Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 15 жовтня 2019 року

Манускрипт з вулиці Руської

Переглядів: 74839
Додано: 27.04.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
боротьбу з некатоликами, слова і книги у цей мент перестали бути зброєю.
Рогатинець сидів за столом поруч з Красовським і Борецьким, весь зціплений,
стиснутий; перед його очима — поблизу закривавленої плахи пробуджений натовп
співав воскресну пісню, вістуючи про свою готовність до битви, тисячі мужів і їх
коханих стояли на утоптаному грунті й ждали клича, а його нема, нема вождя, ще
не дозріла нова епоха до цієї напруги, щоб видати мужа, який рішучим жестом
правиці показав би народові, куди йти...
«Ми ще тільки бажаємо, а не вміємо взяти, ми ще просимо, а не дістаємо, з наших
джерел іще струмує вода, в якій солод пробудження змішаний з гіркотою
нерішучості, хто підтримає мене, коли я скажу... Що скажу? Досі я говорив: не
втікайте від життя, входьте в нього, воно ваше і ваше місто, станьте якщо не
господарями в ньому, то хоч поденниками, але зараз ці слова марні: ми відкинуті
за лінію того життя, яке є у Львові, ми протиставлені йому... Вишенський
напучував: вийміть із своєї душі золото. А те золото треба ще пропустити через
горнило, очистити у вогні. Хто поведе люд крізь вогонь? Ми радимося, думаємо, а
народ зневірюється, очікуючи, шукає виходу не там, де слід, — сотні обдурених
Грет вирушають у свій похід до Єрусалима, блукають у замкнутому колі, падають і
гинуть безслідно. Хто мене підтримає, коли я скажу, що настав час, що наше горе
накопичило в нас самих безмірне багатство готовності, хто відгукнеться на мій
клич:
— Встаньте, піднесіться духом! Ми не переможені, ми ще й не воювали, війна
тільки починається!
Рогатинець сказав це вголос. Він бачив, як спалахнули в братчиків очі, але
тільки на мить — і пригасли. Клич був звучний, та нічого, крім хвилевої
бадьорості, людям не давав, і вони знову поникли — на слово не обіпрешся.
Юрій опустив очі. Його погляд вловив у гурті гірко усміхнений вираз обличчя
Лисого Мацька; Лисий Мацько прийшов сюди з темряви скупості, лихварства, обману
й жадоби, пізнав інший світ духу, а тепер йому — прозрілому, очищеному й
обдуреному — треба вертатися назад до старого, і він це зробить, а певно, не
хоче, став-бо вже іншим. Мацько з докірливою посмішкою дивився на Рогатинця,
котрий вів його й багато таких, як він, довгим дном прірви і підвів до
прямовисної скелі, якої ніхто не в силі нині подолати.
Юрій зніяковіло опустив очі, а тоді почув позаду себе голос:
— Так, ми тільки починаємо війну, пане Красовський, а ви глаголите, що вже
програли.
Сказав ці слова син Мацька — молодий дидаскал греки й латини, чорновусий юнак
Роман Патерностер.
Рогатинець схопився: все життя ждав цього голосу, і нарешті в той момент, коли
безнадія обплутала душу, він прорізався, пролунав! «Ніщо не пропадає! — мало не
скрикнув Рогатинець. — Народилися переємники, виросли!»
Роман вийшов уперед — ін був молодий, впевнений, дужий і сказав:
— Витягніть свої ноги з трясовини! Умийте свої душі під чистим дощем, висушіть
багно зневіри на сонці і гляньте довкола, гляньте вище свого зросту! Не маємо на
кого опертися? Та чи ж то ми глухі й сліпі? Козаки взяли Варну й Перекоп. Узяли
Ізмаїл і Килію. Це неміч? Козаки умоцнили військо Жолкевського — чия це сила, не
наша? А воює нині проти православного світу під Москвою... То хіба не знайдуться
витязі, які повернуть козацькі списи проти ворога, котрий біснується нині на
плацу біля королівської лазні? А за ними стане сила російська... Хто ті витязі,
де вони? Серед нас! Духом нашим породжені, працею нашою вирощені, їх ми на наш
кривавий гріш озброїмо з ніг до голови!
Рогатинець побачив, і уздрів це Роман: Лисий Мацько, зачувши про гроші,
позадкував, тихенько висунувся з тісноти до дверей. «Стара скнара, не вирветься
він ніколи із своєї проклятої скупості», — подумав Роман. «Ось тобі і весь
Мацько», — зітхнув Рогатинець.
Затяжіла мовчанка в братській ізбі, засовався Красовський, мовив урешті:
— І все-таки це слова, отроче...
— Старі ви стали, батьку, — різко відказав Роман. — Молитвами почали свій дух
кормити, не відаючи того, що не монахи, не попи і не владики, а тільки таїнство
віри нашої в силу народну врятують нас. Дайте вести люд тим, хто увірував. Вони
нічого не пошкодують для прийдешньої волі: дітей, життя, здоров'я, грошей. Так,
грошей — на книги і зброю!
Заворушились братчики, загомоніли, бадьорий гамір сповнив ізбу, підвівся
Рогатинець.
— Сходку починаємо, — сказав. — Екстраординарну! У цю хвилину увійшов Мацько.
Він важко дихав, витирав долонею спітнілу лисину, був збентежений, зляканий, із
страхом чн то жалем поглядав на людей, стояв біля дверей, тупцювався на місці,
на нього здивовано дивилися братчики, вщухав гамір — що могло скоїтися?
Врешті Мацько відштовхнувся від одвірка і пішов розмашистим кроком до столу, на
нього пильно дивився син, не розуміючи батькової поведінки; Юрій подався усім
тілом вперед.
— Що з тобою, Мацьку?
Корчмар тремтячими руками розстебнув каптан, витягнув з-під поли важкий, набитий
мішечок і вистогнав:
— Тут уся моя правда й неправда. Беріть[61]...
Розі приснився погром єврейського кварталу. У короткому сні повторилося все те,
що тривало тоді весь довгий вечір.
Ошалілий натовп ревних католиків з жакамн попереду рушив від королівської лазні
на Бляхарську. Били киями по віконних рамах, дзвеніло скло, в кімнати летіло
каміння, вереск знявся над гетто, погромники вривалися в доми, викидали на
вулиці подушки й перини, розпорювали їх палашами, ламали меблі, розбивали посуд,
пір'я, мов сніг, летіло з вітром на синагогу.
— Нахмане, Нахмане! — закричала Роза й прокинулася.
— Ша, Розо, — почула голос чоловіка. — Все добре... Спи.
Достоту — як тоді...
Перед вечором Роза вийшла з дому. Заспокоєна, сповнена гідності, вона ішла
головною вулицею кварталу, її ніг чіплялися брудні діти й скиглили:
— Guldene Rojse, дай хліба! Guldene Rojse...
Не оглядалася. Проходячи повз синагогу, побачила на східках стару, осліплу вже
жебрачку Хайку. Зупинилася, кинула їй срібну монету.
— Це від Рози, Хайко, — сказала. — Лише ми з тобою в цьому вертепі справжні
дочки Сіона.

Розділ дванадцятий

СІДЛО І САГАЙДАК

Благородна людина не народжується з великою душею, вона стає благородною ділами
своїми.
Ф. Петрарка
Абрекова опустила Юрійову руку й прошепотіла:
— О, скажіть, скажіть мені, люди добрі, де моя Гізя?.. Вона вже не дивилася на
Рогатинця; лінії правої долоні братського сеньйора свідчили про його власну
нефортунність, він був такий же нещасний, як і вона, зрівнявся з нею в горі,
тому не мала більше до нього жалю, але й надію втратила, що Юрій зможе колись
віднайти Гізю. Рогатинець все ще стояв. Він ніколи не вірив у провидність
хіромантії, та нині спокусила його забобонна надія — є ж бо десь Гізя, сам бачив
її чотири роки тому на страті Дратви, невже привиділося? А потім увижалася йому
всюди — певне, живе і думає про нього; Юрій стояв, ніби чогось іще сподівався;
осклілі від безнадії очі Абрекової не говорили більш нічого, і він подивувався
собі самому, що піддався марній спокусі. Погляд Абрекової був звернений до себе
самої, в ньому тьмяніла приреченість; у душі Рогатинця ворухнувся докір за
кривду старої і стих: власна кривда була нелегшою. В цю мить він утратив решту
сподівань, що знайде Гізю, і з жалем відчув, як на місце терпкої туги вселяється
в ньому чуже, не знане досі почуття спокою. Юрій зрозумів: прийшла до нього
старість.
І спокій у всьому? Може, й так... Він зробив, що вмів, а більше — не може.
Віддав усе своє життя на олтар просвіти і не шкодує ні за чим. А вище піднятися
не зумів. Благо, що хоч усвідомив неминучість кривавої битви за волю й віру, що
чекає її, що впевнився: знайдуться серед молодих мужі, які довершать справу
братчиків із шаблями в руках. Мусить це статися. Іван Борецький виховав Романа
Патерностера, Роман виховує Марка.
 
Наші Друзі: Новини Львова