Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 19 жовтня 2019 року

Манускрипт з вулиці Руської

Переглядів: 74882
Додано: 27.04.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
тримала мідний дзбан, і це ще дужче здивувало Абрекову: невже на Ринку перекрили
воду, але ж чому не послала слугу?
— Абрекова,— масно мовила Дорота,— будьте, пані, така гречна, потримайте в себе
цей... цю посудину... один або — найбільше — два дні...
Абрекова нічого не зрозуміла, вона навшпиньках підійшла до пані Дороти й
заглянула в дзбан.
— Гриби?!
— Ви знаєте, нині буде така ніч: всього можна сподіватися, та п'яна голота
напевно піде грабувати, а вас... вас хто зачепить?
— Ну, а гриби аж так в ціні підскочили, ласкава пані? — наївно спитала Абрекова.

— То зверху — гриби,— прошепотіла, довіряючись, пані Дорота,— А під ними —
персні, хрестики, ланцюжки... діадеми, браслети, завушниці... І все те золото,
золото...
— І ви не боїтесь давати його мені... не боїтеся, що я вкраду? — зблідла
Абрекова.
— Ви?! Як це — ви вкрадете? Та вас усі знають... Ваша бідолашна Гізя служила в
мене, і я нічого не можу сказати... Та й про Льонцю ніхто чогось такого не
говорить... Як можете на себе наговорювати, Абреко-о-ва! Ну, зрештою, ви б і не
посміли... Поставте там, на кухню, отак, так... ще трохи далі посуньте, о-о, між
ті найчорніші баняки...
Пані Дорота тихо зникла з кімнати, ніби її й не було. Абрекова підійшла до
плити, нагнулася і, не дихаючи, дивилася в дзбан. Гриби... Обережно всунула між
сухі опенькові голівки пальця і впеклася до холодного металу. Висмикнула палець
— золото! Позадкувала до вікна, і в цю мить перед її очима промайнули обличчя
Льонці й Гізі — щасливі обличчя щасливих дочок, і зникли, бо дуже міцно, аж до
болю стиснула повіки Абрекова.
Потім, заспокоєна, виглянула знову на вулицю: на Ринку догоряв вогонь, лунали в
надвечір'ї п'яні співи. Два пахолки з бардами — може, вже й інші — все ще стояли
біля її дверей. Один повернув голову, спитав:
— No, to со powie dzisiaj pani Abrekowa?[8] Дивилася мовчки на нього, довго
думала.
—То ся добром не скінчить,— сказала нарешті.


Розділ другий

АВ INITI0[9]

Славний майстер сідлярського куншта, молодий і в науках битий Юрій Рогатинець,
яко православний, зостав в цеху вигнаний, то о книгах почав пектися і друкарню
покійного Івана Москвитина викупив у лихваря, на що я теж пожертвував дві лепти
із свого вбожества.
З манускрипта[10]
Я—отакий собі Мацько аж з. двома прізвищами. Називають мене Лисим, бо чомусь на
моїй голові не виросло жодного волоска, а підписуюся Патерностер — так мене
назвали, коли я був ще хлопчиком і навчався письма у дячка при Богоявленській
церкві на Галицькому передмісті. Не знаю, чому дали мені латинську
прозиванку[11], я ж бо православний русин, але то таке: обізвуть ніби на жарт, а
чіпляється оте чуже ймення до людини, мов шевська смола до стільчика.
Мешкаю на Руській у наріжному будинку, вікна з моїх двох кімнат виходять на
вулицю Шкотську, а у дворі в мене — свій підвал. Коли магістрат дозволив русинам
торгувати вином і горілкою, я відкрив у тому підвалі невеличку пив'ярню. Слава
богу, вже сплатив борги, а коштували мені помешкання й підвал аж 1273 золотих,
до того ж 135 — рукавичного, то разом 1408 золотих. Це дуже багато: в мене росте
син і жінку маю (вона, правда, допомагає торгувати в корчмі, проте витрачаю на
неї щоденно не менше шести грошів), крім того, сплачую податки — чопове і шос,
то можете самі тепер зрозуміти, що працювати мені доводиться більше, ніж коневі.

І все одно дякую богу, що допоміг мені вирватися з того страшного передмістя.
Тут хоч і тісно — Руська вулиця в тринадцять ліктів завширшки,— та відколи я
отримав міське право (за міщанський юрамент заплатив 50 золотих), почуваю себе
більш-менш людиною. Ну а там... Мешкав я біля Песячого ринку навпроти
Гончарської вежі, і життя моє було собаче. До цеху тебе, неміщапина, а ще й
русина, не приймуть нізащо, партачеві не можна будь-коли продавати свій товар,
йти до панського фільварку — то вже чиста неволя, загородником на панських
грунтах не кожен може стати, а на вали, до доріг першими женуть передміщан.
Най славиться господь: спочатку вдалося найняти на Руській кімнатку з сіньми (за
сорок золотих річно!), а потім пішло легше. Я чоловік такий, що жодної роботи не
гиджуся — спочатку сміття з дворів вивозив, а коли припас кілька сотень золотих,
то вдалося їх позичити під процент. Спершу за вигоду брав від сотні по
п'ятнадцять грошів на тиждень, а тепер — і до золотого. Як у кого. Панночки — ті
ніколи не торгуються, коли їм припече. Скуповував теж сирове полотно у Винниках,
давав вибілювати селянам на Пасіку і перепродував — мав з аршина по вісімдесят
грошів прибутку. Ну, то зміг нарешті купити собі чверть кам'яниці й підвал. А
тепер зовсім стало легко жити. Недарма кажуть: бог за пожертву сторицею віддає.
Я дав на друкарню панові Юрієві Рогатинцеві один золотий і два гроші, а став
продавцем братських книг. За цю роботу платить мені братство по 120 золотих на
рік—гроші неабиякі.
Мені, Юрієві Рогатинцеві, було тоді двадцять п'ять літ. Першого дня різдва у
старій, ще перед пожежею, Успенській церкві трапилося таке, чого дотоді не знало
наше старе місто.
За казальницю вийшов наш плюгавенький, добрий попик — вчорашній дяк — і почав
проповідь.
— Дорогі мої дітоньки,— заглаголав він тоненьким голоском,— чи скажете мені, де
господь бог перебував, коли ще не було нічого? А мовчите, бо не знаєте. То щоб
мав де перебувати, бог сотворив собі небо і землю. На небі — ангелів з очима
соколовими, під небом — ворон, сорок, круків і горобців. На землі — свиней,
корів, ведмедів, котів, мишей та інших преутішних звірят. І побудував рай,
плотом обгородив, і насіяв там дубини, грабини, ріпп, редьки, моркви, пастернаку
га іншого хвасту. А Люцифер, найстарший ангел, з Михайлом покумався, їв з ним і
пив, та й каже: «Збудую собі другий рай». На се Михайло рече: «За такі слова
бути тобі чортом, а не попом, і їсти тобі гівно, а не проскуру...»
Хтось біля бабинця пирснув сміхом, а мені згадалися слова Івана з Вишні, мого
старшого острозького приятеля: «Хто дасть голові нашій воду, а очам джерело
сліз, щоб ми могли оплакувати упадок нашої віри і духа?»
А попич продовжував:
— Тоді бог зліпив Адама й питає його: «Треба тобі жони?» — «Так, господи,—
відповів Адам,— треба, бо не маю з ким спати». То сотворив бог Єву, а та яблуко
вкрала. І за ту кару пустив господь на нас орду татар, турків і ляхів
нечестивих, та й погризли вони в наших садах і петрівку, і спасівку. Одне лише
древо ще стоїть, дорогі мої дітоньки,— то церква наша православна, а якби і її
підгризли, то б усю нашу благовірну Русь чорт побрав, від чого най нас господь
боронить, амінь.
Прихожани зніяковіло переглядалися між собою; попик повернувся до престолу, а
потім вийшов із святими дарами. У цю мить до церкви увірвалися троє в чорних
сутанах — два каноніки і сам архієпископ Соліковський. Вони, штовхаючись, мов
ціпаки, пройшли поміж людьми до царських врат, архієпископ відсторонив попа,—
той, переляканий такою неймовірною наругою, опустив чашу, народ стояв німий,
отетерілий, безвольний,— і загорланив:
— Віднині проголошуємо прийняття всіма православними синагогами єдиного
апостольського грегоріанського календаря і закриваємо ваше поганське капище,поки
не складете присягу в тому. Що всi господнi празники святкуватимете в однi днi з
катаклицькою церквою. Спасайте душi, поки гнiв господва не впав на вашi голови.
Покаранi бо жиди, якi не визнали вчення Христового,— не мають нинi своїх
пророкiв. Вiдiбрав бог і в греків, а заодно і в русинів, мужів, глаголющих
істину, і не маєте ви тепер ані пам'яті, щоб запам'ятати «Отче наш», ані
проповідників своїх, ані розуму, щоб бачити своє спасіння. Боже, змилуйся над
ними, заблуканими вівцями, і наверни їх до свого стада!
Соліковський проймав нас ненависним поглядом, перемінював, немов медуза Горгона,
живих людей у камінь, дерево, глину, якою був наш праотець до того, поки бог
 
Наші Друзі: Новини Львова