Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: п'ятниця, 20 вересня 2019 року

Манускрипт з вулиці Руської

Переглядів: 74689
Додано: 27.04.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
брами: неподалік неї стояла непоказна каплиця, в якій досі молилися тільки
жебраки.
Убогий вигляд рицарів Ісуса і те, що вони не заходять до величного й розкішного
костьолу, а йдуть приймати благословення в Жебрацькій каплиці, їхня відреченість
від мирських суєт, зворушили юрбу, жінки побігли слідом за процесією і вклякли
на мокру землю, не оголюючи колін, а за ними й деякі чоловіки.
Юрій Рогатинець стояв посеред вулиці, мов загублений, діймало його тремке
відчуття тривоги. Зловістям віяло від цієї чорної процесії, а ще на дні серця
лежав терпкий осадок після вчорашньої розмови з Гретою. Він пробував примиритися
з нею.
«Ми бідні з тобою, Грето, ми однакові, чому нас має різнити віра. Ти зрозумій:
багаті, поляки то чи русини, мають іншого бога, ніж ми».
«Неправда,— відказала якось кволо й невпевнено,— ми з панею Дорогою
Лоренцовичевою одному богові молимося...»
«Що у вас спільного може бути з панею Дорогою? Єзуїтство тим і страшне, що воно
прибирає машкару скромності й ловить душі бідних простаків. Грето, тебе
обплутують, і мені тебе жаль. Зійдімось знову, забудемо ту суперечку...»
«Пані Дорота все знає...— сказала Грета, зречено глянувши на нього.— Завтра,
Юрку, я тобі все скажу».
Рогатинець перебирав поглядом голови жінок, які стояли на колінах, і легшало в
нього на душі: Грети між ними не було.
Коли поріділо біля катедри, Шимон Шимонович уздрів Рогатинця, підійшов до нього.

— Ви знаєте, пане Юрію, я ще не бачив, щоб так багато ослів віддавали честь
одному,— засміявся Шимонович.
— Не до сміху, пане поете. Ви — поляк, вам не страшно. А на наш русинський край
іде чума.
— Львів усе одно залишиться русинським містом, ніхто не в силі цього перемінити,
пане Рогатинцю, запам'ятайте. Мій народ колись це зрозуміє. А втім, розуміє й
нині — я також з народу. Тільки не замикайтеся від світу на своїй тісній Руській
вулиці. З вашої школи молодь повинна глянути колись на великий світ, далеко
ширший, ніж Україна. Не дайте занидіти їй у притворі з Часословцем і Октоїхом.
Латина — не тільки словоблудіє, як мовлять ваші проповідники, а й вікно в науку.

Рогатинець не відповів: з боку Жебрацької каплиці донісся лемент жінок, і вони,
кожен окремо, поквапилися туди.
На паперті каплиці перед архієпископом Соліковським стояли на колінах суперіор і
коад'ютори, монах у каптурі тримав піднятий у руці хрест, а простоволосі монахи,
оголені до пояса, мовчки били один одного палицями, шмагали гудзуватими шнурами,
осел кричав, ніби виригував із себе монаший біль; криваві басамани вкрили спини
покутників; жінки вголос ридали, піддаючись екстазові, деякі пані зривали з вух
сережки, знімали з ший кольє і кидали на паперть, а коли бичування закінчилось,
до Соліковського підбігли дві жінки і, падаючи перед ним на коліна, закричали:
— О Єзу, о Єзу! Ми приймаємо їх, святих мучеників, захисників наших!
Рогатинець пропхався вперед і застогнав: він упізнав дочку покійного аптекаря
Лоренцовича Дороту і свою малжону Грету.
Мов ошпарений, біг додому на Руську. Невідома досі сила страху гнала його, він
ще не знав, що буде робити, в кого питати поради, але чув: за ним валить брудна
хвиля потопу, яка заллє нині все місто. Лише кілька бузувірів удерлося до
Львова, і їм викрикує дику осанну юрба, і в тій юрбі — його Грета. А що буде
завтра, потім — всі одуріють, скоряться, озвіріють і зітруть все те, що збудував
він з братчиками на землі і в душах. І ніхто не допоможе — далеко православний
світ.
Він похапцем зібрав свої речі у мішок, побачив на підвіконні оздоблене
візерунками сідло і сагайдак, вишитий золотом, узяв їх і, не замикаючи дверей,
пішов до братського будинку на Руську.
Біля дверей стояв диякон Юрської церкви. Він подав Рогатинцеві сувій,
запечатаний сургучем, і ключ. Юрій сполотнів: він упізнав ключ від братської
скарбниці.
Сидів у братській ізбі за столом, застеленим білою скатертиною, на столі хрест,
підсвічники і братська скринька,— що це, Красовський, не дочекавшись його,
скликає сходку? Екстраординарну? Протиєзуїтську? Юрій перечитував Балабанового
листа, і все інше, крім тої пропасті, яку мережкою заступили єпископські рядки,
здавалося марним, смішним, непотрібним. Яка сходка, кого вона врятує? Усе, що
виростало роками, упало за один день, вони — мов діти, які будують з піску
фортецю, а ту іграшкову твердиню за одну мить розвалює ногою дужий гевал або ж
розмиває злива. Жменька білоголових дітей під високою стіною тюрми...
Одного не міг зрозуміти — чому Балабан? Чому ворог ворога сповістив про
небезпеку?
Двері до ізби рвучко відчинилися, чорнобородий Іван Красовський зупинився біля
стола, видихнув:
— Нас б'ють, але й правда наша! Послання від Вишенського прийшло!
Красовський здивувався: чому Рогатинець не схопився, ні слова не сказав? Адже це
його замисел — написати листа до патріарха Єремії з просьбою, щоб той розшукав
через своїх посланців Івана Вишенського на Афоні й передав йому ревну просьбу
братчиків: хай приїде мніх Іван до Львова і проповідує в Успенській церкві.
— Ти слухай, слухай, Юрку! — Красовський розгорнув дрібно списаний лист паперу:
«Посланіє до всіх обще в лядськой землі жив'ящих».— «О люта страно грішна,
плем'я злоє, синове беззаконія! Од глави і ног острупіли єсьте, осмраділи єсьте
гноєм, несть місця цілого од гріховного недуга: все струп, все рана, все
пухлина, все неправда, все лукавство, все лжа...»
— Це правда, свята правда...— не підводячи голови, мовив Рогатинець.— Тільки то
дуже легко глаголати пророчі слова з теплої келії після порції бобу чи
квасолі...
— Я тебе не розумію, Юрку,— розвів руки Красовський.— Ти ж сам говорив: кого ми
протиставимо Скарзі, Соліковському? І вже маємо — Вишенського. Уїдливого,
лютого, праведного. Адже ми беззубі: нас лихословлять, а ми благословляємо, нас
переслідують — ми терпимо, нас лають — ми молимося, ми стали як сміття для
світу, як ті покидьки!
— О, так!..
— Тому скличемо сходку сьогодні по великому ділу всього нашого народу:
постановимо надрукувати посланіє Вишенського во мнозіх екземплярах, а королеві
супліку складемо. Скажемо: немає в нас уже більше терпіння. У мурах Львова
чотири народи живуть. Вірмени свій уряд мають, жидове — теж, тільки старожитній
натуральний народ русинський — ніби в єгипетській неволі. Дзвони сказали нині
сплутати, щоб ми ними не кликали Наливайка...— Красовський зблиснув очима й
ударив кулаком по столі.— Але ж урветься терпець, і ми самі до нього підемо!
— Не підемо,— підвів очі Рогатинець.— Ніхто не піде із своїх домівок, від дітей
своїх, від церков, від ринкового смороду. Від голови до ніг острупіли єсьмо...
Не треба сходки. На, читай...
Рогатинець подав Красовському Балабанового листа і ключ від скарбниці. Іван
пробіг очима листа і зажмурився.
— Сходку! Доконче нині сходку! Я посилаю дзвонаря із знаменням до всіх
братчиків.
Не відказавши й слова, Юрій пішов з ізби. Пішов до Блазія. Не знав, що скаже
йому, можливо, й нічого не скаже, навіть не плюне в його пику. Але побачити
мусить. До Рогатинця надто повільно добиралося усвідомлення тієї неймовірної
зради, яку задумали церковні ієрархи. Перед очима постало благородне пастирське
обличчя митрополита Рогози і — незнайомі — Потія й Терлецького, певне, теж
благородні, та Юрко не міг тепер співставити їх зовнішні личини з потворністю
наймерзеннішого вчинку, тому шукав Блазія, щоб побачити його ніздрювате обличчя,
гнилозубий рот, схопити сам образ зради і накласти його на достойні лика
ієрархів.
Але як це так, що вони, а не Балабан!
Юрій зупинився перед халупою під міським валом неподалік зброярні. Потермосив
дверима, ніхто не озвався, і закляв Рогатинець:
— Нехай пусткою стане мешкання твоє і нехай пожильця в нім не буде...
Він подався до Лисого Мацька, той може знати, де Антох.
— Дай, Мацьку, вина,— сказав, важко сідаючи на лаву.
— А то що в лісі здохло? — аж сплеснув у долоні Мацько.— Пан Рогатинець просить
вина?
 
Наші Друзі: Новини Львова