Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: п'ятниця, 04 грудня 2020 року
Тексти > Тематики > Фантастика  ::  Тексти > Жанри > Оповідання

У сріблястій місячній імлі

Переглядів: 9954
Додано: 05.11.2007 Додав: Didpanas  текстів: 213
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 0
Сканував: Didpanas Джерело: У сріблястій місячній імлі, Київ,
— І справді, гарне місто,— капітан кивнув на одне з мертвих поселень.
— Не в тім річ. Звичайно, міста у них прегарні. Але головне в тому, що вони зуміли поєднати мистецтво зі своїм життям. Для американців ці речі завжди існували окремо. Вони тримали мистецтво на темному задвірку. Приймали його недільними дозами упереміш з релігією. У марсіян навпаки — мистецтво з релігією були органічно злиті.
— Гадаєте, вони знайшли сенс життя?
— Я в цьому переконаний.
— І тому ви почали вбивати людей?
— Коли я був іще дитиною, батьки взяли мене з собою в Мехіко-сіті. Я ніколи не забуду, як бундючно й визивно поводився мій татусь. А моїй мамі тубільці не сподобалися, бо вони, мовляв, рідко вмиваються і мають шкіру темнішого кольору. Моя ж сестра взагалі уникала з ними розмовляти. Здається, мені одному вони припали до серця. Тож я надто добре уявляю собі, як би тут, на Марсі, поводилися мої батьки. Все чуже середній американець просто зневажає. Коли щось не таке, як у Чікаго,— значить, воно погане. Як подумаю! Від самої лише думки на блювоту зводить. А згадайте війну! Які промови виголошувалися в конгресі перед нашим відльотом. Якщо експедиція буде вдала, то на Марсі розмістять три атомні дослідні центри і склади атомних бомб. А це означає, що Марсу кінець. Що почували б ви, якби марсіянин блював на підлогу Білого дому?
Капітан промовчав.
Спендер продовжував:
— А інтереси можновладців? Власники рудників, бюро подорожей штурмуватимуть Марс. Пригадуєте, що було з Мексікою, коли туди з Іспанії прибув Кортес зі своїми добрими, щирими друзями? Яка цивілізація загинула від рук зажерливих праведників? Історія ніколи не пробачить Кортесові.
— Але й ви поводилися сьогодні не зовсім етично.
— А що я міг вдіяти? Сперечатися з вами? Адже я один проти загребущої банди спритних ділків із Землі. Тут вони почнуть кидати свої огидні атомні бомби, здіймуть колотнечу за військові бази для нових воєн. Їм, бачте, мало, що вони сплюндрували свою планету, їм кортить нагидити ще й сусідові. Марнослівні блазні! Коли я потрапив сюди, мені здалося, що я звільнився не лише від їхньої так званої культури, а й від їхньої етики та звичаїв. Гадав, що я вже поза їхніми уявленнями про норму поведінки. Лишалося тільки вбити вас усіх і зажити своїм розумом.
— Але вийшло інакше,— сказав капітан.
— Так. Після п'ятого вбивства я зрозумів, що анітрохи не одновився, не став марсіянином. Неможливо відразу позбутися всього того, що до тебе прилипло на Землі. Але я вже не вагаюсь. Я вб'ю вас усіх. Це відтягне наступну міжзоряну подорож принаймні на п'ять років. Ви ж знаєте, таких ракет, як наша, поки що немає. Мине не рік і не два, перш ніж вони вирішать збудувати нову ракету. Її конструюватимуть удвічі довше, виготовлять сотню зайвих моделей, щоб уберегти себе від невдачі.
— Слушно.
— З другого боку, ваше щасливе повернення і втішні новини прискорять цивілізацію Марса. Якщо все буде гаразд, я сподіваюся дожити років до шістдесяти і зустрічатиму кожну ракету, що прибуватиме сюди. Гадаю, більше однієї експедиції на рік не споряджатимуть, тож чисельність екіпажу не перевищуватиме двадцяти чоловік. Я зможу порозумітися з ними, поясню, що наш корабель несподівано вибухнув (а я знищу його ще цього тижня, коли впораюся з вами), а потім повбиваю їх, усіх до одного. Якихось п'ять десятиліть Марс буде гарантований від вторгнення. Можливо, земляни зовсім відмовляться від своїх зазіхань. Згадайте, як люди охололи до будування цепелінів, які повсякчас загорялися і падали.
— Ви все продумали?
— Атож.
— Крім одного: чисельна перевага на нашому боці. За годину кільце зімкнеться і ви будете мертві.
— Я знайшов тут підземні ходи і надійні схованки, яких вам нізащо не відшукати. Перебуду там кілька тижнів, присплю вашу пильність, а тоді вийду і постріляю усіх до одного.
Капітан із сумнівом похитав головою.
— Розкажіть про цю вашу тутешню цивілізацію,— попросив він, вказавши рукою в бік гірських поселень.
— Вони вміли жити в нерозривній єдності з природою. Не пнулися зі шкури, аби довести, що між ними і тваринами бездонна прірва. Цієї помилки ми не уникнули навіть із появою Дарвіна. Ми радо кинулися йому в обійми, але потім збагнули, що вчення Дарвіна ніяк не узгоджується з нашою релігією. Нам так, принаймні, здавалося. Нікчемні, пусті верхогляди! Спробували були похитнути Дарвіна, та він не дуже піддавався. Як останні дурні, ми взялися за релігію. І досягли значних успіхів: втратили віру і замислилися над сенсом життя. Якщо мистецтво — це лише відображення розпаду безплідних мрій, а релігія не що інше, як самообман, то навіщо ми живемо? Віра завжди давала нам відповіді на всі запитання. Але вона зазнала краху з появою Дарвіна і Фрейда. Ми були і залишаємося заблудлими вівцями.
— А марсіяни, знайшли правильний шлях?
— Так. Вони зуміли поєднати науку і віру, щоб вони не заперечували одна одну, а, навпаки, взаємозбагачували.
— Надто ідеальний варіант.
— Я охоче покажу вам, як це виглядало.
— Мої люди чекають на мене.
— Це займе півгодини. Попередьте їх.
Капітан якусь мить повагався, потім підвівся і гукнув своїй команді, щоб його почекали.
Спендер повів капітана у невелике марсіянське поселення, викладене бездоганним прохолодним мармуром. Вони побачили величезні фризи, вкриті зображеннями прекрасних тварин — білолапих кішок, жовтокрилих символів сонця, статуї чоловіків і жінок, велетенських собак з благородними мордами, істот, що нагадували биків.
— Ось вам відповідь, капітане.
— Не розумію.
— Марсіяни відкрили таємницю життя, вивчаючи тварин. Тварини не замислюються над сенсом життя. Вони живуть і сприймають життя як належне, вбачаючи в ньому радість і втіху. Бачите — скрізь зображення тварин.
— Але ж це язичницькі символи.
— Навпаки, це божественні символи, справжні символи життя. Колись на Марсі теж далеко відійшли від своїх пращурів тварин. Потім збагнули: щоб вижити, треба назавжди забути одвічне питання — в чому сенс життя. Воно саме по собі є відповіддю. Мета його у відтворенні самого життя та якнайкращому його влаштуванні. Марсіяни дійшли висновку, що питання: «Для чого жити?» — постає в період воєн, відчаю та безнадії, коли відповіді на нього бути не може. А коли цивілізація набувала рівноваги і припинялися війни, питання про сенс життя втрачало свою актуальність, ставало безглуздим. Життя знову було прекрасне і не потребувало доказів його доцільності.
— Невже марсіяни були такі наївні?
— Лише тоді, коли це себе виправдовувало. Вони перестали все нищити, зневажати. Нерозривно пов'язали релігію, мистецтво та науку, адже наука по своїй суті — не що інше, як дослідження чуда, якого ми не можемо пояснити, а мистецтво — це тлумачення цього чуда. Марсіяни ніколи не дозволяли науці принижувати естетично прекрасне. Це питання міри. Землянин, наприклад, міркує: «У цій картині кольору, як такого, немає. Наука доводить, що колір — це лише здатність розміщених у певному порядку частинок речовини відбивати світло. Отже, колір не є ознакою предметів, що знаходяться в полі мого зору». А марсіянин сказав би так: «Це прекрасна картина. Витвір рук і мозку натхненної людини. Її ідею та кольори підказало саме життя. Чудова річ».
Залягла мовчанка. Сидячи під промінням призахідного сонця, капітан з цікавістю розглядав мовчазне прохолодне містечко.
— Охоче б оселився тут,— сказав він.
— А хто вам заважає?
— Ви мені не вірите?
— З ваших людей ніхто по-справжньому не може зрозуміти все це. Вони професійні циніки, їх не перевиховаєш. Навіщо вам повертатися до них? Щоб жити, як Джонсони? Купити собі такий вертоліт, як Сміти? Слухати не музику, а брязкіт монет у гаманці? Тут, в одному дворику, я знайшов запис старовинної марсіянської музики, їй, принаймні, п'ятдесят тисяч років. А вона все ще звучить. Такої музики ви в житті більше ніколи не почуєте. Залишайтеся й будете слухати. Тут є книги. Ви б могли їх читати.
— Це дуже привабливо, Спендер.
— Але ви не залишитеся...
— Ні, хоча я вам вдячний за пропозицію.
— Ви, звісно, не дасте мені спокійно жити. Доведеться вас усіх убити. .
— Ви оптиміст.
— Я знаю, за що борюся, тому я сильніший. Нині у мене є те, що може замінити релігію. Це все одно, що заново вчитися дихати, читати книжки. А що може мені запропонувати ваша цивілізація?
Капітан переступив з ноги на ногу й похитав головою:
— Шкода, що так виходить. Дуже шкода.
— Мені теж. Певно, вже час відвести вас назад.
— Мабуть, так.
— Капітане, вас я не вбиватиму.
— Що?!
— Я вирішив так з самого початку.
— Он як...
— Коли решта будуть мертві, може, ви зміните свою думку.
— Не зміню. В моїх жилах тече надто земна кров. Я б вам не простив.
— Навіть, коли б залишилися тут жити?
— Навіть тоді. Не знаю чому. Ніколи не думав про це.
Вони повернулися на місце зустрічі.
— Підете зі мною добровільно, Спендер? Пропоную востаннє.
— Дякую, не піду.— Спендер простягнув руку. — Маю до вас одне прохання. Якщо ваша візьме, зробіть мені послугу. Постарайтеся відтягнути колонізацію Марса хоч на півстоліття, дайте можливість попрацювати археологам. Обіцяйте мені.
— Гаразд.
— І останнє. Якщо комусь від цього стане легше — згадуйте про мене, як про людину, що одного погожого літнього дня схибнулась і так і не прийшла до тями. Може, вам буде легше...
— Я подумаю. Прощавайте, Спендер. Щасти вам.
— Дивний ви все-таки,— сказав Спендер, коли капітан рушив стежкою вниз.
Капітан повернувся до своїх сірих від пилу людей, що вже й не сподівалися його більше побачити. Він мружився на сонце і важко дихав.
— Є щось пити? — спитав капітан.
Хтось простягнув йому баклагу з холодною водою. Він ковтнув. Витер долонею рота.
— Усе гаразд,— сказав він.— Будьте обережні. Часу у нас вдосталь. Мені не потрібні жертви. Вам доведеться його вбити. Він не повернеться. Спробуйте покласти його одним пострілом. Не перетворюйте в решето.
— Я розчереплю йому голову,— погрозливо сказав Сем Паркхілл.
— Ні, тільки в серце,— відказав капітан. Перед очима в нього постало сильне, вольове обличчя Спендера.
— Я виб'ю йому паскудний мозок,— вперто повторив Паркхілл.
Капітан кинув йому баклагу.
— Ви чули мій наказ. Тільки в серце.
Паркхілл щось невдоволено пробурмотів.
— Ходімо,— сказав капітан.
Вони знову розсипались і побігли, то піднімаючись гарячими схилами, то пірнаючи в прохолодні, порослі мохом гроти. Часом перебігали небезпечні відкриті майданчики з кам'яними плитами, що пахли сонцем.
«Як гидко вдавати з себе мудрого, досвідченого,— думав капітан,— коли насправді ти не такий і не хочеш таким бути. Ненавиджу це відчуття правоти, коли в глибині душі я не певний, що правий. Хто ми, врешті-решт? Більшість? Більшість завжди права, адже так? Завжди непомильна, чи не так? Не схибить навіть раз у десять мільйонів років? Що ж таке ця більшість і хто в неї входить? Що в них на думці, як вони стали такими? Яким чином я потрапив у цю бісову більшість? Боже праведний! Що це — клаустрофобія? Страх перед натовпом? Просто здоровий глузд? Може одна людина бути правою, коли весь світ вважає правим себе? Не будемо думати про це. Будемо плазувати, метушитися і натискати на гачок. Отак».
Його люди бігли, пірнали в западини на землі, завмирали в затінку розжарених скель, хапали ротом повітря. Атмосфера тут була рідка, тож доводилося відпочивати щокілька хвилин. В очах танцювали чорні цятки, але по тому мали знову зводитись на ноги, бігти, пробивати гвинтівками дірки в літньому повітрі, гарячі лункі дірки.
Спендер лежав на одному місці, час од часу відстрілюючись.
— Я розчереплю тобі голову! — ревів Паркхілл, дряпаючись крутим схилом угору.
Капітан зловив Сема Паркхілла на мушку. Потім відклав пістолет.
— Що ви надумали? — запитав він свою безсилу руку і зброю. Він мало не вистрілив у спину Паркхілла.
— Боже праведний! Дай мені сили!
Він бачив, як Паркхілл біг, потім упав і вгруз у землю.
Спендера поволі брали у зашморг. Він лежав на вершині гори між двома великими брилами, хапав ротом рідке повітря, одяг під пахвами збурів від поту. Капітан виразно бачив ті дві брили. Їх розділяв просвіт дюймів у чотири, і в нього було видно груди Спендера.
Капітан Уїльдер чекав. «Тікай, Спендер! — подумки наказував він.— Тікай, як ти задумав. Через кілька хвилин буде пізно. Тікай! Потім знову вийдеш. Пересидь у своїй підземній схованці, живи там місяць, рік, читай свої прекрасні книжки, купайся в басейнах. Давай, чоловіче, поки не пізно».
Але Спендер не рушав з місця.
— Що це з ним? — спитав себе капітан.
Він узяв свій пістолет. Стежив, як обережно, повільно, але невпинно піднімалися його люди. Глянув на вежі охайного марсіянського містечка, схожі на різьблені шахові фігури на тлі неба. Перевів погляд на дві брили, просвіт між ними, через який було видно Спендерові груди.
Паркхілл, захлинаючись від люті, кинувся вперед.
— Ні, Паркхілле,— сказав капітан.— Я не дозволю, щоб це зробили ви або хтось інший. Я зроблю це сам.
Він прицілився.
«Чи не гризтиме мене сумління? — спитав себе він.— Чи правильно я роблю, що беру такий тягар собі на плечі? Так, правильно. Я знаю, що я роблю, знаю, що це правильно».
Він кивнув Спендерові.
— Тікай! — прошепотів він так, щоб ніхто, крім нього, не чув.— Даю тобі тридцять секунд. Тридцять секунд!
Годинник на зап'ястку невблаганно відлічував час. Капітан стежив за стрілкою. Спендер не рухався з місця. Капітанові здавалося, що годинник цокав надто гучно, надто довго. Люди з екіпажу підбиралися все ближче.
— Тікай, Спендер!
Тридцять секунд спливло. Капітан глибоко вдихнув.
— Спендер,— прошепотів він, видихаючи повітря, і натиснув на гачок.
Прозора, ледь помітна хмарка камінного пилу зависла у повітрі, зітканому з сонячних променів. І все. Луна від пострілу завмерла.
Капітан підвівся і гукнув своїм людям:
— Він мертвий.
Йому спершу не повірили. Їм не було видно просвіту між брилами. Вони побачили, як капітан біг схилом угору сам-один, і вирішили, що він або відчайдушний сміливець, або просто навіжений. Лише через кілька хвилин вони зважилися підійти до тіла, і хтось спитав:
— У груди?
Капітан опустив очі.
— У груди,— відповів він і помітив, що камінь, на якому лежав Спендер, змінив свій колір.— Хотів би я знати, чому він зволікав? Хотів би я знати, чому він дозволив себе вбити?
Спендер лежав горілиць, стискаючи в одній руці гвинтівку, в другій — срібну книгу, що мерехтіла на сонці.
«Може, він так вчинив через мене? — думав капітан.— Бо я відмовився пристати до нього? Чи йому забракло мужності вбити мене, бо я відрізняюся, як він казав, від решти? Чи є інша відповідь?»
Іншої відповіді не було. Він присів навпочіпки біля закляклого тіла.
«Я мушу виправдати його довір'я,— думав він.— Не маю права його зрадити. Коли він вважав, що я чимось схожий на нього, і не міг вистрілити в мене, то я не повинен зганьбити свого імені. Звісно, так і є. Я тепер — той же Спендер, тільки я думатиму, перш ніж стріляти. Я взагалі не стрілятиму, не вбиватиму. Я діятиму з людьми пліч-о-пліч. Він тому не міг у мене вистрілити, що бачив у мені самого себе, поставленого в дещо інші умови».
Сонце пекло капітанові потилицю. Він почув свій власний голос:
— Якби він прийшов до мене поговорити, перш ніж вчинити вбивство, ми б з ним порозумілися, щось би придумали.
— Що придумали?—спитав Паркхілл. — Що в нас може бути спільного з такими, як він?
Розпечені скелі зводилися в височінь.
— Маєте рацію,— сказав капітан.— Ви б ніколи не дійшли згоди. Спендер і я — ще куди не йшло. Але Спендер, і ви, і вам подібні — ніколи.
Люди відшукали старовинне марсіянське кладовище, і сам капітан Уїльдер запропонував поховати Спендера у порожньому саркофазі. Вони схрестили йому руки на грудях і помістили його в срібну труну, куди поклали також свічки, виготовлені десять тисяч років тому. На обличчі у Спендера відбивалася умиротворена радість.
Вони трохи постояли в старовинному склепі.
— Гадаю, вам не варто забувати Спендера,— сказав капітан.
 
Наші Друзі: Новини Львова