Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 17 вересня 2019 року

Манускрипт з вулиці Руської

Переглядів: 74652
Додано: 27.04.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
чортам... Ви молитесь богові, а він обманює вас, обіцяючи рай на небі; чорти ж
кажуть правду: гріши і будеш мати рай на землі... Тепер про бога, якого вигадало
людське сумління. Того бога нема — це видумка жеброти. А чорти є. Хто дасть тобі
розкіш? Чорт. Гроші? Чорт. Тільки не задурно — за вірну службу й за душу.
Я дивився на нього перестрашеними очима — панок говорив правду. Хто вигадав собі
сумління — той убогий. Значить, те сумління нічого людям не дає. А якщо воно
нічого не може дати, то його й немає. А справжній бог — у спілці з чортом... То
навіщо мучитися вірою у божу справедливість, коли її не існує, а чорт все-таки
може щось дати людині...
— Хто ти? — спитав я.— І звідки все це знаєш?
— Я — чорт. І ти кличеш мене, сам не усвідомлюючи того, вже досить давно. Тобі
тяжко, ти прагнеш допомоги...
Мені відняло мову. Я все ще думав, що це якийсь збожеволілий шляхтич, але панок
висунув з-під стола ногу, підтягнув холошу і справжньою козлячою ратицею
постукав мене в коліно. Потім підняв капелюха — я побачив роги! — і швидко,
певно, щоб не помітив Мацько, натягнув на голову.
— Запам'ятай мій одяг,— промовив чорт.— Ти зможеш завжди і всюди мене знайти. До
речі, в тебе псуття вже почалося,— він тицьнув пальцем, на якому я побачив
замість нігтя пташиний кіготь, у мій прогнилий зуб.— Давно почалося, Антоху...
Тоді до мене повернувся дар мови, і я закричав з переляку:
— Щезни!!
І чорт щез. Підбіг Мацько Патерностер.
— Ти мене кликав, Антоху?
— Та ні... Ні...— прошепотів я.— Дай ще кухоль вина, а я замовлю за тебе слово
перед Рогатинцем. Будеш продавати наші книги.

Розділ третій

ПРОКАЗА[13]

Єзуїти дуже чорні й дуже войовничі ченці, які оживляють віру, що гине.
П. Гольбах

Тривожного літа 1588 року, коли бернардини, капуцини і францисканці пророкували
кінець світу в зв'язку з тим, що Ягеллонська династія вигасла, а сенат запросив
на польський престол двадцятирічного шведського королевича Зигмунта Вазу — сина
заповзятого лютеранина Яна III, трапилася насправді жахлива подія, яка певною
мірою підтверджувала віщування монахів.
Молодий лікар і аптекар Гануш Альнпек — поляк з доброю порцією німецької крові,
що позначилася блідавістю на обличчі й крутим характером,— виявив у одного
міщанина страшну хворобу, якої у Львові ще не було,— проказу.
Ім'я Альнпека стало голосним зовсім недавно. Та раніше ніхто й не міг його
знати. Син збанкрутілого купця, круглий сирота, він десять років тому залишився
у винайнятій зубожілим батьком кімнатці — сам-один. З вікна тісного помешкання,
що загубилося у темному лабіринті халабуд за пишним міським фасадом, видно було
тільки брудну яму двору, куди стікали нечистоти з Ринку, а сміттярі завозили
ярмарковий послід; по тому смітті нипали худі зарослі чоловіки, шукаючи
недоїдків; з вікон навпроти виглядали бліді личка дітей, які нагадували Ганушеві
пагінці, що скільчалися у підвалі; цей лабіринт повнився виснаженими молодими
жінками, які не мали що добути із пазухи, щоб нагодувати немовлят; кожного дня
бачив Гануш хворих, котрі вмирали тихо, покірно і без ремства.
Одного дня юнак вирізьбив у стіні над вхідними дверима до своєї кімнати напис:
«Deus providebit!» Для сусідів ці слова нічого не означали, сусіди, можливо, не
вміли навіть їх прочитати, але для хлопця, який закінчив гімнасіон у Вроцлаві,
вислів цей важив багато: доб'юся, бог допоможе мені постигнути науки, і я
облегшу життя знедолених. Він найнявся помічником до ароматарія[14] Лоренцовича,
власника аптеки «Під золотим оленем», яка поміщалася у його ж Чорній кам'яниці,
їздив з дорученнями у південні й східні країни і залишився врешті в Падуї. За
кілька років повернувся бакалавром медицини, практикував у Лоренцовича, а коли
той постарів, купив у нього аптеку.
Невзабарі ім'я Альнпека почали називати вголос — хто з повагою, хто з ненавистю
— усі мешканці міста. Він лікував бідних і не брав у них грошей! Без запрошень,
без викликів заходив доктор Гануш до житлових підвалів, до кліток, прибудов, де
тулилися убогі, оглядав хворих і давав їм ліки; він протягом року встиг обійти
весь чорний Львів, про нього пішла слава, мов про месію, і вигукнув якось у
ратуші на раді консулів патриціанський лікар і бургомістр Павло Кампіан:
— Це шарлатан і чорнокнижник!
Альнпека викликали до магістрату. Саме в той день він у підвальному помешканні
на Гарбарській вулиці побачив чоловіка з червонувато-бурими плямами й гудзами на
тілі.
Райці готували чинити лікареві допит: чим він лікує і чому робить це потаємно,
без відома магістрату. Вони зневажливо, знаючи наперед, який буде присуд —
позбавлення лікарських прав або й вигнання з міста,— поглядали на білявого
мужчину з холодними синіми очима, і підвівся Павло Кампіан.
Але поки він встиг вимовити слово, Гануш Альнпек ступив два кроки вперед і
викрикнув:
— У місті лепра, тронд! Не знали цього, вашмость Кампіане? Чи, може, знали і
лікували прокажених пігулками з гашеного вапна, а дерли гроші, як за справжні
ліки?
— Протестую! Які пігулки... Це наклепі — завищав Кампіан.
— А ось які! — Альнпек сягнув у кишеню й вийняв пляшечку з білими гудзиками.— Я
взяв їх в одного хворого і зробив аналіз. Так що, мене будете судити за
шарлатанство чи я вас? Ха... Я знаю,— Гануш повів очима по знічених обличчях
райців,— знаю: ви все зробите для того, щоб цей ошуканець не став перед судом,
ви постараєтесь знайти причину вигнати мене з міста, але не зробите цього зараз.
Я навчився в Італії лікувати проказу, а ви не вмієте... І не думайте, що вона,
ця страшна хвороба, там, серед плебеїв, вона всюди, вона — тут! Її не видно,
проказа визріває багато років, а коли вже появляються плями й гудзи — лікувати
пізно. Я ж маю запобігливий препарат — не шарлатанський, не чорнокнижний, а
вченими мужами Падуї винайдений. Тож поки розправитесь зі мною, записуйтесь до
мене в чергу — всі-бо прокажені єсьте!
Архієпископ Соліковський полюбляв у вільний час забавлятися маріонетками. Ляльки
робив сам. Якби не священичий сан, він міг би стати добрим майстром у
малярському цеху — схожість ляльок на осіб, яких собі задумав католицький
владика, була достеменною. Він іноді навіть жалкував, що не може похвалитися
своїм кунштом перед гостями: архієпископ тримав домашній ляльковий вертеп у
цілковитій таємниці, бо це була не забава, а політика.
Перша лялька, яку він зробив, коли приїхав з Вільна до Львова, замінивши титул
каштеляна й королівського секретаря на архиєпископський, була образом засновника
й генерала єзуїтського ордену іспанця Ігнатія Лойоли. Його, живого, Соліковський
не мав змоги бачити: святий перенісся до Христа, щоб стати біля нього одесную,
майже тридцять років тому, але й не портрети, не лубочні образки із зображенням
Лойоли служили прообразом для ляльки. Соліковський збагнув духовну сутність
цього ревнителя Ісуса, якого ні каліцтво, ні запідозрення в божевіллі, ані побої
не звернули з праведного шляху: 1540 року папа Павло III повірив, що Лойолі дано
бачити Ісуса і затвердив його генералом ордену єзуїтів.
Лойола Соліковського — худий, вимучений постом і бичуваннями; постать мізерна і
не від світу цього, усмішка квола, зате очі пронизливі і владні — ніяка сила не
може встояти перед цим мужем, усі йому підвладні, бо він рече:
«Кожен єзуїт мусить давати змогу провидінню в особах генерала, суперіорів,
прокураторів так керувати собою, начебто він був трупом. Будьте готові
відгукнутися на голос духовних повелителів, ніби це голос самого Ісуса».
Лялька Лойоли стоїть край столу на підвищенні — вона непорушна, до її рук і ніг
не причеплені шнурки, які — від інших ляльок — проходять крізь просвердлені
дірки в столі. Лойола — це незмінність, догма, доктрина, наказ, символ. А всі
інші ляльки будуть рухатися від його імені, але за помислом Соліковського.
Пієтет архієпископа до Лойоли особливий. Адже це він у рік своєї смерті 1556
року сказав до патера Сальмерона: «Іди в Польщу. Там для слуг Христових чудове
жниво. А крім того, це королівство отворить двері, крізь які ви понесете світло
євангелія до сусідніх народів. Бо міцний там оседок сатани — в Литві, Русі,
Жмуді, Московщині, в безмежних просторах безбожних татар, що тягнуться аж до
 
Наші Друзі: Новини Львова