Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: п'ятниця, 04 грудня 2020 року
Тексти > Тематики > Фантастика  ::  Тексти > Жанри > Оповідання

У сріблястій місячній імлі

Переглядів: 9953
Додано: 05.11.2007 Додав: Didpanas  текстів: 213
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 0
Сканував: Didpanas Джерело: У сріблястій місячній імлі, Київ,
Нам вже більше не блукати
Серед ночі босоніж,
Хоч любов не позичати
Й сяє місяць, як раніш.

Місто стояло перлисто-сіре, величне, мовчазне. Люди повернулися до світла.

Але й шабля піхви точить,
Й дух наш груди облиша,
Серць теж спочинку хоче,
І коханню в межа.

І хоч ніч все повна млості,
Незабаром день верта —
Місяць світить в високості,
Але нас не приверта.

Земляни непорушно стояли посеред міста. Небо було запорошене зорями, вітер снував тишу. Під ногами стелилася мозаїка з зображеннями прадавніх тварин і людей. Вони роздивлялися її.
Раптом Бігз гикнув. Очі йому посоловіли. Руки судомно потяглися до рота, і він почав блювати. В прохолодному повітрі потягло задушливим винним перегаром. Ніхто не поворухнувся, щоб йому допомогти.
Якусь мить Спендер дивився на нього, потім повернувся й пішов геть. Він прямував освітленими місяцем вулицями і жодного разу не зупинився, не озирнувся на своїх товаришів.
Вони повернулися на базу о четвертій ранку. Поклалися на ковдри й заплющили очі. Капітан Уїльдер сидів біля вогнища, підкладаючи в нього сухе цурпалля.
Години за дві Мак-Клюр розплющив очі.
— Ви не спите, командире?
— Чекаю на Спендера,— стомлено посміхнувся капітан.
— Знаєте,— сказав Мак-Клюр перегодом,— він не повернеться. Не знаю чому, але маю таке передчуття. Він ніколи не повернеться.
Мак-Клюр перевернувся на другий бік. Вогонь розсипався багряними іскрами і згас.
Спендер не з'являвся весь наступний тиждень. Капітан спорядив кілька пошукових загонів, але вони повернулися ні з чим. «І взагалі,— казали космонавти,— набридне вештатися, сам прибіжить. Кат би його взяв!»
Капітан промовчав, але щось занотував у корабельному журналі.

Якось уранці — це міг бути понеділок, чи вівторок, чи котрийсь інший марсіянський день — Бігз сидів на березі каналу, підставивши обличчя сонцю, і бовтав ногами у прохолодній воді.
Понад берегом ішла людина. Коли її тінь впала на Бігза, він повернув голову.
— Хай мені грець! — вигукнув він.
— Я останній марсіянин,— сказав чоловік, витягаючи пістолет.
— Що ти сказав? — перепитав Бігз.
— Я вб'ю тебе.
— Облиш. Що за дурні жарти, Спендер?
— Встань, я продірявлю тобі черево!
— Ради бога, забери пістолет.
Спендер натиснув курок. Якусь мить Бігз сидів непорушно, затим похилився наперед і впав у воду. Постріл був тихий, як шелест. Неквапні хвилі прийняли тіло, почулося глухе булькання, по тому все стихло.
Спендер сховав пістолет у кобуру і пішов далі. Сонце припікало. Воно обпалювало шкіру рук, гарячим промінням ковзало по його незворушному обличчю. Він ішов неквапно, наче нічого не сталося, а був звичайнісінький собі день. Спендер підступив до ракети; кілька чоловік під навісом саме уминали приготований коком сніданок.
— От і наш самітник! — сказав хтось.
— Привіт, Спендер! Де це тебе носило? Четверо за столом очікувально дивилися на людину, що мовчки стояла перед ними.
— На біса тобі здалися оті кляті руїни? — зневажливо скривив губи кок, помішуючи якесь чорне вариво у горщику.— Допався, як пес до кістки.
— Можливо,— відповів Спендер.— Мав там дещо з'ясувати. А чи знаєте ви, що тут неподалік блукає марсіянин?
Четверо за столом відклали виделки.
— Невже? Де саме?
— Не має значення. Дозвольте мені поставити вам одне запитання. Як би ви почували себе на місці марсіян, коли б на вашій землі з'явилися чужинці і почали її плюндрувати?
— Я напевно знаю, як почував би себе,— сказав Черок.— У моїх жилах тече індіанська кров. Дід мені багато розповідав з історії Оклахоми. І якщо десь тут є марсіянин, я на його боці.
— А ви? — Спендер обвів решту настороженим поглядом.
Ніхто не відповів, але мовчання було досить красномовне. Мовляв, грабуй, скільки можеш, хапай, скільки вхопиш, якщо ближній підставив щоку — вдар міцніше і таке інше.
— Ну так-от. Я зустрів марсіянина,— вів далі Спендер.
Вони мовчки слухали.
— Там, у долині, в одному з мертвих поселень. Я не сподівався зустріти його і шукати не збирався. Не знаю, що його туди привело. Весь цей тиждень я жив у маленькому містечку, намагався розібрати древні таємничі письмена, вивчав їхнє старовинне мистецтво. І одного разу побачив марсіянина. Він з'явився лише на якусь мить і тоді відразу зник. Вдруге я його побачив наступного дня. Я саме сидів над книгою, коли він знову прийшов. І так кілька разів. Щоразу він підходив усе ближче. Коли я нарешті оволодів марсіянською мовою,— це на диво просто, допомагають піктограми,— марсіянин став переді мною і сказав: «Дай мені свої черевики». Я дав. А він знову: «Дай мені своє вбрання і весь обладу-нок». Я так і зробив. Тоді він каже: «Тепер іди за мною і дивися, що буде». І марсіянин рушив до бази, і ось він тут.
— Не бачу ніякого марсіянина,— озвався Черок.
— Шкода.
Спендер вихопив з кобури пістолет. М'яко пролунали постріли. Перша куля влучила у крайнього зліва, друга та третя — прошили крайнього справа і того, що сидів посередині. Кок злякано обернувся від вогнища і був повалений четвертою кулею. Він упав, мов підтятий, у вогонь і залишився лежати, хоча одяг на ньому загорівся.
Ракета купалася в сонячних променях. За столом сиділо троє. Їхні руки непорушно лежали біля мисок, в яких холов сніданок. Один Черок, цілий і неушкоджений, ошелешено дивився на Спендера.
— Можеш піти зі мною,— сказав Спендер. Черок мовчав.
— Чуєш, можеш піти зі мною,— повторив Спендер.
Нарешті Черок здобувся на відповідь.
— Ти їх убив,— проказав він і змусив себе поглянути на тих, що сиділи навпроти.
— Вони цього заслужили.
— Ти збожеволів.
— Можливо. То підеш зі мною?
— З тобою? Навіщо? — скрикнув Черок. Він зблід, на очах блищали сльози.— Забирайся геть! Геть!
Обличчя Спендера скам'яніло.
— Я гадав, ти мене зрозумієш.
— Забирайся! — рука Черока потяглася до пістолета.
Спендер вистрілив востаннє. Більше Черок не рухався. Спендера хитнуло. Він провів долонею по спітнілому чолу. Глянув на ракету, і зненацька його пройняв сильний дрож. Він мало не впав, його трусило, як у пропасниці. Поступово Спендер приходив до тями, немов після страшного сну. Ноги не слухалися, і він сів, щоб погамувати дрож.
— Припинити! Негайно! — наказав він своєму тілу. Тремтіння пронизувало кожну клітину. Він стискав тіло в лещатах волі, доки з нього вийшов увесь дрож. Тепер руки спокійно лежали на впокорених колінах.
Спендер зіп'явся на ноги і з неквапною ретельністю завдав собі на спину портативну холодильну камеру. На якусь мить руки йому знову затрусилися, але він рішуче скомандував: «Ні!» — і дрож припинився. Він побрів геть на неслухняних ногах і загубився серед гарячих червоних гір. Один. Самітний.
Сонце продовжувало нещадно пекти. За годину капітан виліз з ракети по шинку та яйця. Він уже хотів був привітати товаришів, та нараз прикипів до місця, вловивши в повітрі ледь чутний запах пістолетного диму. Потім побачив кока, що лежав долілиць, накривши своїм тілом вогнище. Чотири космонавти заклякли перед холодним сніданком.
За капітаном по трапу спускався Паркхілл і ще двоє хлопців. Командир заступав їм шлях, заворожений мовчанням і непорушністю тих, що сиділи за столом.
— Скличте людей, усіх! — наказав він.
Паркхілл побіг берегом каналу.
Капітан торкнувся рукою Черока. Той повільно сповз із стільця і впав. Сонце освітило його коротке стрижене чорне волосся і високі вилиці.
Екіпаж зібрався.
— Кого не вистачає?
— Того ж таки Спендера. Бігза ми знайшли в каналі,
— Спендер!
Капітан дивився, як гори тягнуться назустріч новому дню. У хижій посмішці вишкірило зуби сонце.
— Бодай йому всячина! — втомлено проказав капітан.— Чому він не прийшов до мене поговорити?
— Нехай би навернувся мені під руку! — вигукнув Паркхілл, гнівно зблиснувши очима.— Я розчерепив би йому довбешку!
Капітан Уїльдер кивнув двом хлопцям:
— Візьміть лопати.
Копати було жарко. Гарячий вітер, що зірвався з дна порожнього моря, жбурляв в обличчя пилюку. Капітан гортав біблію. Коли він закрив книгу, з лопат на загорнуті в саван тіла потекли повільні струмені піску.
Вони повернулися до ракети, клацнули затворами гвинтівок, підвісили до поясів зв'язки гранат, перевірили, чи легко виймаються пістолети з кобури. Кожному було відведено певну ділянку для пошуку. Капітан віддавав накази, жодного разу не підвищивши голосу і не ворухнувши руками — вони в'яло звисали вздовж тулуба.
— Рушаймо! — сказав він.

Спендер помітив у долині хмарки куряви і зрозумів, що полювання почалося. Він відклав плескату срібну книгу, яку перед тим читав, зручно вмостившись на великому валуні. Сторінки книги були з найчистішого, тонкого, мов цигарковий папір, срібла, оздоблені черню та золотом. Це був філософський трактат десятитисячолітньої давності, знайдений ним на віллі в одному з марсіянських поселень. Спендер неохоче відклав книгу.
Спершу був навіть подумав: «Чи варто? Сидітиму й читатиму, доки вони прийдуть і пришиють мене».
Вранці, після того, як він застрелив шістьох зі своєї команди, Спендер відчував пустку в грудях, збайдужіння. Потім його нудило, і нарешті душу обійняв дивний спокій. Але це минулося, як тільки він помітив хмарки куряви, що позначали шлях переслідувачів. Його знову пойняла холодна лють.
Спендер ковтнув води з баклаги. Потім підвівся, потягнувся і прислухався до п'янкої тиші. Отут би оселитися з дорогими й близькими людьми і жити, доки сонця світ.
В одній руці Спендер тримав книгу, в другій пістолет. Неподалік біг струмок. Він став на вистелений білою галькою берег, роздягнувся й заліз у воду. Скупавшись, одягнувся і знову взяв пістолет.
Перші постріли пролунали о третій пополудні. Спендер уже був далеко в горах. Позаду лишилися три гірських поселення. Над ними розташувалися поодинокі вілли древніх марсіян. На зелених луках з дзвінкими струмками вони викладали кахлями басейни, будували бібліотеки і дворики з джеркотливими водограями. Спендер півгодини плавав у такому наповненому дощовою водою басейні, очікуючи, коли наблизиться погоня.
Залишаючи віллу, він почув постріл. Позад нього, за якихось двадцять футів, розлетілась бризками кахля. Він побіг уперед, ховаючись за прискалками, обернувся і першим же пострілом поклав одного з переслідувачів.
Спендер знав, що його візьмуть у кільце і він опиниться в пастці. Дивно, що вони досі не пустили в хід гранати. Капітанові Уїльдеру досить слово сказати...
«Я надто делікатне створіння, щоб перетворити мене на кришиво,— думав він.— Ось що стримує капітана. Йому кортить запопасти мене лише з однією охайною дірочкою в лобі. Дивно! Він бажає мені красивої смерті. Без калюжі крові. Чому? Бо розуміє мене. Тому воліє ризикувати життям своїх людей, щоб не спотворити моє тіло. Хіба не так?»
Ляснуло дев'ять-десять пострілів, навколо нього затанцювало каміння. Спендер неквапно відстрілювався, іноді зазирав до срібної книги, яку не випускав з рук.
Капітан з гвинтівкою в руках вихопився на відкрите місце. Спендер зловив його на мушку, але на гачок не натиснув. Натомість перевів пістолет і кулею збив вершечок скелі, за якою заліг Уайті. Почувся лютий вигук.
Раптом капітан випростався і заходився вимахувати білою хустинкою. Він щось наказав своїм людям і, поклавши гвинтівку на землю, почав дертися схилом угору. Спендер трохи почекав, потім підвівся на ноги, тримаючи пістолет напоготові.
Капітан наблизився і присів на нагріту сонцем кам'яну брилу, уникаючи дивитися на Спендера. Потім поліз до нагрудної кишені. Спендер міцніше стиснув пістолет.
— Сигарету? — запропонував Уїльдер.
— Дякую,— Спендер узяв одну.
— Вогню?
— Є свій.
Вони мовчки затягнулися димом.
— Жарко,— озвався капітан.
— Так.
— Як влаштувалися?
— Чудово.
— Довго думаєте протриматися?
— Доки покладу чоловік дванадцять.
— Чому ви не постріляли нас усіх уранці? Адже ви могли це зробити?
— Знаю. Мені духу забракло. Коли щось засяде в голові, ти переконуєш себе, ніби всі навкруги неправі. Але коли я почав убивати людей, то зрозумів, що вони просто дурні. Та вже було пізно. Я не міг примусити себе продовжувати, тому повернувся сюди, щоб розпалити й розлютити себе.— Розлютили?
— Не зовсім, але достатньо.
Капітан розглядав свою сигарету.
— Навіщо ви так зробили?
Спендер спокійно відклав пістолет убік.
— Я на власні очі переконався, що ми можемо лише мріяти про те, чого досягли марсіяни. Вони зупинилися там, де нам слід було зупинитися, принаймні, сотню років тому. Я блукав по їхніх містах, збагнув душу цього народу і був би щасливий, якби міг назвати марсіян своїми пращурами.
— І справді, гарне місто,— капітан кивнув на одне з мертвих поселень.
 
Наші Друзі: Новини Львова