Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: п'ятниця, 20 вересня 2019 року

Манускрипт з вулиці Руської

Переглядів: 74690
Додано: 27.04.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
провулку; вертався від Лисого Мацька втомлений і злегка захмелений. Відвіз йому
на візочку сто двадцять примірників Часословів, книжка та по п'ять золотих
кожна, а Мацько хитрий — половину по шість продасть, то цього разу не поскупився
— поставив могорич.
Зупинився біля входу, витирав піт з чола, сопів, бо післяобіднє сонце таки добре
пражило, а книжки, хай їм чорт, тяжкі, і вино у Мацька міцне. Стояв і думав, що
має вже по саму гульку тієї біганини. Юрко Рога-тинець, відколи його обрали на
сходці сеньйором братства, не дає нікому передихнути. Геть чоловік перемінився,
не спочине, не усміхнеться, схуд, сивіти почав, а тими сірими очима неволить
усіх або ж дає зрозуміти: не хочеш — не тримаю.
І хоч би його, Блазія, адже він у Рогатинця перший помічник, підвищив у посаді —
дідька лисого... Якийсь кравець Іван Красовський став віцесеньйором, кушнір Хома
Бабич — скарбником (хіба вони допомагали збирати в людей гроші на будівництво
шкільного дому і братського будинку?), а його, Антоха, залишив далі поборцем, і
мусить він гасати за датками не тільки по львівських братствах, а й у Рогатин,
Дрогобич, Самбір, Бережани — всі малі братства підпорядкувалися Успенському.
А бачить він — чиниться гріх. Уже і єпископ Балабан (та коли б не він, чи стояв
би тут друкарський верстат?) на проповіді в соборі Юра назвав успенських
братчиків боговідступниками. Єпископ, правда, теж собача кістка, він хотів би,
щоб усі доходи від друкарні йшли на єпархіальні потреби, а Рогатинець уперся —
гімнасіон треба перш за все відкрити. Спочатку Юрко якось заглаголював єпископа,
обіцяв, кланявся, та ось сталася притичина, і він здумнів геть чисто. Проїжджав
через Львів, вертаючись із Москви, антіохійський патріарх йоаким — Рогатинець з
Красовським спіймали його за поли сурдута і виблагали в нього грамоту, якою він
затвердив статут братства. Видно, сподобався йоакимові сеньйор, бо замовив слово
перед царгородським патріархом Єремією, і той надав Успенському братству
ставропігію[24].
Отут і почався гріх. Антохові збоку так здається, бо він не надто побожний, ну,
не такий, щоб пластом лежати в церкві під казальницею, але це... Де ж бо то
видано, щоб церквою керували ремісники? А ні — стали ктиторами і назначають собі
проповідників, і дидаскалів для гімнасіону без відома єпископа підшукують, отців
до братських книг не записують, а всіх, хто вступає до братства, примушують при
свічках складати обітницю. Гординя здолала Рогатинця. Вчора переказав єпископові
через посланця: борги кафедральній церкві ми сплатили, його преосвященство
патріарх дав нам самоврядування, то не будемо слухатися єпископа, а примусимо
самого рахуватися з нами.
Антох думав це і почував себе так, ніби їх, Блазіїв, стояло тут два. Один денно
й нощно працює для братства, бо треба якось жити, а другий бунтується. І не
супроти братства, проти Рогатинця. Антохові не раз кортить докопатися причин
тієї нехоті, протесту, бо ж не поклоніння перед єпископом (навіщо йому здався
той Балабан?) і не те, що скарбником не став (виберуть на другій елекції, Бабич
у грошових справах нехитрий), зовсім щось інше наштовхує Блазія проти Рогатинця.
Якийсь він — ніби пророк. Хоч би до корчми пішов, хоч би за дівицею оглянувся...
Усіх, хто коло нього, сковує своєю волею і метою, яку бачить він один. Ну, хай
буде школа, навіть — академія. Чи ж то перша на світі? Ну, стануть русини
членами ради Сорока мужів у магістраті — хіба тоді податки зменшаться? Був би
Рогатинець мудріший — з братської каси жили б, ще й як! Та ні — волі духу
прагне... А хіба не відпочиває душа, коли поїси добре, перехилиш пугар, з добрим
чоловіком порозмовляєш? А сам — ну, хто він такий сам? Сідляр.
Найзвичайнісінький репаний ремісник. Ні краплі шляхетської крові. Якби хоч з
трохи вищого стану, то вже б і не жаль слухатися. А коли говорить... Та хіба
Антох не вміє говорити? Скаже деколи й мудріше, і пролітають його слова повз
вуха людей, а коли Рогатинець — в очі дивляться, на шибеницю готові йти...
Здавалось би — чого вже більше потрібно? Віддав Корнякт — то шляхтич
справедливий!— у фундуш на дзвіницю, аби лише вона називалась його ім'ям,
страшну суму грошей (чи то конче було будувати таку вежу, щоб аж у небо
впиралася), то мовив Антох до Рогатинця: «Розділи трохи між нас, ми ж бідні». А
він тільки глянув і таке відказав, що після того ти вже не ги, а шмата:
«Одного разу, Антоху, злодії костьол обкрадали. Один заліз із заболоченими
чоботами на вівтар, а другий каже: «Ти забруднив обрус».— «То нічого, мій
синку,— відповів перший.— Бог дивиться на чисте серце, а не на ноги».
Муляри зводять шкільний будинок. Скоро прийдуть сюди спудеї, дидаскали, скоро
тут сновигатимуть вчені мужі, і тоді до Блазія буде ще менше поштивості. Боже,
боже, а які почесті й висоти даруєш ти деяким людям!
І тут Антохові згадався чорт... Він жахнувся в душі, що донині не забув його,
адже справжній християнин давно повинен відхреститися від таких згадок; Антох,
хоч який був розморений сонцем, квапно перехрестився. А тоді побачив ангела.
З бездонної синяви літнього неба падав голуб просто на шпиль Домініканського
костьолу і коли тихо сів на хрест, вмістившись саме посередині сонячного круга,
Блазій побачив, що в голуба золотоволоса дівоча голівка. Він охнув, і так йому
стало добре на серці, бо збагнув, що господь дозволив йому зріти не тільки
чортів, що це благословенне для нього знамення: кому, крім нього, щастило бачити
живого, не намальованого ангела?
Блазій підбіг, щоб поглянути на нього зблизька, ангел змахнув крильми і
закружляв: може, сяде на шпиль Корняктової дзвіниці, тоді Антох видряпається
наверх і проситиме в нього кращої для себе долі; ага — сяде... Як може сісти,
коли тут духовні особи не в пошанівку? Ангел, зробивши коло, шугнув понад
Руською і завернув до палацу архієпископа.
— Грішні ми...— прошепотів Блазій.
— Невелика біда, Антоху...— Блазій здригнувся: біля нього стояв Рогатинець, він
вийшов з душного, пропахлого фарбами приміщення друкарні подихати свіжим
повітрям.— Он катедрі папа дав право за мзду відпускати гріхи не тільки
грішникам, а й душам у чистилищі.
— Ти мені, Юрію, такого не говори...— Антох улесливо посміхнувся, та вмить
споважнів і повторив те, що колись сказав Мацькові Патерностеру; — Коли сам що
задумав, то твоя справа, а я твердий православний... Ангела тільки-но бачив.
— А чорта — ні?
— Бачив колись і чорта...
— Слухай, Антоху,— Рогатинець поклав Блазієві руку на плече,— я ще раз кажу
тобі: перестань пити. Ти ж знаєш, що запісано в статуті. Вимажемю тебе зі
списків. Блазій від кривди ах почервонів.
— Та що це, в'язнщя у тебе? Нічого не мюжна... Та хіба на тобі світ кліном
зійшовся?
— Ніхто не триміє,— відказав холодно Рогатинець.— Але той, хто залишається в
братстві, мусить знати, для чого це розить і від яких утіх і випод відмовлятися
повинен. Тіій світ, Антоху, замикаєтьься поволі в тобі самому — у твоїх жаданнях
і при;хотях...
Рогатинець говорив і пильно дивився в кінещь провулку, бо побачив: з Руської на
Зацерковну заївернув священик — низький, іабитий, з патерицею в :руці,— і
впізнав у ньому Балаэана.
За єпископом ішли /ва крилошани.
Юрій подався Балабанові назустріч, зупинивсяі перед ним і схилився, щоб
юикластися до руки єпискоша, але той, заклавши руки за спину, мовив:
— Ти сплатив мені борг, а Друкаревич — ні. За ним його і батькові борги, їеди в
друкарню.
Іван Друкаревич, син Федорова, худий сухотним парубок, відтискав на везстаті
аркуші — друкував новий наклад батькового «Зукваря» для братської школи. Він
саме приклав латунну таблицю до рами з н.абором і засував її під прес, коли
побачив свого колишнього хлібодавця і пана. Суворий вигляд єпископа не обіцяв
нічого доброго, Іван огустив руки, поник.
— Борги ти сплатиі мені? — спитав Балабан, підвівши патерицю.
— Сплачу, владико,— благальне глянув на єгпископа Друкаревич.— Напечаїаю
«Буквар», він дорогий,, а мені належаться приклідки — багато примірників, я їх
продам...
— Не надрукуєш! — вереснув Балабан.— Зогниєш у борговій темниці! Я тебе з біди
витяг, а ти... Я вам друкарню дав, а ви..— єпископ захлинався від люті.
— Що це означає, владико? — заговорив Рогатинець.
— Ставропігія, неповинування крилосу! Тільки-но з гною вилізли і вже бога за
ноги спіймали! Від турків взяли собі самоврядування, свої присяги складаєте,
суди чините, через ва: інші церкви відмовляються від послушенства, антихристи,
єретики! — Балабан розмахнувся патерицею на Рогатинця.— А ти... ти, якому я
 
Наші Друзі: Новини Львова