Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 16 вересня 2019 року

Манускрипт з вулиці Руської

Переглядів: 74638
Додано: 27.04.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Між Львовом і Винниками — гора, поросла густим лісом, а на вершині з-поміж сосон
прозирає сіра голова Чортової скелі, і здається жінці, що теплий вітер доносить
звідти густий запах материнки.
Із-за гори, з міста, долинає приглушений людський рев, чутно постріли;
спокійного обличчя жінки торкається тривога, вона, згинаючись у низьких дверях,
виходить з хати і хистка, мов коноплина, довго стоїть на подвір'ї, вдивляючись у
бік Личакова, звідки повинен надійти нині—бо ж неділя — її Марко-школяр. Жура
щораз густішою тінню лягає на лице, та враз воно прояснюється — чутно дрібний і
лункий тупіт на горбі, жінка впізнає: ніхто так твердо й густо не біжить по
землі, тільки її син.
— Марку!
— Я, мамо! — У хлопчика розхристане русяве волосся, сірі очі іскряться, в нього
знову якась радість, — боже, скільки радості у тих дітей. — А ви чого такі?..
Там стріляли не по-справжньому, а тільки так, для забави. Такий замок горів! А
за жовнірів переодягли простих, як нас у школі для різдвяної вистави... Мамо, а
завтра в нас остання молитва, ректор сказав, і я вже буду дома ціле літо.
— Поможеш мені на гуральні, я така недужа...
— Поможу! Але мамо... я вам ще не казав. Ми як тоді билися з єзуїтами... Та ви
не бійтеся, ми вічно б'ємося... То один з них не бився, я підскочив до нього, а
він як не крикне по-нашому: «Не підступай, бо вб'ю!» А я кажу: «То якого ти
дідька тут, коли єси русин?» Він відвернув голову, а потім наздогнав мене і
мовить: «Я з Одеська, мій тато в старости служить, а я маю дикого коня». А потім
ми потоваришували з Зіновієм, тільки йому не дозволяють до нас ходити, то ми
потаємно. Я нині бачив його, він ішов з новіціями до колегії, я підбіг до нього,
а він шепнув: «Поїдемо завтра до Одеська, тато бричкою за мною приїде». Мамо, я
вам усеньке літо буду помагати, лише пустіть мене поглянути на дикого коня.
— Як ти торохтиш, Марку... І що там ти ще бачив, у городі?
— Таж кажу, замок з дощок горів... А спочатку здавався справжнім. І жовніри
воювали, ніби в полі. Але то все забава... А потім пана Рогатинця, провізора
нашої школи, бачив. Він стояв біля вікна Абрекової, розмовляв із старою...
— О боже, — прошепотіла жінка і зімкнула очі. — І про що?
— А я не слухав, стояв на другому боці вулиці... Та Абрекова завжди у вікні
сидить, вона, кажуть, відьма — ворожить, нашіптує...
— Не вір тому, Марку... Нема відьом на Руській... А він, пан Рогатинець, який?
— А ви вже колись питали... Сивий, суворий, але ми його не боїмося. Він живе у
шкільному будинку, одного разу завів нас із Зіновієм у свою кімнату, і таке
сідло нам красне показав, і сагайдак, а Зіновій як скрикне: «Воно б моєму коневі
пасувало!» Нічого не відказав на те пан провізор, лишень спохмурнів... А нині
побачив мене і каже: «А чого ви з Зіновієм не заходите?» І пішов собі...
— Він добрий чоловік...
— Звідки ви знаєте?
— Мусить бути добрим, коли науку вам дає.
— Ну, мамо, то ви мене пустите з Зіновієм в Олесько? Він завтра вранці вільний,
їхній ректор спудеїв відправляє, а його аж у обід. Після сніданку чекатиме на
мене біля нашої школи. Мамо...
— Пущу, синку, пущу. Тобі ж треба подивитися на вільного коня. Аякже...
... — Не сходиться лінія серця з лінією натуральною, пане Юрію, — похитала
головою Абрекова. — Не світить вам любов, не віднайдете її... — Вона притулилася
лицем до підвіконня і прошепотіла ледь чутно: — О, скажіть мені, люди добрі, де
моя Гізя?

Розділ восьмий

СКОРБНА П'ЯТНИЦЯ

Кгди ж зась русинські посполиті супроти костьолу стали, а не мали свого
казнодія, подався старий Іван Красовськнй на Афон і ревно благав мніха Йвана,
аби не замикався в пустині, потребно ж бо йому стати в ряди братів своїх, которі
суть загрожені від поляків і від русинських відступників. І прибув мніх Іван
року божого 1605-го і в мене був, купив п'ять Псалтирів, а я, уздрівши його,
зрозумів много такого, чого не розумів до-толе, і вигнав лотрів з корчми, які,
бувши мудрими на злое, не знали іще істини, щоб розуміти добро.
З манускрипта
Шевця Пилипа Дратву колись знали у Львові всї, а нині тільки дехто. Він продавав
на Ринку цвяхи, смолу, шевські ножі та інше причандалля, і мало хто пізнавав у
ньому колишнього сеньйора цеху, славного майстра, який робив найкращі сап'янці,
і якби мав сто рук, то був би взув, напевно, ціле місто. Знав його добре лише
Лисий Мацько: Пилип у всі неділі й свята заходив до його пивниці, сідав за
столик у темному кутку, однак ніколи не пив, ні з ким не розмовляв і все думав,
думав. А про що — те нікого не обходило, він залишав на столі гроша за посидне,
і Мацько був з того вдоволений, хоча й задумувався інколи: чого приходить Дратва
до корчми, коли й кухля ніколи до губ не піднесе, і їсти не замовить.
У великодну ж неділю він дав про себе гучно знати, а
двома роками пізніше так прославився на весь Львів, що шевці про нього навіть
пісні склали.
А почалося все з того, що цієї ж таки провесни потрапила Дратві до рук книжечка
«Гармонія», — польською мовою написана, а він, яко чоловік письменний, почав її
читати, не глянувши, хто написав, і, дійшовши до слів: «...противники унії — не
духовні особи, а ремесний люд, которий, покинувши дратву й шило і привласнивши
собі уряд пастирський, письмо боже шельмують, справжніх пастирів соромотять», —
вельми обурився, тоді ж подивився на обкладинку і геть отетерів: автором книжки
був Іпатій Потій. Мало того, що цього русина-відступника проклинали всі
православні й Дратва — теж, додалася в цю мить до посполитої ненависті ще й своя
особиста: поганцю, нас же примусили покинути дратву й шило, а ти іще й ганьбиш,
і плюгавиш мене — майстра, до якого колись, будучи берестейським каштеляном,
слугу присилав з просьбою пошити для «свого» пана сап'янові чоботи руського крою
з витяжними халявами.
Тож сидів Пилип Дратва на Ринку за скринькою, з шевським крамом, думав про оту
погану книжицю і додумався до такого, що аж самому моторошно стало: хто більше
винен у русинській біді — польські пани чи таки свої?
І ось у цей мент з подвір'я архієпископської резиденції вихопилися коні,
запряжені у фаетон, у фаетоні — цибатий священик у чорній сутані, і хтось сказав
до Пилипа:
— Он як жене, занюхав, що Балабан помирає...
— Хто — занюхав? — запитав Дратва у сусіда.
— А ти не чув? Новий митрополит київський, Потій, приїхав на єпископство наше
уніата ставити.
Пилип мерщій замкнув скриньку, побіг на Руську і, мов оглашенннй, бігав з двора
у двір, волаючи:
— На Юрську гору! На Юрську гору! Церкву рятувати!
...Високий довгобразий Іпатій Потій зігнувся дугою над ложем, на якому під
сніжно-білою периною згасав львівський владика і екзарх Гедеон Балабан. Тяжкі
корчі в животі вже більше тижня зводили його тіло, лікарі були безпорадними,
хвороба висмоктала колись рум'яне, мов у м'ясника, обличчя, і тепер воно,
худеньке й вутле, визирало з-під перини, геть закрите сивою густою бородою, і
тільки очі, вперті й великі, не змінилися. Гедеон мав ще ясний розум, він
передумував усі свої діла і вчинки, важив їх на шальках совісті — покоробленої,
скрученої, перетертої, але ще не зовсім утраченої, і відчував, що вона мовби
очищається від накипу злості, заздрості, честолюбства, стає тією первісною, з
якою він колись, сповнений благочестивих і для України потрібних намірів, займав
єпископський престол на святоюрській горі.
Візит Потія вельми здивував його й насторожив. Він ще не знав, що з ласки Петра
Скарги Іпатій призначений київським митрополитом, і цей, їдучи з
Володимира-Волинського до матері городів руських, завернув до Львова,
довідавшись про хворобу Балабана. Не знав, але й нічого доброго від Потія не
чекав, тому наставився не згоджуватися на жодні його намовляння: єпископ перед
обличчям смерті не бажав наново засмічувати своє сумління плодами нечестивих
спокус.
Потій стояв біля узголів'я і, молитовне склавши руки, півголосом вимовляв
п'ятдесятий псалом за здравіє єпископа, не виминаючи при тому погляду Балабана,
в якому тяжіли задавнена злість на підступного собрата і нинішня погорда до
 
Наші Друзі: Новини Львова