Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 25 листопада 2020 року
Тексти > Жанри > Повість  ::  Тексти > Жанри > Детектив

Cусіди

Переглядів: 19803
Додано: 23.01.2009 Додав: radus  текстів: 4
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Радій Радутний
Сусіди
Роман (журнальний варіант)
Надруковано у журналі «Вітчизна», №№ 5-8, 2008 р.


Усі факти, події, прізвища, назви озброєння, згадані у романі, є вигаданими. Всяка схожість їх з реальними випадкова. Потужність та наслідки атомних вибухів перебільшені. Автор не поділяє деяких політичних поглядів головного героя.

Я повернувся з роботи.
Кіт негайно почав тертись об ноги, а дружина - так само настирливо викладати новини. Те і те вважалося обов`язковою вечірньою культпрограмою, й, між нами кажучи, кіт був приємнішою її частиною.
Отже, доведеться терпіти.
- Ой, ця Рандючка зовсім головою поїхала, - торочила кохана дружинонька. - Сьогодні стояла посеред вулиці з Валею, ляси точила, то ляпнула ніби ти - уявляєш, ти! - приїхав сюди навмисне, аби з нею зустрічатися. Так, щоб ніхто не запідозрив. Й хату для цього купив. Уявляєш?
Уявляю, а чого ж. Рандючка, схожа на колгоспну корову, лишень без хвоста, всім хвалиться, який у неї коханець. Цебто я. Теж уявляє. Бідолашна моя репутація. Але треба щось сказати, аби моя не подумала.
- Ги-ги, - посміхнувся. - А як вона зі мною познайомилась, не розповідала?
- Та ні. А що?
Ляпнув я щось не те. Дурницю ляпнув. Хай яка неймовірна з Рандючки коханка для мене - однак дружина насторожилася - "а може й справді!".
Щоб мені ще таке ляпнути. Бажано розумніше. Щоб точно до скандалу дійшло. А що ви хочете, ввечері, після роботи, голова не дуже гарно працює.
- Це ще, - кажу. - Нічого. Тут у березні пригода була. Валина кицька - ота, трикольорова... Чіта, здається. Було, в мене якось заночувала. Зайшла в хату, а надворі холодно... не виганяти ж. Ну й лишилася. То що ти думаєш? Прибігає Валя й каже: Чіта у тебе ночувала? Було, кажу. Ну то забирай своє кошеня! Так, кажу, - один же разочок всього! А нічого, - Валя каже. - Їй і одного разочку вистачило!
И з гордістю так:
- Ми тут усі такі! Нам, - каже. - Хай лише крапелька попаде - і вже дитина!
Знайшла чим пишатися.
Дружина сміялася, я теж, але коли всі ті діти - результати однієї краплі - ввечері виповзали на вуличку, то ми ховалися або в хату, або у садок. Дуже вже гамірно. М`ячі гупають, хлопці горлають, дівчата вищать. Добре ще, хоч музикальних сусідів нема... Один, щоправда, якось увімкнув чиєсь-то там гидке радіо, але я натякнув, що також маю могутні колонки й люблю Rammstein. Він спитав - а що це таке? Я дав послухати. Подіяло.
- А ще ми з Ірою, - дружина затнулася. - В церкві були.
- Тю.
Переїхавши ближче до Києва, я, звичайно, влаштував коханій кілька екскурсій. По Лаврі, по Софії, по Свято-Михайлівському монастирю (назвав його "нашим Шао-Лінем"; дружина сміялася, а потім трохи замислилась).
- Ой, що ж ви туди ходили! - бідкалася того разу Іра. - Він же розкольницький. Не... як же він сказав... Неістинний, о! Нам батюшка говорив...
Їм батюшка багато чого говорив - і що за Баняковича треба голосувати, і щоб кожного року всі обстеження проходили на предмет "накопичування гріхів", й щоб за благодаттю до нього підходили не рідше, аніж двічі на тиждень, і щоб до сусіднього попа не ходили, бо він за ту саму благодать вдвічі більше бере, такий безбожник! Водночас наш батюшка також відзначався певною ліберальністю, й за геть невеликі гроші дозволяв відзначати дев`ять днів у день поминок, а за гроші трохи більші - також сорок днів, або навіть рік. Аби продукти не пропали. Молодець той батюшка, коротше кажучи.
А от місцева церква була хоч і старовинною, років за двісті, але для піти подивитися - геть нецікава. Проста кам`яна зала, пустка, й лише луна гуляє.
- Гей!
- Гей... Гей... Гей...
Кажуть, до перебудови у ній був колгоспний склад. Вірю.
- Так там батю...
- Кахи-кахи.
- ... тобто священик тутешній...
Священик - це компроміс. Між термінами "піп" (це моїм) та "батюшкою" (це місцевим).
- ...так от, він Ірі довго розповідав, що їй наврочено, але він знає хорошого екстрасенса, і хай вона до нього сходить, і навроку зніме.
Чесно кажучи, я мало ложку не упустив. Бач, як. А кажуть, Церква - консервативна організація. Брешуть. Недооцінюють. Он як батюшка реагує на зміну ринкових настроїв. А ще наша церква - благородна справа кооперації та розподілу праці. Батюшка екстрасенсу - клієнта, а той йому - гроші. Комісійні, так би мовити.
Цікаво, а якщо той екстрасенс пошле пацієнта до ще одного - то батюшка з нього отримає? Тоді це вже мережевий маркетинг. Еч, молодці! Нам би такі кадри - та в уряд.
- ...вона пішла, той щось поробив-поробив, а потім і каже: я тут нічого не зроблю, тут пороблено не на вас, а на ваше дворище. Ви ж, питає, у приватному секторі мешкаєте? Так от. Сходіть до такої-то і такої-то, скажіть, щоб від мене, то вона вас без черги прийме.
Фраза "без черги", мабуть, діє на жінок якимось магічним способом. И не хочеш - а підеш. То, мабуть, й пішла?
- Пішла, аякже. Правда, у мене півсотні позичила, бо ж треба й тому й тому заплатити...
Ага. Таки маркетинг.
- Приходить - а там бабуся така, страшненька трохи, з поглядом чорним, говорить якось різко, крізь зуби. Яйця катала, нитку якусь крізь голку просовувала, пір`я нею обмотувала, робила-робила - а потім каже...
Тут моя кохана дружинонька зробила театральну паузу (вийшло, між нами кажучи, не дуже... Станіславський би лишився незадоволеним), й видала:
- У вас, каже, у дворі дитину закопано, а на горищі - чоловік повісився! Вам треба або всю цю поробу знімати, а це тисячі три, або продавати хату, а в мене, до речі, є покупець. Ну, ясна річ, ціну доведеться трохи зменшити, бо ж в хаті пороблено...
Ого! Це вже називалося не маркетинг. А скоріш чорний піар та гра на зниження, ще з використанням інсайдерської інформації. Молодці люди, вміють же працювати!
Й обирати клієнтів теж. Я посміхнувся - "обирати" здалося терміном дуже вдалим. Водночас і "вибирати", і - "обдирати". Розумій, як захочеш. Якби, наприклад, хтось сказав, що мені "пороблено" - то й досі чиргикав би пішим еротичним маршрутом. Далеееееееееким-далеким.
Тому що колись, ще за радянських часів одна моя родичка працювала на кондитерській фабриці.
Ну, ви, мабуть, пам`ятаєте радянські часи. У кишені - дуля, у магазині - друга. Сиру нема, цукор - за талонами, а молоко - з десяти до одинадцяти. Чергу займати о сьомій. Все інше - екзотика, і у вільному продажі не трапляється.
Кондитерська фабрика в цьому плані була схожа на спецрозподільник. Розподілялося все.
Родичка спеціалізувалася на яйцях. Статури вона була немаленької, тому ховала їх скрізь, а особливо - поміж груди та просто у ліфчик. В результаті коли йшла з роботи, чоловіки озиралися, а жінки шипіли. Заздрісно. Й одного разу трішечки вона перебрала.
- Їду, каже, в тролейбусі, а воно трусить та трусить, й чую - викочується яйце. Ось-ось викотиться. А якраз переді мною бабця сидить. Із кошиком. А в кошику - якесь клоччя, ганчірка... Ляп! - і вистрибнуло яйце просто на ту ганчірку. Ну я боком, боком, та відсуваюсь потроху... коли бабця до кошику свого зазирає... та як вересне! Ой, людоньки, - репетує. - Ой, людоньки, що ж мені за лихо! Ой, людоньки! ТА МЕНІ Ж ПОРОБЛЕНО!
Каже родичка, що тікала з того тролейбусу, бо якби почала сміятись, то пороблено було б усім пасажирам. Яєць би вистачило.
Це було кількадесят років тому, аж бач - пережило. И вже не бабця репетує, а молода жінка. З вигляду навіть нормальна.
- І що? - запитав я, аби підтримати розмову. В принципі, на мене чекав ще недобудований другий поверх, але якщо "угукнути" й піти працювати, то дехто вважатиме, що я неуважний. Й не звертаю увага на її турботи, проблеми, враження. А може навіть і на неї саму. Й взагалі - я ще перевірю, кого ти там в березні ночувати пускав, поки мене не було - чи то кішку, а чи її господарку!
Дешевше буде дослухати результати. Принаймні часу втратиться менше.
- А, ще не знаю, - дружина знизала плечима. - Сказала - думатиме. Але що ти про неї та про неї, а на мене зовсім уваги не звертаєш. Сказав би краще, чи тобі салат сподобався!
Ясна річ, що відповісти вимагалося негайно та ствердно. Я так і зробив. Щоправда, згадати - з чого ж він був, той салат? - не зміг би навіть під загрозою негайного і гучного скандалу.
На старій моїй роботі було простіше. Сидів години до восьмої, двадцять хвилин на дорогу, п'ятнадцять - душ, годину на те, се, поїсти, в телевізор одним оком заглянути, та й у ліжко. Часу на скандали менше лишалося.
А на новій у такому режимі не попрацюєш.
Новим тут було усе, рахуючи назву вулиці. Ага, Нова. І навіть будинок один більш-менш новий, роках у вісімдесятих збудований. А то все - хатки, хатки, червона цегла, шлакоблоки шифер та стара черепиця.
А у мене - найкраща. Дерево, глина й руберойд. Аби ще стріху - то було достоту як у Тараса Шевченка.
Натомість якщо я скажу, за скільки я взяв цю хатинку з ділянкою - ви не повірити!
Бо все це господарство знаходиться за десять кілометрів від КПП на Пущу-Водицю. Й вже через місяць після того, як оформили продаж, ціна підскочила вдвічі! А на осінь зросла ще в стільки ж! Й тенденції до спаду не виявляла.
Дядько, що продав мені хатку, якось прийшов, привітався, окинув дворик тоскним таким поглядом - й лише зітхнув.

Я пішов працювати. Лише на хвилинку затримався, поправив жоржини - щоб росли правильно й один одному світло не затуляли. Ну й видер пару бур`янин, що вмостилися серед чорнобривців. До одинадцятої вигнав ще рядок стінових блоків, потім до дванадцятої мив бетономішалку й закидав нагору ще блоків - десятки зо два. На завтра, якщо раптом не затримаюсь на роботі. До вересня ще лишалося майже півліта, та й у вересні так-сяк будувати ще можна. Може, й устигну у цьому році.
Може, звичайно, й ні. Тоді хтось із сусідських котів знову буде прибиватися до мене ночувати. Або Чіта, або Мох.
Мохом його обізвала дружинонька й довго гладила. Втішне звірятко, нічого не скажеш, тільки дуже вже занедбане. Великий, пухнастий, мишей ловить. Не кіт, а прикраса для будь-якого будинку.
Аж бач - ні.
- Він шкодний страшенно! - заявив мені сусідський хлопець. - На вулицю не проситься! То під ліжком наробить, то під котлом. То ми його на ніч взагалі випускаємо.
Ця зима була тепла, градусів п`ятнадцять, не більше, а минула сягала за четвертака. І що, теж випускали?
- Випускали, аякже. Він, правда, опинався, ховався, але ми все одно випускали.
Наприкінці цієї зими Мох приходив до мене, й спочатку просто просився в хату, потім обережно-обережно, так щоб мене навіть вусом не зачепити, спробував залізти на ліжко. Вмостився в ногах. Засиналося під його муркотіння просто чудово.
До речі, на питання, як кота звати, сусідський хлопчик довго чухав потилицю, аж поки згадав:
- Котофєй, ось як!
Не знаю, як в них, а в мене він на "котофєя" ніяк не реагував.
Вже весною трапилася пригода, після якої Мох став мене трохи остерігатись.
Повертаючись з роботи, я виявив, що хвіртка на городі відчинена. "На городі" - то була назва умовна. Звісно, ніякого городу в мене не було навіть близько. І не тому, що не вистачало часу, а принципово. Не буду бабратися з картоплею - й грець. За той час, що я посаджу, прополю й виберу сотню кілограм тієї мороки, можна заробити на тонну. Економічно невигідно.
А от пару рядочків квітів - посіяв, каюсь. Подобаються вони мені. Хоча теж економічно невигідні. Натомість естетично привабливі.
От би ще хтось козлика будівельного пересунув подалі, бо стоїть на дорозі й вигляд псує. Бо в самого вже тиждень руки ніяк не дійдуть.

Так от, про хвіртку. Хвіртка теж мала вигляд умовної, але все-таки роль певного індикатора грала. Хтось побував.
Я вилаявся, й на ніч почепив на клямку висячий замок - так, ніби двері зачинені.
Біс його зна, на біса я це зробив.
Й прокинувся від того, що прокинувся Мох.
Щось брязнуло.
В принципі, що саме брязнуло, можна було й не гадати. Ще тільки купивши цю ділянку з старою хаткою, я поганяв з сараю сусідських дітей (одне набралось нахабства й виставило претензію. Там, каже, серпик лежить, я вже давно хотів забрати. То віддайте. Ми тут завжди лазили!)
Сусід ліворуч колись поганяв наркоманів, що хотіли зрізали сітку, а сусід праворуч свою сітку й взагалі не встеріг.
Що робить, боже мій, що робиться. Людина за ті двадцять копійок головою ризикує.
Як цей дядько, що ліз в мою хату.
Дядьку виявився не лише нахабним, але й дурним. Коли клямка не подалась, він почав присвічувати - і не ліхтариком, а запальничкою. Схилився, носа свого довгого втупив - і роздивлявся.
Ну й отримав дверими якраз по носі!
Я гадав, цього вистачить, коли ні - кинувсь тікати. Понад парканом, понад новою хатою, спробував завалити на мене козлика - та я відбив, спробував різко повернути...
Я може й проскочив би мимо, але короткий мій улюблений ломик не проскочив.
Ну, далі, чесно кажучи - захопився. Та ще дядько дурний, ні аби лягти долілиць й кричати "Здаюсь!" - спробував опинатись. По руці - він іншою, по іншій - він ногою, по ногах, підніжку, по спині зверху - виривається. Довелося по голові. Двічі.
Допомогло. Лежав та скімлив.
А я згадував Муркока та інші твори, де описано було мечі, що жадібні до крові, й розумів - справа не у мечі. Справа у тому, хто залізяку тримає. У мені, якщо в даному випадку.
Дуже, дуже важко було зупинитись!
Вирвав я йому ременя із штанів, руки скрутив, притяг знов до старою хати, й почав експрес-допит. З третього удару дядько почав колотись й виклав геть-все... але в кишенях я знайшов лише геть зім`яту пачку цигарок та жодного документу. Як його перевіриш?
Довелося комбінувати:
- Як прізвище? - Кудрявцев... Ой, больно, больно!
- Аякже, так і має бути. Де живеш?
- Леніна! три бе! квартира тринадцять!
- Брешеш. Як звати?
- Кудрявцев! Ніколай Пєтрович! Ай, не бий, я правду кажу!
- Брешеш. Де живеш?
- На Рекунова, чотири
- Брешеш. Як звати?..
Але хвилин через п`ять відповіді стали практично однакові, а голова в дядька - вогкою. Я намагався не дуже шуміти, але все-таки, мабуть, щось на вулицю проривалось, бо ще за кілька хвилин у хвіртку закалатали.
У полоненого цілком могли бути спільники. Я приготувався миттю дядька вимкнути із реальності й зайнятися спільником - але роздивився, що постать за хвірткою більше нагадує жіночу.
Ага. Хтось з сусідів.
- Викличте, будь-ласка, міліцію!
Це я гукнув, а не вона, не подумайте.
- Міліція уже тут!
Голос був незнайомим, але фраза видалася цікавою. Самовпевнена, мабуть, тутешня міліція, якщо має жіночу стать й ходить поодинці серед ночі.
Відчинив хвіртку, й тримаючись поодаль, загадав показати ксиву. Ясна річ, ксиви не виявилось.
- Дома залишила! А що це ви тут робите з цим чоловіком? Та я вас зараз...
Все ясно. Я схопив жінку за барки, приклав трохи об стіну (обережно, щоб раптом стіну не завалити), розсунув ноги й облапав. Досить ретельно. Але, звісно, аж ніяк не з сексуальною метою, а скоріш навпаки.
- Що... що це ви робите! Та як ви смієте!..
Зброї, й взагалі залізяк не було. Ну тоді лягай поруч з першим клієнтом. Та не на клумбу, дурепо! Якщо ти мені папороть потовчеш, то я тобі - пику.
 
Наші Друзі: Новини Львова