Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 18 вересня 2019 року

Манускрипт з вулиці Руської

Переглядів: 74673
Додано: 27.04.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
— Віру? — засміявся чорт.— А що таке віра? її ж люди видумують. А ти, Антоху,
хіба не людина? Чому хтось, а не ти сам, має керувати твоєю совістю? Чому
Рогатинець проповідує свої думки, а ти не можеш? Адже думаєш інакше, ніж він, я
бачу. Ти ж не черв, най тебе бог візьме, пане Блазію, а людина!
— Та я весь час так думав! — вдарив себе у груди Блазій.— Але мені, темному,
втовкмачували інше — на мою муку, на приниження, щоб я слугою був. А я хочу бути
паном. Чуєш, чорте,— паном!
— Чую, як же ні... А більше не пий, Антоху, ти вже готовий. Запам'ятай лише:
день у день втовкмачуй Балабанові, хай знає, чого жадає простий люд. Ти ж поки
що простий. Почекай... Віднині маєш право щодня сідати за цей столик — тобі
завжди сюди подадуть шматок хліба, рибу і кухоль пива.
Перед вечором чорт вивів Антоха з пивниці, взяв під пахву і поніс його тим самим
провулком, яким він сьогодні йшов услід за голубом. Кинув у кущі біля
королівського арсеналу, витер об штани руки і провалився під землю.
На другий день Соліковський сукав із кінської шерсті ляльку Антоха Блазія.
...Лист від Іпатія Потія дрібно тремтів у руці єпископа Балабана, він ще і ще
раз перечитував його і не міг йняти віри, що на нього, династичного владику, так
підступно наставили капкан берестейський єпископ Потій і луцький єпископ,
ненажера й розпусник, Кирило Терлецький.
Та хіба ж не вони, такі вже затяті руснаки, такі вже гарячі православні, а
найпаче митрополит Рогоза, картали його і від церкви відлучали за війну з
братством? А самі потаємно, щоб місця добрі захопити, погодились на унію з
костьолом, і тепер вони із Соліковським купно самі з братством розправляться, а
йому, Балабанові, замість білого митрополичого клобука приход Миколаївської
церкви віддадуть... Бо не слухав Блазія. Боже, звідки він міг знати, що устами
цієї мерзоти говорить сам Соліковський? А скільки разів хотілося Балабанові,
сполоханому роз'юшеною паствою, побігти до архієпископа і на колінах просити,
щоб визволив із патріаршої неволі. Але ж бо ні — що скажуть православні єпископи
й митрополити? Лисиці... Вовки!
«Повідомляю сим,— Балабан ще раз перечитував Потієве послання,— що я і луцький
владика Кирило Терлецький, порозумівшись з митрополитом Михайлом Рогозою,
помислили вчинити богоугодне діло — звільнитися від пут патріархів, які
запродали себе невірним і рачать нашу нещасну, сліпу церкву, що синагозі
уподібнилась, віддати в наругу московському цареві, і осінити римським
апостольським хрестом усю неукую Русь, ту плюгаву обору, що народом українським
себе називає. Ти ж, Гедеоне, благородну рать розпочав проти бидла і глупих
простаків, і коли ми тебе усовіщали, то з тим токмо наміром, аби ти зрозумів, що
тільки в спілці з римською церквою можеш їх перемогти. Ти цього не хотів
зрозуміти і тому не можеш стати першим між нами. Та коли не хочеш бути останнім,
приїжджай у Берестя. Як ми повернемось з Рима поблагословлені папою, то приймемо
тебе і ти підпишеш акт унії».
Коли вони встигли змовитися за його спиною? Рогоза — цей ревнитель православія,
який каплицю Трьох святителів братчикам освячував, а Балабана віддавав анафемі!
Але чи ж то за його спиною? Хіба отой гнилозубий Блазій не нашіптував йому
день-денно, щоб піти на поклон до Соліковського і подякувати йому за те, що
посилає ціпаків проти походів черні на Юрську гору? Що тепер діяти, в який бік
кинутися? До Соліковського — пізно. Поїхати нині ж у Берестя і стати четвертим у
сонмі відступників? Четвертим — йому, єпископові, якому снився митрополичий
престол? А що, коли примиритися з братством і зажити слави захисника православія
перед уніатами?
У двері єпископського покою хтось постукав. Гедеон склав листа і ждав. До покою
увійшов диякон Юрської церкви.
— Владико,— мовив диякон, подаючи єпископові великий ключ,— якийсь парафіянин
поклав служці на тацю і просив передати особисто вам.
Балабан кинувся до диякона, вхопив ключа.
— Умгу... Іди. Або ні, почекай...— Він сів за стіл, взяв аркуш паперу і довго
писав. Потім засвітив свічку, дістав з шухляди сургуча, накапав на сувій і
відтиснув печатку.— А тепер, у цю ж хвилину,— подав сувій і ключ дияконові,— йди
до братського дому на Руській і віддай сеньйору братства Юрієві Рогатинцеві.
Випав сніг на Михайла — святий архістратиг приїхав на білому коні. Якраз у той
день з далекого студеного краю повернулися віце-сеньйор Іван Красовський і
скарбник Хома Бабич на критих шкіряною будою санях і, вихудлі, зморені, ледве
позаносили до братського будинку дари московського царя: п'ять сороків соболів,
п'ять сороків куниць, ікону Ісуса шириною в півтора ліктя, а висотою у два,
ікону владичиці з младенцем і золота чистого для прикрашення чесних ікон цілий
фунт — щоб величнішою була Успенська церква, ніж римські костьоли, які своїми
світлими прикрасами, благоліпієм, органами православних християн до себе
притягають.
Безцінні подарунки привезли братчики від царя Федора Івановича, а найцінніше —
тепло людей руських, в яких мешкали, перебуваючи в білокам'яній Москві, їх
співчуття до боротьби народу православного з латинниками на Україні. То подумав
Юрій Рогатинець, що ніхто вже не в силі спинити їх братського чину, бо визнав їх
і став за ними православний світ.
Велика була радість на братській сходці: постановили збудувати ще не бачену у
Львові за красою і величчю православну українську святиню, фортецю віри й науки
і запросили для звершення цього діла італійського зодчого Павла Римлянина, який
прославився будівництвом Чорної кам'яниці Лоренцовича, а ще більше—готичної
синагоги, фундованої сеньйором єврейської гміни Нахманом Ізаковичем.
Скарбником братства, з причини хворості старого Бабича, вибрали в лічбі
спритного поборця пожертв на братські потреби Антоха Блазія, він-бо ревно
покаявся, що трутного зілля більш не вживатиме і братству хоче вірно служити.
Соболів продали за дев'ятсот п'ятдесят золотих, куниць — за шістсот, а ще від
молдавського господаря Єремії Могили цілу тисячу отримали, то як тільки
потепліло, сповістив дзвін Кирило на Корняктівській вежі про закладення каменя
під Успенську церкву.
У той же самий день ,на архієпископській відправі в катедрі промовляв з амвону
Соліковський.
З вигляду він був спокійний, не піднімав уверх рук,запрошуючи господа в свідки
чи на допомогу, тільки пальці до білоти в нігтях стискали поруччя амвону, він не
закликав нікого, не вмовляв і не чекав підтримки — архієпископ доводив до пастви
своє рішення так, як повідомляє регіментар військо про початок війни.
— Переможець, який не знищив вільних установ завойованого краю, мусить чекати
загибелі. Втрачена воля, коли вона ще живе в умах підданих, стає хоругвою
ребелій. Чого ми дочекалися: козацькі ребелізанти під проводом якогось Наливайка
сваволять на Волині й доти сваволитимуть — як не ці, то інші,— доки підкорений
народ держатиметься своєї віри. А в нас під боком закладають схизмати свою
синагогу. І ми, безпечні й сліпі, спокійно споглядаємо, як множиться гніздо
гадюче! Колонії свої треба вводити на підкорений терен, і я роблю це на власну
руку, бо не послухали моїх просьб ні гетьман, ні король. Я закликаю вас,
правовірні католики, вийти у великодну п'ятницю на інавгурацію[32] ордену
товаришів Ісуса — єдиних божих сподвижників, які мають силу оновити нашу
приспану віру, нашу снагу і здольність до боротьби із схизматами. Не бійтесь
бути жорстокими, вірний син ойчизни має право йти проти законів милосердя, і всі
його вчинки вважатимуться чесними й похвали гідними. А коли хто знайдеться серед
вас, відданий Ісусовому серцю, і прийме у свій дім хоча б одного єзуїта, тому
прощені будуть усі гріхи.
У великодню п'ятницю біля катедри зібрався натовп — найпобожніші католики, а
особливо жінки, пропихалися наперед, щоб зблизька побачити рицарів Ісуса, вістка
про яких розкотилася по всьому світу — від Іспанії до Хін, а до Львова входять
уперше, щоб захистити святий костьол від схизматів.
Вони увійшли через Краківську браму, наче справжні пілігрими з далеких світів.
Попереду крокував молодий суперіор[33] майбутнього єзуїтського дому патер
Лятерна — в чорному капелюсі з широкими загнутими крисами; на поштивій віддалі
від нього — три коад'ютори[34] в рогатих беретках, їх смиренні очі дивилися повз
людські обличчя, зосереджені в спогляданні святої мети, яку бачить єзуїт кожної
миті, тим паче на людях. За ними йшов осел — символ Христового тріумфу; за ослом
петляв, наче спутаний, монах у чорному катівському каптурі з прорізами для очей
і рота, він ніс у руках хрест, а в кінці — кількоро монахів, простоволосих, з
палицями й гудзуватими шнурами в руках.
Процесія зупинилася напроти катедри, єзуїти помолились і пішли вбік Галицької
брами: неподалік неї стояла непоказна каплиця, в якій досі молилися тільки
 
Наші Друзі: Новини Львова