Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 21 жовтня 2020 року

Манускрипт з вулиці Руської

Переглядів: 80602
Додано: 27.04.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
миші, у своїх тайниках, а для нас цієї ночі настане судна година...»
Кампіан краєм вуха слухав розмову, та ось те — «магістрат порожній, владці
поховалися» — завертілося, мов дзига, в мозку, він опустив паличку на землю,
підвівся — його осінила спасенна думка. Полишаючи нажебране, чимдуж помчав на
гору — до Тимка Пєньонжека.
Місто лихоманило. Не порушився спокій тільки в одному будинку Львова — в борделі
на Векслярській. Мешканкам цього утішного дому завжди були байдужими політичні
переміни, війни, напади, облоги; фахівниці найпервіснішого цеху займали особливе
місце в суспільстві — вони потрібні були завжди і всім не для помсти, грабунку,
крові, а для відпочинку й радості.
Дівиці зустріли вістку про мародерів радісними вигуками: якась же частка
награбованого золота таки перепаде їм з мародерських рук. Один лише постав перед
ними клопіт: як позбутися гнилозубого клієнта, котрий з учора на сьогодні поїв
їх цілу ніч, витрусив усі гроші, які мав, а з самого ранку лежить на підлозі
п'яний і без упину белендить:
— Курятка мої любесенькі, ну, котра першою прийде до мене, я ж заплатив, а ви
такі негречні... Ой, які ви гарні, ой, які ви любі!.. Паршиве кодло панське,
прийдіть подивіться, як мені добре! Я все життя був не там, де треба, тут було
моє місце, тут, тут!
Барон плескав долонями по долівці, з чорного рота стікала тягуча слина, він
водив масними очима по оголених стегнах повій, прицмокував, манив пальцем, а
підвестися не міг. Довкола нього стояли напівголі дівчата і, підпиті, реготали,
взявшись руками за боки, пальцями ніг лоскотали його поза вухами і в п'яти.
Барон намагався сісти, щоб спіймати хоч одну за ногу, і важко падав, повторюючи:

— Ах ви, курятка мої, чому я не був усе життя серед вас, тут моє місце... тут...
тут...
Коли до борделю дійшла звістка, що на Львів ідуть мародери, Барон уже спав.
Повії вмить вирішили, що їм робити з п'яним клієнтом: підсунули під нього мітли
і, взявшись по троє з обох боків, винесли Барона з будинку на задвір'я, куди
скидали сміття, й шпурнули його на купу.
Тоді Барон прокинувся і побачив у небі над веселкою кілька маленьких цяточок.
Вони падали вниз і більшали, набираючи форм людських постатей, потім побачив, що
ті постаті мають хвости й роги, і заціпенів зі страху. Чорти долетіли до
веселки, схопилися за неї лапами, розхитали, перекинули дугою вниз і гойдались
якийсь час на ній, приглядаючись до купи сміття, на якій лежав горілиць п'яний
Блазій.
І тут Антоха огорнув справжній жах: він аж тепер збагнув, що це злетілися чорти
по його душу, яку він запродав Антипкові тому багато літ.
Барон зібрав усі свої сили, схопився на ноги, сповз із купи, роздивляючись, де
вихід з цього задвір'я, i втім над головою почув свист і регіт. Він глянув угору
й побачив, як з веселки зіскакують чорти й летять прямо на нього. Закричав на
все горло і раптом замовк: волохата лапа заткнула йому ніс і рот, не стало чим
дихати; Антох почув іще, як на його спину впала ціла купа волохатих потвор, він
звалився під їх тягарем, упав лицем у смердючу твань і здох.
Лісовчики зайняли Краківське передмістя перед вечором. Ворота були замкнені на
всі замки, на Кушнірській і Бляхарській вежах, що височіли з обох боків
Краківської брами, стояли мовчазні й непорушні, мов статуї, озброєні вартові:
Єжи Мнішек і Вольф Шольц наказали охоронцям мурів не вступати в розмови з
напасниками й не застосовувати зброї до того часу, поки з Жовкви від гетьмана не
повернеться старостинський гінець з рескриптом. Староста й бургомістр не знали,
як повестися з вояками, котрі проливали кров за ойчизну — як з ворогами чи як з
героями. Для власної безпеки вони заховалися в архієпископському палаці:
резиденцію глави львівської католицької дієцезії не чіпали навіть татари.
Поручник Лісовський, щуплий, низькорослий і метушливий, підбіг до брами й
загримав шаблею в піхві по кованому залізу.
— Гей, ви, — гукнув до сторожі, — впускайте звиценжців, які для вас своїх голів
не шкодували! Чуєте, ви, там, на вежах?
У відповідь — мовчанка.
Кілька сотень мародерів, до яких прилучилися передміські збуйці й злодії, стояли
безладною юрбою в подертих кунтушах, свитах, тулупах, чоботах і постолах, деякі
— певне, нові, — й зовсім босі. Не всі ще встигли награбувати одягу, а може, й
не хотіли обтяжувати себе будь-чим: Лісовський обіцяв дати воякам найкращий
обладунок і харч з львівських багатих крамниць.
— Мовчите? — вимахував шаблею поручник. — То передайте вашому старості Мнішеку,
що ми згодні обминути Львів, якщо він віддасть нам те золото, яке він узяв у
самозванців. Жоден Дмитрій не заплатив нам жолду! Ви чуєте, перекажіть йому мої
слова, я жду до ранку. Коли не зробить цього, ми завтра самі візьмемо з міста
контрибуцію!
Перед світанком до шевської ятки, яку розчистив для себе під нічліг Лісовський,
увійшли два високі й кремезні парубійки. Вони хвилину придивлялися до поручника,
ніби дивувалися, що такий непоказний чоловічок зумів зібрати ось яку банду,
потім один з них мовив півголосом:
— Вставайте, поручнику!
Лісовський схопився з лежака, вмить вихопив з піхви шаблю й замахнувся на
велетнів.
— Генерал, вашмості, генерал! А ви, ви хто такі? Пройняті повагою до
безстрашного ватажка, парубки відступили, мирно склавши руки на грудях.
— Ми брати Бялоскурські.
— Ну і що з того? Кажіть, хто ви є! — гаркнув Лісовський.
Янко з Микольцьом здивовано переглянулися: поручник не знає братів
Бялоскурських. То буде знати!
— Пане генерале, — посміхнувся Янко, а Микольцьо показав оскал білих зубів, — ми
брати Бялоскурські і більше титулів нам не потрібно. Ми хочемо вам сказати, що
до міста ви самі не ввійдете ніколи, бо ж не посмієте рубати королівських
вояків, за це вам дадуть не жолд, а по шнурку. Але ж треба увійти, правда? І то
швидко, поки не наспів з Жовкви польний гетьман...
— А ми й хочемо його побачити, — перебив Лісовський. — Це ж він залишив нас у
Москві без хліба й грошей.
— І думаєте, Жолкевський дасть вам жолд? Спочатку він напише королеві, потім
король скличе сейм, а сейм ухвалить, що грошей у скарбниці нема. Не візьмете їх
і в Мнішека — той знає, де ховати. Але Львів багатий: суть вірменські купці,
жидівські лихварі, є русинська братська, каса! Що ви вдієте без Бялоскурських?
Обіцяйте взяти нас ротмістрами в своє військо, дайте нам людей і ми до сходу
сонця відчинимо Краківські ворота.
— Знаєте підземні ходи?
— Ні, ми знаємо людей, які мають ключі від бокових хвірток. Тільки не чіпайте
ратуші, Низького Замку, патриціанських домів, а тихенько, мов коти, обступайте в
темноті вірменський, русинський і єврейський квартали.
Вдосвіта вдарив Великий Кирило на дзвіниці Успенської церкви.
Юрій Рогатинець не спав усю ніч, сам вартував на останньому поверсі — там, де
колись просидів усю ніч, розмовляючи із стриноженим братським дзвоном. У
передвранішній імлі він помітив, як нагинці й тихо прокрадаються через ринковий
майдан тіні — десятки, сотні тіней, і зрозумів, що треба бити на сполох — може,
останній раз у житті будити із сну людей. Юрій почав розгойдувати велику чашу
незмірно важкого благовіста, сердечко хиталося, а до креші не діставало, минали
дорогі секунди, хвилини, допомогти нікому, дзвін мовчав. Тоді Рогатинець
вхопився за сердечко, повис на ньому і, відштовхуючись від стіни ногою, досягнув
разом з сердечком креші, потім ще і ще раз; в'яли руки, він тримався з останніх
сил, відштовхувався і бив, відштовхувався і бив — місто прокинулося в тривозі.
Почули цей дзвін і прокажені на Калічій горі. Кампіан не спав. Він звечора
помився, нагострив ножа й підтяв бороду, тепер підвівся з прічі і сказав:
— Пора. Пора, панове!
Прокажені будилися, в халупці, критій очеретом, нудко запахло гноєм і мершею,
хворі чухалися, роздирали гнояки; Кампіан, в якого гудзи на тілі ще не
провалилися і не виділяли поки що власного смороду, скривився, заткав пальцями
носа і повторив гугняво:
— Пора.
Останнім піднявся старий бургомістр колонії Тимко Пєньонжек — він був весь у
струпах, а через те найбільш поважаний — і рік:
— Нема вже в мене сили. Якщо ти, Павле, зробиш те, що задумав, будеш
 
Наші Друзі: Новини Львова