Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 06 квітня 2020 року
Тексти > Тематики > Історична

Основоположні міфи ізраїльської політики (стара редакція)

Переглядів: 26732
Додано: 16.01.2011 Додав: Крістоферсен  текстів: 90
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 1
Сканував: Крістоферсен Джерело: SAMIZDAT
Голова цієї організації Іцхак Грюнбаум заявив 18 січня 1943 року: "Сіонізм насамперед. Можуть сказати, що я антисеміт, що я не хочу врятувати Діаспору, що в мене ні "а варм їдиш харц"... Нехай говорять, що хочуть. Я не вимагаю від Жидівського агентства, щоб воно асигнувало 300000 або 100000 фунтів стерлінгів на допомогу європейському жидівству. Я думаю, той, хто вимагає такі речі, здійснює вчинок проти сіонізму".
Джерело: Грюнбаум. Дні руйнування, с. 68.
Такою ж була точка зору Бен-Гуріона: "Завдання сіоніста - не порятунок "залишку" Ізраїлю, що перебуває в Європі, а порятунок землі Ізраїльської для жидівського народу".
Цит. за вищезгаданою книгою Тома Сєгева, с. 188.
"Керівники Жидівського агентства згодилися з тим, що меншість, яку може бути врятовано, повинна бути обраною заради потреб сіоністського проекту в Палестині" (там же, с. 125).
Ханна Арендт, одна з найвидатніших захисниць жидівської справи у своїх книгах, була присутня на процесі та присвятила йому книгу "Ейхман у Єрусалимі". Вона показала (на с. 134-141) пасивність і навіть співучасть "жидівських рад” (юденратів), дві третини яких управлялися сіоністами.
Відповідно до книги Ісаї Трунка "Юденрат" (Вид. Мак Міллан, Нью-Йорк, 1972), "за розрахунками Фрейдягера, половина жидів могла би врятуватися, якби вони не додержувалися інструкцій жидівських рад" (с. 141).
Примітно, що під час святкування 50-ї річниці повстання у Варшавському гетто глава ізраїльської держави зажадав від Леха Валенси не давати слова Мареку Едельману, помічникові керівника повстання, єдиному хто на той час залишився живий.
Марек Едельман дав в 1993 році інтерв'ю Едуардові Альтеру, кореспондентові ізраїльської газети "Га-Арець", у якому він нагадав хто були справжні засновники і герої "Жидівського бойового комітету" Варшавського гетто: соціалісти з Вандем'єра, антисіоністи, комуністи, троцькісти, Михал Розенфельд, Маля Ціметбаум, сам Едельман і меншість лівих сіоністів з Поалей Ціон і Гашомер Гацаїр.
Вони боролися проти нацизму із зброєю в руках, як це робили жиди-добровольці інтернаціональних бригад в Іспанії: більше 30% американців із бригади Авраама Лінкольна були жиди, яких тоді хулила сіоністська преса, через те що вони боролися в Іспанії - замість того, щоб їхати в Палестину.
Джерело: "Джуїш лайф", квітень 1938г, с. 11.
У польській бригаді Домбровського з 5000 польських громадян 2250 були жиди.
Ці героїчні жиди боролися на всіх фронтах світу, разом з усіма антифашистськими силами, а сіоністські керівники в статті їхнього представника в Лондоні, озаглавленої " Чи повинні жиди брати участь в антифашистських рухах?", відповідали "ні" і вказували єдину мету - "облаштування землі Ізраїльської".
Наум Гольдман, президент Всесвітньої сіоністської організації, а пізніше Всесвітнього жидівського конгресу, розповідає в "Автобіографії" про свою драматичну зустріч в 1935 році із чеським міністром закордонних справ Едуардом Бенешом, який дорікав сіоністів тим, що вони своєю "Хааварою" порушують бойкот Гітлера і що Всесвітня сіоністська організація відмовляється організовувати опір нацизму.
"За моє життя мені доводилося брати участь у багатьох неприємних бесідах, але ніколи я не почував себе таким нещасним і присоромленим, як протягом цих двох годин. Я усіма фібрами відчував, що Бенеш був прав".
Джерело: Н. Гольдман. Автобіографія, с. 157-158, 260.
"Спираючись на свою опозицію Англії, сіоністські керівники вступили в 1922 році в контакт із Муссоліні. Він прийняв їх після походу на Рим у жовтні 1922 року, 20 грудня 1922 року".
Джерело: Р. Боною. Емісар: життя Енцо Серені, с. 45.

Вейцман був прийнятий Муссоліні 3 січня 1923 року і ще раз 17 вересня 1926 року. Наум Гольдман, президент Всесвітньої сіоністської організації, зустрівся 26 жовтня 1926 року з Муссоліні, який сказав йому: "Я допоможу вам створити цю жидівську державу" (Н. Гольдман. Автобіографія, с. 170).
Це співробітництво являло собою саботаж міжнародної антифашистської боротьби. Воно підпорядковувало всю сіоністську політику єдиній меті - створенню Жидівської держави в Палестині. Воно тривало під час війни, навіть коли переслідування гітлерівцями європейських жидів були самими жорстокими.
У момент депортації жидів з Угорщини віце-президент сіоністської організації Рудольф Кастнер вів переговори з Ейхманом на такій основі: якщо Ейхман дозволить від'їзд у Палестину 1684 жидам, "корисних" для створення майбутньої держави Ізраїль (капіталістів, техніків, військових і т.п.), Кастнер обіцяв Ейхману переконати 460000 угорських жидів у тім, що мова йде не про депортацію в Освенцім, а про звичайне переселення.
Суддя Галеві нагадав на процесі Ейхмана про втручання Кастнера з метою порятунку одного з його нацистських партнерів: штандартенфюрера Курта Бехера, якому свідчення Кастнера на Нюрнберзькому процесі дозволило уникнути кари.
Суддя був категоричний: "У свідченні Кастнера не було ні правди, ні сумлінності. Кастнер зробив відоме клятвопорушення, коли він, свідчачи перед цим судом, заперечував, що виступав на захист Бехера. Більше того, він приховав такий важливий факт: його демарш на підтримку Бехера був зроблений від імені Жидівського агентства та Всесвітнього жидівського конгресу... Зрозуміло, що Кастнер давав рекомендації не особисто від себе, а від імені Жидівського агентства та Всесвітнього жидівського конгресу... тому Бехер був відпущений союзниками".
Після суду ізраїльська громадська думка була шокована. Д-р Моше Керєн писав 14 липня 1955 року в газеті "Га-Арець": "Кастнера варто було звинуватити в співробітництві з нацистами". Але вечірня газета "Єдіот Ахаронот" (23 червня 1955 року) пояснювала, чому це не було зроблено: "Якщо віддати Кастнера під суд, то весь уряд ризикує бути повністю дискредитованим в очах націй у результаті того, що може відкритися на цьому процесі".
Могло відкритися те, що Кастнер діяв не сам по собі, а за згодою з іншими сіоністськими керівниками, які в момент процесу сиділи в уряді. Єдиним способом уникнути того, що Кастнер заговорить і вибухне скандал, було зникнення Кастнера. І він, справді, раптово вмер, а ізраїльський уряд звернувся до Верховного суду із клопотанням про його реабілітацію, яке було задоволено.
Ця політика співробітництва досягла своєї кульмінаційної точки в 1941 році, коли найбільш екстремістська група сіоністів "Лехі" ("Борці за звільнення Ізраїлю"), яку очолював Абрахам Штерн, а після його смерті — тріумвіри, одним із яких був Іцхак Шамір, зробила "непрощенний з погляду моралі злочин: виступила за союз із Гітлером, з нацистською Німеччиною, проти Великобританії".
Джерело: Б. Зохар. Бен-Гуріон, Озброєний пророк. Париж, 1966, с. 99.
Відомий профспілковий діяч Еліезеар Галевіі, член кібуцу Гева, розповів у тель-авівському щотижневику "Хотам" (19 серпня 1983 року) про існування документа, підписаного Іцхаком Шаміром (який тоді носив прізвище Єзерницький) та Абрахамом Штерном і переданого в посольство Німеччини в Анкарі, коли війна в Європі була в розпалі, а війська маршала Роммеля вже вторглись до Єгипту. У цьому документі говорилося: "У нас однакова концепція. Чому б нам не співробітничати один з одним?". Газета "Га-Арець" 11 січня 1983 року процитувала лист із грифом "секретно", відправлений в січні 1941 року послом Гітлера в Анкарі Францем фон Паленом до вищих інстанцій, у якому йшлося про співробітництво із членами групи Штерна. До цього додавався меморандум агента нацистських секретних служб у Дамаску Вернера-Отто фон Хентіга про переговори з емісарами Штерна та Шаміра, текст якого виголошував: "Співробітництво між рухом за звільнення Ізраїлю і новим порядком у Європі відповідає промовам канцлера III Рейха, у яких Гітлер підкреслював необхідність використовувати будь-які комбінації і коаліції, щоб ізолювати і перемогти Англію". Вказувалося також, що група Штерна "тісно пов'язана з тоталітарними рухами в Європі, їхньою ідеологією та структурами". Ці документи перебувають під № Е 234151-8 у Меморіалі Голокоста (Яд ва-Шем) у Єрусалимі.
Один з історичних вождів групи Штерна Ізраїль Елдад підтвердив у статті в тель-авівській газеті "Єдіот Ахаронот" 4 лютого 1983 року факт переговорів між його рухом і офіційними представниками нацистської Німеччини. Він заявив без натяків, що його колеги пояснили нацистам, що припустима єдність інтересів нового порядку в Європі відповідно до німецької концепції і сподіванням народу в Палестині, що представляється борцями за волю Ізраїлю (групою Штерна).
Ось основні положення цього тексту, що має назву "Основні принципи Національної військової організації (НВО) у Палестині (Іргун Цвай Леумі), що стосуються вирішення жидівського питання в Європі і активній участі НВО у війні на стороні Німеччини":
"З виступів керівників німецької націонал-соціалістської держави випливає, що радикальне рішення жидівського питання припускає масову евакуацію жидів з Європи (гасло "Європа, очищена від жидів").
Ця масова евакуація європейських жидів є першою умовою вирішення жидівського питання, але це можливо лише при влаштуванні цих мас у Палестині, у Жидівській державі, у її історичних кордонах.
Остаточно вирішити жидівське питання і звільнити жидівський народ - така мета політичної діяльності та довгих років боротьби руху за звільнення Ізраїлю (Лехі) і його національної військової організації в Палестині (Іргун Цвай Леумі).
НВО, знаючи про сприятливе ставлення уряду рейху до сіоністської діяльності в Німеччині і до сіоністських планів еміграції, вважає, що:
1) Може існувати спільність інтересів між встановленням в Європі нового порядку відповідно до німецької концепції і щирих сподівань жидівського народу, що знаходять своє втілення в Лехі.
2) Можливе співробітництво між новою Німеччиною і оновленою жидівською нацією.
3) Створення жидівської історичної держави на національній і тоталітарній основі, закріпленої договором з німецьким рейхом, може сприяти в майбутньому посиленню позицій Німеччини на Близькому Сході.
За умови, що німецьким урядом будуть визнані національні прагнення руху за свободу Ізраїлю (Лехі), Національна військова організація (НВО) готова взяти участь у війні на боці Німеччини.
Співробітництво з рухом за звільнення Ізраїлю відповідало б останнім виступам канцлера німецького рейха, у яких пан Гітлер підкреслював, що будь-які угоди і союзи припустимі з метою ізолювати та перемогти Англію.
За своєю структурою і своїм світоглядом НВО тісно пов'язана з європейськими тоталітарними рухами".
Джерело: Оригінальний текст німецькою мовою втримується в Додатку № 11, у кн.. Д. Ізраелі. Палестинська проблема в німецькій політиці з 1889 по 1946 рік. Університет Бар План, Рамат Ган, Ізраїль, 1974, с. 316-&17.

Згідно ізраїльській пресі, що опублікувала дюжину статей на цю тему, нацисти ні на одну мить не сприймали серйозно пропозиції Штерна, Шаміра і їхніх друзів.
Переговори перервалися, коли війська союзників заарештували в червні 1941 року Нафталі Лубенчика, емісара Штерна і Шаміра, у бюро нацистської секретної служби в Дамаску. Інші члени групи продовжували контактувати до арешту британською владою Іцхака Шаміра в грудні 1941 року "за тероризм і співробітництво з нацистським ворогом".
Таке минуле не перешкодило Іцхаку Шаміру стати прем'єр-міністром і бути й сьогодні вождем потужної "опозиції", що особливо завзято виступає за продовження окупації Цізіорданії. Незважаючи на їхнє внутрішнє суперництво, сіоністські вожді переслідують у дійсності одну й ту саму расистську мету: шляхом терору та експропріації вигнати всіх корінних арабських жителів Палестини і залишитися її єдиними завойовниками та господарями.
Бен-Гуріон заявив: "Бегін, безсумнівно, людина гітлерівського типу. Це расист, що бажає знищити всіх арабів в ім'я своєї мрії про об'єднання Ізраїлю, готовий використовувати всі засоби для досягнення цієї святої мети".
Джерело: Е. Хабар. Менахем Бегін, людина і легенда. Делле Бук, Нью-Йорк, 1979, с. 385.
Сам Бен-Гуріон ніколи не вірив у можливість співіснування з арабами. Чим менше арабів залишиться в межах майбутньої держави, тим краще. Він не говорив цього відкрито, але враження, що залишалося від його виступів і зауважень, було однозначним: великий наступ проти арабів повинний не тільки відбити їхньої атаки, але й максимально зменшити відсоток арабського населення в Ізраїлі. "Його можна обвинувачувати в расизмі, але тоді треба було б розпочати процес над всім сіоністським рухом, що заснований на принципі чисто жидівської цілісності Палестини".
Джерело: Бар Зохар, цит. тв., с. 146.
На процесі Ейхмана в Єрусалимі генеральний прокурор Хаїм Коен закликав суддів: "Якщо це не збігається з вашою філософією, ви можете критикувати Кастнера... Але про яке співробітництво йдеться? У нашій сіоністській традиції завжди проводився відбір еліти для організації імміграції в Палестину... Кастнер не дав нічого іншого".
Джерело: Короткий звіт, 72463. Ієрусалимський окружний суд.
Цей високопоставлений чиновник викладав, по суті, постійну доктрину сіоністського руху: метою був не порятунок жидів, а створення сильної жидівської держави.
2 травня 1948 року рабин Клауснер, уповноважений в справах "переміщених осіб", представив звіт Американської європейської конференції:
"Я переконаний, що потрібно змушувати людей їхати в Палестину... Їм найвищою метою здається американський долар. Слово "сила" - девіз програми, що я пропоную... Сила вже послужила нам службу зовсім недавно, і при евакуації жидів з Польщі, і в історії Виходу.
Щоб втілити цю програму в життя, потрібно створювати "переміщеним особам" не комфортабельні умови, а максимальний дискомфорт. Крім того, нехай жидів турбує Хагана".
Джерело: А. Ліліенталь. Яка ціна Ізраїлю. Чикаго, 1953, с. 194-195.
Варіанти цих методів підбурювання та примусу були різноманітні.
В 1940 році, щоб викликати обурення англійцями, які хотіли врятувати жидів від Гітлера, вивізши їх на острів Маврикій, сіоністські керівники організації Хагана (яку очолював Бен-Гуріон) не похитнулися підірвати корабель із жидами, коли він причалив у порту Хайфа 25 грудня 1940 року, що спричинило смерть 252 жидів і англійського екіпажу.
Джерело: Д-р Герцль Розенбпюм, директор газети "Єдіот Ахаронот", зробив це викриття а 1958 року. Виправдання цьому акту було дано в "Джуїш Ньюслеттер", Нью-Йорк, листопад 1958 р.
Інший приклад — Ірак. Жидівська громада (110000 чоловік в 1948 році) глибоко вкоренилася в цій країні. Головний рабин Іраку Хедурі Сассун заявляв: "Жиди та араби користуються однаковими правами та привілеями протягом тисячі років і не вважають себе роздільними елементами цієї нації".
Тоді, в 1950 році, почалися ізраїльські терористичні акції в Багдаді. Оскільки іракські жиди не поспішали записуватися до списків на імміграцію в Ізраїль, ізраїльські секретні служби, щоб переконати жидів, що вони перебувають у небезпеці, почали використовувати проти них бомби... Вибухом в синагозі Шем-Тов були вбиті троє і десятки поранені. Так почався вихід, названий "Операція Алі-Баба".
Джерела: "Хвалам хазе", 20 квітня та 1 червня 1966 р.,, "Єдіот Ахаронот", 8 листопада 1977 р.
Постійна із часів Теодора Герцля доктрина визначає жида не за приналежностю до релігії, а за приналежністю до раси.
Стаття 4б основного закону держави Ізраїль (яке не має конституції), що визначає "Закон про повернення" (№ 5710 від 1950 року), говорить: "Жидом вважається особа, що народилася від жидівської матері або звернена в юдаїзм" (расовий або конфесіональний критерій).
Джерело: Клейн. Жидівська держава. Дюно, Париж, с. 156.
В 1895 році Герцль писав німецькому кореспондентові Шпейделю: "Я розумію антисемітизм. Ми, жиди, залишилися, хоча й не з нашої вини, чужорідним тілом у різних націях".
Джерело: Т. Герцль. Щоденники, с. 9.
Через кілька сторінок він виражається ще ясніше: "Антисеміти стануть нашими самими надійними друзями, антисемітські країни — нашими союзниками" (там же, с. 19).
Мета була одна: зібрати жидів у всесвітньому гетто.
Факти підтвердили правоту Теодора Герцля.

Побожні жиди повторюють щодня: "На наступний рік — у Єрусалимі", усвідомлюючи Єрусалим не як певну територію, а як символ союзу Бога з людьми, для здійснення якого потрібні особисті зусилля. Але "Повернення" здійснювалося під впливом погроз антисемітів і іноземних держав.
31 серпня 1949 року, звертаючись до групи американців, що відвідали Ізраїль, Бен-Гуріон заявив: "Хоча ми досягли нашої мети і створили Жидівську державу, ми тільки починаємо. Сьогодні в Ізраїлеві всього 900000 жидів, у той час як більшість жидівських народів ще перебуває за кордоном. Наше майбутнє завдання - зібрати всіх жидів в Ізраїлі".
Метою Бен-Гуріона було зібрати в Ізраїлі з 1951-го до 1961 року чотири мільйони жидів. Приїхало 800000. В 60-і роки імміграція не перевищувала 30000 на рік. В 1975-1976 роки еміграція з Ізраїлю перевищила імміграцію.
Тільки неабиякі переслідування, як у Румунії, дали деякий імпульс "Поверненню".
Навіть гітлерівські жорстокості не допомогли здійсненню мрії Бен-Гуріона.
З жидівських жертв нацизму, які знайшли притулок за кордоном у період з 1935-го по 1943 рік, лише 8,5% улаштувалися в Палестині. США обмежили прийом 182 тисячами (менше 7%), Англія - 67 тисячами (менше 2%). Незмірна більшість, 75%, знайшла притулок у Радянському Союзі.
Джерело: Інститут з жидівських справах у Нью-Йорку. Ці цифри наводяться в кн.: Кр. Сайко. Роздоріжжя на шляху в Ізраїль. Лондон, 1965 і Н. Вайншток. Сіонізм проти Ізраїлю, с. 146.



2. МІФ ПРО НЮРНБЕРЗЬКЕ ПРАВОСУДДЯ

"Цей трибунал є продовженням військових зусиль союзних націй".
Джерело: Роберт Джексон, генеральний прокурор США (засідання 26 липня 1946).
8 серпня 1945 року американські, англійські, французькі і радянські керівники зібралися в Лондоні, щоб організувати "переслідування та покарання головних військових злочинців європейських держав Осі, створивши "Міжнародний військовий трибунал" (стаття 1а).
Ці злочини визначалися в главі II, стаття 6:
1) "Злочини проти миру", інкриміновані тим, хто відповідальний за розв'язання війни.
2) "Військові злочини" - порушення законів і звичаїв війни.
3) "Злочини проти людяності", тобто головним чином, проти цивільного населення.
Впровадження такої юрисдикції вже викликає ряд зауважень.
1. Це не був міжнародний трибунал, тому що в ньому були представлені тільки переможці, отже, розглядалися лише злочини, вчинені переможеними. Як справедливо визнав генеральний прокурор США Роберт Джексон, що головував на засіданні 26 липня 1946 року: "Союзники технічно усе ще перебувають у стані війни з Німеччиною... І як військовий трибунал цей трибунал є продовженням військових зусиль союзних націй".
2. Таким чином, йшлося про надзвичайний трибунал, створення якого являло собою останній акт війни і за своїй суттю виключало всяку відповідальність переможців, насамперед, за розв'язання війни. Свідомо виключалося всяке звернення до першопричини. У Нюрнберзі не ставилося питання про те, чи не сприяв Версальський договір з усіма його наслідками, такими як збільшення числа банкрутств і безробіття, приходу Гітлера до влади схвалене більшістю німецького народу? Наприклад, нав'язавши переможеній Німеччини в 1918 році (право сильного вже тоді вважалося єдиним законом) виплату як репарацій 132 мільярдів золотих марок, коли все національне багатство Німеччини оцінювалося в 260 мільярдів золотих марок? Німецька економіка була зруйнована, а німецький народ доведений до розпачу банкрутствами, знецінюванням грошей і, насамперед, безробіттям, що дозволило Гітлерові прийти до влади, давши йому в руки самі вагомі аргументи та головне гасло: анулювання Версальського договору з усім його шлейфом убогості й приниження.
Кращий доказ - паралельність росту безробіття та успіхів НСДАП на різних виборах:
1. З 1924 по 1930 рік:
Дати Число отриманих голосів % % Число
місць Число безробітних
4.05.1924
7.12.1924
20.05.1928 1918000
908000
810000 6,6
3
2,6 32
14
12 320711
281645
269443

2. З 1930 по 1933 рік:
Дати Число отриманих голосів % % Число місць Число безробітних
14.04.1930
31.07.1932
6.11.1932
5.03.1933 6407000
13779000
11737000
17265800 18,3
37,3
33,1
 
Наші Друзі: Новини Львова