Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 21 вересня 2019 року

Манускрипт з вулиці Руської

Переглядів: 74693
Додано: 27.04.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
вина?
— Ісус Христос теж причащався. Налий, Мацьку... Корчмар заметушився, гукнув
синка, за ляду вийшов учень братської школи — Роман Патерностер і знітився; як
це він буде подавати вино панові провізору?
— He неволь дитину до тієї роботи, Мацьку,— помітив Рогатинець хлопцеве
збентеження.— Досить, що ти вже...
Мацько запобігливо дивився на Юрія — Роман безкоштовно вчиться в братській
школі; батько не хоче, щоб він лихварив чи торгував вином у корчмі, він мусить
піти далі, чей же вчаться і прості в чужих краях, хіба доктор Гануш багатий був,
а вивчився в Італії, видно, пан Рогатинець хоче допомогти, коли так каже...
— То візьміть його зовсім до себе, в бурсу,— перехилив Голову Мацько, ніби
вудочку закинув: а може, клюне.
— Ковтай, Мацьку, та не вдавися. Досить, що вчиться задаром... Ну, за твоє
здоров'я... Слухай, Патерностере, Блазій пропав, зникла погань. Ти не знаєш
часом, чиї він тепер стіни обтирає?
Мацько дивився на похмурого сеньйора й перебирав у думці всі можливі причини
зникнення Блазія і прикидав усі свої втрати, які можуть статися, коли Блазій не
знайдеться. Він натужно думав і враз ляснув себе долонею по чолі.
— Таж Антох у Корнякта п'є! Він до мене вже не заходить, а там сидить щодня.
— І ти цього досі мені не сказав?
— А чому я вам мав казати? Це ж я втратив клієнта, а не ви.
— Втратив і я... А віддавна він туди учащає?
— О, вже кілька років.
— Якби-то ми були знали...
Мацько заглядав в очі Рогатинцеві — хотів уздріти в них, що втратить він,
Патерностер, від братської неласки до Блазія: чи далі продаватиме книги, чи буде
Роман вчитися в братській школі задарма, та нічого не міг відчитати з
потемнілого обличчя пана Юрія.
Рогатинець залишив вино недопитим, вийшов з корчми. Довго стояв на розі вулиць
Руської і Шкотської. Уже не страх, а байдужа безнадія огорнула його. Все, що
задумав колись, було облудою. Власть імущі дотепер тільки приглядалися до
братчиків, а нині побачили ту дрібку їхньої сили, оцінили її, прикинули, якою
може стати потім, і — зітруть. Той обузувірений натовп з-під Жебрацької каплиці
як не нині, то завтра, розвалить їх дім, книги спалить, друкарню потрощить,
підмурівок нової церкви осквернить, а захисту ні в кого шукати, пастирів нема,
братчиків жменька... Десь там, на просторі, гуляє Наливайко з козаками, а що
вони, міщани, можуть вдіяти під цими мурами, безоружні. Піти до Наливайка?.. Але
ж не кличе, не знайшовся іще муж, який наважився б підняти народ... Мніху Іване
з Вишні, ти закликаєш очиститися від струпів, а очищених теж так само душать
кліщами за горло.
Рогатинець глянув на ріг будинку, на якому вряди-годи хтось вивішував листок,
навіть купці вихваляли свій товар над вікном Абрекової, і побачив приклеєний
папір, на якому великими літерами було написано: «Bij Nali-wajkow! Bij
schyzmatow!»[35].
— Оце і все,— прошепотів.— Сходка... Яка вже там сходка?
Почуття нестерпної самотності окутало його всього: усе, що мав, чим жив донині,
утратив за один день — для чого тепер жити? Він схилився головою до муру і тоді
почув на плечі дотик чиєїсь руки. Оглянувся.
— Грета?
— Ні, я Гізя. Ганна... Пане Юрку...
Висока, перетягнута в талії, з буйним чорним волоссям, що закривало обидва
личка, дівчина чимось нагадувала Грету, але темний погляд очей був інший:
доброта, з тугою й жаданням змішана, мовби чекала тільки одного його слова, щоб
вилитися до краплі, і відчув сеньйор Юрій, що те добро уготоване для нього, що
це єдине його духовне майно, якого ще не встигли відібрати, бо десь було
заховане, а тепер з'явилося перед ним, щоб порятувати в безнадії.
Ця думка тільки промайнула і згасла, дівчина була дивно гарна у своїй доброті,
але ж чужа, і Юрко пожалів, що не може взяти її за руку й піти світ за очі.
— Пане Юрку, ви так стомилися, я ж бачу. Кожного дня вас бачу, пощадіть себе
трохи...
— Чи можеш допомогти мені, дівчино?
— Я кохаю вас. А більш нічого... Ходіть зі мною. ...Другого дня вранці
Рогатинець з нудким передчуттям біди підходив до братського будинку. Він став і,
опустивши руки, дивився на руїну. Вікна в ізбі побиті, скло валялося на землі,
рами потрощені.
Він врешті зрозумів, що трапилося, і кинувся досередини. В ізбі порався
Красовський. Його обличчя було в ранах, очі .заплили синіми пухлинами, у руках
тримав переламаний братський хрест.
— Де скарб? — прохрипів Рогатинець.
— Скарб є,— відвернув голову Красовський, поклав хреста на стіл.— Тільки що тобі
до нього? Іди, Юрку, у вежу. А завтра братство вирішить, що чинити з тобою.
Дзвін Кирило з прив'язаним до криси могутнім бильнем визирає кремезною чашею
крізь східне віконце дзвіниці й мовчить. У нього відібрано голос, рух, а силу
стриножено. Сонце ще не сходить, тільки рожевіють перисті хмаринки над Високим
Замком. Невже дзвін мовчатиме, коли й сонце зійде, невже не він розбудить день?
А-а, марево... Мовчатиме він доти, доки цього захочеться повелителям. Що ми
можемо... Що можемо? А ось по грошу склалася русинська громада і вилила дзвін —
змогла... Руками витягли його братчики на останній поверх вежі — теж змогли. І
вдарив цей дзвін, і пробудив сплячих — зміг! То чи ж не знайдемо ми в собі сили,
щоб повернути йому голос, він же не тріснув, не надщербився, не вирвали в нього
сердечко, він тільки спутаний. Та й не самі ж ми — он уже прислали допомогу
брати з півночі...
Юрко Рогатинець не зімкнув очей усю ніч. Думав: а чи не надщербився він сам, чи
не пролягла тріщина боягузтва через усю душу, чи зможе він ще раз стати серед
побратимів і йти з ними. А чи повірять тепер йому? Що ж залишилося від тебе
колишнього? — спитають. А я так відповім... Не дивіться на моє лице, воно
змарніло, поникло, та душа в сумнівах скупалася, я ними перетер себе самого і
знаю вже — не втратив відваги. Зважив марноту і силу свою — є в мене сила.
Зміряв за одну ніч правду й неправду і кажу: хай благословенна буде шабля
Наливайка — без жертв ще ніхто не виборов волі; хай святиться сподвижництво
Вишенського — слово його стане гострішим за меч; хай згинуть відступники — народ
не прийме глевтяка, купованого зрадою. Я пошукав віри у серці своїм і знайшов
її: вірю в прийдешнього мужа свободи, якому віддам крихту свого чесного хліба,
вирощеного на моїй убогій ниві.
То слова, Юрку,— скажуть мені.— Що маєш ти таке в душі, чому повірити можна? І я
відповім: маю любов. Я знайшов її. Чуєте, маю любов і вона не дасть мені бути
слабким. Бо коли я роздам усі свої маєтки і коли віддам своє тіло на спалення, а
любові в серці не маю, то я — ніщо. Хто це сказав? Мабуть, апостол Павло до
корінфян. Бо коли я маю дар пророкування, коли можу навіть гори пересувати, то
все одно без любові я — ніщо.
А в мене є любов. І хай вона тільки моя, тільки для мене, хай грішна й
недозволена,— я стану заради неї знову сильним, заради неї не пущу більше страху
в свою душу. Замало вам цього доказу, занадто він особистий? Але ж послухайте:
хіба задля своєї гідності — а тільки вона може вберегти моє кохання — не піду я
в тюрму й на смерть? Немає в черствих серцях, які не здатні по-земному кохати,
шани до батьківщини. А може, я тоді злякався через те, що не мав іще тії любові?

Чутно кроки на сходах: йдуть братчики кликати на свій суд зганьбленого сеньйора.

Дайте мені йти разом з вами, бо час трудний і я ще буду вам потрібен. Через
славу й безчестя, через хвалу й ганьбу, не знаний ще нині вам, та пізнаний самим
собою, я йду. Хай не зайде сонце во гніві вашім.

Розділ шостий

КІЛЬКА УЦІЛІЛИХ СТОРІНОК МАНУСКРИПТА
З ВІДСТУПАМИ й КОМЕНТАРЯМИ

«…іж Потій, владика берестейський, і Кирило Терлецький, владика луцький, іменем
митрополита київського Рогози їхали до папежа поклонитися йому і повіли, же суть
прислані на тоє, аби унію прийняти. Папеж тому рад бивши барзо, отослав їх до
 
Наші Друзі: Новини Львова