Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 05 квітня 2020 року
Тексти > Тематики > Історична

Основоположні міфи ізраїльської політики (стара редакція)

Переглядів: 26716
Додано: 16.01.2011 Додав: Крістоферсен  текстів: 90
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 1
Сканував: Крістоферсен Джерело: SAMIZDAT
Цілі були не військовими, а політичними. Черчілль писав в 1948 році у своїй книзі "Друга світова війна" (тім VI): "Було б невірним припускати, начебто доля Японії була вирішена атомною бомбою".
Американський адмірал Вільям А. Ліхі (William A. Leahy) у своїй книзі "Я був там" підтверджує: "На мій погляд, використання цієї варварської зброї в Хіросімі і Нагасакі не дуже-те допомогло у війні проти Японії".
І справді, імператор Японії Хірохіто 21 травня 1945 року вже почав переговори з Радянським Союзом (який ще не знаходився в стані війни з Японією) про капітуляцію своєї країни за допомогою свого міністра закордонних справ і радянського посла Якова Маліка. "Принцові Коное було наказано готуватися до поїздки в Москву для прямих переговорів з Молотовим".
Джерело: Поль-Марі де ля Горце (Paul-Marie de la Gorce), цит. тв., с. 532.
"У Вашингтоні добре знали про японські наміри. Агент "Меджик" (Magic) повідомив про переписку міністра закордонних справ з його колегою в Москві" (там же, с. 533).

Переслідувана мета була не військовою, а політичною, як визнав американський міністр авіації Фінлеттер, який пояснив, що застосування атомних бомб мало на меті "нокаутувати Японію до вступу Росії у війну".
Джерело: "Сатерді ревью оф літерейчер", 5 червня 1944 року.
Американський адмірал Ліхі робить висновок (цит. тв): "Застосувавши першими атомну бомбу, ми опустилися до морального рівня середньовічних варварів... ця нова жахлива зброя нецивілізованої війни, це сучасне варварство, негідне християн"
Таким чином, для всіх цих керівників, якби справжній Міжнародний трибунал, складений із представників нейтральних країн, посадив їх на лаву військових злочинців поруч із Герінгом і його бандою, у всіх цих "газових камерах", "геноцидах" і "Голокостах" виявилося б алібі для виправдання їхніх власних злочинів проти людяності.
Американський історик Олбрайт, який був директором Американської школи східних досліджень, пише у своїй узагальнюючій праці "Від кам'яного віку до християнства. Монотеїзм і його еволюція" (французький переклад - Вид. Пайо, 1951) після того, як він виправдав "священне винищування", зроблене Ісусом Навином у ході його вторгнення до Ханаану (с. 205): "Ми, американці, можливо, маємо менше прав судити ізраїльтян, тому що ми винищили тисячі "індіанців у всіх куточках нашої величезної країни і зібрали тих хто залишився у великі концтабори".
Термін "Голокост", застосовуваний до тієї ж самої драми з 70-х років після появи книги Елі Візеля "Ніч" (1958) і став особливо популярним після фільму з такою назвою, ще більше висловлює бажання зробити злочини, скоєні проти жидів, винятковою подією, яку не можна й порівнювати ні із загибеллю інших жертв нацизму, ні з яким-небудь іншим злочином в історії, тому що стражданням і смерті надається сакральний характер. Універсальний словник Ларусса (2 том, Париж, 1969, с. 772) визначає Голокост так: "Жертвопринесення, що було в жидів, за якого жертва повністю пожиралася вогнем".
Мучеництво жидів, таким чином, ставало непорівнянним ні з яким іншим - завдяки своєму жертовному характеру воно включалося в божественний план як розп'яття Христа в християнській теології, знаменуючи собою початок нової епохи. Це дозволило одному рабинові сказати: " Створення держави Ізраїль - це відповідь Бога на Голокост".

Щоб Голокост дійсно мав сакральний характер, необхідно, щоб це було:
- повне знищення;
- спалення.

а) Повне знищення. Для цього потрібно, щоб передбачалося "остаточне вирішення" жидівського питання, що представляло собою знищення. Але, повторю, ніколи не вдалося представити жодного тексту, який доводив би, що під "остаточним вирішенням" жидівського питання мали на увазі знищення.
Антисемітизм Гітлера, починаючи з його перших виступів, був пов'язаний з боротьбою проти більшовизму (він постійно вживав вислів " жидобільшовизм"); перші концтабори, які він побудував, призначалися для німецьких комуністів, тисячі з яких загинули в них, включаючи їхнього вождя Тельмана.
Що ж стосується євреїв, то він пред'являв їм самі суперечливі обвинувачення: спочатку, що вони були - як він говорив - самими активними діячами більшовицької революції (Троцький, Зинов'єв, Камєнєв і ін.); у той же час, на його думку, капіталістами і головними експлуататорами німецького народу.
Він мав намір, після ліквідації комуністичного руху і підготовки експансії Німеччини на Схід за прикладом тевтонських лицарів розгромити Радянський Союз, що було з початку і до кінця його кар'єри його головною, маніакальною ідеєю, яка проявлялося в часи його могутності в жорстокості по відношенню до слов'янських (польських і російських) полонених. Він створив навіть під час війни проти СРСР " айнзацкоманди", тобто загони, спеціально призначені для боротьби проти радянських партизанів і знищення їхніх політичних комісарів, у тому числі й полонених. Серед них було багато геройських жидів, які загинули разом з їхніми слов'янськими соратниками. (Це доводить облудність пропаганди про "радянський антисемітизм": не можна ж одночасно стверджувати, що в СРСР жидів видаляли із усіх важливих посад і що жиди становили більшість "політичних комісарів" партизан, яких айнзацкомандам було наказано вбивати. Чи можна уявити, що керувати діями партизанів за лінією фронту (де легко було дезертирувати і вступити в співробітництво з ворогом) доручили жидам, яким не довіряли?).
Що стосується маси німецьких, а потім і європейських жидів, коли Гітлер став хазяїном континенту, те однієї із самих жахливіших ідей нацистів було очищення Німеччини, а потім і Європи від жидів.
Гітлер діяв поетапно.
- На першому етапі була організована їхня еміграція на умовах, що дозволяли пограбувати самих богатих. (Ми вже бачили, що сіоністські керівники Хаавари брали активну участь у цій оборудці, обіцяючи натомість перешкодити бойкоту гітлерівської Німеччини і не брати участі в антифашистському русі).
- Другим етапом було просте вигнання відповідно до проекту висилки всіх до всесвітього гетто. Після капітуляції Франції для цієї мети намічався острів Мадагаскар, що повинен був перейти під німецький контроль після відшкодування Францією збитків давнім французьким поселенцям. Цей проект був залишений не стільки через мовчазний опір французів, скільки через великий тоннаж кораблів, необхідних дnя цієї операції, що Німеччина під час війни не могла собі дозволити.
- Гітлерівська окупація Східної Європи, особливо Польщі, уможливила "остаточне вирішення": очищення Європи від євреїв і їхню масову депортацію до зовнішніх таборів. Там вони зазнали найжорстокіших страждань, не лише таких саме, як і все цивільне населення у воєнний час - бомбування, голод, злидні всіх видів, згубні для самих слабких пересування при евакуації - але й каторжної праці в самих нелюдських умовах заради німецьких військових зусиль (Освенцім-Біркенау був, наприклад, важливим центром хімічного виробництва фірми Фарбен Индастрі). Нарешті, епідемії, особливо тиф, спричиняли величезні спустошення серед населення концтаборів, яке страждало від недоїдання та виснаження.
Утім чи потрібно вдаватися до інших методів, щоб пояснити величезну смертність жертв такого поводження і безмірно перебільшувати їхнє число ризикуючи потім опинитися перед необхідністю його зниження?
Адже довелося замінити напис у Освенцімі-Биркенау і зменшити число загиблих із чотирьох до одного мильйону.
Довелося замінити напис на "газовій камері" у Дахауі уточнити, що вона ніколи не діяла.
Довелося замінити напис на зимовому велодромі в Парижу і указати, що сюди були зігнані 8160 євреїв, а не 30.000, як було зазначено на попередній дошці, яку прибрали.
Джерело: Ле Монд. 18 липня 1990 року.
Чи потрібно, щоб підтримати за всяку ціну свою винятковість за рахунок Голокосту (жертовного знищення у вогні) роз'ятрювати примару "газових камер"?
В 1980 році унікальний характер убивства євреїв уперше поставив під сумнів відомий журналіст Боаз Еврон:
"Саме собою зрозуміло, кожного іменитого гостя ведуть в обов'язковому порядку в Яд ва-Шем, щоб він краще усвідомив почуття провини, чого від нього чекають".
"Вважаючи, що світ нас ненавидить і переслідує, ми увірували, що це звільняє нас від необхідності нести відповідальність за свої дії стосовно нього".
Параноідальна ізоляція від іншого світу та його законів може спонукати деяких жидів ставитися до не-жидів як до недолюдин, змагаючись у цьому з расизмом нацистів. Еврон застеріг проти тенденції змішувати ворожість арабів з антисемітизмом нацистів. "Не можна відокремити правлячий клас країни від його політичної пропаганди, тому що вона являє собою частину його реальності. Таким чином, уряди діють у світі міфів і чудовиськ, ними ж самими створеними".
Джерело: Боаз Еврон. "Геноцид: послуга для націй", Ітон 77, № 21, травень-червень 1980, с. 12 та наступні.
Мільйони людей, сумлінність яких безсумнівна, плутають печі крематоріїв та газові камери. У гітлерівських таборах було багато печей крематоріїв, з їхньою допомогою намагалися запобігти поширенню епідемій тифу. Наявність крематоріїв - не доказ, вони є у всіх більших містах (у Парижу при цвинтарі Пер-Лашез, у Лондоні, у всіх столицях), і спалення не означає, зрозуміло, бажання винищити населення.
Тому треба було додати до печей крематоріїв "газові камери", щоб встановити догму знищення вогнем.
Перша вимога, елементарна для доказу їхнього існування, це знайти наказ, що приписує цей засіб. Пошукати в архівах, які акуратно складала німецькі влада, - всі вони були захоплені союзниками після поразки Гітлера - бюджети цього підприємства, інструкції, що стосуються будівництва і дії цих камер, одним словом, все, що дозволило б провести експертизу "знаряддя злочину", як при будь-якому звичайному розслідуванні. Нічого цього не було зроблено.
Примітно, що й після того, як було офіційно визнане, що на території колишнього рейху людей не вбивали газом, незважаючи на численні показання "очевидців", той же самий критерій оцінки свідчень як суб'єктивних не застосовується, коли мова йде про табори на Сході, особливо в Польщі, навіть якщо ці "свідчення" викликають обґрунтовані підозри.
Так, Мартін Брошат, що опублікував в 1958 році наче справжній документ щоденник коменданта Освенціма Рудольфа Хесса, написав у газету "Ді Цайт" від 19 серпня 1960 року лист, у якому говорилося, що людей не вбивали газом ні в Дахау, ні в якому-небудь іншому таборі в Німеччині в кордонах колишнього рейха.
Мартін Брошат з Мюнхенського інституту сучасної історії писав: "Ні в Дахау, ні в Берген-Бельзені, ні в Бухенвальді жидів і інших ув'язнених не вбивали газом" (пан Брошат став в 1972 році директором цього інституту).
Це визнання мало тим важливіше значення, через те що в безлічі "свідчень очевидців" стверджувалося про існування газових камер у цих таборах, а "реконструкція газової камери" в Дахау найбільше вражала відвідувачів, особливо американців.
На Нюрнберзькому процесі сер Харлі Шоукросс 26 липня 1946 року згадав "газові камери не лише в Освенцімі і Треблінці, але й у Дахау" (МВТ, т. 19. с. 4563).
Мізансцена музею в Дахау дозволяє обманювати не тільки тисячі дітей, яких привозять, щоб втовкмачити їм догму про Голокост, але й дорослих, таких як домініканський священик отець Мореллі, що написав в "Землі розпачу" (1947, с. 15): "Я глянув очима, повними жаху, крізь лиховісне вічко, через яке нацистські кати могли бачити муки нещасних, котрих вбивають газом".
Навіть колишні в'язні Бухенвальда і Дахау дозволили переконати себе легендою, що ретельно пеститься. Великий французький історик Мішель де Буар, почесний декан факультету в Кане, член Інституту й колишній в'язень Маутхаузена, заявив в 1986 році:
"У монографії про Маутхаузен, що я випустив в 1954 році, я двічі згадав про газові камери. Тепер прийшов час роздумів, і я запитав себе: а звідки в мене взялося переконання, що в Маутхаузені була газова камера? Не під час мого перебування в цьому таборі, тому що ні я, ні будь-хто інший не підозрювали, що вона може там бути. Значить, я обзавівся цим “багажем” після війни. Потім я помітив, що в моєму тексті, у той час як у більшості моїх тверджень я спираюся на посилання, їх немає, коли мова йде про газові камери".
Джерело: " Уест-Франс", 2 і 3 серпня 1986 року, с. 6.
Жан-Габріель Кон-Бендіт уже написав: "Будемо ж боротися за руйнування цих газових камер, які показують туристам у таборах, де, як тепер відомо, їх не було, інакше нам не будуть більше вірити навіть у тих випадках, у яких ми впевнені".
Джерело: "Ліберасьон", 5 березня 1979 року,с. 4
У фільмі, що показували в Нюрнберзі суду та всім обвинувачуваним, була єдина газова камера - у Дахау.
26 серпня 1960 року Брошат від імені Мюнхенського інституту сучасної історії (просіоністської орієнтації) написав у газеті "Ді Цайт": "Газова камера в Дахау ніколи не була добудована й ніколи не діяла".
З літа 1973 року табличка перед душем пояснює: "Ця газова камера, замаскована під душову, ніколи не працювала" і додає, що ув'язнених, присуджених до отруєння газом, відправляли на Схід.

4. МІФ ПРО "ЗЕМЛЮ БЕЗ НАРОДУ, ДЛЯ НАРОДУ БЕЗ ЗЕМЛІ"
"Немає палестинського народу... Мова йде не про те, що ми прийшли для того, щоб викинути їх за двері і відібрати в них їхню країну. Їх не існує".
Джерело: Заява Голди Меїр. "Санді Таймс", 15 червня 1969 року.
Сіоністська ідеологія ґрунтується на дуже простому постулаті: у книзі Буття (XV, 18-21) написано: "Господь уклав завіт з Авраамом, сказавши: потомству твоєму даю Я землю цю від ріки Єгипетської до великої ріки, ріки Євфрату".
Виходячи з цього, не задаючись питанням, у чому полягає завіт, кому було дано обітниця і чи була богообраність безумовною, сіоністські керівники, навіть якщо вони агностики або атеїсти, оголошують: Палестина дарована нам Богом.
Навіть урядова ізраїльська статистика показує, що серед ізраїльтян 15% віруючих. Це не заважає 85% ізраїльтян стверджувати, що ця земля дарована їм Богом... в якого вони не вірять.
Величезна більшість сучасних ізраїльтян не є віруючими ні на практиці, ні за переконаннями, і різні "релігійні партії", які грають, проте, вирішальну роль у державі Ізраїль, об'єднують лише незначну меншість громадян.
Цей уявний парадокс пояснює Натан Вейншток у своїй книзі "Сіонізм проти Ізраїлю" (Вид. Масперо, 1969, с. 315): "Якщо рабинський обскурантизм тріумфує в Ізраїлі, то лише тому, що сіоністська містика втрачає зміст без посилань на релігію Мойсея. Позбавтесь концепцій "богообраного народу" і "обітованої землі", і основи сіонізму зваляться. Тому релігійні партії парадоксальним чином черпають свою силу від сіоністських агностиків як своїх спільників. Внутрішня зв'язність сіоністської структури Ізраїлю жадає від його керівників посилення влади духовенства, тому обов'язковий курс Закону Божого до шкільних програм запровадила за ініціативи Бен-Гуріона соціал-демократична партія Мапай, а не релігійні партії".
"Ця країна існує як виконання обітниці, даної самим Богом. Було б забавно вимагати від неї обґрунтувань її легітимності. Така основна аксіома, сформульована пані Голдою Меїр".
Джерело: "Ле Монд", 15 жовтня 1971 року.
"Ця земля була нам обіцяна, а ми маємо право на неї".
Джерело: Заява Бегіна в Осло. "Давар", 12 грудня 1978 року.
"Якщо ми маємо Біблію і якщо ми вважаємо себе народом Біблії, ми повинні володіти й біблійними землями, землями Суддів і Патріархів, Єрусалимом, Хевроном, Єрихоном, так само як і іншими".
Джерело: Моше Дайян. "Джерузалем пост", 10 серпня 1967 року.
Дуже показово, що Бен-Гуріон посилався на американський "прецедент”. Кордони США насправді залишалися рухливими протягом століття, до виходу до Тихого океану, коли було оголошено про "закриття кордонів" у зв'язку з успіхами в полюванні на індіанців, їхньому витисненні та захопленні їхніх земель.
Бен-Гуріон сказав абсолютно чітко: "Мова не йде про збереження статус-кво. Ми повинні створити динамічну державу, орієнтовану на експансію".
Практична політика відповідає цій своєрідній теорії: забрати землю і вигнати її мешканців, як це робили Мойсей та його спадкоємець Ісус Навин.
Менахем Бегін, найбільш глибоко перейнятий біблійною традицією, проголосив: "Ерець Ізраєль буде належати народу Ізраїлю. Цілком і назавжди"
Джерело: М. Бегін. Повстання: історія Іргуна, с. 335.
Таким чином, держава Ізраїль негайно поставила себе вище міжнародних законів.
Ізраїль був прийнятий в ООН 11 травня 1949 року під тиском США, але із трьома умовами:
1. Не змінювати статус Єрусалиму.
2. Дозволити палестинським арабам повернутися на свої землі.
3. Поважати межі, встановлені резолюцією про розділ.
Говорячи про резолюцію ООН щодо розділу, прийняту до прийому Ізраїлю, Бен-Гуріон заявив: "Держава Ізраїль вважає резолюцію ООН від 29 листопада 1947 року недійсною і такою, що не підлягає виконанню".
Джерело: "Нью-Йорк таймс", 6 грудня 1953 року.
Повторюючи раніше процитовані тези американця Олбрайта про паралелі між американською та сіоністською експансією, генерал Моше Дайян писав:
"Візьміть американську Декларацію незалежності. Вона не містить ніякого згадування про територіальні кордони. Ми не зобов'язані фіксувати кордони держави".
Джерело: "Джерузалем пост", 10 серпня 1967 року.
Ця резолюція, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН (що складалася тоді переважною більшістю з західних країн) 29 листопада 1947 року, уже мала на собі сліди планів Заходу щодо свого "передового бастіону": до цього моменту жиди становили 32% населення Палестини та володіли 6.5% земель, отримали ж вони 56% території із самими родючими землями. Ці рішення були прийняті під тиском США.
Президент Трумен здійснив безпрецедентний тиск на держдепартамент. Помічник державного секретаря Самнер Уеллес писав: "За прямим наказом з Білого дому американські посадові особи повинні були чинити прямий або непрямий тиск... щоб забезпечити необхідну більшість під час останнього голосування".
Джерело: Самнер Уеллес. Ми не повинні програти. Бостон, 1948, с. 63.
Тодішній міністр оборони Джеймс Форрестол підтверджує: "Методи, використані для здійснення тиску на інших членів ООН, пахкотіли скандалом".
Джерело: Мемуари Форрестола. Нью-Йорк, Вікінг Пресс, с. 363.
Було мобілізовано і могутність приватних монополій.
Д. Пірсон уточнив в "Чикаго дейлі" 9 лютого 1948 року: "Фірма "Харві Файрстоун", що володіє каучуковими плантаціями в Ліберії, обробляла ліберійський уряд".
В 1948 році навіть ці рішення про розділ були порушені.
Араби протестували проти такої несправедливості і відмовлялися з нею погоджуватися, а керівники Ізраїлю скористалися нею для захоплення нових територій, зокрема Яффи та Сен-Жан Д'акр, так що в 1949 році сіоністи контролювали 80% країни, а 770 000 палестинців були вигнані.
Це було досягнуто методом терору.
Найяскравіший приклад - Деір Ясін: 9 квітня 1948 року сіоністи зробили тут те ж саме, що й нацисти в Орадурі. 254 жителі цього села (чоловіки, жінки, діти, люди похилого віку) були вбиті загоном Іргун, на чолі з Менахемом Бегіном.
У своїй книзі "Повстання: історія Іргуна" Бегін пише, що не було б держави Ізраїль без "перемоги" при Деір Ясіні (с. 162 англійського видання) і додає: "Хагана переможно атакувала на інших фронтах... Обійняті панікою, араби тікали, репетуючи "Деір Ясін!"
Усякий палестинець який залишив своє житло до 1 серпня 1948 року, вважався "відсутнім". Дві третини земель, що належали арабам (70 000 га з 110 000), були конфісковані. Коли в 1953 році був виданий закон про земельну власність, відшкодування збитків було встановлено за ціною землі в 1950 році, але з того часу ізраїльський фунт подешевшав у п'ять разів.
Крім того, після початку жидівської імміграції в чисто колоніальному стилі землі купувалися у феодалів-власників (еффенді), які на них не жили. Бідних селян-фелахів виганяли із земель, які вони обробляли, у результаті подібних угод, укладених без їхньої участі між їхніми колишніми господарями і новими прибульцями, селянам, що залишився без землі, не залишалося нічого іншого, крім втечі.
ООН призначила посередника - графа Фольке Бернадотта. У своїй першій доповіді він писав: "Було б образою елементарних принципів перешкоджати поверненню цих нещасних жертв конфлікту до своїх осель, в той час як жидівські іммігранти наводнюють Палестину і, більше за те, постійно загрожують підмінити арабських біженців, які жили на цій землі". Він описував "широкомасштабний сіоністський грабіж і руйнування сіл без очевидної військової необхідності".
Ця доповідь (документ ООН А648, с. 14) була відправлена 16 вересня 1948 року. Наступного дня граф Бернадотт і його французький помічник полковник Сірий були вбиті в окупованій сіоністами частині Єрусалима.
Джерела: Про вбивство графа Бернадотта див. доповідь генерала А. Лундстрема (який перебував в одній машині з Бернадоттом), відправлену в ООН у той же день, 17 вересня 1948 року. Пізніше, до 20-ї річниці цього злочину генерал Лундстрем опублікував книгу "Вбивство графа Бернадотта" (Рим, 1970). Існує також книга Ральфа Хіонса "Граф Бернадотт, його життя і діяльність" (Хатчінсон, 1948). У міланському щотижневику "Єуропа" були надруковані визнання Баруха Наделя (див. "Ле Монд", 4 і 5 липня 1971 року).
Це був не перший злочин сіоністів проти тих, хто викривав їхню неправду.
Лорд Мойн, англійський статс-секретар у Каїрі, заявив 9 червня 1942 року в палаті лордів, що нинішні жиди не є нащадками древніх жидів і не можуть пред'являти "законні домагання" на Святу землю. Його оголосили "невблаганним противником жидівської незалежності".
Джерело: Ісаак Заар. Порятунок і звільнення: роль Америки в народженні Ізраїлю. Нью-Йорк, Блок Паблішінг ДОº, 1954, с. 115.
6 листопада 1944 року лорд Мойн був убитий у Каїрі двома членами групи Штерн (групи Іцхака Шаміра).
Через багато років, 2 липня 1975 року, оклендська газета "Івнінг Стара" повідомила, що тіла двох страчених вбивць обміняли на 20 арабських бранців і поховали біля пам'ятника героям у Єрусалимі. Англійський уряд висловив жаль з приводу того що Ізраїль вшановує вбивць і робить з них героїв.
22 липня 1946 року було висаджено в повітря крило готелю "Цар Давид" у Єрусалимі, де перебував англійський військовий штаб, що спричинило смерть 100 чоловік англійців, арабів і жидів. Це було справою Іргуна та Менахема Бегіна, який взяв відповідальність на себе.
Держава Ізраїль зайняла місце колишніх колонізаторів і почала діяти такими ж методами. Наприклад, кошти на розвиток іригації розподілялися дискримінаційним чином, так що сіоністські окупанти систематично вигравали: з 1948 по 1969 рік площа зрошених земель збільшилася в жидівському секторі з 20 000 до 164 000 га, в арабському - з 800 до 4100 га. Колоніальна система, таким чином, продовжувала існувати і навіть стала більш жорстокою. Доктор Розенфельд у своїй книзі "Арабські робітники-мігранти", опублікованої Ієрусалимським жидівським університетом в 1970 році, визнає, що арабське сільське господарство було більше процвітаючим за часів британського мандата, чим сьогодні.
Сегрегація проявляється і у житловій політиці. Президент ізраїльської Ліги прав людини доктор Ізраїль Шахак, професор Ієрусалимського університету, у своїй книзі "Расизм держави Ізраїль" (с. 57) повідомляє нам, що в Ізраїлі існують цілі міста (Кармел, Ілліт, Хацор, Арад, Міцфен-Рамен і інші), де законом заборонено жити нежидам.
На рівні культури панує той же самий дух колоніалізму. "Міністр національної освіти в 1970 році запропонував ліцеїстам два різних варіанти молитви Іцкар: в одному говориться, що табори смерті були побудовані "диявольським нацистським урядом і німецькою нацією вбивць", в іншому більш узагальнено "німецькою нацією вбивць". Обидва варіанти містили заклик до Бога "помститися на наших очах за кров жертв".
Джерело: "Шукаю моїх братів". Міністерство освіти і культури. Єрусалим, 1990.
Ця культура расової ненависті приносить свої плоди
"Слідом за Кахана все більше число солдатів, переймаючись історією Геноциду, винаходить найрізноманітніші сценарії винищування арабів, - згадує офіцер Ехуд Правер, відповідальний за виховання армії. - Це дуже тривожно, що Геноцид може в такий спосіб виправдувати жидівський расизм. Ми повинні відтепер знати, що необхідно трактувати не тільки проблему геноциду, але й походження фашизму, пояснювати його природу і небезпеку для демократії". Згідно Праверу, "багато солдатів схильні вірити, що Геноцид може виправдати будь-які безчесні дії»
Джерело: Том Сєгев , цит. тв., с. 473.
Проблема була поставлена абсолютно чітко ще до виникнення держави Ізраїль. Директор Жидівського національного фонду Йосип Вейц писав в 1940 році:
"Нам має бути ясно, що в цій країні немає місця для двох народів. Якщо араби її залишать, нам її вистачить. Немає іншого засобу, крім як перемістити всіх; не можна залишити ніякого села, жодного племені... Потрібно пояснити Рузвельтові та всім лідерам дружніх держав, що земля Ізраїлю не така маленька, якщо всі араби з неї підуть і якщо кордони будуть трохи зміщені на північ уздовж ріки Літанії й на схід, на Голанські висоти":
Джерело: Йосип Вейц. "Щоденник", Тель-Авів, 1965 рік.
В ізраїльській газеті "Єдіот Ахаронот" від 14 липня 1972 року Іорам Бен Порат напористо змалював мету, якої потрібно досягти: "Обов'язок ізраїльських керівників чітко і сміливо пояснити громадській думці ряд фактів, про які згодом забули. Перший з них: немає ні сіонізму, ні колоніалізму, ні жидівської держави без вигнання арабів і експропріації їхніх земель".
Ми знову опиняємося в рамках строгої логіки сіоністської системи: як створити жидівську більшість у країні, населеної корінними жителями, палестинськими арабами?
Політичний сіонізм запропонував єдине рішення, що випливає з його колоніалістської програми: здійснити колонізацію, вигнавши палестинців і стимулюючи жидівську імміграцію.
 
Наші Друзі: Новини Львова