Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 30 вересня 2020 року
Тексти > Тематики > Історична

Кобзарі у моєму житті

Переглядів: 16504
Додано: 23.04.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Ренат Польовий
Кобзарі у моєму житті
КОБЗАР ГРАЄ - ДУША СПОЧИВАЄ
Звуки бандури глибоко сягнули найпотаємніших куточків моєї душі ще в ранньому дитинстві. Хоч чути їх доводилося хіба з радіорепродуктора та інколи в робітничих клубах рудень Криворіжжя, де виступали на початку 1930 років невеликі мандрівні капели бандуристів.
Після довгих років перебування на чужині, повернувшись в Україну і облаштувавшись на Донбасі, я поступово почав уростати в пісенну культуру свого народу. Збирав грамофонні платівки з народними піснями, зокрема у виконанні бандуристів. Подорожуючи Україною, знайомився з народними кобзарями, записував за допомогою магнітофону думи, пісні, мелодії у їхньому виконанні та бесіди з ними. Зустрічі з бандуристами почастішали після мого переїзду на Київщину - до Бучі, а згодом Ірпеня.
Через багато років розповідаючи про своє спілкування з ними, не один раз чув від приятелів пораду зібрати свої розповіді в книгу. Отже на схилі своїх літ я вирішив це здійснити.
Ренат ПОЛЬОВИЙ

Чернігівський кобзар Семен Власко

Проживаючи у зрусифікованому Донбасі та працюючи за своїм інженерним фахом, я з внутрішнього національного покликання цікавився усіма проявами української культури і постійно шукав їх. Із цією метою я щороку під час своїх відпусток здійснював подорожі Україною та прилеглими до неї територіями, заселеними українцями. Маршрути цих мандрівок заздалегідь опрацьовував з огляду на об'єкти мого зацікавлення (музеї, пам'ятки історії та архітектури, осередки художніх промислів тощо).
Під час однієї з таких мандрівок у травні 1966 року в селі Блистова Новгород-Сіверського району на Чернігівщині я познайомився з народним бандуристом Семеном Сидоровичем Власком. Народився він 1904 року в селі Кудрівка, що коло Сосниці Чернігівської губернії. З першою дружиною мав трьох дорослих синів. Удруге одружився із Параскою Шульгою і осів у селі Блистова, де дружина мала власну хату. А до того часу він як кобзар вів напівмандрівний спосіб життя. Кобзарював у північно-східних районах Чернігівщини (Менський, Сосницький, Новгород-Сіверський, Корюківський).
Кобзарську науку опанував, бувши поводирем у славнозвісного сліпого кобзаря Павла Васильовича Кулика, який входив до сосницького цеху та якого любив слухати в рідних В'юнищах на Чернігівщині Олександр Довженко,
Про свого вчителя Павла Кулика Власко розповідав, що той був людиною заможною. Мав п'ять десятин землі, коней, худобу, біля яких господарювала дружина. Для пересування по селах мав однокінного воза. Не злазячи з нього, Кулик грав і співав, а Власко, відбиваю¬чись кийком від собак, обходив двори і збирав подаяння "на кобзаря". За твердженням Власка, загинув Кулик у 1920-х роках: його разом із сім'єю забили грабіжники (а зі слів І. Бугаєвича, загинула родина, а сам Кулик врятувався і до кінця свого життя у 1928 р. жив із кобзарства). Власко довгий час грав на бандурі, що зали¬шилася у спадок від учителя.
Коли я зайшов до його хати, кобзар лежав на лежанці й стогнав від загострення виразки шлунку. Біля нього сидів його дворічний синок Миколка. Мене вразила убогість їхнього житла. За розмовою біль у нього поступово ущух. Він узяв бандуру і почав награвати. Бандуру мав хроматичну - славетного майстра Олександра Корнієвського. Грав Власко чудово. Особливо вражав чернігівський спосіб гри на басах, коли разом щипають два баси через октаву. Особливо хвацько й віртуозно у нього виходили танцювальні мелодії. Це він пояснював тим, що сучасні сільські слухачі більше замовляють музику веселу, жартівливі пісні та танці. Я ж просив співати думи й історичні пісні, які доводиться виконувати рідко.
Невдовзі приїхала його дружина, і я змушений був збиратися у дорогу. На прощання домовилися, що невдовзі я приїду з магнітофоном. Тижнів через два я знову був у нього. На магнітофоні "Весна" я записав одну бобіну різних пісень, серед яких "Думу про втечу трьох братів з Азова", пісні про Саву Чалого, про Байду, Морозенка.
З того часу почалося наше листування. З огляду на його скрутне матеріальне становище, пенсійний вік і хвороби, я звернувся до Новгород-Сіверської райради з клопотанням про призначення йому пенсії. Звідти мені відповіли, що, оскільки Власко не має трудового стажу (все своє життя виступав у різних установах за плату згідно з домовленістю) і не втратив джерел засобів до існування (має трьох дорослих синів), то підстав для призначення йому пенсії нема. Все ж, правлінню колгоспу була дана вказівка надавати необхідну допомогу сім'ї Власка в разі звернення. Для матеріальної допомоги Власкові та популяризації бандури й української пісні задумав я організувати на своєму заводі його концерти. З цією метою запросив Власка приїхати до мене в Костянтинівку. Вислав йому на дорогу грошей. У листопаді Семен Сидорович приїхав і до трьох тижнів гостював у мене. За цей час ми провели багато розмов, на чотирьох бобінах записали увесь його репертуар. Слухати приходили мої знайомі й сусіди. Ходили й ми до них. Скрізь він мав неабиякий успіх. Мій колимський співв'язень дід Іван Гнипа, розчулившись, подарував йому чоботи й кухвайку. Бувши запеклим лихослов-цем, дід Гнипа з великою повагою відзначив: "Культурний дідок! Жодного гидкого слова не скаже!" Справді, в своєму репертуарі Власко ніколи не вживав сороміцьких куплетів, як це було властиво деяким іншим кобзарям.
Але з влаштуванням його концертів несподівано виникли складнощі. В керівників заводу моя пропозиція викликала підозріння і розгубленість. Причина: ініціатива виходила від націоналіста (в заводському донбасівському середовищі я розмовляв українською мовою). Після нарад із парткомом і завкомом, керівництво заводу звернулося до міськкому партії за дозволом. Там зажадали переліку пісень і їхні тексти. На моє обурення головний інженер В. Остапенко зауважив: "Даремно ти легковажиш. Хто його знає, що твій бандурист заспіває!" З цього я зробив висновок, що українську пісню більшовицька влада вважає для себе небезпечною і тому її обмежує.
На щастя, Власко почув мою розмову з дружиною з цього приводу і дав потертий листок паперу, на якому був затверджений печаткою Новгород-Сіверського райкому КПРС перелік пісень, з якими йому дозволялося виступати прилюдно. Всього з десяток родинно-побутових та ліричних пісень. Такого папірця виявилося досить, щоб костянтинівський міськком партії дав дозвіл.
Після цього з великим успіхом було проведено кілька концертів у цехах заводу і в заводоуправлінні. Співав він потім всяких пісень, не притримуючись дозволеного репертуару. Люди охоче збирали для нього гроші, а керівники цехів знаходили спосіб заплатити офіційно.
В наших щоденних розмовах Семен Сидорович багато розповідав про окремих кобзарів, про кобзарське братство і його справи, про лебійську мову, про кобзарсько-братські з'їзди для полагодження своїх справ, головною з яких був розподіл території між кобзарями. З'їзди відбувалися ще в 1920-ті роки і проходили у музичного майстра Олександра Корнієвського, який для цього заходу надавав просторі приміщення своєї майстерні.
З підсиленням московсько-більшовицької імперії розпочалася її боротьба проти проявів української культури, яку вона вважала шкідливою для свого існування. Великого удару по традиційному кобзарству завдав улаштований Москвою Голодомор 1932 - 1933 років. Тоді за¬гинули мільйони здорових людей, серед них - і безпомічні сліпі каліки-кобзарі.
В 1930-х роках влада почала гоніння на традиційних кобзарів, змушуючи їх організовуватися у своєрідні "колгоспи" - капели. До складу однієї з таких капел увійшов і Семен Власко. Керував нею бандурист Л. Удовиченко, якого Власко вважав за походженням "із панів, бо був дуже письменний" (сам Власко був неписьменним). З наближенням сумнозвісного 1937-го року Удовиченко був репресований. Репресували й інших - і то найталановитіших - бандуристів. Упали як у безвість. Не залишилося за ними й сліду. Зосталося трохи калік. Отоді й Власкові сказало начальство: "Керуй капелою".
Після німецької окупації Власко був запрошений як бандурист і бубнист до одного з армійських ансамблів пісні й танцю, з яким пройшов до Берліну.
Після війни Семен Сидорович перебивався випадковими заробітками: грав на запрошення по селах - на весіллях, храмових святах тощо.
Розповідав, що з Німеччини привіз трофейний струнний музичний інструмент - цитру, яка довго лежала в нього без ужитку, доки він її не продав сліпому кобзарю Левкові Ступаку, в якого перед тим украли бандуру. Переробивши цитру на подобу бандури, Ступак кобзарював із нею.
Розповідав, як був запрошений дружиною Олександра Довженка Юлією Солнцевою на зйомки кінофільму про довженкове дитинство на роль кобзаря Кулика. Позаяк Власко не відповідав ролі своєю статурою (був малого зросту і худий), Кулика грав бандурист Володимир Перепелюк. Семен Сидорович у фільмі грав бубниста. Мушу сказати, що бубнист він рідкісний. Бубон у його руках прямо літає, гупаючи, дзвенячи і гудячи. Я записав його гру на бубоні.
Проводжав я Семена Сидоровича додому з донецького вокзалу. Чекаючи поїзда, сиділи у привокзальному ресторані. Було людно. Гучно гримів естрадний оркестр. Підпилі шахтарі з-за сусіднього столика попросили Власка заграти. Оскільки оркестр глушив звуки бандури, шахтарі примусили оркестр замовкнути. Навколо нашого столу зібралися слухати бандуру багато відвідувачів. Підійшов дехто і з оркестрантів.
Перед від'їздом Власко сказав, що поїде до Корнієвського полагодити бандуру, бо трохи розклеїлася. А по поверненні додому повідомив, Що поїздка до Корюківки, де проживає майстер, відкладається у зв'язку з суворою та сніжною зимою. Цей його лист за 17 січня 1967 р. був останнім, бо 25 січня він раптово помер від запалення очеревини внаслідок прориву виразки.
Вічна Йому пам'ять!

Нереалізований талант
В червні 1969 р. в м. Бахмачі на Чернігівщині я завітав до Трохима Кучеренка - про ньо-3-3 го, як про вправного бандуриста, згадував У розмовах кобзар Семен Сидорович Власко. При цьому він зазначав, що життєві обставини змусили Кучеренка кравцювати.
Трохим Данилович виявився кремезним і бадьорим чоловіком понад 60-ти років. Мешкав він у власному будиночку поблизу залізничного вокзалу. Зустрів мене привітно. В розмові виявив палкий український патріотизм і шану до Тараса Шевченка, якого постійно цитував. Показував газетні та журнальні вирізки про Шнвченка. Згадували ми наших спільних знайомих Семена Власка та бандурного майстра Олександра Корнієвського.
На моє прохання Кучеренко дістав із шафи в художньо зробленому футлярі гарну бандуру роботи Корнієвського. На пропозицію заграти, обережно торкаючи струни, видобув кілька акордів і сумно сказав, що дуже давно не брав інструмента до рук. Потім поклав бандуру на стіл.
Розповів, що змолоду захопився бандурою, опанувавши чималим репертуаром. Приятелю¬вав із багатьма професійними бандуристами. Але настали страшні часи гоніння на українську культуру, коли бути бандуристом стало небез¬печно. Цих носіїв українського національного Духу московсько-більшовицька влада почала ви¬нищувати. В часі це співпало з Голодомором 1932 - 1933 років. Отоді, щоб вижити самому і врятувати сім'ю, покинув бандурництво і став кРавцем.
Думаю, що немалим чинником, який відохотив Кучеренка від бандури (міг же він грати принаймні для своєї душі!) було неприхильне, ба навіть вороже ставлення до його музичного за хоплення в сімейному оточенні. Такий висновок зробив я з власних спостережень: під час нашої розмови до кімнати зайшла його дружина; неприязно глянувши на мене, вона почала сердито дорікати чоловікові, що той забув свій обов'язок сходити по молоко. Треба було бачити розгубленість Кучеренка. Він на півслові обірвав розмову, полохливо заметушившись, прожогом вискочив із кімнати. Господиня ж, осудливим поглядом вказуючи на бандуру, спитала мене: "Ну, що воно дає?" Недослухавши моєї плутаної від несподіванки відповіді, заявила рішуче: "А я думаю, що нічого воно не дає! Дурниця і більше нічого! Було замолоду носиться з тією бандурою... Та що це таке?.. Та нащо воно схоже?.. Та я як узялася за нього!.. Ви знаєте, скільки за цю бандуру він грошей віддав? Та за ті гроші тоді можна було мішок борошна купити!.."
Для мене стали зрозумілими причини відчуження бандуриста від бандури. В батьківській хаті Кучеренкова дочка - лікар - розмовляла виключно московською мовою (Бахмач - переважно україномовне містечко), а батька називала «папою». Про свого сина - кандидата наук і доцента київського університету - Кучеренко перед тим розповідав, що той докоряв йому за необачність, коли батько в часи хрущовської відлиги написав листа-клопотання про видання творів композитора Миколи Лисенка. Мовляв, його (сина) кар'єрі це може зашкодити.
Прощаючись, розчулений Трохим Данилович запропонував найближчим часом кинути все і поїхати до Корюківки провідати Корнієвсько Дату поїздки він обіцяв повідомити листом.
Листа його я не дочекався.
Київський кобзар Михайло Башловка

Особою Михайла Башловки я зацікавився після розмови з роменським бандуристом Євгеном Адамцевичем. Той розповідав, що, коли 1969 року при Музично-хоровому товаристві УРСР було створено Об'єднання співців-кобзарів, туди ввійшло 14 осіб - як старих віком (дивом уцілілих недобитків після сталінського погрому), так і кобзарів молодшого віку. Серед них був і незрячий київський бандурист Михайло Башловка. Запав він Адамцевичеві в душу тим, що створив мелодію на слова Пантелеймона Куліша "До кобзи" і Тараса Шевченка "Стоїть в селі Суботові". А ще тим, що на першому концерті Об'єднання співців-кобзарів у Київському оперному театрі навідріз відкинув настанову зверхників співати твори "радянського фольклору" і відмовився виступати.
Цікавості додав відомий знавець українського народного мистецтва Іван Макарович Гончар, сказавши мені, що має у схованці віршовану історію України Башловки - талановитий і дуже сильний твір.
Саме слово "башловка" означає почесний подарунок зі здобичі, який запорозьке товариство виділяло отаманові або рядовому козакові, що особливо відзначився в боях.
Обставини моєї зустрічі з Башловкою були такі. На прохання бандуриста М. Полотая, який звернувся до мене від імені редакції журналу Народна творчість та етнографія", під Різдво 1970 р. я привіз до Києва магнітофонні записи тоді уже покійного кобзаря Семена Власка. після прослуховування у інституті етнографії я пішов до Івана Гончара, де завжди мене гостинно приймали на ніч. Там було багато гостей. Я розповів про мету свого приїзду до Києва. Господар і гості зажадали почути записи. При обговоренні почутого я висловив свою мрію послухати спів і гру Михайла Башловки. Ідея була підхоплена присутніми. Організатором цього заходу став Володимир Данилейко. Зателефонували Полотаю. Взнавши від нього адресу Башловки, автомашиною Володимира Гончаренка (сина знаного бандуриста Петра Гончаренка і чоловіка відомої бандуристки Галини Менкуш) поїхали за Башловкою. По дорозі захопили з собою і Полотая.
Зайшли до господи з колядкою "Добрий вечір Тобі, пане господарю". Господиня (теж сліпа) з дітьми слухали, стоячи, а господар сів до піаніно і почав акомпанувати. Після колядки нас запросили до столу. Ми, дякуючи, відмовлялися. Пояснили причину своїх відвідин, але господар був невблаганним: "А було б не колядувати!" Почалася розмова про давність наших традицій. Полотай вирік, що тепер уже колядки на новій основі, на що Данилейко багатозначно глянув на мене і скрушно зітхнув.
До авто Башловка узяв із собою бандуру і дошкільного віку донечку. Прибули до Гончара доволі пізно.
Башловка - нижче середнього зросту дещо тлустуватий чоловік із добродушним широким обличчям, світловолосий, з усміхненими очима. Веселий і говіркий. Таким запам'ятався мені.
Доки точилися розмови, Башловка сидів на канапі між Полотаєм і донькою та обмацував раму картини на стіні над канапою, захоплено висловлюючи своє здивування мистецьким рельєфним різьбленням на ній. Ще більше за¬хоплення викликало звучання басів Власкової бандури, що в той час тихо бриніла з магнітофону. Він попросив увімкнути голосніше і заво-рожено слухав. "Як ото той чоловік так уміє?" -тихо, ні до кого не звертаючись, спитав.
Врешті попросили і його заспівати. Замовили Кулішеву "До кобзи". Голос у нього дзвінкий, високий. В напівосвітленій господі особливо доймав словами:
Гей, хто на сум благородний багатий,
Сходьтеся мовчки до рідної хати,
Та посідаймо по голих лавках,
Та посумуймо по мертвих братах...
А далі ще зворушливіше:
Кобзо! Ти наша відрада єдина...
Поки із мертвих воскресне Вкраїна,
Поки діждеться живої весни,
Ти нам про нашу тісноту дзвони.
Стиха дзвони, нехай змучене серце
Важко забється, до серця озветься,
Як на бандурі струна до струни.
Після цього виконав Шевченкову "Стоїть в селі Суботові..." Мелодія додавала силу останнім словам:
Встане Україна,
І розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить,
І помоляться на волі Невольничі діти!..

Після останніх слів запанувала тиша. От ніби офіційно й не заборонені на той час твори, але
яка пекуча злободенність проявляється в них у виконанні бандуриста! Не дарма ж московські
окупанти переслідували і винищували кобзарів. Потім попросили і Полотая щось заспівати.
Той відмовлявся, пропонуючи прослухати себе в звукозапису із витягнутої з кишені бобіни
Врешті, здався і проспівав на Башловчиній бандурі стародавню пісню про Бондарівну.
Ця зустріч затяглася за північ. Згодом я дізнався, що народився Башловка 10 грудня 1924 р. на хуторі Макухи біля Зінькова на Пол¬тавщині. В дитинстві втратив зір. 1940 року на¬вчився грати на бандурі. Протягом 1944 - 1945 років кобзарював, мандруючи по Полтавщині, Харківщині та Сумщині. Від 1945 р. проживав у Києві, працюючи друкарем у фірмі "Світанок". Мав неабиякі музичні та поетичні здібності. Є автором мелодій думи "Пам'яті 30-ти" про ге-роїв Крут (на слова Павла Тичини), балади "Ярина", "Ельдорадо" Володимира Самійленка, "До Основ'яненка" (Б'ють пороги, місяць сходить) Тараса Шевченка, "Сонце на обрії, ранок встає" Олександра Олеся і пісні про Івана Богуна.
Не знаю, наскільки володів він традиційним кобзарським репертуаром. Певно, як осо¬бистість творча надавав перевагу літературним та власним творам. Мріяв я побачитися з ним іншим разом, записати пісні з його голосу, та не судилося.
1972 року почалася велика хвиля терору вла¬ди проти українського культурного руху, коли було піддано репресіям значну частину ук¬раїнських дисидентів. Запанували жорстокі цен¬зурні утиски проти всіх проявів українського культурного життя (заборонено було, напри¬клад, діяльність музею Івана Гончара з популя¬ризації народного мистецтва). Живучи в той час на Донбасі і турбуючись долею своїх одно¬думців у Києві, я згадував полум'яного патріота Михайла Башловку і боявся за його долю. Він не пережив того лихоліття і помер 30 квітня 1973 р. на 49 році життя. Вічна Йому пам'ять і слава!



Бандурний майстер
Олександр Корнієвський
Про Олександра Самійловича Корнієвського багато я дізнався від кобзаря Семена Власка з села Блистова, що на Новгород-Сіверщині. Саме тоді у мене визрів намір поїхати до містечка Корюківки Чернігівської області, де Корнієвський жив. Тому й включив відвідини Корюківки у маршрут своєї чергової мандрівки Україною на травень - червень 1967 року, до якої запросив і свого брата Василя - художника (тоді мешканця Москви).
Вранці 2 червня ми добралися до хати Корнієвського. Зустрів він нас приязно, сказавши при цьому, що про мене писав йому Власко. Був це невисокий, міцний, віком понад 75 років чоловік. Цілий день ми провели в цікавих розмовах. Відзначався Корнієвський чудовою пам'яттю і в подробицях розповідав про давноминулі події. Так довідавшись, що проживаю я в Костянтинівці на Донеччині, згадав, що в 1920-х роках зробив бандури на замовлення тамтешніх бандуристів Жарка і подружжя Ковалевських. Дізнавшись, що я часто буваю на Кубані, розповів, що мав замовлення на бандуру від кубанського бандуриста Конона Безщасного із станиці Слов'янської. До речі, наступного року в тій станиці я знайшов хату Безщасного і розмовляв із його дружиною. Сам бандурист на той час вже помер. Останні роки життя не грав через каліцтво руки, а свою бандуру заповідав місцевому шкільному музеєві. На жаль, у зв'язку з літніми вакаціями він був зачинений.
Народився Олександр Корнієвський 8 березня 1889 р. наЧернігівщині в с. Данилівка Менського Району. З дитинства виявив хист до майстрування струнних музичних інструментів, поглибив його навчаючись у ремісничому училищі на столяра-червонодеревця. Маючи власну майстерню, виготовляв бандури, скрипки, гітари, гусла та арфи. Був знайомий із багатьма бандуристами. У 1937-му його засудили на 10 років позбавлення волі - через те, як він говорив, що українцем родився. Офіційно Корнієвського звинувачували, що виготовляв бандури націоналістам (сам майстер розповідав, що ще з дореволюційного часу на бандури настав великий попит, приїздили всякі пани, замовляли і добре платили). Фактично потерпів він за свій фах. У часи, коли бандура стала атрибутом українського "буржуазного націоналізму" і винищувалися кобзарі, репресії не могли оминути й бандурного майстра.
Розповідав, що переслідувань зазнавав ще з кінця 1920-х років як "непман" - у той час заможних людей (підприємців) арештовувало ГПУ і погрозами та тортурами чекісти змушували віддати певні кошти на "побудову соціалізму", після чого звільняли на деякий час. Не раз "чавили золото" і з Корнієвського. А вже в 1930-х "шили політику".
Розповідав про тяжкі умови зимового етапу на Сибір, коли в "телячому" вагоні трупи померлих лежали на підлозі в замерзлих нечистотах. Щоб не впасти й не померти в нечистотах, підв'язував себе за руку до верхніх нар вагону і забувався в дрімоті.
До місця призначення прибув украй виснаженим, зовсім непридатний до тяжкої фізичної табірної праці. Але на його щастя один наглядач потребував ремонту віконної кватирки в щойно одержаному помешканні. Для виконання цієї роботи узяв на один день Корнієвського. А пропрацював він у того наглядача два тижні. За той час перенавісив у нього кілька дверей, перестелив усю підлогу, ще й розбиту гітару відремонтував. Так, не перетруджуючися фізично і непогано харчуючись, відновив свої фізичні сили.
Від одного наглядача потрапив на такі ж послуги до іншого. Потім настроїв піаніно начальнику табору. Виготовляв на замовлення високого начальства художньо виконані подарункові вироби (скриньки, рамки тощо). Отже, дякуючи своїм золотим рукам, здобув у таборі окремий статус і в табірних умовах зажив краще, ніж ті, що жили на волі. Навіть мав змогу заробляти чималі гроші.
Після звільнення надовго залишився жити у м. Бійську на Алтаї, бо сім'я його вся, крім старшого сина-військовослужбовця, трагічно загинула в окупованій Корюківці (за одного забитого радянськими партизанами жандарма німці знищили багатьох його жителів та попалили багато будинків).
Повернувшись до Корюківки, спочатку жив у сина, а згодом придбав власну хату, в якій поселився з новою дружиною. З Алтаю привіз деревину для виготовлення бандур, а також кілька готових інструментів.
Показав нам декілька своїх виробів, готових на продаж. Це були не просто бандури, а справжні витвори мистецтва, з вкритими художнім різьбленням голівками та ручками (грифами), пишно інкрустованими верхняками - дейками. Корнієвський не просто музичний майстер, він у бандурній справі - новатор, винахідник. Він настільки удосконалив бандуру, що у порівнянні з народною діатонічною бандурою фактично створив новий інструмент - бандуру хроматичну з півтонами. Вніс у бандуру металеві кілки, перемикачі з мінору ("нажаліб") на мажор ("навесело"). Бандури його визначаються чистотою звучання. Тепер і фабрики виробляють хроматичні бандури.
Врешті показав нам Корнієвський бандуру, яку сам вважав вершиною своєї майстерності. Ця бандура виготовлена на замовлення українського Уряду для подарунку тодішньому генсекові Микиті Хрущову. Бандура викликала у нас захоплення: спідняк її був виготовлений із деревини горіха, а дейка оздоблена інкрустаційним зображенням усіх дев'яти давньогрецьких муз. Був художньо виконаний і футляр для неї.
Домовлятися до майстра приїздив сам заступник голови Ради Міністрів УРСР Петро Ти-мофійович Тронько. Узгодили термін виготовлення і ціну - 2500 карбованців. Невдовзі Тронько навідався з додатковим замовленням - виготовити бандуру в подарунок українського уряду кубинському вождеві Фіделю Кастро.
По закінченню роботи за бандурами приїхав Тронько з двома експертами. Один із них - професор київської консерваторії Баштан, прізвища другого не пам'ятаю. Стали вони навперемінку награвати на "хрущовській" бандурі, скоса позираючи на Корнієвського. Той розцінив їхню поведінку, як очікування хабаря. "Знаючи собі ціну", Корнієвський сидів незворушно. Оскільки це тривало досить довго, Тронько почав квапити експертів із висновками. Ті попросили дозволу усамітнитися для наради. Повернувшись до кімнати, Баштан категорично вирік присуд: коли б цю бандуру давали йому й даром, то він би її не взяв. Стривожений Тронько допитувався причини такого висновку, на що Баштан плутано почав пояснювати незручністю положення руки під час гри та іншими дрібницями - ніби Хрущов на тій бандурі гратиме. Поїхав Тронько без бандур, запевнивши майстра, що невдовзі той від Тронька, як кажуть, ні слуху, ні духу.
До цієї події Корнієвський ставився по-філософському спокійно, мовляв, може воно й на краще. У своєму житті траплялося йому не раз, коли велика невдача чи нещастя згодом оберталася на удачу. Наприклад, коли його засудили на довге ув'язнення, він вважав тоді це за неп¬правне горе, вірну загибель. А вийшло навпаки добре жилося йому в Сибіру. Якби ж проживав дома, загинув би від рук німців разом із дружиною і малими дітьми. Отак і з подарунковими бандурами. Думалося, що на зароблені гроші зробити капітальний ремонт хати, спорудити деякі прибудови, та стався крах цим планам. Біда! А тепер Хрущова знято з усіх його посад. Стережись, що постане запитання: "А хто то йому бандуру зробив?.." Було ж уже, засудили за зроблені до революції бандури, власники яких опинилися на еміграції в Чехословаччині!
Показав нам Корнієвський майстерно виготовлену тростину, руків'я якої він виготовив із уламку мамонтового ікла. На вертикальній основі руків'я в овальній рамці майстер вставив свою фотографію. Світлина була дещо завелика і не вміщалася в овалі. Роздумуючи, що залишити в овалі: верхню частину голови (до речі, на світлинах різного віку Корнієвський голомозий) чи краватку на шиї, Олександр Самійлович надав перевагу другому варіантові, чим дуже потішив як художника спостережливого Василя. Взагалі, майстер, де тільки міг, зображав свій профіль. Навіть на відлитому з алюмінію бандурному приструннику завжди є його профіль, хоч схожість із оригіналом, крім явної голомозості, дуже умовна.
До відомих старосвітських кобзарів, яких знав особисто, ставився зверхньо, мовляв, мали примітивні бандури з малою кількістю струн та й грали примітивно. Відомого сліпого кобзаря Павла Кулика вважав слабеньким гравцем на бандурі, а от Куликового учня Семена Власка хвалив як вправного музику, бо той багато перейняв виконавської майстерності від нього, Корнієвського.
Дуже обурювався Корнієвський тим, що Михайло Полотай назвав сліпого кобзаря Левка Ступака з села Озереди біля Корюківки видатним бандуристом. Казав, що не втримався й написав Полотаєві листа, щоб викреслив оте слово "видатний", бо Ступак у найкращі свої роки "ледве шкрябав по струнах", а тепер "зовсім не грає, а в'є вірьовки для колгоспу".
Себе Олександр Самійлович вважав за неперевершеного музику-віртуоза, у якого перейняли техніку гри багато бандуристів. Правда, я за чисенні відвідини його в різні роки не чув у його грі чогось особливого, хоч прослуховував його власні давніші звукозаписи, слухав безпосередньо його гру, записуючи на магнітофон. Не відзначався бандурист і різноманітністю репертуару. Не чув я і його голосу. Запам'яталася у його виконанні якась танцювальна мелодія, яку він назвав "Ля-воніхою" (є така білоруська жартівлива пісня).
Розповідав Корнієвський і кумедні випадки. Наприклад, як після смерті бандуриста Панчен-ка вдова розпродувала його речі. Корнієвський хотів відкупити в неї своєї роботи бандуру, але не пощастило, бо та продавала бандуру тільки разом із бекешею. Без бекеші не продавала бан¬дури, а без бандури не продавала бекеші.
Або як, поводирюючи у Кулика, який кобзарював, їздячи возом, Власко збирав по дворах мило¬стиню "на кобзаря". Зі словами "подайте кобзарю" зайшов на краю села до дуже бідної хатки. Там перед дзеркалом чепурилася (мабуть, до церкви) молодиця, яка йому сказала взяти в печі пирога. З тим пирогом Власко виліз на воза і поїхали. Зго¬дом Кулик спитав, що там подали, запропонував того пирога з'їсти. Але тісто було зовсім сире. Виївши начинку (то була шовковиця), тісто відда¬ли кобилі. Те тісто заклеїло кобилі губи, зуби й піднебіння так, що бідна тварина змушена була очищати їх, тручись мордою об голоблю.
Категорично Корнієвський не сприймав Icyса Христа. Захоплювався давньогрецькою вірою і любив поговорити про давньогрецьких богів. Розповів якось мені про свій віщий сон під час тяжкої недуги, коли зовсім занепав духом і збирався помирати. В тому сні богиня Деметра напророкувала йому ще ЗО одиниць життя. Після того сну він швидко одужав, та не міг збагнути, яку міру часу означають ті одиниці.
Спали ми з братом у його майстерні. Постелилися долі на м'яких дерев'яних стружках. Вранці купили в господаря по бандурі. Моя була багато оздоблена різьбленням та інкрустацією. Братова бандура - простіша, з дейкою Чернігівської фабрики музичних інструментів, оздобленою дрібним фабричним орнаментом (до речі, Корнієвський критично ставився до бандур роботи чернігівської фабрики, а форму її називав свинячим стегном). Майстрова господиня пригостила нас смачним обідом, і ми роз'їхалися по своїх домівках.
З того часу в різні роки я відвідував Олександра Самійловича. Придбав у нього ще одну бандуру для своєї дочки. А першу бандуру на знак своєї приязні подарував Олексієві Нирку. З того часу Нирко став щирим шанувальником великого майстра і частим його гостем, дослідником його творчості.
Листування моє з Корнієвським тривало до його смерті.
Збереглося у мене кілька його листів. В одному з них (за 23 квітня 1978 р.) він висловив стурбованість моєю тривалою мовчанкою і припущення, що я чи "помер, чи виїхав кудись за Довгими рублями, або поневолений".
За своє життя Олександр Корнієвський виготовив 180 бандур. Вершиною його творчої фантазії був небачений досі інструмент із струнами 3 обох боків. Назвав він її бандуриною. Чи ж знайдеться хтось із музик, хто опанував би гру на ній, про що мріяв самобутній майстер?
Помер Олександр Самійлович Корнієвський « березня 1987 p., не доживши одного року до сторічного ювілею. Вічна Йому пам'ять!

Корсунський бандурист
Олексій Чуприна
Наприкінці 1970-х років почув я від київських свідомих українців, що в Ка-неві біля могили Тараса Шевченка часто співає старий бандурист Чуприна. Саме там влітку 1979 р. під час відвідин могили Кобзаря я з сином Миколою вперше побачив його. Мав він вельми показний, колоритний вигляд. Років йо-му було за сімдесят, але справляв враження ще досить міцного чоловіка. На ньому була біла ви¬шита сорочка. Заправлені в червоні чоботи сині шаравари і накинута на плечі темна свита, поли якої від коміра до низу оздоблені різноманітни¬ми сувенірними значками (дарунки туристів). 3-під високої сірої смушевої шапки на шию ляга¬ло ще не зовсім сиве волосся. Із суворого, не-усміхненого обличчя на груди звисали довже¬лезні сиві вуса. Таким він залишився на зроб¬леній Миколою світлині.
Бандурист сидів на лавці і постійно перебу¬вав в оточенні численної публіки, що уважно слухала його гру та спів, з цікавістю розгляда¬ючи його. Послухавши деякий час, я подав гро¬шей і відійшов. Не знаю, чи моя віддяка була ним розцінена як щедра, чи ми з Миколою чи¬мось викликали у нього до себе прихильність, але він припинив гру, зібрав свої речі і, підійшовши до нас, запропонував піти далі від людей, де він міг би грати лише нам.
Усамітнившись на безлюдній алеї, ми слуха¬ли пісні, які він, перебуваючи біля музею серед публіки під пильним стеженням сексотів, ос¬терігався співати. Хоч це були переважно на¬родні пісні. Довелося пожалкувати за відсутністю магнітофона. Домовилися про наступну зустріч для звукозапису ближчим часом. Тижнів через два приїхав я до Канева з магнітофоном. Знайшов Чуприну біля музею. Був він украй роздратований. У той день його обікрали. Якийсь злодій біля музею поцупив валізку, що завжди була при ньому. В ній він тримав предмети туалету і гроші. Мене збенте¬жив сам факт злочину на тому святому місці, куди линуть за розрадою просвітлені українські душі. Виявляється, заповзають туди "хробаки".., І пригадалася мені дніпропетровська пере¬сильна в'язниця 1945 року, де у так званій "при-вратці" наш криворізький етап тимчасово посе¬лили разом із каторжниками. З острахом і по¬вагою дивилися ми на засуджених на 25 років, що було рівнозначно мученицькій загибелі. Бу¬ли це люди, яким московська влада інкриміну¬вала співробітництво з німецькою окупаційною владою, хоч це співробітництво полягало часто у виконанні звичайних посадових обов'язків на підприємствах чи в установах (у зв'язку з цим подив викликав товстенький малорослий старий чоловік з недорозвиненою від народження ру¬кою: що страшного міг скоїти цей каліка?). Так от, коли всі в'язні розташувалися на підлозі ве¬личезної напівтемної камери, каторжники впівголоса заспівали:
Ревуть-стогнуть гори-хвилі В синесенькім морі, Плачуть-тужать козаченьки В турецькій неволі. Вже два роки у кайданах Терпнуть наші руки, За що, Боже милосердний, Нам послав ці муки.
На диво злагоджені голоси міцніли в трагічному благанні:
Де ж ви, славні запорожці, Сини славної волі, Чом не йдете визволяти Нас з тяжкої неволі?
Якось по-особливому звучав високий повтор двох останніх рядків куплетів. Грюкаючи у двері, наглядачі вимагали припинити пісню, але
марно.
Цю пісню тоді я почув уперше. Вона так пройняла мене всього, що я заціпенів і не відчу¬вав, як по моєму обличчі текли сльози. А через прохід від мене заливався слізьми товстенький калічка-каторжник із недорозвиненою рукою.
 
Наші Друзі: Новини Львова