Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 22 жовтня 2020 року
Тексти > Жанри > Стаття

На розі бур театру бунтів

Переглядів: 7965
Додано: 28.03.2008 Додав: Гавчик  текстів: 35
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 2
РОСТИСЛАВ МЕЛЬНИКІВ

НА РОЗІ БУР ТЕАТРУ БУНТІВ

Штрихи до портрета
Леоніда Чернова Малошийченка

Присвячується пам'яті Леоніда Куценка

З-поміж "подорожан" "червоного ренесансу" постать Леоніда Чернова (Малошийченка) вирізняється неймовірним виявом "духу неспокою" й у творчості, і, насамперед, у житті. Непереборне прагнення літератора до змін та руху в театрі людського буття перетворювало його на іскрометного лицедія, котрий, щораз одягаючи нову маску, все натхненніше й піднесеніше грає кожну свою роль.
У калейдоскопі образів - актор мандрівного театру, мандрований спудей і новочасний майстерзингер, "всеукраїнський Дон Жуан" і "сибірський блукалець", а то й "морський вовк", просолений вітрами трьох океанів. Та найяскравішою барвою його хисту постала чільна роль - роль талановитого українського письменника Леоніда Чернова-Малошийченка.
Утім, і в радянський час, і в останні десятиріччя автори історій української літератури воліють лишень побіжно згадати це ім'я - у тому чи іншому переліку, хоч і не проминають відзначити " справжній талант", а також "його жагу" "всюдиприсутності і світового престижу модерної України".
Попри неординарність і оригінальність літератора, високу художність письма та й загалом - певну харизматичність у тогочасному літпроцесі, Леонід Чернов і досі перебуває на маргінесах наукового інтересу. Наразі маємо лишень кілька портретних нарисів, зокрема Р.Доценка, Л.Куценка, Ю.Полякової, А.Рум'янцевої, розвідки ж ширшого фор¬мату зовсім відсутні.
Не випадає говорити і про приступність текстів для широких кіл читачів. Понад 70 років не було жодного перевидання його творів окремою книжкою, поява в Одесі 2005 року вибраного "Кобзар на мотоциклі" хоч і не була з огляду на мізерний наклад помітною подією, та все ж, віддамо належне, стала посутнім зрушенням у справі повернення спадщини письменника українському читачеві й науков¬цю. Ще одним кроком у цьому напрямку мав стати вихід бібліографічного покажчика в серії "Повернені імена" Харківської наукової бібліотеки ім. В.Короленка, запланований на початок 2007 року.
"Отже, коли ви побачите людину у вигляді молодого капітана далекої плавби, що однак у футлярі несе дорожню машинку для писання, -зауважував літератор, - або, ще краще, коли ви побачите людину, що, маючи всі вищезгадані ознаки і хорошу європейську поставу, буде зі скаженим захопленням доводити гурткові письменників про незрівняну красу і насолоду їздити на мотоциклі, - то знайте, що це вже дійсно я, Леонід Чернов, що маю зараз на Україні цілком випадкове таке російське прізвище, бо справжнє у мене - Малошийченко".
Народився письменник 15 січня (3-го за старим стилем) 1899 року в містечку Олександрії, "що лежить серед пахучих завзятих степів", у родині Кіндрата та Оксани Малошийченків.
"Перша серйозна помилка, яку я зробив у своєму житті, - з гумором відзначав Чернов в автобіографії, - це те, що я народився. Я дуже хотів би її виправити, але це неможливо. Далі пішли вже помилки другорядні: те, що народився українцем, а не сином менш "самоїдської" нації".
Про роки становлення особистості маємо дуже мало інформації. Безумовно, не останню роль у формуванні його романтичного світогляду подорожанина відіграло оточення: "Дід з батькового боку -селянин-баштанник. Матчин батько - робітник, матрос, бунтар, бурлака", саме з ним малий Льонька й проводив найбільше часу,
а історія кохання його батьків була гідна пера Джека Лондона.
З автобіографічного "Оповідання про маленьку людину" ми дізнаємося про вплив на майбутнього письменника місцевої підпільної організації революціонерів . У цьому контексті Л.Куценко вказує такзж на атмосферу, що панувала в Олександрійській гімназії: "Чоловіча гімназія ще з 1911 року стараннями Дмитра Чижевського та його лрузів-гімназистів стала осередком гуртування революційно-зорієнтованої молоді. До речі, саме Олександрія й гімназія спорядили майже одночасно в літературу спочатку Д.Чижевського, згодом П.Феденка, а ще раніше В.Біль-Білоцерківського".
У гімназії до Леоніда Малошийченка приходить і "перший літературний успіх", пов'язаний із виданням ілюстрованого сатиричного тижневика "Рогатка". Щоправда, саме через нього він змушений був залишити гімназію - і навіть утекти з дому .
Навчання продовжив у Кишиневі, де й здобув "атестат зрілості" бурхливого 1917 року: "Треба було пришивати до гімназіяльної куртки студентські ґудзики, одержувати "атестат зрєлости", роззброювати поліцаїв, демонструвати, організовувати збройні загони, виганяти губернатора, утворювати театр Спілки учнів", закохуватись, самому писати п'єси, самому ставити, самому грати й самому суфлірувати... Тут, у Кишиньові, побачила світло рампи моя перша п'єска, яку я сам поставив і в якій сам грав головну ролю . Того ж таки року вперше з являється друком стаття за підписом Леоніда Чернова . Місцем дебюту стали шпальти газети "Известия" Олександрійського земства.
"Увесь дальший період (1917-1922), - згадував письменник, - це безперервне стрибання по факультетах і драматичних трупах. Учився в Одесі на математичному факультеті (1917), восени 1918-го перебрався до колишнього Катеринославу на медичний факультет, різав трупи,а в антрактах друкував гуморески в "Виче", студіював Брема й історію мистецтва, писав паршиві вірші, організовував драматичні гуртки... взагалі громошумні дні мої гуркотіли тоді між товстелезними томами, групами і трупами".
У 1919 році починає видавати в Олександрії гумористичний тижневик "Рубікон", однак через брак паперу журнал швидко припинив існування, й Леонід Малошийченко стає актором мандрівного театру та творить ""міжплянетні" футуристичні поеми". А згодом працює в українській філії Російського телеграфного агентства. Проте недовго - Мельпомена й Талія не могли відпустити свого ревного прихильника.
З 1920 року він у складі Олександрійського театру Терентія Юри "Сурма" гастролює містами й селами України, пише агітаційні п'єси. Але найбільш плідною для письменника виявилася подальша - з весни 1921 року - праця в театрі ім. І.Франка, який очолював відомий український режисер Гнат Юра. Саме тут з'являються п'єси "Закон вовків" ("Бог Авраама") й "Вертеп" ("Цар Максиміліян"), переклади з Мольєра, а також так ніколи й не друковані поеми "П'яте Євангеліє", "Людина в цвіту" та "Наталя Кавренко".
А за рік Леонід Малошийченко разом з Олександром Горським та Юрієм Філянським утворює власний театр - українське мистецьке об'єднання "Махудрам" (Майстерня художньої драми, згодом, з приєднанням до трупи Якова Возіяна й Михайла Гаєвського -"Зелена Зоря", виробничий пересувний театр "Верда Стельо").
Письменник згадував: "Це були тяжкі дні. У центрі гуртувалися пожовтневі мистецькі і літературні сили, визначалися майбутні письменники, а ми, забувши про масштаби, надсаджувались у скаженій донкіхотській боротьбі десь у медвежій провінції, гадали, що робимо всеукраїнську справу, - і наслідки кількарічної голодної праці пішли димом".
Відтак "після річної героїчної боротьби з голодом та злиднями" внаслідок виснаження й зневіри театр вирішено було ліквідувати. "Це була найчорніша хвилина цілого мого життя, - писав Чернов, -і я, щоб урятувати себе, кинувся у вир головокрутних пригод у Сибіру та на Далекому Сході".
Шлях до берегів Тихого океану, ймовірно, проліг через Петроград. Чернов пристає до лівого крила російських імажиністів, т.зв. "Воинствующего ордена имажинистов", причому виступає не лише в ролі поета-проповідника нової образної естетики, як у вірші "Зквилибристика образа" :

Мы в Театре Бунтов - первые артисты,
Каждый с алой солнцой
Плещущей груди!

Но в вертепе звездном мы плести монисто -
Дьявола и Бога на одном кресте.
Мы - бродяги в Счастье, мы - имажинисты,
Спекулянты бешенств, дьяконы Страстей, -

а й теоретика цього руху. Так, на 23 січня 1923 року була запланована його "поезолекція" на тему "Новітні течії в сучасній літературі. Футуристи, імпресіоністи, символісти та перехід до імажинізму " .
У Владивостоці Леонід Чернов видає книгу імажиністської поезії "Профсоюз сумасшедших" (1923), влаштовує літературні концерти, друкує гуморески, пробує свої сили в кіно та малій прозі, активно співпрацює з місцевою пресою, зокрема з виданнями "Красное знамя" та "Красная звезда", а на сторінках часопису "Приморский огонек" відбувається дебют Чернова-прозаїка. Перші оповідання Леоніда Чернова сповнені легкої іронії й доброго гумору ("Хвороба Дубинського"), перейняті революційною романтикою ( "Краплі крові"), а головно - засвідчують прагнення письменника вибудовувати сюжети, спираючись передусім на власний життєвий досвід.
Владивостоцький період у творчості Леоніда Чернова протривав рівно рік - "дух неспокою" кликав його до нових мандрів у пошуках нових вражень та нових тем.

Літнього дня 1924 року кінооператор-хронікер, журналіст і поет її одній особі вирушив у морську подорож водами трьох океанів на борту найбільшого радянського пароплава "Трансбалт". Доля ніби підіграла романтикові-пасажиру, і, здавалося б, звичайнісінький рейс Владивосток - Одеса сповнився неймовірних пригод і небезпек. Цікаво й дотепно про перебіг подорожі Леонід Чернов розповів пізніше у книзі "125 днів під тропіками" (1928). Книга витримала кілька перевидань. "Читач юнак, як рівно й читач дорослий, - зазначав критик, - цю книжку неодмінно до кінця дочитає й певно жалкує, що вже кінець", адже поданий матеріал - "не старі, заялозені відомості з підручників географії, а свіжі, найостанніші вражіння, повні сучасности". Критика також відзначала "легку, барвисту й стислу" мову автора, пророкувала майбутню хрестоматійність" окремих нарисів та вказувала на просякнутість тексту "бадьорим гумором".
Чотиримісячна тропічна мандрівка: Владивосток - Коломбо на Цейлоні - Трінкомалі - Мадрас - Бомбей - Перім - Червоне море -Суецький канал - Середземне море - Дарданелли - Стамбул - Одеса - виявилася доволі плідною для письменника: зібрано чимало матеріалу, який лишень частково увійшов до опису подорожі, в Індії написано повість "Пригоди професора Вокса на острові Ципанго" та велику кінопоему "Борьба за радость".
В Одесі Леонід Чернов зближується з місцевими футуристами, на сторінках журналу "Юголеф" друкує уривки своєї кінопоеми, а в журналі "Шквал" - подорожні нариси "Через тропики под советским флагом". У державному видавництві виходить перша книга письмен¬ника українською мовою "Самольот". Та найбільше його поглинає робота на кінофабриці, де "зустрів старих друзів, між ними Бучму, познайомився з Валентиною Чистяковою і мало не перейшов зовсім
на працю до кіна .
"Тяжким роздоріжжям" стали для Леоніда Чернова 1925-1926 роки. Ленінград, куди він подався з Одеси, щоби знову опинитися в осередді імажиністського руху, зустрів "мжичкою, дощами, туберкульозою". Хвороба набула загостреної форми, й письменник змушений бувповернутися додому: "Півтора року я лежав у батька і, хоч харкав кров'ю, їздив на мотоциклі - прощатися з степами моєї країни - і писав жаливі вірші. Колишні друзі переможно прямували кожен своїм шляхом, зв'язки увірвалися, і, оглядаючись назад, я почав розуміти, що дорого¬цінна праця минулих років розвіялась порохом, що в мандрівках розгубив роки, - і будинок треба починати наново, на голій землі. Але як? - Коли хвороба прогресує, а голова тяжка й неслухняна" .
Майже піврічне лікування в Харківському тубінституті повернуло Леоніда Чернова до активного літературного життя. Власне, від березня 1927 року - з появою першого друкованого українською мовою вірша - почалася його "боротьба за право називатись українським пролетарським письменником": "...я зблизився з українськими митцями і тоді остаточно і назавжди відчув, що не можу відокремити свого шляху від шляхів української культури, яка стоїть зараз на порозі великого й прекрасного розквіту" .
Редакції "Червоного Шляху", "Нової Генерації", "Всесвіту", "Літературного Ярмарку", "Життя і Революції", "Універсального Журналу" радо співпрацюють з літератором. А він тим часом разом з Майком Иогансеном, Іваном Сенченком, Юрієм Смоличем та іншими харківськими літераторами й журналістами заходився над створенням українського радіомовлення: Раніше воно не існувало, -і кожен наш крок був буквально просікою в джунглях... Мені випало на долю робити перші в історії спроби творення оригінального українського специфічного радіо-фейлетону і радіо-фільму. На жаль, згодом радіороботу нам довелося покинути; українське радіомовлення пішло шляхом найменшого опору".
Натомість у виграші була література, а надто - читачі журналу "Червоний Перець ", постійним дописувачем якого стає письменник. Тут він продовжує працювати в жанрі фейлетону, хоча все більше місця в його творчості посідають гуморески. "Перчанське" письмо Чернова вирізняється світлим і переважно доброзичливим тоном легкої іронії. Щоправда, невибагливість сюжетних колізій, їхнє анекдотичне джерело дещо применшують художню вартість творів. Однак, з іншого боку, слід не забувати, що гуморески - жанр масової літератури і письменник це прекрасно усвідомлював (згадати бодай його досвід видання "Рогатки" та "Рубікону"). Адже зовсім інший характер носять його публікації на сторінках "Літературного Ярмарку ', "Бюлетня Авангарду" й "Мистецьких матеріялів Авангарду", а згодом - "Пролітфронту".

"Сезон 1927-28 року відкрив передо мною нові мистецькі обрії", -писав Леонід Чернов . У цей час він стає одним з активних учасників літературно-мистецького об'єднання "Авангард", підтримує дружні стосунки з футуристами й колишніми ваплітянами (навіть брав участь в установчих зборах "Пролітфронту") та насамперед плідно працює як письменник.
Одна за одною з'являються друком книги: "125 днів під тропіками" (1928), "Сонце під веслами" (1929), "Чудаки прикрашають світ" (1929), "Оповідання про маленькулюдину" (1930), 'Подарунок молодим кінематографістам" (1930), "Пригоди професора Вокса на острові Ципанго" (1930), "Людина з іншої плянети" (1931), поема "Фронт" (1931), його ім'я не сходить зі сторінок літературної періодики і як поета (свої поезії він також готує окремим виданням), і як прозаїка.
Тогочасна критика сприйняла Чернова-прозаїка доволі неоднозначно. Причинок тому і постдискусійна "диференціація літературних сил", і сама творча лабораторія автора, в якій він поєднував мову кіно, формальний експеримент, романтичну патетику, глибокий ліризм і разом з тим чи не підсвідоме бажання потішити громадськість черговим анекдотом. Доволі показовою стала книга "Сонце під веслами", що представила увесь спектр прози письменника, включно з першими владивостоцькими оповіданнями. Ідучи врозріз з ідеологічними настановами "пролетарської" естетики, пошуки Леоніда Чернова натомість цілком органічно сприймаїрться в контексті доробку таких визначних прозаїків доби, як Майк Йогансен, Леонід Скрипник, Гео Шкурупій, Михайло Яловий. Звісно, що це не могло залишитися поза увагою опонентів.
Молодняківський критик Юліан Зет пише про неї як про матеріял-сировину", який до того ж "іноді не першої якости, такої ж свіжости, ще й тухлістю припахає", не проминаючи пригадати авторові його приналежність до Авангарду", зауважуючи то "конструктивно-спіралістичну щирість" у пригодах професора Вокса, то "безцільний, спіральний конструктивізм' оповідання "Літо". Власне, твердить критик, із вміщених у книзі сімнадцяти творів "з певною потугою можна вважати за пересічне чтиво лише "Оповідання про маленьку людину" та ще по половині з бідою "Пригоди професора Вокса на острові Ципанго". Причому перший твір примушує його згадати Володимира Винниченка .
У цьому з Юліаном Зетом солідаризується і значно об'єктивніший критик І.Миронець. Окрім Винниченка, він також називає імена інших учителів Чернова-Малошийченка - А.Аверченка та О'Генрі. "Часом здається, - зауважує І.Миронець, - що ці впливи автор не перетравив як слід і йде лінією найменшого опору, наслідуючи їх. Та все ж з-під цього нашарування можна помітити й індивідуальне письменницьке обличчя автора. Виявляється воно найбільше в гротеску, як у найвиразнішій рисі деяких його оповідань".
З огляду на це домінування, критик зауважує "випадання" зі збірки "Заспіву" з його "густо-ліричним забарвленням' та "Станції Знам'янки" зі "своїм романтичним закінченням, до речі сказати, рішуче невдалим".
Однак, з'ясовується, і "гротеску, цього позитивного явища в своїй літературній продукції, автор не спромігся як слід розвинути, спираючись найбільше на гумористику, часто в її традиційних формах. Це та ще мала насиченість оповідань життєвою специфікою нашої сучасности, вузеньке коло авторових спостережень, блідий і однобічний типаж роблять його книжку малоцінним явищем радянської літератури. Це, швидше, легка белетристика на після обіда". Не врятовує тут ані гумористично свіжа мова, повна цікавих образових асоціяцій, ані вміння автора викликати сміх. Читається книжка справді легко й з цікавістю; проте, прочитавши, почуваєш порожнечу багатьох оповідань, вміщених у ній". Зрештою, ця характеристика, напевне, є найбільш об'єктивним поцінуванням прозового доробку Леоніда Чернова-Малошийченка.
І все ж, попри всі вади, вихід його оповідань та повістей наприкінці 1920-х - початку 1930-х років засвідчив появу в українській літературі яскравого й перспективного прозаїка. Втім, саме в цій ролі йому так і не вдалося повною мірою реалізувати себе. До того ж чимало з доробку письменника безслідно втрачено - і в прозі (з-поміж іншого -оповідання "Промінь індійського сонця", повісті "Злочин студента Козуба", "Про Дніпрельстан" та Наркомова дружина" ), і в драматургії, і в поезії.
Леонід Чернов помер від туберкульозу 23 січня 1933 року, так і не дочекавшись виходу збірки вибраної поезії "На розі бур". Олекса Слісаренко в передмові від імені видавництва писав: "В його особі українська радянська література втратила видатного лірика, що належав до лівої формації революційного мистецтва. Його поезія визначалася глибиною думки і тією щирою чулістю, що становить найкращу ознаку справжньої творчости".
Збірка, проте, до читача так і не дійшла - "була негайно сконфіскована і знищена цензурою". її націоцентричний пафос нової модерної України як суверенної держави, що відкидає "московський гній свого минулого, не міг вкластися в ідеологічні приписи пролетарської", а чи вже "соціалістичної" літератури "імперського зразка".

І нині бачу я:
Склепіннями заводів,
Тремтінням трактора
вже сходить блискавичний сів:
В неперевершеній красі,
В не знаній досі вроді -
На гордість
Всіх народів
І
Часів -
Встає зоріти Електрична Україна!

Корона їй -
стосяйво соняшного спектра.
Підніжжя їй -
блиск чорноморського ультрамарину.
І прапором над нею -
синь очей
Володарки
Е л е к т р и, -

проголошував Леонід Чернов-Малошийченко у поемі "Електра". І в цьому феєричному народженні-становленні поет відводить собі роль з виразно романтичною настановою:

Капітани -
- наші месії -
Три століття хропли на печі.
Нашим трупом
наш край
засіє
Неозору морську далечінь.

І коли я ту смерть і руїну
Оточу будівничим табором, -
Підійми ти мене,
Україно,
Над віками
Скривавленим прапором.

(Фінал поеми "Сонце і серце".)


Поза тим, душа ліричного героя перейнята також і звичайними людськими турботами та почуттями. Поет напрочуд тонко нюансує настрої в пейзажах, постає чуйним ліриком, серце котрого сповнюється радощами й болем земного життя.
Та все ж призначення своє - свою найкращу роль, задля якої він прийшов у цей світ, - Леонід Чернов-Малошийченко окреслює образом "кобзаря на мотоциклі":

Твій шлях,
о краю мій,
Прозріти й оспівати
Прийшов
Тобі
Твій Син.
Це я
на мотоциклі
по Вкраїні -
Як той, що ззаду в мене від машини дим, -
Розкидаю
Насіння
І
Коріння
 
Наші Друзі: Новини Львова