Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 16 вересня 2019 року

Манускрипт з вулиці Руської

Переглядів: 74639
Додано: 27.04.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
прислані на тоє, аби унію прийняти. Папеж тому рад бивши барзо, отослав їх до
короля по привілеї.
А повідають такожде, тілько їм можна вірити альбо й ні, як тое ся відбувало в
Римі.
Мовлять, що київський митрополит аж у хворість упав по тому, як оттиснув печать
і підпис свій поставив на тій супліці, що нею берестейський і луцький владики
продавалися папежові, бо душею він за православіє істинно стояв, тілько
витримати не міг патріарших поборів, которими патріарх Єремія купував собі
пастирський жезл у турського царя. Я сам, бо єсьм справедливий православний
русин, не якийсь там кламця на кшталт Блазія, мусив дати півтора золотих
патріаршого побору, а за такі пенязі можна купити три з половиною гарнці
найлучшої мальвазії. То сказав Рогоза: «Ми в нього, патріарха, такії овци,
которих тільки доять і стрижуть, а не кормлять». А владики тое підхопили,
підлили оливи до лампади: «І як же то так, що якійсь сходці торгашів, пекарів,
сідельників, не смислящих у богословських ділах, дають право пересуджувати суди,
установлені церковною владою, то лучше вже піддатися римському папі».
Як на мене, то вельми глупі і святому письму супротивні тії єпископські
постулати, єж бо апостоли Ісусові такожде не були архієреями, а простими
рибалками і теслями, але ж, як мовлять посполиті люди,— сова коли з'яструбіє, то
вище літає, ніжли сокіл.
І зело погано іще вчинив патріарх, що не хтів цілковито довіритися прирожоному
духовному лицю Рогозі, а настановив своїм екзархом[36] луцького єпископа
Терлецького, оного же знали у всій єпархії яко грабіжника, гвалтовника й убивцю.
Той же скомпонувався з берестейським шахраєм, прости м'я господи, бо хто ж такий
Іпатій Потій? Русинський пан, який давно совратився в католицтво, а потім
притворно знову православним назвався і в ченці постригся, аби паству облукати і
унію сотворити.
І тії двуликії владики, не дождавшись одповіді нашого справедливого Балабана,
которого бог урозумив до братчиків навернутися, в септемврії 1595 року
депутували себе до Рима з двома листами Петра Скарги: еден до папи Климента
VIII, а другий до генерала єзуїтське го ордену Аквавіви.
Я міг би цього й не знати, але Юрій Рогатинець, якого братство скинуло з
сеньйора за якусь немаловажну причину (чей не задарма сидів добу у вежі і безмін
воску, которий коштує цілих три золотих, на братський стіл поклав), але яко мужа
вченого на Берестейський собор послано, аби книжицю проти відступників написав,
ото пан Юрко, котрий з причини безжонства ходить до мене обідати, а за обідом і
вином стає звичайним, як ми всі, все, що чув, мені — довіреному продавцеві
братських книг розповів[37].
У грудні єпископів увели в залу Константина у Ватікані. Папа в білому вбранні,
пурпуровому наплічнику й камаурі[38] возсідав на золотому троні під балдахіном в
оточенні кардиналів.
Церемоніймейстер подав прохачам знак, вони впали. на коліна і, мов пси, лизали
папі ноги, а Потій, не встаючи, тільки підвівши голову, подав святійшому акт
унії. Папський секретар прочитав декларацію, потім — наперед складену відповідь
папи, а владики весь час стояли на колінах. За тим їх привели до присяги, і ті
присягали, поклавши руки на євангеліє, а опісля знову цілували папі ноги. Тоді
великий Інквізитор розгрішив єпископів від гріхів схизми і дав їм право
розгрішувати всіх, хто приступив до унії — на Україні і в Московії.
Бог буком не б'є. Козацький отаман Наливайко напав на Луцьк, зайняв його,
розгромив маєток відступника Терлецького, сторожу вибив до ноги і забрав
пергаментні документи з підписами духовних і світських осіб, які потаємно
погодилися на унію. Ті документи він передав своєму братові Дем'янові,
сповідникові князя Острозького, той віддав князеві, і аж тоді стало відомо
поспільству про зраду Рогози.
Терлецький застав дома таку руїну, що отой напад катедральних жаків і братів
Бялоскурських на русинський квартал у Львові виглядав супроти наливайків-ського
погрому дитячою забавкою. У мене, приміром. було побито всього п'ять пугарів,
випито й розлито три гарнці вина, і все це обійшлося мені в два золоті і
двадцять сім грошів. А синок мій. хвалити бога, здоровий і хоч має шрам на чолі
— вчиться добре. Наливайко ж, вічна тепер йому пам'ять, відплатив за нас
сторицею.
...Ще не стемніло, як до корчми Лисого Мацька ввалилися два незнайомі гевали,
плечисті, з довгими руками. Корчмар відразу збагнув, що то за птиці, вибіг із-за
шинквасу з простягнутими руками, наче він міг заступити собою ляду, заставлену
пугарями й суліями з вином та горілкою; один, вищий на зріст велетень, штовхнув
Мацька в груди й гаркнув:
— Схизмат?
Мацькова жінка, яка давно звикла до непоштивих клієнтів, вийшла з комірки, де
завжди сиділа напоготові,— часто находить стільки пияків, що Мацько сам не може
дати ради,— й буркнула:
— А ми не знаємо, що це таке.
— І ми не знаємо,— підходив гевал до ляди,— а он там, на розі, висить листок, в
якому мовиться, що треба бити схизматів. То шукаємо, де вони...— Він узяв пугар,
постукав ним по ляді й спитав тихо:— Чому порожній?
Мацько, бачачи, що з цими гістьми заходити собі не варто, кинувся наливати вина,
і поки він допав сулію й тремтячими руками перехиляв її над посудою, велетень
брав один за одним порожні пугарі й кидав ними в стіну, поки не натрапив рукою
на повний; тоді подав повний пугар товаришеві, який стояв мовчки з оскаленими
білими зубами, потім узяв собі й сказав:
— Ми ще не були у вас, пане Мацьку, то будьмо знайомі: я — Бялоскурський, Янко,
а це мій брат Микольцьо.
Жінка аж присіла за лядою, а Мацькові руки ще більше затремтіли, він згадав, як
бідний Аветик черпав вино з ночв, пригощаючи кожного перехожого. «Добре, що хоч
книжки продав»,— подумав і чекав найгіршого, але збуйці перехилили пугарі, потім
взяли ще по одному, понюхали й вилили на долівку; «рівно три гарнці»,—
підрахував Мацько, а Бялоскурські, посвистуючи, вийшли з корчми.
— А де Роман? — спитав у жінки Мацько, коли за
братами зачинилися двері.
— Таж у школі, певне,— відказала жінка. Біля Жебрацької каплиці спорожніло,
смиренні єзуїти розійшлися по домах найправовірніших католиків, і стало в місті
спокійно, як було перше. Бо нібито нічого особливого й не відбулося. Львів на
своєму віку бачив уже й покутників, і біснуватих, навіть пророків. Мало того, в
цій Жебрацькій каплиці вряди-годи з'являлася, а потім зникала чудотворна ікона
божої матері; у страсний четвер на вікні кам'яниці Гуттера проступав на склі
Ісус — весь у кривавих ранах. І то ще нічого: в судовій залі ратуші донедавна
літала опівночі домовина з останками якогось міщанина, невинно засудженого до
страти. Виповзала вона з могили на катедральному цвинтарі, піднімалася в
повітря, ковзала по місячному промені до ратушевого вікна, гримотіла, лякала
сторожу, і тривало це доти, доки війт з лавниками зібрались на пересуд і
виправдали невинного, посмертно записавши його в списки достойних мужів міста.
До того ж усі міщани знали, що по суботах на Кальварії, а деколи навіть на бані
Домініканського костьолу шабашують чорти й відьми — різні дива бачили львів'яни,
то єзуїтські покутники ніби й не повинні були справити особливого враження. Та
ось залишилося після них не знане досі збудження духу: старим хотілося молитви,
жінки готові були на самопожертви, а молодим — жакам катедральної школи —
забажалося крові.
Жаки снували біля катедри, не розходилися. Правда, коли побачили архієпископа,
який у супроводі прелатів повертався з Жебрацької каплиці, готові були дати
драла, але той зупинився, поблагословив їх хрестом, і жаки слушно прийняли це
благословення як заклик до діяльності во славу божу, а що саме чинити — вони
добре знали: не будуть же себе шмагати, навпаки — відімстять біль покутників на
шкірі невірних.
Учень молодшого класу братської школи Роман Патерностер стояв біля
венеціанського палацу й дивився на місто зовсім іншими, ніж учора, очима. Нині
він дізнався від улюбленого дидаскала Івана Борецького таке, про що ніколи не
міг і здогадуватися: Львів — місто русинське, давня столиця Галицького
князівства. З болем і люттю доходило тепер до нього усвідомлення своєї
нерівноправності в цьому місті, де чомусь первісний господар-русин мусить жити у
відведеному панами кварталі, а не там, де йому хочеться; він згадав свого тата,
який тихцем молиться православному богові й книги братські продає, а коли до
нього зайде хоч би який задрипаний шляхтич, у пояс кланяється за ласку, мало
 
Наші Друзі: Новини Львова