Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 22 вересня 2019 року

Манускрипт з вулиці Руської

Переглядів: 74702
Додано: 27.04.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
— Єретицьке то зборище, душу свою погублю!
— Праведна думка осінила тебе, мій сину, але звідки я можу знати, що не зрадиш
так само й мене?
— Я доведу... Господь підказав мені, коли я біг до вас, зляканий безоднею свого
гріха. Ключ від скарбниці вам передам...
— Сатана...— аж затрусився єпископ.— І ти смієш мені говорити про таку послугу?
Та як ти зважився хоча б помислити, що я візьму його з твоїх рук?!
— А я на тацю... на тацю церковному служці покладу...— опустив очі Блазій.— За
четвертину, ваше священство, жити якось треба...
— Диявол! — просичав Балабан.— Іди пріч, не оскверняй мого порога! На тацю
він...
— Саме так, владико, на тацю...
— Тьфу на вас, смердяї! Та у вас не гріх і красти...
— Я це саме подумав, коли біг сюди.
— Ну йди вже, йди... Тільки затям — за восьмину.
З відчуттям полегші, ніби висповідався і запричащався, вертався Антох з Юрської
гори.
Миколаю-угоднику, а я помислював чортові запродати душу... Рівноапостольські
Космо й Дем'яне, а я подумував про католицтво!.. Віру славну православну
зрадити... Блазій хрестився і проказував уголос «Отче наш». Церкві русинській
буде служити Антох, чуєш, поганий Рогатинцю? А вас з торбами, з торбами на
Клепарів, голодранці!
Того дня Блазій зробив відчайдушний крок: він вирішив зайти до пивниці Корнякта.
Давно марив: колись таки переступить той заповітний поріг, за яким бенкетує
вищий світ, і хоч погляне і розповість потім комусь, у розповідях додумає,
примножить свою втіху, але ні разу не міг зважитися й підступити близько до
пишної брами, над порталом якої розкошували каріатиди. Йдучи з Ринку на Руську,
він обгинав ратушу, щоб хоча трошки наблизитись до заказаного місця, і з
душевною скрухою тюпав до Лисого Мацька. Нині ж, пройнятий почуттям гідності й
самоповаги,— адже служить не простакові Рогатинцеві, а самому владиці,— рішуче
попрямував до брами Корняктового палацу.
Біля самого порога стало до млості страшно: з-під балкона дивилися на нього,
насмішливо й глузливо, каріатиди, і стерпнула спина в Антоха — а що, коли у
сутінних кутах подвір'я стоять слуги, які виштовхають його на вулицю, ще й
поб'ють?
Йому тепер згадалося, з якою впевненістю й незалежністю він заходив до «Браги»
або ж до корчми Лисого Мацька; Антох у цю мить пожалів, що зважився на такий
нерозсудливий крок,— кожен знай своє місце під небом,— але переміг хвилевий
страх і зневіру, як не нині, то вже ніколи не переступить самого себе, і життя
його залишиться таким, як було... Ну, ще один крок, ще, ще, Блазію, і ти вже не
будеш більше Блазієм, а кимось зовсім іншим, переможи себе, не прій, напусти
гідності на своє обличчя!
Наліво — сходи вниз, це ж до того підвалу, до тієї обітованої пивниці, ось зійди
чотирма східками, діткнися до дверей, натисни злегка. О царице небесна, двері
немовби самі відчинилися нарозтвір, не рипнувши навіть, і вже Антох стоїть у
підвальному залі на викладеній різнокольоровими плитками долівці. Вікон у
пив'ярні немає, а ясно, мов надворі, сотні свічок горять у химерних канделябрах
і павуках, стіни завішані шпалерами, на яких виткані дивовижні звірі, дубові
столи вишикувалися один за одним у глибину залу, біля столів стільці, за столами
— панове. Які ж пишні, в атласах і кармазинах панове, обличчя в них спокійні й
безпечні — хто це: купці, посли, лавники, райці, а може, серед них сидить сам
бургомістр, сам староста, сам архієпископ?
Антох уже й не витирав спітнілого обличчя, тільки для чогось то розстібав, то
застібав сіренького каптана; на нього, слава богу, ніхто не звертав уваги, він
обережно повернув голову вправо і трохи заспокоївся, побачивши шинквас, за яким
стояла пишна молодиця в чепчику й запитливо поглядала на дивного клієнта.
Аптоха зрушило з місця, він підійшов до ляди; хтось казав йому, що посполитим не
дозволено тут сідати за стіл, а навстоячки дають випити. Тільки .ж дорожнеча
яка... Але Антох мав гроші — процент за продані книги, йому нині не було їх
шкода, а хоч би й пошкодував, то відступати було нікуди. Блазій поклонився
молодиці в чепчику й мовчав, а вона щораз суворіше дивилася на нього. Антох уже
готовий був утікати, він навіть подумав у цю мить, що якби йому вдалося вийти
звідси цілим, то зайшов би до Лисого Мацька і напився б до чортиків і ніколи
сюди більше не заглянув би. Та було пізно: він згадав — на своє лихо чи на щастя
— чорта, і ось з-за колони, що посередині зали підпирала стелю, вийшов пан у
високих довгих штанях і високому капелюсі.
— О, поклін вам, пане Блазій! — вигукнув пан, і Антох упізнав чорта. І хоч
зустріч з ним була такою недоречною після споглядання ангела небесного, все-таки
увійшла в його душу полегша, мов прохолодний легіт у спеку. Хоч воно й нечиста
сила, але таки сила — не посміє тепер шинкарка вигнати його.— Сідайте біля мене,
ось тут,— запросив чорт.— Ви, наскільки пам'ятаю, полюбляєте іспанський
алікант... Пані Марисю, принесіть нам сулію аліканту!
Блазій балушив очі на чорта: той сам із зизуватими очима, гачкуватим носом і
гострою рудою борідкою. Антох крадькома позирав на його ноги, але штани
прикривали їх аж до долівки; чорт помітив погляд Блазія, посміхнувся і,
наливаючи в пугарі вина, спитав:
— Ну, то як удався візит до його священства Балабана?
— О господи...— склав три пальці Антох, щоб перехреститися, та вмить зміркував,
що як чорт щезне, то його, Блазія, виженуть з-за стола, він опустив руку й мовив
з гідністю: — Ангел божий показав мені туди дорогу, пане Антипе.
— Чи ж я не говорив вам колись, що все суще на світі — чисте й нечисте, святе і
грішне — існує з повеління бога? Випийте...
Антох завагався, треба ж берегтися, щоб не пропити чортові душу, але згадав, що
має гроші, він сам за себе розплатиться, і вихилив пугар. Божественний напиток
розлився по всьому тілу, дійшов до голови, до ніг, до кінчиків пальців; Антох
почав сміливішати, випив ще, відсунув пугар і, реготнувши, плеснув чорта долонею
по плечу.
— А щоб тебе чорт побрав!
Йому стало добре, цей дідько навіть досить милий, і що він може Антохові вдіяти,
коли у нього свята служба у глави православної єпархії! Антипко криво
посміхнувся одним кутиком рота.
— Тебе побере, це вже видно,— сказав, помітивши, що в Антоха чорніє вже другий
зуб.— Тільки ти не квапся покидати Рогатинця, маєш час...
— Ге, ти багато знаєш, але не все. Я... Ану наливай, чорте, коли вже запросив
мене за стіл. О-о, досить. Ххе-е, благодать! Я того Рогатинця... Нічого не маю
проти нього, він теж так, як і я, за віру православну, але пихи його не можу
перенести. На самого єпископа підняв руку, то як це так: за віру православну і —
проти православного єпископа? Га? То я ключ від скарбниці, чуєш, братський ключ
передам його священству, а він має кого послати, щоб скарб той, з єпископської
пастви зібраний, святій церкві віддати...
— О, це цікаво,— примружився чорт.— Але ти все одно не квапся і з цим,
Антоху...— Він кивнув Блазієві, щоб той нахилився, і щось прошепотів йому до
вуха.
Блазій довго дивився на чорта каламутними очима, ніби не розумів, що той йому
сказав, потім стенув плечима.
— Папу щоб визнав? А яке діло чортам до папи і взагалі до церкви?
— Який ти дурний... Де нема ксьондзів, попів, там і чортів не буває. У світі,
Антоху, все створено за образом і подобієм господнім. Король подібний до бога,
ти ж на болотного чорта схожий. Бог створив пекло, щоб людей карати, а королі —
тюрми. Хіба львівський кат не служить старості, хіба староста може без нього
обійтися? Ну, а що не сидить з ним за одним столом, то й ми не сидимо з папою,
навіть з архієпископом — ні.
— Та воно ніби так,— намагався второпати чортову мову Блазій.— Але чому ти тоді
не за патріарха?
— Таж вони туркам служать або ж Москві. А ми в Речі Посполитій живемо. І твій
Балабан — теж. А Польща — під папським зверхництвом. Тож мусять і Балабан, і всі
православні єпископи зрозуміти, що не турецький і не московський хліб вони
їдять! — уже сердився чорт.— А ти чиє вино п'єш?
— Та й то правда... А таки правда!— уже тверезів Антох.— Але ж, братку, це віру
треба зрадити...
— Віру? — засміявся чорт.— А що таке віра? її ж люди видумують. А ти, Антоху,
 
Наші Друзі: Новини Львова