Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 18 вересня 2019 року

Манускрипт з вулиці Руської

Переглядів: 74672
Додано: 27.04.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
тато обох її дівчат? Абрекова блямнула вказівним пальцем по Льончиних губах —
чого надуваєшся? — але вони й далі зосталися так само відкопилені; Льонця
відмахнулася рукою, а тоді мама уздріла, як із-за мережки, яка облямовувала
кофтину, визирнули тугі білі груди — мало не випорснуть; дівчина повернулася і,
вигинаючи станом, підійшла до вікна, відчинила його, прихиляючи до стіни шибкою,
щоб подивитися на себе. Вікно з кімнати Абрекової виходило на ріг Руської і
Шкотської, з нього було видно весь Ринок, обступлений справа Шимоновичівським,
архієпископським, Корняктівським й Лоренцовичівським палацами, а зліва будинками
Альнпека, Гуттера і венеціанського консула Массарі; Льонця зиркнула на вулицю й
тихо скрикнула:
«Антоніо!» Абрекова виглянула теж і побачила, як ринковим майданом у бік
Корняктівського палацу йшов високий смаглявий красень у альтембасовій
ферезії[1], і впізнала в ньому самого консула.
Тоді й зрозуміла Абрекова, що матиме ще один клопіт, і як вона не помічала досі,
що Льонця з дітвака стала враз принадною дівицею з дурманом в очах, млосною
звабою на устах і жіночою хтивістю в порухах тіла? А коли б і запримітила
раніше, то що вчинила б, у який спосіб могла запобігти халепі?
А тепер уже й по біді. Тобто по страхові перед бідою. Звикла. Що сталося, того
не направиш. І до тих листків, котрі ось кілька років підряд хтось наклеює над
її вікном під заголовком: «Що скаже нині Абрекова?», а в них пасквілі вже не на
її дочку, а на райців, лавників і самого старосту, звикла і не звертає більше
уваги на викрики ціпаків, які щоранку розганяють натовп; а нині, хвалити
господа, тихо.
Абрекова сиділа біля вікна, спершись ліктями на підвіконня. Зрідка похропував на
ліжку п'яний Письо, застелений тапчан чекав на Льонцю, яка ще не повернулася з
ночі, тихо було в домівці, й стара жінка в цю мить відчула, що любить свій куток
і свою розпусну доню любить, подвійно — за Гізю, якої, напевно, ніколи не
побачить, і навіть храп Пися додавав домашнього затишку. Мирно було цієї хвилини
на душі в Абрекової — може, через те, що за довгий час уперше не регоче, не реве
юрба під її вікном, що той проклятий галас віддалився далеко на Ринок, де з
самого ранку ведуться великі роботи: будують для чогось з дощок справдешні
замки.
Дрімала, бо ніч минула майже без сну. Спочатку заважав спати Письо — хропів;
штовхнула його коліном під зад і перейшла в потемках на Льончин тапчан — він
дармує майже кожної ночі, Льонця приходить перед досвітком, а то й зовсім її не
буває дома, ще б отой старий пияк здох, то стане тоді так тихо в хаті, що хоч
скавули, як пес на місяць.
Не могла заснути до самого світання, а все через оту думку,яка кожен день
з'їдає, мов іржа залізо: чому бог, а може, сатана, наслав на її дочок плотську
гріховність, адже мати їх, Абрекова, за весь свій вік не зазнала й разу гріха —
ні солодкого, ні гіркого... та й що, зрештою, в праведності своїй доброго
запосягла; а може, той соромітний гріх — єдина радість у цьому безпросвітному
житті, і вона, мама, повинна дякувати богу, що дав її дочкам хоч замолоду дрібку
втіхи, бо потім не буде, ой, не буде...
Абрекова почула біля вікна кроки й подумала, що хтось-таки наклеїв новий листок
і міська галайстра збирається його читати або ж Льонця приплелася з ночі.
Виглянула: біля вхідних дверей стояло двоє магістратських слуг з сокирами на
довгих держаках. Спершу жахнулася, що взяли її під стражу. Але ж почекайте — за
віщо? За те, що ворожить з руки і називають її поза очі відьмою — а що мала
робити після того, як почалася ота дешпектація з її Льонцею й тими листками і
ціпаки заборонили їй перепродувати м'ясо, котре брала в глинянських
загородників? А що таке — ворожіння з руки? Це справа чиста: хтось уміє читати з
книг, а хтось із ліній долонь... Гізю мені не чіпайте, Гізя свята, не скажете на
неї, що волочилася вулицями, одного полюбила, а що жонатого — даруйте, любов не
питає, любов сама приходить, як мор... За Льонцю? А що — Льонця гірша, ніж ті,
що на Векслярській із замтузу[2] не вилазять? То їм можна, а їй ні?
Вмить прояснилося в душі Абрекової: а таки нічого не трапилося такого в її
сім'ї, щоб могла встидатися чи відповідати перед законом. А ви,— вже зверталася,
поки що мовчки, до озброєних сокирами пахолків,— а чому ви не йдете до Нахмана
Ізаковича, єврейського сеньйора, і не арештуєте за те, що його жінка, Золота
Роза, про яку кагал побожні байки склав, спить із старостою Єжи Мнішеком? А чому
Мнішека не чіпаєте за його куревську Марину, яка поволоклася за московським
лотром, царем самозваним, і он якої авантури в світі наробила! А може, ви мені
скажете щось на Пися? П'є — най собі п'є на здоров'я, а ви подивіться, що
робиться в пивниці Корнякта, де багаті бісяться, та то суть одна банда і злодії,
та туди й донині заходять брати Бялоскурські з Високого Замку, синки
бургграфські, яких давно засудили на довічне за вбивство Антоніо і за мою...
аякже, і за мою Льонцю теж! Ага, боїтеся, вам руки доходять лише до Абрекової!
Абрекова одяглася, вийшла в темні сіни й рішуче відчинила двері, що виходили на
Руську. Зійшла східками на брук, взялася під боки і, набравши войовничого
вигляду, кинула презирливо до озброєних пахолків:
— А ви чого тут поставали?
Один пахолок мовчки показав рукою на вікно, над яким кожного ранку висів новий
листок, глянула — листка нині таки не було.
— Ов, а то що ся стало! — вдарилася в боки Абрекова, наче їй зробилося шкода, що
на розі Руської і Шкотської порушився роками встановлений звичай.
— Що ся стало: було тонке та й ся обірвало, ха-ха! — почувся з-за рогу жіночий
голос, і появилася сама Льонця з розпущеним лляним волоссям, підпухлими блудними
очима,гарна й захмелена.
— А йди, йди до хати, шльондро векслярська,— мовила зовсім мирно Абрекова, взяла
Льонцю за руку й підштовхнула її на східки.
— Йду, йду, стара хіромантичко, відьмо кальварійська, йду...— Льонця сперлася
рукою на плече одного пахолка, повела долонею по його підборіддю, потім обняла
за шию: — Може, підеш зі мною, поки стара он тому поворожить? Не хочеш,
служба...— Вона вдарилась об двері й провалилася у темні сіни.
Абрекова провела дочку поглядом і знову запитала в стражників:
— То чого ж ви тут стоїте, коли там,— показала рукою на вікно,— ніякого дідька
нині не почепили?
— Урядове видовище буде нині на Ринку, Абрекова. Стоїмо для порядку.
— О, слава богу... Хоч одного дня буде спокій під моїм вікном,— зітхнула
полегшено й подалася до дверей.— Тільки стійте вже тут весь день, а щоб стояли
ви каменем до судної години...
Навпроти парадної ратушевої брами, на розчищеному ще вчора від рибних ляд і
м'ясних яток ринковому плацу виросла з картону й дощок крихітна подоба
російського города Смоленська. Сорокатисячний, втричі більший, ніж Варшава, з
товстелезними високими мурами, тридцятивежний, із ста сімдесятьма гарматами і
шеститисячною військовою залогою Смоленськ умістився на одній третині Ринку — бо
переможений. Умістився, ще й вистачило місця для трибун,— їх притулено до
крамниць аптекарів і золотарів біля венеціанського будинку,— і на них, завішаних
килимами й гобеленами, сиділи, очікуючи видовища, львівські патриції, райці,
лавники, купці, лікарі та інші достойники. Посередині на підвищенні возсідали
призвидці московської авантюри — польний гетьман Станіслав Жолкевський і
львівський староста Єжи Мнішек.
Біля Мелюзини — німфи, що нагнулася над криницею навпроти чорної кам'яниці
Лоренцовичів, і коло статуї правосуддя на протилежному боці Ринку стояли готові
до штурму руської фортеці переодягнені за списоносців, стрільців, рейтарів,
драгунів і реєстрових козаків міщани. Із-за валів іграшкової твердині виглядали
бородаті, в паперових шоломах, зі щитами і списами вої, які спочатку будуть
оборонятися, а потім поляжуть за землю руську. Так, як було насправді там — під
Смоленськом.
Народ загатив увесь ринковий майдан, тріщали балкони, хлопчиська чіплялися
карнизів і стояли на дахах — весь Ринок здавався одним величезним котлом, повним
тисяч людських голів.
Войовник Смоленська Станіслав Жолкевський в суворо застебнутій делії й шапці з
високим султаном понуро спостерігав за приготуванням до видовища, яке ось-ось
мало відбутися в його честь, а бачив справжній Смоленськ і Москву, і Клушин, де
полягли тисячі його лицарів за марнославне прагнення короля Зигмунта III
розширити Річ Посполиту від Швеції до Каспійського моря. Смоленськ упав — це
правда, але польські жовніри у Москві щурів їдять, а жолду[3] король не дав ані
своїм, ані найманим — нині-завтра рушить голодна зграя мародерів з московських
земель на Польщу і з'їсть її разом з королем.
 
Наші Друзі: Новини Львова