Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 20 серпня 2019 року

Манускрипт з вулиці Руської

Переглядів: 74325
Додано: 27.04.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Жмуді, Московщині, в безмежних просторах безбожних татар, що тягнуться аж до
Хінів».
Тому лялька Лойоли стоятиме на підвищенні край столу, як натхненник боротьби за
єзуїтство в Польщі.
А хто ж бореться?
Як не намагався архієпископ облагородити ляльковий портрет суперіора єзуїтів при
костьолі Варвари у Кракові, а нині королівського проповідника і сповідника отця
Петра Скарги, все ж заздрість до найвпливовішої в Речі Посполитій духовної особи
зробила своє. Подоба Скарги вийшла відразливою: злобна гримаса губ, високе чоло
у прямовисних зморшках, велика, мов лисина, тонзура і очі, стиснуті до
перенісся.
Соліковський, щоправда, віддає належне знаменитому проповідникові й
гофкапланові[15], котрий ще до коронації зумів схилити шведського королевича до
католицької церкви, і молодий польський король Зигмунт III, вчорашній
протестант, так відповів литовському канцлеру Леву Сапізі, який закликав піти на
уступки протестантам:
«Хай краще загине Річ Посполита, ніж мала б католицька релігія і божа честь
зазнати якоїсь шкоди».
Тоді схопився з крісла Соліковський — злість на парвеню Скаргу, який так хитро
обігнав його, зірвала архієпископа з місця: це ж недарма отець Петро не
відступав від короля весь передкоронаційний час! Архієпископ відчув, як
похитнулося його становище: таж Скарга ще, мабуть, у Рогатині гибів, коли Стефан
Баторій уже довірявся Соліковському, а тепер... Щоб не втратити позиції
приближеного до двору, треба було в цю ж мить засвідчити свою солідарність з
королем; Соліковський зірвав з себе єпископське одіяння і, оголивши груди,
заволав:
«Краще вмерти, ніж дати іновірцям свободу!»
І все ж таки король зробив Скаргу своєю довіреною особою.
Архієпископ не ворог гофкаплана, навпаки — однодумець, обидва ж колись в Римі
вступали до єзуїтського ордену; він глибоко шанує автора книги «О jednosci
kosciola bozego»[16], в якій Скарга викриває блуди православної церкви і
переконує схизматів у тому, що їх спасіння лише в унії з костьолом, але ж він
таки парвеню. І як це йому вдалося — скарбникові львівської катедри,
рогатинському пробощеві, звичайному канонікові львівського капітулу стати
ректором Віденської єзуїтської академії, а тепер першою духовною особою при
королеві?
Проте обидва вони борються за єзуїтство в Польщі. Скарга з Варшави, Соліковський
зі Львова.
І поки що більше нема кому... Кардинал Вармії Говій, який після Тридентського
собору увів перших єзуїтів до Польщі, помер; примас Пшерембський безсилий:
познанський синод не дозволив йому впровадити до Познаня товаришів Ісуса. Не
бажає їх і львівський клір. А що, коли б удатися до світських авторитетів? І
взяти собі на допомогу нечисту силу. Авжеж...
Архієпископ вийняв з шухляди жменю ляльок-чортів у довгих штанях і високих
капелюхах, підкинув їх, спіймав — ех, хлопчики ви мої моторні! Бургомістр має
ціпаків, катів, а я вас, вас! Єдиний бог, він держить у руках своїх небо і пекло
і нам, своїм намісникам на землі, велів користуватися послугами небесних і
пекельних сил. Посміхнувся і почав розставляти ляльок-чортів на столі. Одного —
поруч з макетом катедри, другого — біля Успенської церкви, третього — коло
палацу польного гетьмана Жолкевського на південній лінії Ринку. Повсилював
шнурки у просвердлені в столі дірки, зібрав кінці в долоню, щоб почати гру, яка
завжди навіювала йому добрі думки й ходи, та раптом опустив їх, знову сягнув
рукою в шухляду і вийняв звідти ляльки: зображення Станіслава Жолкевського і
молодого поета Шимона Шимоновича, який на коронаційному сеймі виголосив вітальну
оду королеві.
— Вас треба впрягти в роботу,— сказав уголос, поставив ляльки на стіл і до
кожної присунув по чортові.— Або ні...— Ще раз рвучко витягнув шухляду і вийняв
найбільшу зростом ляльку.— Ось так.— Соліковський поставив її посередині столу,
відшпурив чортів, які мали опікуватися Жолкевським і Шимоновичем, переніс
гетьмана й поета до найбільшої ляльки.— Я сам займуся вами,— промовив до свого
автопортрета.— Сам.
Він підійшов до дверей і посіпав за шнурок дзвоника.
— Запроси йогомость польного гетьмана і пана Шимоновича до мене на вечірню
гербату,— наказав міністрантові[17].
...Сорокарічний здольний войовник Станіслав Жолкевський цьогорічної весни за
наказом канцлера Яна Замойського став на чолі війська і, розгромивши під
Краковом габсбурзького претендента на польський престол архікнязя Максиміліана,
повернувся до Львова з титулом польного гетьмана.
Думний своїм першим воєнним подвигом і високим званням, молодий гетьман уже
встиг зважити собі ціну, він тримався перед Соліковським незалежно, а зрештою,
поштиво: на догоду архієпископові підхвалював, смакуючи, густо-червону
мальвазію, подану гостям до чаю.
— Божественний трунок, амброзія! — приговорював, очікуючи ділової розмови, чей
же не на посиденьки запросив Соліковський його і Шимоновича.— А втім, ми погані
смакоші: китаєць розуміється на чаю, турчин — на каві, московит — на горілці, а
поляк п'є все і хвалить...
— Ну ні, поляк на пиво має смак,— заперечив гетьманові Шимонович. Серед
присутніх поет був наймолодший, проте вже мав досить гучну славу: за прикладом
Кохановського він писав не тільки латиною, а й рідною мовою.— У нас пиво
найкраще. Покійний папа Григорій, він був якийсь час, як вам відомо, легатом у
Польщі, вигукнув, лежачи вже на смертному ложі: «О santa piva di Polonia»[18].
Правда, отці його не зовсім добре зрозуміли і почали молитися до святої Піви,
щоб повернула папі здоров'я.
Жолкевський стримано посміхнувся, він любив жарти свого молодшого колеги;
Соліковський спідлоба глянув на поета, вловив його іронічний погляд і смиренно
опустив очі, готуючись до серйозної розмови.
— Я чув,— повернув голову до гетьмана,— що ви розпочали будувати в Жовкві
фортецю, перед якою іграшками здаватимуться Одеський і Луцький замки...
— Так... І жити там буду. Тісно у Львові та й почет ніде тут тримати, а який то
гетьман без особистого війська...
— Як архієпископ — без орденського воїнства,— Соліковський повертав розмову в
потрібне йому русло.
—— Не можете скаржитися, ваша ексцеленціє... У Львові кого тільки нема:
бернардини, капуцини, кармеліти, домініканці...
— Лютерани, кальвіністи, аріани,— продовжував з іронією перелік архієпископ.— І
православні, вашмость, і православні,— додав з притиском, злий вогник зблиснув в
очах і пригас.— А ті запровадили своє антихристське братство і виповіли війну
апостольській церкві... І їй важко: бернардини ходять з вертепами; капуцини
гарну капусту викохують, босі кармеліти вміють добре жебрати, а воювати з
віровідступниками нема кому.
— Але ж ви воюєте,— розгладив вуса Жолкевський,— церкви закриваєте, православних
попів виганяєте з приходів, русинів — з цехів... Ваша ексцеленціє, не
звинувачуйте мене в прихильності до схизми — мій шановний вітець, староста
львівський, справді був у дитинстві православним, я ж вірно служу католицькій
державі і її правителям... Проте гадкую, що в завойованому краю не слід різко
порушувати попередній спосіб життя підданих... Щоб покорений народ прийняв
переміни, треба вводити їх непомітно: люди бояться більше змін зовнішніх, ніж
суттєвих.
— Не згоден з вами, вашмость... Правитель повинен провести всі необхідні
жорстокості за одним разом, щоб піддані пережили їх без тривалого болю. І Т То ж
стосується благодіянь, то їх треба давати потроху, щоб народ мав час оцінити
добро.
— О, безсмертний Макіавеллі! — вигукнув голосніше, ніж дозволяв етикет,
Шимонович.— Як видно з вашої розмови, вчення італійського політика можна
трактувати як кому вигідно. Ви ж бо у вашому діалозі оперували тезами з трактату
«Монарх», і кожен мав свою рацію. Чи не подібно ідеологи різних сект і
віросповідань тлумачать святе письмо?
— А тому єзуїти визнають право тлумачення святого письма тільки за костьолом,
мій сину,— відрізав Соліковський.— Пане гетьмане... Якщо у нас зайшла така
розмова,— архієпископ тримав у долонях келих з вином, наче хотів його зігріти,—
то при цій нагоді... Я прошу у вас, як у вельми впливового світського владці,
 
Наші Друзі: Новини Львова