Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 18 вересня 2019 року

Манускрипт з вулиці Руської

Переглядів: 74669
Додано: 27.04.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
оздобленому вiзерунками, i з тим сагайдаком, вишитим золотою заполоччю, мiг би
виїжджати на вiйну сам гетьман, та не для корестi працював я над ними — сама
робота приносила менi велику втiху, отже, я квапився до майстернi, щоб забутися
трохи.
Але там чекало мене найгірше лихо, якого я не міг і сподіватися. Цехмістр,
котрий був завжди до мене прихильний і шанобливо відзивався про мої витвори,
зустрів мене чужим поглядом, ніби вперше побачив, ніби я не давній член цеху
сідлярів, а якийсь зайда. Він заступив мені дорогу і сказав:
— Ти вимазаний із списку цехових, пане Юрку... А втім, я тебе ще можу вписати,
але тільки після того, як конфірмуєшся в костьолі. Не моя це затія — так наказав
магістрат. Не ти один — усіх русинів у всіх цехах вимазано нині із списків...
— Куди ж мені тепер дітися? — тихо зойкнув я, і, напевне, мій вигляд був дуже
жалюгідний, бо цехмістр опустив очі, зат,е скарбовий,— він давно бурчав, що
православних слід відділити в окремі цехи,— сказав, прискуливши око:
— А ти до жебраків, до сліпців іди, то цех русинський, там і цехмістром станеш.
І зрячими їх зробиш, сам-бо вчений єси!
І мені вмить просвітліло в голові, ніби пучок променів пробив густу темряву, що
скупчилась наді мною. Так, вчений єсьм, а друкарня — готова! — у Львові! Зрячим
народ темний зробити... Він, здоровий, очищений у горнилі горя, жде світла
правди і науки — так казав Вишенський,— а провідців не має... По його тілу
розповзлось панство, немов прищі, але тіло живе, зголодніле і спрагле. Жебраки?
А хіба сором голодному просити хліба, коли своєю працею заробити на нього не
може? Партачі? А що вдіє ремісник, коли його вигнали з цеху? Фільваркові слуги?
А куди дітися, якщо землю забрали? Темні? А хто пробував дати їм світло?
Схилені? А хто допомагав їм розпрямитись, щоб глянули в небо? Роздріблені? А хто
їх гуртував?
У ту хвилину все постало переді мною дуже простим: друкарню можна викупити,
друкарі і коригатори знайдуться, приміщення — теж. І буде зроблений початок. І
почну я.
Я підвів очі на скарбового і мовив до нього:
— Спасибі, цеховий брате, за пораду. Ми й справді забули, де шукати опори для
своєї віри й правди. А ти підказав. Тільки гляди і нащадкам своїм передай, якщо
вони будуть на тебе схожі: горе таким, як ти, коли сліпі прозріють!
Я забрав сідло та сагайдак і вийшов з цехової майстерні.
Моя Грета впала переді мною на коліна: я сказав їй, і вона, не побачивши в моїх
очах розпачу й вагань, зрозуміла, що віднині муситиме йти зі мною тяжкою дорогою
злиднів і поневірянь і терпітиме їх заради чужих їй ідеалів. Грета, збідніла
шляхтянка з Городка, опинившись у Львові, тільки мріяла і гроші складала, щоб
вибитися із сірого плебейства. Вписалась до братства Божого тіла при катедрі,
аби бути на виду серед іменитих католичок, тішилася знайомством з Дорогою
Лоренцовичевою. Я намагався розвіяти її ілюзії: багаті пані близько до себе
ніколи її не допустять — даремно. Тепер, у цю хвилину, вона ще вірила, що
розжалобить мене і я поступлюсь, зважу на її сльози.
— Юрасю, любий, послухай мене, ми тільки-но почали разом жити, у нас ще й дитини
немає, а ти вже забороняєш їй на світ прийти... Молися кому хочеш, думай що
хочеш, але змирися з тим, що один супроти всіх не встоїш. Та хіба від того, що
тебе в цеху вважатимуть католиком, ти станеш ним? Я тобі твоє різдво й
велик-день справлятиму, і до церкви потихеньку будеш ходити, а це... це тільки
про людське око... Ти ж такий майстер, Юрку, цехмістром станеш...
Я підвів її, взяв за плечі й труснув нею, аж волосся впало їй на обличчя.
— Що ти говориш, Грето!.. У яку темноту зради мене штовхаєш? Таж та дитина, якої
бажаєш, гіршою стане від скарбового, коли виросте у тій пітьмі! Ні, дорога, я
вже не відступлюся від того, що задумав... Нас обзивають сліпцями і насправді
ними єсьмо, але світло вже світилося, і ми роздмухаємо його знову з тої жаринки,
що вкрилася попелом. Просвітимось і зрячими підемо на битву... Друкарню Івана
Москвитина винесемо з підвалів лихваря!
— Дурень, дурень! — закричала Грета.— Шашіль сточив уже ті друкарські верстати,
миші і щури з'їли книги твого Москвитина, бо ніхто їх не читає, бо ніхто з того
видуманого слов'янського язика не може бути вченим, а до справжнього божого
письма ваш розум не
доходить!
Це були не її слова, я вже чув їх — приналежність до братства Божого тіла не
пропала для Грети даром. Я відштовхнув її, жахнувшись тієї ненависті, що
бризкала з очей жони.
— Грето, як могла ти колись клястися мені в коханні, зневажаючи мене, таких, як
я?..
— Бо не знала, що ти такий затятий русин, не знала! Ах, які ви... Вас не люблять
— ні поляки, ні німці, ні вірмени... Ви нещирі, заздрісні, затаєні. Ви уперті,
злі русини!
— Злими нас зробили соліковські... І ти, полька, теж стала б злою, коли б, у
біду попавши, не захотіла ламати хребта перед патриціями. Хіба мало поляків
сидять у злиднях і жеброті? Але ти не бачиш того, твої очі тільки там, де блиск,
де золото і пиха! Злі ми... Бо злом на зло відповідаємо. А станемо добрими, коли
відвоюємо собі давні права... Я робитиму свою справу, Грето. А тебе не тримаю,
можеш навіть покинути мене...
Я це сказав, і мені стало страшно, бо любив її — струнку, мов коноплина, жону, з
чорним волоссям, що закривало обидва личка — той образ потім пішов за мною, і я
побачив вдруге в іншій людині, яка принесла мені багато радості й болю,— я
простягнув руки, щоб пригорнути її до себе, але вона подалася назад, мовила:
— Я вже тебе покинула. В цю хвилину.
...Сивобородий з моложавим обличчям львівський православний єпископ Гедеон
Балабан скинув на мене великими білками, серед яких причаїлися насторожені
цяточки зіниць.
— Хто ти, сину мій, і яка потреба привела тебе в мою обитель?
— Над церквою Успенія поглумилися, владико...
— Знаю. І над собором святого Юра — теж. Мене зневажено.
Я пильно глянув в очі Балабана, цього династичного владики, якого з пелюшок
готували в єпископи; він, низькорослий і туго набитий, повів долонею по золотому
хресті, що висів на грудях, наче підкреслив цим свій маєстат; я говорив про
церкву, єпископ — про себе, і я повторив:
— Церкву зневажено, владико.
— Ти — успенський братчик? — примружився Балабан.
— Я — вигнаний з цеху сідляр Юрко Рогатинець, а в братство запишуся завтра.
— Що хочеш сказати?
— Фундушу прошу, щоб викупити друкарню Івана Москвитина. Темно у нас...
— О-о! — вигукнув єпископ, склавши долоні на грудях.— О-о...— повторив тихо.—
Благословен мій народ, коли про книги дбає простолюдин!
— Я вчився в острозькій школі, святий отче...
— Хвально... Хвально, сказав-бо Франціск Скорина:
«Не токмо для себе живемо на світі, а ще більше для служби божої і загального
добра». Ти зможеш бути провізором друкарні?
— Зможу, отче. Я знайомився з друкарською справою в Острозі.
— Се перст божий,— підвів угору палець єпископ.— Впору прийшов єси до мене. Ми
думали над цим уже давно. Напевно, дійшли до тебе чутки про єпископський намір
відкрити у Львові друкарню...
Я знову вчув у його словах зверхність, і мені стало дивно, чому владика
підкреслює свого перевагу наді мною, адже справа друкарні належатиме не йому і
не мені, а поспільству.
— Не доходили до мене такі чутки, святий отче.
— Дивно...— поморщився єпископ.— Сам дійшов до цієї мислі? Ми думали над цим
давно, тільки не знали, кому віддати під опіку се важливе діло. Бог послав мені
тебе в послушну допомогу...
— Ваше священство...
— Не квапся, сину мій, сказати слово, дай розуму своєму зважити його... Прийди
до мене завтра, я видам вексель на 1500 золотих, знаємо-бо, скільки править за
верстат Якубович. У тяжкі борги вліз покійний книгопечатник... А друкарі суть.
Син Москвитина Іван Друка-ревич знає сей куншт... Поставимо верстат у будинку,
що біля Успенської церкви — і про це ми вже подумали. А першим друкованим
листком буде наше послання до українського поспільства — складати пожертви, щоб
повернулися церкві кошти. Благословляю...
Єпископ осінив мене хрестовим знаменням, давши цим зрозуміти, що розмова
 
Наші Друзі: Новини Львова