Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 16 вересня 2019 року

Манускрипт з вулиці Руської

Переглядів: 74640
Додано: 27.04.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
знайшли, — вимазану в дьоготь вивели б ганебно процесією за межу міста.
Кожного дня він готовий був до цього, і у невтішному смутку радів іноді, що Гізі
нема — йому ще, може б, і простили, їй — ніколи.
Гізі не знайшов ніде, а сам чекав: ось покличуть його на сходку й спитають: ти
прелюбодіяв? Відректись — як відректись від власної душі? Признатись — як
признатись, що він, поважний громадянин міста, голова братства, просвітитель,
охоронець моралі, звів дочку бідної Абрекової, і вона пропала, а може, з горя
покінчила з собою?
Виростала школа, церква, знову обрали його сеньйором братства, писав книгу проти
уніатів, сивів і ждав розплати. Бо що кому до того, що з Гретою він не живе,
кого переконає, що якби не Гізя, то в ту ніч, коли Бялоскурські били вікна в
братському будинку, він знайшов би собі смерть, бо безнадія — страшне й темне
почуття. Воно триває одну мить, але ж для смерті більше не потрібно; тоді, коли
все, чим жив і в що вірив, разом пропадає — як тоді ніхто не подасть тобі руки,
щоб провести по кладці над прірвою, канеш безслідно. А Гізя взяла за руку
людську тінь, яка ще сьогодні вранці була сильним мужем, — чи то ждала цієї
миті, чи любов їй підказала, що саме в цю хвилину вона йому потрібна, — і
обережно провела над урвищем і на тому березі вдихнула в тінь своє кохання і
дала тій людській тіні в сто крат більше сили й віри, ніж було досі... Хто це
зрозуміє? А нині розплата підповзла?
Він пішов тоді за нею, бо нікуди йому було йти. Вона полишала за собою вузьку й
тверду стежку, ту стежку міцно й туго витоптували її стрункі ноги, він ішов по
ній, наче справді над проваллям, що зіяло з обох боків; не існували для нього ні
люди, ні місто, тільки порожнеча глухо стугонів в грудях, а вона іноді
оглядалася, її очі були сповнені не бажанням, не пристрастю, не хтивістю —
тільки добром, і він відчував, як це добро вливалося в нього; він ставав важчим,
дужчим і вже впевненіше ступав стежкою, втоптаною її ногами, — Гізин погляд
кожного разу додавав йому рівноваги. Вони вийшли за місто, йшли попід схилами
горбів, густо засаджених виноградом, місто вже було далеко позаду, минули
розкиданий унизу панський фільварок на Знесінню, і заховав їх густий ліс.
«Я кохаю вас, пане Юрку, — сказала вона, йдучи поруч, не зупиняючись, не шукаючи
його рук, і було йому від цього добре, хоч не знав, чому й за віщо любить його
ця дівчина; Юрій дивився на неї і мовчав, тільки погладив її по довгому
кучерявому волоссі й від дотику до нього заспокоївся зовсім. — Я — Гізя, —
підвела вона на Юрка очі, наче злякавшись, що він не знає, з ким іде, — дочка
Абрекової. Я змалку люблю вас, бо ви — для мене. Усе у вас — для мене, а ви того
й. не знаєте...»
«Але чому?» — спитав він тихо.
І вона у відповідь думала вголос, йдучи поруч з Рогатинцем сивим буковим лісом:
«Я вперше побачила вас, Юрку, коли була ще підлітком. Ви ходили щодня Руською до
братства, такий заглиблений у себе, поважний, мудрий... Нікого рівного вам у
нашому великому місті не було, а я й не роздивлялась, усіх побачити не могла, та
знала — нема... Ні в. кого не могло бути такого проникливого погляду сірих очей,
а в них — доброта й розум; ваше чорне, мов крукове крило, волосся побила перша
вкрадлива сивина, і нікому вона не могла так пасувати, як вам... Ви стояли на
колінах у Трьохсвятительській каплиці перед іконостасом, і я бачила по вашому
обличчі — молитва ваша була не такою, як у всіх. Якими словами і за кого ви
молилися? Людськими, звичайними і — за мене, за бідну Гізю, доньку перекупки
Абрекової, за маленьку Льонцю, за пияка Пися. П'яного Пися, який усе життя
мовчить, мов безсловесна твар, бо ж бидлом він і є — німим, безправним; що може
нещасний Письо сказати, що йому те слово допоможе, вино лише для нього розрада,
як для вівці сіль... За мене ви молилися, за покоївку пані Лоренцовичевої, а в
тієї пані на стінах образи світових малярів, у шафі — книги, в душі ж чорна
темінь пожадливості й фальшивої віри в Ісуса... За мою дитину, яка не буде
рости, як я, у темряві, бо ви дали нам, русинам, світло науки. Я чула вашу
молитву, розуміла, і коли ви підіймалися з колін і йшли до виходу, я, не
усвідомлюючи, що роблю, вставала і йшла за вами, а ви не бачили й не знали
цього...»
«Чому ти вмовкла? — Юрко діткнувся долонею до Гізиного ліктя. Йому не похвала
була потрібна, а ствердження своєї потрібності на світі: устами Гізі говорив той
люд, якому він захотів дати зір і голос, а нині здалось йому, що цього зробити
не зможе, — Говори, Гізю...»
«Ви не знали, а я любила вас, як люблять повітря, сонце, хліб, дощ, грозу — те,
чого нічим не заміниш, не розлюбиш, не перелюбиш. Мені було страшно за вас: ось
спіткнетеся, впадете на брук, баскі коні, запряжені в бричку, затратують вас;
або з риштування впаде цегла, камінь, і вас уб'є, і я... і ми залишимось без
вас, мов сироти... Боже, чого я тільки не придумувала, бо ще ж була підлітком,
щоб відчути себе вашим захисником, вашою доброю долею... А роки йшли, і я почала
розуміти, що інші лиха чигають на вас — не коні, не камінь, а злі люди, проти
яких ви пішли, щоб заступитися за мене, беззахисну Гізю. Я хотіла, щоб ви
покохали мене, бо без тії любові ви зникли б колись з мого світу і — я боялась —
пропали б. Пропали б у той мент, коли моє добро перестало б слідкувати за вами,
мов вірний пес. Я ж не для себе вас полюбила — для Абрекової, для Пися, для
сотень таких, як вони, для Гізиної дитини, і тому носила зілля материнки за
пазухою, а збирала її на вершечку Чортової скали — бачите, крізь ліс вона
видніє, ми йдемо туди... Я зривала у вербну неділю пахучі жовті базьки ліщини,
м'яла їх і замішувала в хліб, а потім той хліб відносила Мацькові в надії, що ви
зайдете до корчми на обід чи на вечерю і з'їсте його. Шукала до сходу сонця
чебрецю на сокільницьких лугах і купалася в його виварі, а в місячні ночі ходила
до млина на Полтву і ставала одягнена під потоки... Ви мене і в обличчя не
знали, а я все одно була щаслива своїм коханням. А нині побачила, що вам дуже
важко і зважилась...»
«Дуже важко, Гізю...»
У лісі зсутеніло, хоч був ще день, а вони йшли під гору навмання, полишивши
втоптані стежки; темно-зелений сутінок пах лопухами, рястом і торічним прілим
листям. Гізя йшла попереду, постать її то ховалася поза буковими сірими
стовбурами, то виринала, вона квапилася, і Юркові здавалося, що дівчина хоче
втекти від нього; вона схожа була тепер на лісове видмо, він наздогнав її,
схопив за руку, повернув до себе. її сумовите обличчя перший раз проясніло, але
усмішка вмить згасла на устах і засвітилася добротою з очей, сказала:
«Ходімо ще трохи».
І коли на гребені гори, над верхів'ям сосон засірів величезний камінь з
химерними головами, з-за якого прозирало призахідне небо, вона зупинилася,
повернулася до Юрка обличчям і так стояла опустивши руки — застигла в чеканні.
Він легко діткнувся губами до її білої довгої шиї і відчув, як тече по
ніжно-синіх жилах її кров; легко, наче боявся, що видмо розпливеться, розтане в
його руках, узяв долонями її за плечі, а вона ще раз сказала:
«Я кохаю вас. А більш нічого...»
«А чого іще треба, — вимовив Юрко, — чого іще треба?»
«Жити вам треба. Для мене... Для нас...»
«Я буду жити... Тепер буду».
Тихо захрустіло й подалося торішнє листя під лісовою травою, дівчина була легка,
немов очеретина, і він поніс її, поніс і не дійшов до каменя. З його грудей
добулося слово, дивне у своєму солодко-терпкому звучанні — його він вимовляв уже
не раз, але досі не знав, що те слово має вагу, плоть, дихання і що не похіть, а
сильне, мов смерть, почуття, назване тим словом, е тою великоюі радістю, яка дає
життя.
«Цілуйте мене, Юрку, цілуйте, — шепотіла Гізя. — Мене ще ніхто не цілував і ви
не будете. Цілуйте мене всю ніч, на все моє життя, бо більш ніхто ніколи мене не
поцілує».
«Що ти говориш, Гiзю, я люблю тебе».
«Тихо, тихо... Ви вернетесь до своїх братів, щоб жити для мене, для моєї
дитини... Вона буде така гарна, як наш поцілунок, а я житиму для вас. А коли
розсвіне, не шукайте мене. І дужим будьте, бо ваших рук і розуму потребуватиме
зачатий нині рід. Тут і там — у місті, у весях, по всій нашій землі починається
нині новий рід. З дідівською силою, з батьківським просвітком...»
«Ти будеш зі мною жити...»
«Якби то... Хто нам дозволить разом жити? Нас уб'ють, нам душі повбивають. Не
можна, Юрку... Але віднині вам ніколи не буде ні страшно, ні важко, я завжди
буду біля вас».
Вони верталися, поєднані й тихі, коли почало світати. Ще трохи — і розлучаться,
 
Наші Друзі: Новини Львова