим супокоєм та поміркованістю лагідного дідуся крився. А згадана спокуса справді таки існує реально. Мені, напр., що зазнав Івана Семеновича з 1898 либонь року, здавалося завжди, що він не одмінився аж до останніх днів життя, — і якось чудно було уявити собі, що цей хороший, наївний дідусь міг колись бути хлопцем, міг пустувати, міг напр. закохатися, кипіти надміром сили, обурюватись. Наче й народився він таким самим дідусем у чистенькому сюртучку або акуратненькому шляфроці, у високих комірчиках і неодмінному галстучку. І в тій самій мінятюрній чистенькій квартирочці в пам'ятному Сегетівському флігелі на Ново-Єлизаветинській ул., No. 19-й.… З того, як про Левицького взагалі писано, набігає мені думка, що й на инших він таке саме вражіння незмінности й якоїсь ніби перманентиости, захололости справляв. Але — треба це одразу сказати — була то очевидно мана оптична, з-під якої визволитись може й важко, та треба. Перший ступінь до того — це докладніший, ніж були досі, життєпис небіжчика.

Народився Левицький 13 листопаду 1838 р, в м. Стеблеві, тоді Канівського повіту, над Россю, якої справжнім співцем він зробивсь опісля. Він був найстарший з дітей у родині стеблівського священика. Рід Левицьких — давній духовний рід, якого кілька поколіннів одбували свою службу в тому-ж таки Стеблеві, звязаний родинними переказами та становими традиціями з тими часами, коли на Україні все духовенство було ще виборне і коли це виборне духовенство в побуті свого життя нічим власне не різнилося від народу, хіба що прикметами більшої „едукації", та й то не завжди. Цей побут, добре знайомий Левицькому, яскраво одбився в популярній його повісті „Старосвітські батюшки та матушки", що захопила ще трохи своєрідного життя саме напередодні радикальної руйнації й на потомні часи зберегла галерею старосвітських постатів та старого побуту уламки. „Я люблю цей дух стародавніх домів, — писав згодом Левицький, опинившись на старосвітському дворищі. — І мої думки без моєї волі несамохіть перелетіли в давню давнину, в світлицю мого діда. Перед моїми очима встала уся обстава давніх дідових покоїв, одразу виникли, мов з туману, давні люди того часу, сивобороді діди з поморщеними щоками, але здорові, кремезні й веселі, бабусі в простих убраннях, але з щирим непотайним серцем; виникли, мов з туману, старі сиві українські шляхтичі в довгих сіртуках з вузенькими рукавами, з намотаними на шиї чорними шовковими хустками, їх старі жінки в білих чіпках або а шовкових хусточках на голові, в довгих шалях на плечах, з народньою мовою в устах, з народніми веселими жартами в розмові. Кругом мене на цих дерев'яних немальованих стільцях з чудернацькими вирізками на спинках неначе сиділи ті давні люди, провадили щиру веселу розмову. Я ніби почув їх голоси з далекої минувшости, їх розмову, веселий сміх, гострі жарти. Мені чогось здавалось, що з опрічньої кімнати от-от незабаром одчиняться двері і звідтіля вийде старенька висока рівна станом сива панія, котра колись мене малого годувала горіхами та маковниками; здавалось, що в дверях заманячать два кінці смугнастої шалі, котрі спадають додолу й черкаються об діл, заманячить ридикюль в її руках і вона диґне ногою, присяде й зробить мені старомодній кникс".. („Живцем поховані")(4). Ось у якому гуріі зростав і вражіинів набирався прийдущий письменник.

Батько його, Семен Степанович Лсвицьквй(5), був, як на свої часи, особою не аби-якою і як людина, і яв священик, — з певними культурними традиціями та звичками. Він любив книгу й мав цілу бібліотеку з друкованих та рукописних книг, уславився за доброго казнодію, завів був у Стеблеві школу й мріяв навіть про громадську крамницю, щоб визволвти селян од крутійства місцевих крамарів. Цікава взагалі була доля його культурно-просвітніх заходів. Казання Семена Левицького, коли він послав їх до друку у Київ, віддано на розгляд до духовної академії, а там засудили їх за мову очевидно — українську: „язик, мовляв, не достоїн церковної кафедри"(6). Школу, яву Левицький провадив улітку на пасіці в катразі, а взимку на пекарні, розігнав пан, дідич Стеблівськвй. „Як ви вивчите мужиків читати, то підете й ви, піду й я на поле робити, а мужики не схотять робити"(7), — таку чулу сентенцію проказав пан дідич, заганяючи дітей-кріпаків із шкілки пан-отця Левицького до своєї фабрики. З заходів біля громадської крамнині й зовсім нічого вже не вийшло, та й не могло вийти, бо це-ж була цілком утопічна, як на ті часи, думка. Може бути, що всі оці невдачі з громадськими заходами зневірили старого Левицького, полишаючи йому вільною і не заказаною одним-одну стежку, одну сферу інтелектуальних переживаннів — чисто особисту, як читання книжок, записування казаннів, без надії проте побачити їх надрукованими. В споминах синових він став перед нами трохи суворим одлюдком, кабінетного типу людиною, що стояла здаля від дітей і не мала на їх того інтимного впливу, що становить найкращу родинного життя окрасу. Душею в родині, інтимним й стержнем та основою й тут була мати.

Про матір Іван Семенович згадує тепло, з великою любов'ю, як про людину, що власне всю родину держала під впливом своєї не аби-якої вдачі. Висока на зріст, весела, говірка, співуча, Ганна Лукіянівна була в давнього козацького роду і принесла в родину демократичні традиції й ту прирожденну інтелігентність, яка часто буває у нас окрасою навіть мали освіченої жінки, що більш чуттям, притаманним тактом, ані-ж свідомо вгадує і прокладає безпомилешно лінію поводження. Говорила вона тільки по-українськи, чудово співала, грамотна була тільки по церковному — і через те в родині панувала народня мова і та своєрідна література — усяких житій, то-що — яка своїм фантастичним змістом йшла часто в парі з утворами народньої фантазії. Іван Семенович опісля згадував, що, читаючи дітям історію Йосипа-Прекрасного, мати й сама плакала і своїх слухачів-дітей до плачу доводила цією. жалісною історією. Та й усі хатні обставини тодішнього побуту духовенства пасували до патріярхальної постати Ганни Лукіянівни. Як згадано, в родині панувала українська мова. Діти раз-у-раз оберталися серед селянства, слухали тих самих казок, тих самих пісень співали, що й однолітки їхні, селянські діти; брали участь у всіх церемоніях народнього життя, як весілля, хрестини, похорон, то-що, які одбувалися відповідно до народнього ритуалу. Ніяких перетик, жадної стіни між собою та народньою масою не знаючи, Левицький ще за дитячих літ, цілком несвідомо, але міцно убрав у себе те здорове зерно щирого демократизму, яке згодом зійшло й виявилося в його літературній діяльності й якого викорінити не здолала навіть чужа, формалістична шкода, зовсім на инших заснована підвалинах, що виїдала душу живу з своїх вихованців. Стихію в душу хлопцеві ще змалку заложено було міцну.

І тим більше, що цій стихії сама природа сприяла не помалу. Куток, де народився й прожив свої дитячі літа Левицький, справді навіки може врізатись і заполонити чулу та вразливу душу. „Од самого берега Росі, на південь, де Канівський повіт сходиться з Звенигородським, починається такий рай, якого трудно знайти на Україні, — пише згодом сам Левицький у повісті „Бурлачка". — Дрібні та круті гори од самої Росі покотились крутими хвилями. На крутих горах, в глибоких долинах зеленіють дубові та грабові старі ліси. Увесь край густо закиданий здоровими селами, містечками, присілками та хуторами. Села залиті старими садами. Ідеш селами, неначе густими лісами: по обидва боки улиць стоять сади стінами, як старі дубові ліси. Здорові черешні та груші зовсім закривають білі хати. Село Керелівка, де бідував Тарас Шевченко, все потонуло в старих садах, як у здоровому бору"(8). Такий був той край за дитинства Левицького і, треба сказати, такий він і лишився в його згадках до самої смерти. Хоч як реально він був за той довгий час одмінився, але ці одміни для письменника вже не існували: він увесь був під чарами й романтикою своїх дитячих вражінгів. І коли на підмогу та підживлення цій стихії прийшли ще й де-які вже інтелектуального порядку впливи, то вони знайшли готовий вже у тій романтиці ґрунг і їм легко було на йому прийнятися й защепитись.

Головна роля в тих інтелектуальних впливах належить мабуть таки суворому батькові. Він, видимо, був із того гурту старого часу людей. що якось традиційно заховали давні національні симпатії, донесли їх до того часу, коли вони виростали вже у національну свідомість, і проявів її скрізь шукали в сучасному. Дітям своїм панотець Левицький розказував із рідної старовини, а надто спинявся ва тих її епізодах, що одбувалися по околицях Стеблева („Різаний Яр", могили під Корсунем, де Хмельницький бився з ляхами), — отже на конкретному матеріялі ілюстрував свої загальні думки. Межинаціональні стосунки на Україні, українсько-польсько-російські, так само дістали собі освітлення для дітей з авторитетних батькових уст. Про економічну експлоатацію та духову неволю — дві головні теми пізніших творів нашого письменника — він уперше дізнався також од батька. Ше дитиною перечитав він з батькової бібліотеки праці з історії України — Бантиша-Каменського, Маркевича, Самовидців літопис, що закріпляли стихійні впливи людей та природи. Через батька, нарешті, дійшли до його й перші нового українського письменства твори в формі Гребінчиного альманаху „Ластівка"; надрукована там Шевченкова „Причинна" зробила на хлопця таке вражіння, що він затямив її од слова до слова. Ці стихійні і свідомі впливи зафіксовувала в молодому Левицькому ще й сама особа поета, близька своїми чисто місцевими традиціями. „Ще як я був малим хлопцем, — згадує Іван Семенович у своїй автобіографії, — я чув про Шевченка; тоді в нас по селах скрізь говорили про його, бо Керелівка, де родився Шевченко, всього за двадцять версгов од Стеблева. Я чув, що він пробував у Корсуні у свого родича, Варфоломея Шевченка, за вісім верстов од Стеблева. Знакомі наші заносили в Корсуня навіть уривки його віршів, котрі він тоді складав. Слава його тоді ходила скрізь по селах"(9). „Про Тараса Шевченка, — писав Левицкий і в повісті „Бурлачка", — тоді ходила чутка скрізь по сусідніх селах та містечках кругом його рідного села Керелівки"; один з персонажів згаданої повісти добув собі „Кобзаря", а як дійшла до його звістка про смерть Шевченка й похорон у Каневі — він „плакав за ним і говорив, що він неначе поховав рідного батька"(10). І навпісля для Левицького образ геніяльного співця України навіки з'єднався в рідною околицею. „Звенигородський повіт — пишний куточок України, край садів, батьківщина Шевченка! Пишна Шевченкова пісня вилинула з роскішного краю, убраного в роскішні сади.… З таких пишних садів вилинув, як соловей з гаю, Шевченків геній, і його пісня така-ж поетична, така пахуча, як ті сади весняної доби"(11) — цей ентузіястичнии початок „Бурлачки" нестемнісеньку подає ознаку, що пієтет у Левицького до Шевченка зародився тоді, коли він сам ще жив інтересами й одгуками свого рідного закутку. Чари Шевченкового ймення, підживлені ранньою знайомістю з творами геніяльного Кобзаря України, мабуть оформили й перший дали свідомий у нашого письменника напрям тій стихії національній, що заложена була впливом батьківської хати і всіх наокружних обставин.


III.

Вчитися малий Іван почав разом із сільськими хлопцями в школі у свого батька, — в тій самій школі, що її розігнав незабаром пан дідич Стеблівський. Але то була лиш прелюдія. Справжня „наука" почалася, як хлопця, на сьомій весні, отже так десь року 1845-го, одвезено до Богуслава, до дядька Трезвинського, що був за вчителя в Богуславській бурсі, а потім на парафії під Богуславом. Вперше зазнав Іван туги за родом-родиною, за матір'ю, за сільським товариством. Хоча то була й не бо зна яка чужина, проте хлопець страшенно нудьгував за „домою", одірваний уперше од матері й звичних обставин життя. Дядько підготовив його до бурси, і р. 1847-го Івана оддано до першого класу духовної школи в тому-ж таки Богуславі, — школа була при манастирі.

Наука по духовних школах, „бурсах" того часу, досить добре відома з численних спогадів та оповіданнів: мала вона свої типові риси, якими плямою визначалася навіть на тьмяному тлі Миколаєвської науки. Образ тогочасної бурси, в нашому письменстві найкращий, дав талановитий Анатоль Свидницький, сам жертва бурсацького режиму, та ще Дм. Яворницький, — і Богуславська бурса нічим власне од зафіксованих у літературі малюнків не одріжнялась. Був це уламок старої, схоластичної, що вже давно себе пережила, школи. Мертва латина й греччина переважали в системі тодішньої освіти; науку проваджено також мертвою для наших школярів мовою — російською; реального знання не давано ніякого, натомісць надолужувано церковною схоластикою та „обрусенієм". „Не вміли в ті часи, — згадував опісля Левицький, — говорити по-руському усі сини та дочки священиків; і ті хлопці, котрі потім вчилися зо мною в Богуславській школі, як приїхали в школу, то зовсім не вміли говорити по-руськи"(12), як і сам автор цих рядків. „Обрусеніе", що почало свою непочесну роботу ще з кінця XVIII в., провадилось чисто формальним способом і розбивало все життя бурсака на „часть офіціяльну" і „неофіціяльну; перша була квола й вузенька, друга — потужна і як саме життя — широка. Щоб приневолити школярів говорити по-російському — завдання цілком фантастичне в обставинах містечкового побуту, де кругом панувала неподільно українська стихія — по класах позаводили, як згадує Іван Семенович у своїй автобіографії — нотатки. Це була дощечка з ремінцем, щоб надівати на шию; в дощечку вкладали журнал з рубриками: „за мужичі слова", „за лайку", „за сквернословіе". Хто провинуватився в одному з згаданих гріхів, того записували до нотатки й вішали її винуватцеві на шию. Він мусів стежити за товаришами й, піймавши кого з них на тому-ж гріху, записував до нотатки й перевішував на винного, — і так нотатка переходила з шиї на шию. Хто останній мав її в „день возмездія", яким була звичайно субота, цей справжній „dies irae" — звідси знамениті „субітки", — той брав у шкуру. Система, як бачимо, надзвичайно, блискуче педагогічна, тим то мабуть і наслідків вона не давала жадних: „обрусеніє" ані на ступінь не посовувалось, хлопці лишались звичайними сільськими хлопчаками і так врешті звикали навіть до зненависної нотатки й неминучої хлости, що в старших класах, як згадує Іван Семенович, попросту закидали її на грубу, або навіть з нотаткою на шиї чудово оповідали, замісць нудної мертвої науки, колоритних українських казок тим самим „мужичим словом", що в мудрій педагогічній системі стояли поруч „сквернословія". В сутичці між мертвою системою та живим життям, перевага рішуче була за останнім.

Не тамували, а швидче допомагали оцій перевазі й тодішні педагогічні сили, між якими в Богуславській шкоді перед вів смотритель школи, що разом був і ігуменом у манастирі, єромонах Федір. Цього „сухого аскета", „злого та крикливого", що на все мав одну пораду й один лік — різку, я добре знаю не тільки з скупеньких спогадів Івана Семеновича, але й з оповіданнів мого батька, що разом з Левицьвим вчився у Богуславі. Був це дійсне „ісчадіе" старої бурси, холодний, черствий егоїст, безсердечна людина, що в дітях бачила самий об'єкт для своєї карної спритности й вигадливости. В багатій портретній галереї типів із старої педагогії він-би зайняв був почесне місце, коли-б знайшовся хто з його учнів, що спробував дати-б його портрет на цілий зріст. На жаль, сам Іван Семенович обмежився тільки натяками, а устна традиція довго не живе, і колоритна постать лишилася в затінку. Між иншим од свого батька я чув декілька цікавих штрихів з діяльности цього педагога. Швидкий на розправу взагалі, він любив з-поміж учнів вибирати собі фаворитів, і цим власне було найгірше, бо коли нопогамованими карами збуджував принаймні одсіч та протест, то в своїх улюбленцях забивав він до решти живий глузд і обертав їх у якихсь покірливих тупяць, для яких усенька будучина була скінчена вже в мурах Богуславської бурси.

На щастя Левицького, до таких улюбленців він не належав і черев те нагніт цього й инших педагогів, як і ціле бурсацьке офіціяльне життя, слизнули по йому тільки зверху й не зачепили основ його душі. Вона була вся під впливом неофіціяльного життя та наокружного побуту. І коли школа йшла своїм шляхом, то це життя йшло своїм, од школи незалежним.

Жив Левицький на манастирській кватирі, під доглядом та піклуванням простої, хорошої й чесної молодиці Гапки Шульжихи, що доглядала школярів, як рідних дітей. По-за школою бурсаки мали досить воді, щоб позбутися важких вражіннів од досадної науки. Манастнр і школа при йому стояли за містом, на високій крутій горі, над самісінькою Россю. Роскішні надросянські краєвиди для Левицького були немов протягом тих самих, що бачив він і в рідному Стеблеві, і очевидно глибоко врізалися в пам'ять хлопцеві. Богусдав з околицями стріваємо в творах Левицького чи не частіше навіть („Рибалка Панас Круть", „Кайдашева сім'я", „Старосвітські батюшки та матушки" та ин.), ніж рідний Стеблів, якого чудовий опис маємо в повісті „Микола Джеря". Вражіния літ, пережитих у бурсі, додали добру пайку, і може найдобірнішу, до того літературного матеріялу, який згодом обробив у своїх творах письменник. І це були життьові вражіння переважно. Література майже не торкалась тоді хлопця, коли не рахувати народніх казок та випадком добутої й перечитаної книжки „Библіотеки для чтенія" з Апулеєвим „Золотим Ослом", — принаймні її тільки одну й згадав Іван Семенович в автобіографії. Більш, видима річ, і згадати було нічого.

На п'ятнадцятій весні, отже року 1853-го Левицького одвезено до Київа, до духовної семинарії. Хвилювався хлопець дуже, збираючись до Київа, — так багато наслухався він усякого про його дива — і розчарувався. Старі церкви, як згадував він опісля, з темним своїм склепінням та притворами, печері з давніми гробовищами, тільки суму на його нагнали, і знов сама природа, Дніпро, краєвиди роскішні розважили його і взагалі вробили далеко дужче вражіння. Любитель природи й у цьому виявився з Левицького більший, ніж старовини, і на людське життя він позирав кмітливим поглядом, складаючи в своїй пам'яті побутові дрібнички, щоб потім оживити їх у своїх творах. Стояв він на кватирі у міщан та в дрібних урядовців, доглядався до їхнього життя, яке склалося згодом у сатирично-побутові картини („На Кожум'яках", „Голодному і опеньки — м'ясо", „Хмари" й инші). Наука в семинарії мало чим різнилася від бурсацької, хоча здалася вона Левицькому цікавішою, тількищо більше давала семинаристам волі задовольняти свої власні нахили, та й не було вже тут ні різок, ні падь. Хто хотів, міг по-за мурами семинарії шукати джерел, щоб заспокоїти духову спрагу. Вже в першому класі Леввцький задивився на французькі книжки, виставлені по вітринах у книгарні під час контрактів, — надто зацікавила його ілюстрація на обгортці однієї книжки, де змальовано було якогось чудернацького чорта. Він купив ту книжку й за допомогою словника перечитав її всеньку. Це був знаменитий Лесажів „Кривий біс", що вперше розгорнув перед Левицьким скарби світового письменства. З того часу Левицький усі гроші, які тільки мав од батька, витрачав на купівлю французьких книжок і перечитував їх вільним часом. Так перечитав він „Павла та Віргінію" Бернарден де Сен-П'ера, Шатобріянову „Аталу" і „Натчезів", Дантову „Божественну комедію", „Дон-Кихота", де-що з Євгена Сю, то-шо. Вже наприкінці семинарського курсу, дякувати декому з молодих професорів, Левицький зазнайомився й з російським письменством: Пушкин і Гоголь одразу припали йому до смаку, а Щедрина, („Повість про те, як мужик харчував двох генералів") він навіть перекладав опісля на українську мову. Але найбільше вражіння по собі лишила в йому таки Дантова поема, своєю грандіозною будівлею та чарівною фантастикою, а може й особою автора, творця італійського письменства. Літературні вражіння. як бачимо, тільки поглиблювали те, що вже прищепили Левицькому життя і природа, і вже самий характер його читання, всуміш із згаданими попереду творами з української історії та поезії, надто показні становить витички на літературному шляху Левицького. Думаю що те замилування до природи, яке зродилося в Левицького ще там, над Россю, за дитячих літ, тільки поглибити могли такі твори, як „Павло та Віргінія" або „Атала", як а другого боку „Дон-Кихот" і реалістична література російська прищеплювали йому нахил до сатиричного освітлювання життя, а Данте, Гоголь та українська поезія скеровували до національних українських сюжетів. Потенціяльно в юнакові-Левицькому вже жив український письменник в певним розумінням життя ще за семинарських часів. Виявила й загартувала оту потенцію дальша його життьова путь, що національну справу поставила перед їм цілком практично. Це сталооя вже за студентських часів Левицького.

Скінчив семинарію Левицькяй 1859 р., — скінчив дуже виснаженим гарячкою, на яку перед тим слабував, так що цілий рік мусів перепочивати у батька на селі. Року 1860-го він став був за вчителя в тій - ж таки Богуславській школі, де й сам колись набирався освіти, але пробув там не довго: його тягло до вищої школи, і в Стеблеві та й у Богуславі вчився Левицький німецької мови та ретельно готувався до іспитів до духовної академії. Року 1861-го був він вже студентом Київської академії.

В Росії настав тоді був надто одмітний час, який здавався сучасникам ніби променем світла, що блискучою смугою прорвався і прорізав суцільне темне царство кріпацького ладу. Саме впало кріпацтво й на його руїнах усім поступовим людям увижалося вже в думках повне оновлення держави. Загальне піднесення не обминуло й вихованців духовної школи, і в мурах її з запалом дебатовано ті самі питання, що клопотали кращі голови й по-за ними(13); поступові журнали, що їх виписували студенти в складчину, читано запоєм і обмірковувано з усім запалом, на який тільки здатна буває гаряча молодість. І тим більше, що час тоді був спеціяльно для молоді гарячий — незабаром вийшов знаменитий роман Тургенева „Отцы й дти" (1862 р.) та Писарева інтерпретація базарівського типу. Українці, опріче того, виписуючи „Основу", привчались вирізняти національну справу з загального комплексу ідей часу й вирішати її в дусі рівноправности всіх націй та здобуття її для рідного народу. Треба думати, що саме тепер у Левицькому сходить насіння, засіяне його попереднім життям, і перед ним устає у всенькій своїй невідкладності національна проблема. Саме духовна академія для її постановки давала догідний ґрунт. Тут панувала несказанна мішанина „одежд й лиц, племен, наречий, состояний"; тут стикалися віч-на-віч заступники всяких національностей, різних культур; тут в одній хаті, як розповів сам Левицький у „Хмарах", доводилося часто жити студентам — українцеві, великоросові, болгаринові, сербові, грекові… На тлі племенної окремішности, звичок, мови й инших умовин натуральніше всього було для українців загадатись питанням — „хто ми? чиї сини, яких батьків?" — з усіма його логічними наслідками. І тим більше, що напр. південні слов'яне й сюди приносили з собою гіркі спомини про турецьку неволю та палкі мрії про визволення рідного народу з-під чужинецького ярма, а деспотична постать якого-небудь Воздвиженського з його фанатичною нетерпимістю будила відповідні думки спеціяльно в українців. „Українські студенти, — каже Левицький у повісті „Хмари", — ще не мали тоді ясного почування національности; але, слухаючи серба й болгара, вони й собі згадали про свій безщасний народ, зовсім забитий з мовою, літературою й історією"(14). А надто коли перед очима крутився постійним нагадом практичний товариш, що всюди почував себе хазяїном, „не згадував Тули, сміявся з усіх і звав усіх романтиками"(15). Таким чином духовна академія з її системою перемішування національностей була незгіршою ареною для прокиду саме національної свідомости. Петербурзька „Основа" давала студентам матеріял на постановку національного питання і разом з тим була готовою трибуною для людей, у яких позначався нахил до письменства. У Левицького вже тоді повстає думка — писати для „Основи", але до діла не дійшло, бо перший український орган не довго встояв серед тодішньої заверюхи й незабаром припинив своє існування. Тим часом діло національного усвідомлення було зроблено; питання ве тільки твердо запало в душу, але й притьмом вимагало собі одповіди й розвязання. Розвязати його, до того-ж позитивно, сприяло найбільш може згадане вже нетерпиме відношення до української справи академицького гурту. Левицький опісля тільки трьох міг пригадати з товаришів-великоросів, що симпатизували українському відродженню(16), — решта-ж, як один, бачили в національних змаганнях українців зазіхання на своє державне становище й стояли проти права українського народу на політичне й навіть літературне існування. Ще гірше мабуть було між професурою, де вже жадного праведника не знайшлося, а один з професорів ex cathedra вимовився, що за-для інтересів держави треба спалити українське письменство, а також білоруське, коли-6 воно було народилося(17). Річ певна, що таке загонисте відношення раз-у-раз дає наслідки цілком протилежиі бажаним, бо ставить справи національного буття в цілком ясній і категоричній формі навіть перед тими, хто ними мало цікавиться. Таким чином вже в академії, треба думати, Левицький доконечне вибрав собі той шлях, з якого не зійде вже через усеньке своє довге життя. Треба додати ще, що мабуть сталося це самостійно, без особистих впливів та звязків з тими гуртками в самому-ж таки Київі, в яких концентрувавсь тоді український рух, як звісна „громада", недільні школи і т. й. Принаймні сам Левицький про них нічого не згадує, та й особисті знайомости в українських кругах поробив він вже геть пізніше.

Академія прислужилась Левицьвому ще з одного боку, а саме — скерувавши його інтереси до літератури. Хоча було там багато схоластичної запари, але потроху прокидався вже й свіжіший дух, надто в особах молодої професури, що працювала над наукою й зацікавлення до неї прищеплювала і своїм молодим слухачам. І добрим словом згадав опісля свою alma mater наш письменник. „Академія, — писав Левицький у згаданому автобіографічному листі до Огоновського, — своїми науками та викладами прислужилась мені для мого літературного діла добре, мабуть чи не лучче, як би прислужився спеціяльно фаховий який-небудь університетський факультет. В академії богословські науки викладаються спеціяльно тільки в старшому курсі, себ-то два останні роки, а в молодшому курсі два роки викладаються загально-просвітні науки. Я вислухав в молодшому курсі: історію філософії старої, середньої і нової, всесвітню історію, історію великоруську, історію великоруської літератури, курс естетики, історію німецької літератури, історію старообрядства чи розкола і церковну історію. Математика була виділена в окремий факультет і я, на моє щастя, міг її не слухати, бо не люблю її"(18).

З таким літературним і науковим набутком вирушив у світ на роботу Левицький, скінчивши академію 1865 р.(19). Набуток цей мав не тільки свої гарні, але й лихі сюрони, і це виявилося вже згодом у письменницькій діяльності Левицького.


IV.

В-осени 1865 р. скінченого академиста послано за вчителя російської словесности до духовної семинарії в Полтаву. Вже зразу йому стало видко, що довго вій не вибуде на духовній службі. Одно те, що вчителям по духовних школах платня була така мизерна, — Левицький діставав напр. аж 250 карбованців на рік! — що вижити на неї нічого було й думати. А друге — в Полтаві потягло Левйпького до писання: він виготував свою першу працю — повість „Дві московки" (1866) і розумів, що не вдержатись українському письменникові на службі в духовному відомстві. Левицький заздалегідь почав иншого собі шукати пристановища й готувався до іспиту на вчителя гімназії. Випадок допоміг йому незабаром порвати з духовним відомством.

Саме тоді, замиривши збройною рукою та драконськими заходами Муравйова польське повстання, уряд російський заходився провадити на території колишнього царства польського („Конгресувки") нову систему боротьби з полонізацією. Що-до території етнографічно не польської, як Холмщина та Підлясся, де жили українці, а також білоруських селищ, так званого північно-західнього краю, то ця думка в основі своїй була здоровою й справедливою. Треба було дійсно висунути на перший план місцеві потреби та й задовольняти їх і місцевими-ж засобами української та білоруської народности. От чому на педагогічну службу до Холмщини та Підлясся пішли за начальників шкільної дирекції два молоді професори з Київської академії, Т. Лебединців (згодом осадчий журнала „Кіевская Старина") та Є. Крижановський, талановитий автор цілої низки історично-літературних нарисів, — обидва вихованці Київської академії. Вони потягли за собою українців з Наддніпрянської України й навіть з Галичини(20), — і Левицький попрохався за вчителя гімназії до Біли на Підляссі, на українській території, де він думав жити й працювати серед своїх людей. Замісць того послано його за вчителя жіночої гімназії до Каліша, на самій пруській гряниці, на території чисто польській, — і молодий українець мимоволі опинився серед чужого народу, в ролі не захисника своєї народности, а обрусителя чужої. Так перевернулася в обставинах бюрократично-поліцейської держави здорова й справедлива думка й дала почин тим, оргіям обрусительноЇ системи, яких ареною не забаром зробилась усенька Польща.

Все-ж на початку служби Левицького в Польщі (1866 р.) ця огидна система ще була себе не виявила до краю. По гімназіях у Польщі наука провадилась ще польською мовою, за винятком деяких дисциплін (російська мова й література, історія й географія Росії), що мав викладати в Каліші Левицький. Про те, що польську мову незабаром викинуть із школи, не було ще й чутки, і через те товариші, вчителі польські, зустріли Левицького не тільки без жадного ворогування, а навіть прихильно та ласкаво. Але вже за якого півроку обставини круто повернулись, і Левицькому довелося бути наочним свідком „реформи", що вбила польську школу й натомісць завела обрусительні огнища, як громом прибивши усеньку свідому Польщу. Левицький був на засіданні, гімназіяльної ради, коли оповіщено було циркуляра про новий курс у навчанні і ця сцена полишила в йому надто важке вражіння. „Ця подія, — писав він у цитованому вже листі до Огоновського, — лягла важким впечатком на мою душу. Я знав, що колись і Польща карала Україну такими бумагами, що й наші предки винесли од Польщі таку саму сумну моральну муку. Я бачив своїми очима, як історична Немезида повернула на саму Польщу їх-же таки оружжя, але мені все-таки було сумно дивитись, як націю живцем кладуть в домовину"(21). Служити за таких обставин, з свідомістю й своєї причетности до гидкого насильства для людини з почуттям справедливости зробилось, очевидно, занадто вадко. Життя в Каліші по тому ще менш стало привабливим для Левицького, і він за першої-ж оказії перейшов яа українську територію, до Седльця (1867 р.), за вчителя дівочої прогімназії для уніятської, тобто української з роду, молоді. Але політична й громадська атмосфера на території колишньої Польщі взагалі робилась, через обрусительну систему й формалізм чиновницький, де-далі все більш нестерпучою для людей з живим сумлінням. На ґрунті національних рахунків що-разу виникали й чвари особистої натури, і лагідний Іван Семенович не втерпів: року 1878 він і зовсім отрусив тієї гарячої землі порох од ніг своїх і перейшов на службу до Одеської округи, до Кишинева, де обставини були далеко нормальніші й політичні змагання не клекотіли, як у казані. В Кишиневі він і вибув до самого кінця своєї педагогічної служби, аж до 1885 р.(22).

Але перебування на території давньої Польщі лишило на житті Левицького свої яскраві сліди. Саме в цей час він поробив знайомости з українським свідомим світом і виступає вже на арену публічної діяльности. Писати по-українському, як вже згадано, він почав ще в Полтаві, — і от р. 1868-го у львівській „Правді", під псевдонімом Іван Нечуй, з'являється друяом перша його літературна праця, згадана вже повість „Дві мосховки" і того-ж таки року „Бориславська ніч, або рибалка Панас Круть"; через цілий 1869-й рік тягнеться у „Правді"-ж таки друком велика повість „Причепа". Р. 1872-го названі три повістки вийшли вже й окремою книгою у Львові під заголовком: „Повісті И. Нечуя". Не зважаючи на де-яке наслідування в манері найкращому тоді з українських прозаїків, Маркові Вовчкові, вже перше оповідання Левицького безперечно показує, що автор і власні має на своїй палітрі фарби, хоча й бракує йому ще досвіду та технічної вправности. Дальші Левицького твори, що йшли зараз по „Двох московках", цілком виявили кращі Нечуєвого таланту риси й видавці їх без жадних вже сумнівів могли згадати про надії, що покладає Україна на молодого письменника. Друга бо праця Левицького, „Бориславська ніч", має вже всі прикмети дозрілости й оригінального художнього таланту, що глибоко прозирає в народне життя й уміє говорити образами. Ще дальша — повість „Причепа" — своїм широким розмахом дала ветеранові українського письменства Кулішеві причину сказати, що Нечуй „перший доторкнувся життя нашого товариського, та тим поклав засновок до романів соціяльних"(23). Та й взагалі перші молодого письменника ступені по літературному шляху одзначено й оцінено по заслузі. „Іван Нечуй, — читаємо в передмові до 1-го тому його творів, — у своїх повістях чи то малюючи ситуації душі чоловічої, чи ставляючи перед очі наші образи з природи, показався великим артистом, а вся Україда покладає у його талантові що-найбільші надії"(24). Літературний дебют Левицького випав якнайкраще і слідком по тому його твори з'являються у російських та польських перекладах(25).

Вже самий факт, що твори Левицького надруковані були в закордонному часопису, показує, що автор знайшов тоді вже стежку до свідомих громадян і завів з ними зносини. Може бути, що ці знайомості почалися ще з Київа, але слідів цього ми не маємо; як що такі знайомості й були, то були вони випадкові й нетривкі. Зате відомо, що з Седльця Левицький зробив свого роду літературне паломництво до Варшави, де проживало тоді голосне в нашому письменстві подружжя Кулішів та колишній редактор „Основи" Білозерський(26). Про цю знайомість із Кулішем сам Левицькнй так оповідав в листі до Кулішевого біографа В. Шеврока: „Дізнавшися, що Куліш та Білозерський перебувають на службі у Варшаві, я добрався до Варшави і дав Кулішеві одну з перших моїх праць на перегляд та пересилку до Галичини, до редакції українського часопису „Правда". Куліш на той час втратив посаду директора духовних справ і був членом комісії для перекладання польських законів"(27). Цей уривок-свідоцтво Левицького надзвичайно має велику вагу для біографії автора: він дозволяв докладно датувати не тільки написання перших його творів а також і те, коли почались у його знайомості в українських кругах та хто був — сказати б — хрещеним батьком Левицького в письменстві. Знаючи, що Куліш покинув службу в-осени р. 1867-го(28), а з другого боку „Дві московки" Левицького починаються друком у „Правді" 1868 р. з числа 8-го, датованого 29 лютого, можна напевне установити, що згадана подорож Левицького до Куліша одбулася десь у кінці 1867 року. Через руки Кулішеві пройшли й перші Левицького твори, ті-ж самі руки показали йому й стежку до Галичини, бо-ж сам Левицький говорить про перегляд та пересилку однієї з перших його праць до редакції „Правди" саме через Куліша. Про львівську українську журналістику, звичайно, Левицький і передніше міг дізнатися од когось із галицьких українців, яких багато тоді було на службі в Холмщині і з якими він безперечно стрівався, але справжнім хрещеним батьком його в літературі був таки, як видко з попереднього, Куліш. Влітку 1868 р. Левицьквй поширив свої українські знайомості: подорожуючи по Росії, він побував у Петербурзі й з доручення Куліша завітав до Костомарова(29). Р. 1869-го на вакаціях він вибрався вперше за кордон, побував у Галичині(30), стрівся у Відні знов-же з Кулішем, що саме тоді разом з доктором Ів. Пулюєм працював над перекладом на українську мову євангелії(31). Треба думати, що десь коло того часу, може тільки трохи пізніше, зав'язались у Левицького зносини й з його однолітками, представниками молодшого українського покоління в особах київських громадян. Левицький взагалі що року їздив літніми вакаціями на спочинок на свою любу Канівщину над Рось і, звичайно, не міг обминати Київа. В усякому разі не тільки зносини, а й ближчі стосунки у Левицького з киянами на початку 70-х років являються вже безперечним і доведеним фактом: р. 1874 го коштом київської громади надруковано вже в Київі книгою „Повісті Івана Левицького", а на відомій фотографії київської Громади 1874 р. ми бачимо Левицького поміж Ів. Рудченком (Біликом), Хв. Вовком та Пл. Чубинським(32).

Живучи Левицький у Кишиневі, не цурався він громадської й організаційної діяльности. Починаючи з 70-х років, дібрався там із навчителів середніх шкіл гурток з українців (інспектор духовної семинарії Л. С. Маціевич, М. А. Галицький, Д. Н. Шимановський, Л. П. Шпановський, М. А. Юркевич, Ф. П. Паховський та ин.), звязаних літературними й громадськими інтересами та особистою приязню. На чолі гуртка став, натурально, І. С. Левицький, вже тоді популярний і відомий письменник, — згодом він те кишинівське життя, змагання і товариство й описав у повісті „Над Чорним морем". Члени гуртка частенько збиралися, читали гуртом літературні новинки, ділилися думками з приводу прочитаного або виступали й з власними рефератами, присвяченими питанням життя і письменства. Пам'яткою цих зібраннів лишилась надзвичайно цікава праця Левицького — „Непотрібність великоруської літератури для України і для Слав'янщини", видрукована під заголовком „Сьогочасне літературне прямування". З нею й виступив автор як-раз на згаданих товариських зібраннях, пробуючи дати ніби цілу програму літературного, а почасти й громадського прямування — свого власного і свого покоління(33).

Так увіходив помаду, але глибоко Левицький у свідоме українське життя, де й зайняв визначне місце як письменник побутовик насамперед, широко відомий, популярний і люблений і серед ближчих товаришів своїх, і серед ширшої громади читачів. Були у нас на Україні часи — 80-ті роки — коли якимсь чудом самому Левицькому щастило видавати свої твори і на тлі загального мовчання його — далеко не бойова і не активна — постать в очах того звичайного, не обзнайомленого з позалаштунковими стосунками і таємницями, читача мала значіння передової фігури в українстві. Багато нас, тодішніх молодиків і підлітків по всяких ведмежих кутках України, на його „Кайдашевій сем'ї" вчилися доглядатись до народнього життя, а з „Хмар" — хоч як це тепер може здаватись чудно — почерпали теоретичну аргументацію за українську справу. Чимало й молодих письменників, що розпочинали свою працю, до його оберталися по добре слово та пораду і стрівали тепле спочутгя й заохоту до праці. В автобіографії Б. Грінчеика читаємо: „До 17 років був зовсім одинокий на своєму шляху, а тоді, не стерпівши тої самотности, послав де-які свої вірші до І. С. Левицького-Нечуя. Д. Левицький ласкаво привітав нового автора і послав його вірші до галицького місяшника „Світ"(34) … Оті листи Левицького збереглися серед паперів Грінченка, і з них видко, як справді сердешно й ласкаво ставивсь він до молодих талантів та як силкувавсь допомогти їм порадою й літературними своїми заявками та вказівками.

Але в той час сам письменник, найвищого свого розвитку дійшовши й вершка своєї популярности досягнувши, почав, з 90-х років, в'очевидячки хилитись до занепаду.


V.

Як згадано вже, р. 1885-го Левицький кидає педагогічну службу, виходить на пенсію й переїздить на завжди вже до Київа. Київський період життя Левицького, здається, зовсім не зачеплено в друкованих джерелах і тому доводиться тут говорити про його на підставі самих-но власних споминів, — звичайно коротенько, щоб загального маштабу не порушити.

Це було тихе, одноманітне життя, життя од якого тхнуло анахронізмом навіть на такий глухий час, яким були 80-ті та 90-ті роки минулого століття. Жив Левицький анахоретом у пам'ятному будиночку Сегета на Ново-Єлисаветинській, опісля Пушкинській ул., жив там цілі десятиліття, займаючи дві невеликі світлички у флігелі, що тилом виходив у маленький садок. Усе в тій господі було якесь чистеньке, мінятюрне, починаючи від самого господаря, раз-у-раз акуратно вбраного, методичного і в розмовах і в учинках, навиклого на якесь розмірене, майже машинове життя. Здавалось, усеньке бурхливе життя, усі світові події, трівоги й бурі розбивалися об поріг тієї маленької тихої господи, всі пристрасті за ним зникали, обертаючись у якусь стоїчну мудрість давнього філософа, змішану з наївністю дитини. В наперед визначені години Левицький сідав за свій стіл до писання, регулярно даючи кожного року по одній більшій повісті й кілька дрібніших оповіданнів. Так само в визначені години він читав і читав усе ті-ж самі видання, напр. „Вістникъ Европы", регулярно опізнюючись на рік. У визначені години і завжди в тих самих місцях — „вниз по Фундуклієвській на Хрещатик" ви могли йего зустрінути на прохідці з неминучим, хоча-б і не вимагала того погода, парасолем у руці, — і цю прохідку він робив тільки як „моціон" без якоїсь практичної мети. Згодом, коли перебрався далеко од Хрещатика, цю прохідку він замінив иншою — на Володимирську гору, „де я теперечки, як писав він, звичайно що-вечера сижу, одпочиваю й милуюсь широким простором за Дніпром, ва Десною та по-над Дніпром" („Вечір на Владимирській горі")(35). Инколи, але дуже рідко, цей „моціон" обертався на „візиту" до когось із нечисленних знайомих, з якими Іван Семенович підтримував зносини, — візиту трошки офіційну, трошки церемонну, старосвітську. Коли-б ви зайшли до його між 4-ю та 5-ю годинами, ви мусіди-б підождати господаря, бо він тоді конче обідав і все у тих самих Сегетів, домовласників, що жили в тому-ж таки дворі, в будинкові на вулицю. Самовара приносив Іванові Семеновичу такий самий архаїчний сторож дворовий, що був для господаря разом і невбитим авторитетом що до всяких філологічних тонкощів та джерелом лексичного матеріялу. Що-року, об одній і тій самій порі, „коли постигали суниці", виїздив Іван Семенович на літній одпочинок — конче „на Рось", яку він так любив і яку десятки разів оспівав у своїх творах — десь до Стеблева, до Трушок, або до Білої Церкви.… Десятки років минали, а життя цієї оригінальної людини, йшло все рівно, тихо, спокійно, раз заведеним ладом і не ламалося, ні на ступінь од того ладу не одступало. Не одступало й не ламалося навіть у дрібницях, не кажучи вже про загальний тонус життя. „Що таке „бодян", — відповідав вів якось В. Грінченкові на його запитання, — то ай сам не тямлю. бо це слово приписано небіжчиком Куліщем. Я ні горілки, ні усяких настойок ізроду не пив, то й не тямлю в їх смаку"(36). Невинність, можна сказати, феноменальна.…

Люди до його заходили рідко, як рідко й він бував на людях. Опріч згаданих „візитів" удень, раз чи двічи на рік рискував Іван Семенович вибиратись вечорами „на громаду" — на збори „Старої Громади", і поділившись торішніми „новинами" та засягнувши з великим дивом свіжіших, починав спершу демонстративно позіхати, ніби підготовляючи одступ, потім рівно о десятій, промовивши: „вже більше не можу", схоплювався з стільця, похапцем прощався та й ішов спати. Од цього свого звичаю — лягати о десятій не одступав він навіть за урочистих у своєму житті оказій. Багатьом мабуть у пам'ятку, як Іван Семенович зопсував собі ювилей р. 1904-го, вставши з-за стола під час патетичного слова одного з промовців, бо „десята година — я більше не можу, спати хочу". Ніяка сила не могла його ні примусити, ні вблагати, щоб хоч на цей раз зробив инакше, ніж звик, — він просто одмахнувся од промовців і ювилей повинен був закінчуватись без ювилята. На пункті звичок та раз заведеного режиму ця добра, сумирна, лагідна людина була невблаганна й виявляла в дрібницях таку саму незломну силу волі, як і в основному стержні всього свого життя — в своєму українстві. Поважне і комічне, велике й мализна вигадливо сплутались і попереплітались у цій оригінальній натурі.

Заходили до його знайомі і частіше незнайомі, особливо з молоді, не за ділом здебільшого, бо й яке-ж могло бути діло з цим одірваним од світа анахоретом? — а з пієтету до письменника та лагідної людини. Кожного нового знайомого Іван Семенович починав розпитувати — хто, звідки й якого роду. І здебільшого виявлялось, що господар знав батьків або родичів новоприбулого — і починались докладні, иноді надзвичайно з побутового боку цікаві генеалогічні досліди: в цій старій пам'яті ховалося сила побутових подробиць з минулого, які красовито розгорталися перед зачарованим слухачем і викликали в його згадки про краші сторінки з „Причепи", „Хмар", „Старосвітських батюшок та матушок". Пам'ятаю, що ми — тодішня зелена молодь — навмисне ходили до Івана Семеновича ніби купувати у самого автора його твори — він держав у маленькому передпокоїку маленький склад своїх виданнів — і виходили од його щасливі, приголублені, зачаровані од цього лагідного дідуся, що так ласкаво й уважно доходив коріння нашої генеалогії й розповідав чудовою мовою незнані нам новини з далекої старовини про наших рідних. З більш знайомими одвідувачами господар ділився своїми вражіннями з перечитаного — з торішнього „Встника Европы" або „Зорі", або такими „новинами", про які розмовник, давно вже встиг забути. Це виходило наївно, але по дитячому мило й утішно і додавало ще одного анекдота до багатої скарбниці курйозів із „Нечуєвої сучасности". Авторитету громадського він не мав жадного, впливу не розливав круг себе, як иапр. із старшого покоління в Київі Антонович, Кониський або Ковалевський, але всі його любили й поважали і залюбки — не часто — заходили на годинку спочити од гамору сучасности в чистенькій тихій світличці новітнього анахорета, серед журкотливої розмови, в сусідстві отих старомодніх малюночків по стінах, старомоднього рояля й старомоднього господаря в чистенькому шляфроці, але конче в комірчиках і галстуці. Можна було навіть не говорити нічого, а лиш слухати і дивитись — і якимсь миром, душевним супокоєм непоборимим віяло од усього в цій винесеній на одшиб од світової історії господі.

Десятиліття так минали, не міняючи й не зачіпаючи пожильця Сегетового флігелька. Нарешті події таки зачепили його своїм невпокійним, турботливим крилом. Зачепили і хоч не змінили, але поставили перед чимсь, чого Іван Семенович ніколи не міг зрозуміти й перед чим ставав безборонний, беззахистний, безпорадний, що руйнувало потроху, але невпинно, увесь непорушний досі лад його життя, — але це сталося вже геть пізніше.

В 90-х роках Іван Семенович ще тихо проживав у Сегетівському будиночку, що-року регулярно постачаючи белетристичні твори (повісті „Над Чорним морем", „Навіженна", „Поміж ворогами", „Не той став", — усі друковані свого часу в „Зорі", оповідання — „Старі гультяї", „Вітрогон", „Афонський пройдисвіт", „Пропащі", нариси „Українські гумористи та штукарі" і т. й.). Зрідка брався він за перо публіциста й критика, — з цього поля можемо назвати тільки одну працю, надруковану в „Ділі" й окремо під псевдонімом Ів. Баштовий — „Українство на літературних позвах з Московщиною" (1891). Це була відповідь на голосну колись статтю акад. Ол. Пипина „Особая исторія русской литературы" (1890), в якій цей взагалі прихильний до розвитку українського письменства учений і один з перших його істориків раптом був збочив із своєї дороги, давши причепливу й несправедливу критику „Исторії літератури рускої" проф. Огоновського. Левицький, стоючи на ґрунті колишньої свовї праці про „непотрібність великоруської літератури для України і для Слав'янщини", піддав докладній критиці думки Пипинові, встановляючи разом з тим основи для розвитку української культури взагалі. Пробує тепер себе Левицький і в сфері історичної повісти та драми, але з слабшим успіхом („Гетьман Іван Виговський", нап. 1896, „Князь Єрема Вишневецький", нап. 1897 р„ „В диму та в полум'ї" і т. й.).

Великої на той час роботи завдало йому докінчення перекладу св. письма на українську мову. Куліш, померши 1897 р,, лишив цей переклад не скінченим, бракувало ще з четвертини всієї біблії українською мовою. Коли повстало питання в Британському Біблійному Товаристві про видання українського перекладу, то разом з тим треба було знайти людину, що докінчала-б діло Кулішеве. За посередництвом Кулішевого співробітника, проф. Ів. Пулюя, Товариство обернулось до Левицького. Іван Семенович при кінці 90-х років ретельно взявся до роботи, „Куліш, — писав він до Стебницького, — не переклав цілої четвертої частки біблії (159 листків здорового формата. Я вже оце скінчив книгу „Есфирь" (вже 84 листки), а ще чимало зісталось. Скінчу аж в-осени"(37). Характерно, що до цієї своєї роботи, яку він цінував з національно-культурного погляду, Левицький підходить як сущий раціоналіст 60-х родів. „Оце тільки що скінчив переклад „Книги премудрости Соломонової", — одписує він якось тому-ж таки П. Стебницькому. — Ну й набрався лиха! Намудрив цей Соломон — александрійський адвокат, ритор еллінський, ще й до того софист! Ця крутанина софистики та риторства схожа на промови президентів французьких або мудро-хитрих англійських політиків, що говорять часом не те, що думають, закручують думки в пусті гучні фрази, що й сам чорт їх не розкрутить"(38). Звичайно, що роботу цю Левицький зробив з притаманною йому совістністю, студіюючи різні переклади та ввіряючи їх між собою. „Біблію, — повідомляв він Б. Грінченка, — останню четверту частку її, я перекладав з німецької біблії, але зовсім державсь врешті тексту великоруського синодального видання, бо в німецькій протест(антській) біблії часом траплялось по пів стишка зайвих, чого нема в великор(осійському) перекладі. Думка, бачте, була, що колись таки і в Росії видадуть україн(ський) переклад біблії"(39). Треба сказати, що взагалі до цього перекладу Левицький ставивсь дуже серйозно і вважав його за велике культурне діло, на якому лежить печатка незмінности вже з самої його природи. Одповідаючи Сгебницькому сумнівом, чи може він, Левицький, виправляти переклад одного з своїх попередників на цьому полі, Морачевського, Левицький додає: „Принаймні що до себе, то скажу, що я б не дозволив виправляти комусь мову своїх перекладів біблії на якийсь инший лад та спосіб"(40).

А тим часом, поки йшла така тиха сумирна робота — над головою в старого письменника збіралися вже хмари.


VI.

Почалося, думаю, з того, що та сама молодь, яка заходила по книжки та на генеалогічні розмови, перемінила раптом мету своїх одвідин, як і теми своїх розмов. Об'єднавшись у видавництво (потім з назвою „Вік"), вона почада напосідати на Івана Семеновича, і до того-ж напосідати настирливо, неодступно, щоб він захожувавсь коло повного видання своїх творів. Вона брала на себе ввесь клопіт — переписати, подати до цензури, зняйти видавця; письменникові лишалося тільки дати санкцію та де-які вказівки. Це було, з одного боку, приємно, але з другого — клопітн. Іван Семенович, що кожне звик діло робити повагом і не хапаючись, розважно й методично, і тут затягав справу, а молодь була невблаганна й підганяла та галила старого. Але ще гірше стало, коли цензура дозволила перших три томи і вони пішли до друку. Старий письменник намагався з порадами із свого колишнього досвіду. „Тут в нас рішили, — подаю на зразок одну таку пораду, задокументовану в листі до П. Стебницького з приводу 1-го тому, — щоб книжки були видані в форматі „Кобзаря" Кожанчиківського, ніяк не більше. Бо й справді, здорову та довгу книжку недогідно читати, держучи в руках та ще й лежачи. Вона все бгається та загинається і перебаранчае читати"(41). Звичайно так „рішив" був сам Іван Семенович, видавниптву-ж такі його поради здавались наївними і, не сперечаючись з увічливости, воно робило по своєму. Перший том друкувався в далекому Петербурзі, по-за очима, й тому не викликав великих турбот; зате другий і третій — у Київі, і вони то й дали перші приводи вже до справжнього конфлікту. Іван Семенович почав виправляти свої твори, — себ-то, на думку молодих своїх співробітників, частенько просто псував їх; Іван Семенович що звик, а що й на-ново тоді утворив був свій власний правопис, що йшов упоперек з тим, який саме почав був заводитись, становлячи обережний переступ од офіціяльної „ярижки" до фонетичної кулішівки. В його тодішні виправки стилю почало вже вкидатися те притуплення живого що-до мови почуття, що виявлялось у вульгаризуванні тексту, в накопиченні чудних і рідко вживаних слів заради них самих, у бевпотрібному розтяганні — і це робило вражіння штучности, навмисности, роблености, одгонило вже не стилем добрим, а несмачною манерністю(42). Те-ж саме було й з правописом. Саме коло цього часу десь узялися в Нечуя новаторства, які рішуче суперечили і загально вживаному правописові, і навіть дотеперішній самого Івана Семеновича практиці(43). І от те, що він виправляв у коректі, молодь або иноді повертала обережненько назад до давнього тексту (що-до стилю), або ж і зовсім не зважала на дивацтва старого письменника (що-до правопису). Спершу він не помічав цієї німої боротьби коректорськими засобами. Нарешті помітив — і обурився. „Я виправляю в коректі, а Доманицький мої виправки закреслює" — скаржився він спершу досить лагідно. Але швидко й зовсім йому терпець урвався. Цілу бурю викликало надруковане 1903 р. видавництвом „Вік" нове видання „Рибалки Панаса Крутя": Іван Семенович побачив у надрукованому тоді тексті псування йому мови і, не сказавши ані слова видавництву, вжив рішучих, наперекір своїй лагідній вдачі, заходів — пішов до книгарні „Кіевской Старины" і звелів припинити продаж книжки. Книгарня сповістила про це видавництво. Мені довелось порозуміватися, з розгніваним автором — і я не впізнав був тихого, супокійного, завжди розважливого й до всіх терпимого та ласкавого Івана Семеновича. Тут уперше з'явилась його дивовижна теорія про „тринадцять форм", що їх, змовившись з галичанами, ми ніби-то заповзялись „запагубити"; уперше почулися гострі виступи проти „партії", що „обгаличанює" йому мову; йшли посилання на те, що „в нас так не говорять", що „мій двірник" цього слова так не вимовляв, а бабуся, яку Іван Семенович двадцять тому років стрів був у Лаврі, казала те і те, так і отак. Одно слово, ця розмова була першим, хатнім виданням тих кожного догляду жахливих розправ („Сьогочасна часописна мова на Україні" та „Криве дзеркало української мови"), з якими згодом Іван Семенович виступить прилюдно. Ніякі аргументи не по-нагади. Коли я, як reductio ad absurdum як ultima ratio, сказав, що в такім разі доведеться його оповіданням узимку груби палити — Іван Семенович і тут не звомпив: „А. так, так … от і добре: хай краще згорять, аніж таким має йти міх люди", — з істинно святим виразом поклав він резолюцію. Незабаром Іван Семенович схаменувся й таки дозволив випустити інкриміноване видання „Рибалки", але образу в серці затаїв. „Чи ви чули — Єфремов сказився: я пишу — „в сиві шапці", „на зелені траві", а він друкує: „в сивій шапці", „на зеленій траві", — скаржився він на всіх перехрестях і часто людям, яким і в голові не було правописних отих тонкощів і які иноді навіть не розбирали до ладу, про що мова і в чім власне справа, хоч з увічливости на потіху старому й кидали слово спочуття. А Іван Семенович підхоплював те спочутливе слово і вже в дальших ламентаціях спирався на його, як на непорушний авторитет. „Опришкуватий і дерзкий: вкажи йому слово, то він так і спалахне-!" — характеризував він опонента і знов-же довго ділився цією новиною з знайомими і незнайомими. Довелося з жалем порвати з Іваном Семеновичем видавницькі справи.

Це була перша мабуть дошкульна гризота, що завдали Левицькому нові часи. Гризота справді велика, бо Іван Семенович, такий неохочий до листування, просто засипав своїх нечисленних кореспондентів не листами навіть, а цілими трактатами, в яких повно скарг, наріканнів, напучування, агітації проти „старого правопису", „галицьких форм" і т. и, — і все це пересипано доброю порцією вигадок, фантазій, сумнівної статистики, несподіваних висновків, які потім фігурують вже як факти й лягають в основу до нових ще фантастичніших висновків, „Єфремов, побувавши в Галичині, — писав він напр. до П. Стебницького, — змовився з галичанами, що видаватиме в Київі книжки з галицькими формами, дав слово, не спитавши ні в кого. Тим часом він мав дати обіцянку хіба тільки за себе, а не за усіх українських письменників. І понаставляли-ж вони й усім і мені і „насіннє" й „оповіданнє",і „сей", і „мені" і т. д. Я роблю другу коректуру, а вони в третій коректурі вимазують усі мої поправки, так що типографський коректор каже мені: „ва віщо ви поправляєте — іх, іи на йих, йии? Вони після вас усе чисто замазують і печатають по своєму". А потім Єфремов приносе мені книжку та й каже на моє запитання: „Та-що ж зробите? Діло вже вроблено". Говоре й вусом та оком не моргне, неначе сміється з мене в вічі"(44). Мені й тепер боляче читати оці несподівані іереміяди, бо, розуміється, ніколи і в думках не мав я сміятись в шановного дідуся, як ніколи не змовлявся ні про що з галичанами, та й взагалі правописним змаганням великої ваги не надавав. Я просто не розумів тоді, як можна було ламати списи за невеличкі дрібнички в правопису, не розумів цього запалу, що його таку силу вкладав цей чоловік у таку другорядну, здавалось мені, справу та ще під такий гарячий час, воли перед українством нові вставали широкі обрії. Безперечно, в де-яких подробицях старий мав рацію, але не мав рації в загальній, занадто вузькій та обмеженій, суто провінціяльній постановці справи. До того-ж і та дрібка справедливих уваг була розведена у його такою нетерпимістю, замотана в таку схоластику, що пропадала всяка охота разом працювати, — тим більше, що Левицький не обмежувався устною й писаною полемикою, переплутуючи Wahrheit und Dichtung, а робив і практичні, та й таки, нівроку, рішучі заходи на подолання зненависних „форм". Так, віддавши в спадщину право на свої твори Петербурзькому „Благодійному Товариству", він спеціяльним додатком до заповіту зобов'язує Товариство на віки вічні додержувати його правопису(45). Так, до Київської „Просвіти" (1906 р.) він згожувався вступити тільки тоді, як „Просвіта" його правописом друкуватиме свої видання(46). Ця затятість, важу, на той час була незрозумілива і здавалась просто старечою упертістю, якою Левицький розгонив людей і так з невеличкого кола щиро до його прихильних. І тільки тепер, перечитуючи листуванвя небіжчика, бачиш, до якої міри він, завдаючи прикрости иншим, і сам мучився тими дрібницями. Одного листа свого, повного граматики й правопису, він закінчує буквально так: „а в мене од цього усього — болить душа"(47). „Як напечатаєте мою „Бабу Падажку" старим правописом, — писав він до Б. Грінченка, — то це будеще один терен на моїй стежці, як читали мені на юбилеї в адресі од студентів академії. „Вік" накидав вже доволі мені цього останнього терну. Буде вже з мене!"(48). Мучився чоловік, а чого — невідомо.

Навіть ювилей 35-літньої діяльности Левицького, бучно одсвятвований у грудні 1904-го року, був тільки перепочинком у цій правописній війні, яку він здійняв тоді один проти всіх. Старий дуже радів і втішався з тих привітаннів, яких він чимало дістав, хоча тихенько й воркотів та нарікав на незвичні турботи. „Це вже 70-й адрес! — хвалиться він у листі до Стебницького. — Телеграм дістав 72 і листів та карточок з 15. Це ні я, ні мої знайомі не сподівались.… В мене в хаті тепер ніби музей: 20 чудових папок з адресами, портрет Шевченків в чудовій срібній оправі, срібний вінок, килим, вази, скатерть, рушники. За день до нового року привезли мені в літер.-арт. клуба два здорові пакунки „лаврів" і я заклав ними фортеп'ян, стіл, стільці в кутку. Три дні потім зранку до 11 години вечора без перестанку ходили до меие дивитись та переглядати і … надокучили і втомили мене. І ще й досі так через день … приходять дивитись та читати адреси та оглядати приносини, бо … справді вони дуже гарні. Трохи це все мені … надокучає. Воно то й честь, але-ж клопоту доволі"(49).

Але цей хоч і клопітний перепочинок хутко минувси, по святі настали будні — й Іван Семенович знов розпочав свою війну. Де-далі нові часи давалися все гірше та гірше в знаки, а його позиції ставали все тяжчі і менше вдячні.

Рік 1905-й виборов українську пресу в межах царської Росії. Вперше з'являються на Україні видання газетного й журнального типу українською мовою. „Тяжким", мовляв колись Грінченко, шляхом довелося простувати новонарожденній українській пресі. Недосвідченість, брак робітників і публіки, матеріяльні злидні, бичі реакції, цензурні скорпіони — усе це гуртом, viribus unitis, кинулось на неї, ще невстояну й незміцнілу, й під'їдало під коріння, одного по одному зводячи в передчасну могилу її заступників. Але найгірше мабуть було з морального боку те, що чимало з старших українців якимсь дивним логічним зворотом теж вороже поставились до того, чого може все життя своє теоретично прагнули. Кожен з учасників наших перших органів напевне пам'ятає, яку силу лайливих листів та номерів газети, усякими дотепами й ущипливими увагами приоздоблених, діставали редакції, і як власне перед цим з'явищем були вони безсилі й безпорадні. Бо-ж ніякі тут аргументи не пособляли, коли од вас для газети вимагали не більш і не менш, як „Шевченківської мови", класичного стилю, й не брали до уваги ніяких обставин, жадних умов розвитку друкованого слова взагалі, а нашого українського зокрема. Од багатьох тих „голосів з публіки" тхнуло, як писав тоді Грінченко, „також страшенною злобною нетерпимістю, яка доходить як-раз до східців інквизиційного огнища, на якому паяються „єретичні" книжки"(50). І може найприкріше для всіх робітників тодішньої преси було те, що такі „голоси з льоху" могли підпирати свої потворні думки авторитетом знаменитого українського письменника — Івана Нечуя-Левицького.

Цей хороший лагідний дідусь, що не мав ворогів і сам ні з ким не ворогував, одразу став на ворожу позицію що-до новонарожденної української преси, агітував проти неї завзято й енергійно і устним, і друкованим (стаття в „Україні" — „Сьогочасна часописна мова на Україні") словом, агітував уперто, несправедливо, часом злобно. В тих витівках не можна було пізнати добродушного автора «Кайдашевої сем'ї" з його незлобливим юмором. Не можна було впізнати й рішучого автора оцих вимог, якими він колись закінчив був одну в своїх праць: „Україна буде й мусить домагатись права своєї національности, свого язика в усіх школах і в громадянській живні, в адміністрації, права вольної преси, права заводити усякі наукові й суспільні товариства, які потрібні для широкого ліберально-прогресявного розвиття усієї маси нації зверху до самого дна"(51). Нетерпимістю, злобою та засліпленою заїлістю дихали ці нові сторінки, подиктовані повним нерозумінням обставин нормального розвитку кожної мови й ненормального становища української преси. Похід Левицького цікавий був, як писав я тоді по свіжому сліду — „як типовий зразок „живого" відношення де-кого з наших письменників до подій та вимогів сучасности. Боротьба громадянська й політична, страшна трагедія, в якій грає ролю й наш народ, крики й стогін, що звідусюди несуться — це не про них писано. З своєї тепленької „патріотичної" української, мовляв Сивенький, печи вони пильнують крапок, букв та инших „аллілуй пречистих"; вони повагом, не хапаючись, вишукуватимуть у тих, кому на це часу нема, низку друкарських помилок (бо на цьому властиво й засновано всі численні розумування д. Левицького що-до трьох крапок) і — дивуються та чудуються на всі лади… Їм „навіть смішно"!.. Веселий з д. Левицького чоловік удався, але мені, згадуючи його колишню репутацію, зовсім не до сміху, а ніяково й боляче за цього веселого чоловіка робиться. І на віщо, думаю собі, здалось йому зневажати своє заслужене ймення і власними руками руйнувати свою популярность, виставляючи себе такими працями на загальне посміховисько? Колись же він писав гарні оповідання й повісті з народнього життя та незгірші малюнки з побуту сільського духовенства і ними придбав собі був добру славу серед кругів, що цікавились українським письменством. Правда, згодом він „не той став" і кожна його нова праця була така від життя далека, так безнадійно тхнуло від неї „українською піччю", що тільки з жалю до колишнього Нечуя мовчки їх зустрічали люди, дивуючись про себе, чого пересохло те живе джерело життя, що ключем било перше з його творів"(52).

Згодом я вернусь до цього питання, поставленого ще за життя письменника, а тепер треба з його життєписом скінчити.


VII.

Списані допіру турботи й трівоги були для Левицького тільки початком взагалі нової в його житті ери, нових трівог, які цілком вибили цю непристосовану до вимог нового життя людину й отруїли йому останні десятиліття його життя. Старий побут, в якому він увесь, усіма своїми корінцями держався, раптом захитався та й почав, і дуже швидко, мінятись після 1905 р. Десь років за два по революції зруйновано й будиночок Сегета, в якому Левицький проживав десятиліттями й по-за яким важко було якось і уявити собі нашого письменника. В особистому його житті це була суща катастрофа, що перекидала всі його завички, увесь довголітній режим. Уявити собі тільки незмінного Івана Семеновича в ролі перехожого пожильця десь у комірному, що мусів міняти кватирі, мати всякі з кватирками хазяйками перекори, клопотатись про обід, про якісь життьові дрібниці, коли він досі не міняв навіть маршруту своїх щоденних прохідок!.. До того-ж ті дрібниці все більш долягади і докучали. Життя дорожчало. Невеличкої пенсії не вистарчало, а літературного заробітку не міг тепер мати цей вибитий з колії письменник, та й не звик на його рахувати. Старечі слабості все більш давалися в знаки(53). Жаль дивитись було на цього старенького, самотнього одлюдка, що видимо занепадав, зводився на гірше й не знав, що з собою робити, хоча й переносив з філософічним супокоєм недогоди й прикрості нового виття, які раптом його обсіли. Мешкав він тепер зовсім у иншому кінці міста, в районі Львівської улиці, помешкання мав невигідне і не раз міняв його, сусіди лихі, харчувавсь аби-як і вже не мав того чепурного вигляду, до якого звикли всі, хто його зазнав давніше. І разом з тим він усе-ж не припиняв літературної роботи, хоча більшість із його творів останнього періоду має дуже малу, або й ніяку літературну вартість. Він жив тільки в літературі й літературою; всі інтереси його були тут і по-за літературою не було в його нічого на світі, не було навіть особистого життя.

Досить енергійно провадить Іван Семенович видання своїх творів, довівши його до дев'ятьох томів, мішаючи там старі свої праці з новими; пише свої згадки, пише граматику української мови. Але це могло дати лиш суб'єктивне задоволення, бо серед публіки все це проходило непомітно, не викликаючи зацікавлення, а критика з жалю до автора нові писання його обходила звичайно мовчки. Жив Левицький у пам'яті читачів і мав популярність тільки як автор першого періоду своєї творчости, коли він дав свої кращі й справді високої вартости твори.

Надто притиснула доля старого письменника з початком війни і потім за революції. Події приголомшували, а життя робилось усе суворішим для непристосованих, самотніх, викинутих за облавок історії. Серед скороминущих подій, у шаленому темпі життя, про старого письменника просто забули і трагічна постать Фірса з останнього акту Чехівського „Вишневого саду" дуже була-б символічною для нещасного Івана Семеновича. Довелось зазнати йому і голодування в буквальному розумінні, і холоду, й тієї черствої „громадської філантропії", що частіш тільки ображає й ранить, а не вигоює. Одинокий і опущений, занедбаний і забутий, помер Левицький 2 квітня 1918 року в страшній своєю репутацією „Дегтерівці", — і лиш його смерть викликала була пізні жалі за наше невміння обставити якось пристойно холодну старість наших заслужених працьовників, людей, що мали право на більшу увагу хоч права того й не подавали „ко взысканию".…

Історія цього одинокого життя кидає яскраве світло і на всю літературну творчість Левицького. Бачимо великі завдатки за-молоду, свіжі пориви, яскраву спостережливість, дар виливати свої вражіння на папері, накреслювати широкі картини життя й природи. Алє, як побачимо далі, все оте не розгорнулося на повну міру його природнього хисту. Консерватизм особистої вдачі, схоластична до певної міри школа, що ґрунтувалася на метафізичних підставах старих абсолютних категорій, нарешті слабовитість, що потягла за собою занадто регулярний режим, одводила од життя й розгорнула дивовижне за наших часів анахоретство — усе- це не сприяло розвиткові природпього духу. Левицький не пішов уперед у своїх художніх здобутках. Вже цілком скінченим письменником вів вступив у 80-ті роки й за досягання своїх перших років не поступився. Дальша його літературна діяльність була тільки новим переказуванням того, що мало вже письменство в його ранніх творах — і це раз-у-раз треба мати на увазі, переглядаючи літературну спадщину все-ж одного з найпопулярніших наших письменників дореволюційного періоду, краще — другої половини XIX віку. Своєю особою й діяльністю він символізував до якоїсь міри обставини того лютого часу, що визначив був для нашого письменства такі,вузькі й тісненькі рямці, які не давали йому змоги й ворухнутись, не то якогось розвитку доходити. Час був жахливий — то що-ж дивуватись, що й наслідки він давав невідрадні. У Левицького вистарчило сили встояти на раз обраній постаті, але на це пішла всенька сила, і вже не було її на те, щоб іти далі за віком. Життя пішло вперед без його.



 
Наші Друзі: Новини Львова