Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 02 грудня 2020 року
Тексти > Тематики > Історична  ::  Тексти > Жанри > Нарис

Трагічна перемога

Переглядів: 5218
Додано: 11.03.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Джерело: www.ukrnationalism.org.ua
Петро Мірчук

ТРАГІЧНА ПЕРЕМОГА

Історичний нарис
----------------------------

УРОКИ МИНУЛОГО
(Замість передмови)

Праця відомого історика і публіциста доктора Петра Мірчука - друга книжка з серії «Український націоналістичний рух першої половини XX століття», котра була започаткована Лігою Визволення України ще у 1953 році. Перша - «Відродження великої ідеї», нещодавно перевидана Молодіжним Конгресом Українських Націоналістів, а наступні незабаром мають побачити світ.
Ці праці доктора Петра Мірчука ми сьогодні подаємо до рук вдумливого читача не випадково, адже вони мають не лише неабияку історичну, просвітницьку вартість, а й практичне, виховне, політично-актуальне значення. Занадто прозорими і виразними є паралелі, котрі можна провести між героїчними, але водночас і трагічними для України подіями майже сторічної давності і сьогоднішньою непевною ситуацією в нашій державі.
Вперше в Україні ця праця побачила світ у 1991 році (перевидана Спілкою Української Молоді), але вважаємо, що і третє її видання, котре ви тримаєте в руках, прислужиться посильно до того, щоби українські патріоти, засвоївши уроки історії і зробивши єдиноправильні висновки, таки доклали максимум зусиль і не допустили, щоби лукаві, «приспавши Україну», знову окраденою «збудили її в огні». Ми повинні вивести нашу Державу на інший шлях, на шлях свободи, добробуту, сили, величі і слави.

Віктор Рог, Голова Молодіжного Конгресу Українських Націоналістів


1. ПРОБУДЖЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ СТИХІЇ.


Вибух світової війни в літі 1914 року використав московський уряд для того, щоб знов накласти важкі поліційні кайдани на кожну ділянку українського політичного життя. Бачачи це і побоюючись посилення політичних репресій у воєнний час, український щоденник у Києві "Рада" на першу вістку про вибух війни надрукував передовицю, в якій заявлялось, що місце українців у грядучій війні по стороні Росії, бо ж оборона Росії це одночасно оборона української землі. Це була неофіційна заява української наддніпрянської інтелігенції, згуртованої в "Товаристві Українських Поступовців" (ТУП). Подібну статтю, що мала характер декларації української громади в Петрограді, помістив у своєму журналі "Украинская жизнь" Симон Петлюра. Та все це на ніщо не здалося. Московська влада вже в перших днях війни позакривала майже всі українські часописи й журнали, а їх редакторів мобілізувала до свого воєнного апарату, або піддала під поліційний нагляд. Подібні санкції було застосовано й до всіх інших українських політичних та культурних діячів. У висліді цього у перших двох роках війни українське політичне і навіть культурне життя під московською окупацією завмерло,
Але з початком 1917 року положення змінилося зовсім. Невдачі Росії на фронтах та глибока корупція московського уряду й московських правлячих кругів, винесені воєнною дійсністю перед очі загалу в усій їхній наготі, виявили слабість російського царського режиму, розбурхали обурення мас і заохотили внутрішні революційні сили до виступу.
Цей виступ, що розпалив пожар революції в Росії і запалив царський трон, зробили в дні восьмого березня 1917 року в Петрограді українські військові частини – лейбгвардійські полки: Волинський, Семенівський, Єгерський та Ізмайлівський. Чотири тисячі солдатів тих полків, що становили прибічну царську гвардію, відмовились стріляти в демонстрантів і замість царського трикольорового підняли вгору прапор революції.
Петроград був столицею тодішньої Росії і центром російського революційного руху. То ж здавалось би, що українці, які жили в Петербурзі, далеко від рідної землі, підпали зовсім денаціоналізаційному процесові й просякли наскрізь духом всеросійськости. Та показалось, що воно зовсім не так. Московська революційна пропаганда не зуміла тут вбити в душі українців національних почувань. Вже другого дня революції комітет української петербурзької громади видав свою заяву, в якій основною вимогою поставив автономію України. 23 березня 1917 року відбулася в Петербурзі велика маніфестація українців, в якій взяло участь понад 20.000 людей. Між ними були й усі ті українські солдати лейбгвардійських полків, що два тижні тому підняли прапор революції. І ось тепер усі вони, й оті солдати, й українці — робітники, і навіть відділ кубанських козаків, що їхали на чолі по ходу в червоних жупанах, демонстрували в чужому Петербурзі – під синьо-жовтими прапорами. Не червоний дурман соціалізму, а стихійне, національне почуття кликало, значить, всіх петербурзьких українців виходити з хат і як окрема національна група маніфестувати свої почування під синьо-жовтими прапорами.
Д.Дорошенко у своїй "Історії України" пише про цю маніфестацію: "Маніфестація зробила велике враження на петербурзьке суспільство. Всі газети заговорили про неї і почали містити спеціальні статті про українську справу. Лейтмотивом цих статей було, що українська справа перестала бути академічним питанням, що вона стала актуальною, невідкладною потребою життя, і що російське громадянство мусить уважно вдуматися в його і зрозуміти природу національних домагань українців. В очах столичного громадянства українство відразу зробилося силою, з якою треба рахуватися" (ст.48-49).
Виразно національний характер мала теж маніфестація української громади в Москві. Темою нарад віча, улаштованого в закінченні цієї маніфестації була Україна і національні вимоги українського народу.
Дуже виразно виявила своє національне обличчя революційна стихія народних мас особливо на українських землях. Під час величавої маніфестації у Києві 1 квітня 1917 року, в якій взяло участь понад сто тисяч людей, в тому числі кількадесят тисяч озброєного вояцтва, повівало понад 320 прапорів, і всі вони були синьо-жовті. З корогвами і синьо-жовтими прапорами вийшло на зустріч маніфестації і київське духовенство. На Софійській площі, вкритій синьо-жовтими прапорами, відправлено панахиду "за мучеників У країни, душу свою положивших за волю рідного краю". Після промови проф. М.Грушевського всі маніфестанти клякли на коліна і присягли, що не складуть своїх рук доти, доки не здобудуть і не забезпечать національних прав України.
Кілька днів перед тим відбувся у Києві губерніальний кооперативний з’їзд, на якому делегат Васильчук закінчив свою промову словами: "За вільну Україну, за самостійність, за рідну мову і школу!". Цей самостійницький клич викликав бурхливі оплески всіх присутніх; це свідчить, що клич вільної, самостійної України відповідав їхнім душевним бажанням. В день закінчення з'їзду, 29 березня 1917 року, відбулося в Києві "свято свободи", під час якого українське громадянство Києва маніфестувало на вулицях міста з синьо-жовтими прапорами і транспарантами, що на них виднілись кличі: "Хай живе вільна Україна!" і "Хай живе самостійна Україна!".
Під національними, синьо-жовтими прапорами, маніфестували й українці Катеринослава на Святі Революції в дні 13 березня 1917 року та на святі 1-го травня. Виразний національно-український характер мали революційні маніфестації теж в Одесі, Харкові, Полтаві, Чернігові й усіх інших містах України. По всій Україні прокотилась хвиля маніфестаційних виявів національного пробудження всього українського народу, хвиля виявів його національних почувань і бажань. То ж не диво, що навіть один з тодішніх комуністичних лідерів в Україні Петровський признає, що "величезні маси українського народу зауважили в лютневій революції 1917 року перш всего освободження від страхіть національного гнету" (Петровський. "Революція і контрреволюція на Україні", ст.7).
В.Винниченко пише у своїх споминах про несподіваний могутній вибух на вістку про революцію національних почувань українських мас:
"Українство здригнулось, таємними шляхами пройшов скрізь усю незміряну глибінь один тон. Приспаний, приглушений, заляканий і замучений інстинкт затвердження себе серед сущого з чудодійною, стихійною силою вибухнув по всіх галузях, по всіх напрямках національного організму. Всі до купи! Всі сили, всі до крихітки, всі без різниці фарб у – єдину силу!
Звідси починається героїчний, дивний, захоплюючий період пробудження нації, яка була стерта з географічних мап, з підручників історії, з літератури всього світу, навіть з власної свідомості".
"Велика, таємна, нерозгадана людським розумом сила, що зветься на людській мові Інстинктом життя, дала людині любов до самої себе, як необхідний засіб піддержування життя в собі та навкруги себе. Людина, що має живий, свіжий, здоровий інстинкт життя, мусить любити все, що дає їй це життя, що зберігає його, що відновлює, зміцнює її сили...".
"В цьому є корінь національного чуття. Через це національна свідомість і любов до своєї нації не знає ні класів, ні партій, ні віку, ні полу."
"Дійсно свідомих українських сил було мало... Але тих, що просто любили себе, що просто, без свідомості почували ніжність до тих явищ, які дали їм життя і сприяли його розвитку, які по законам не логіки, а чистої, бездумної природи почували свою національну спорідненість, таких були сотні тисяч і мільйони. І от переважно вони маніфестували в Петрограді, в Києві, в Одесі, в Ростові, на Україні і поза Україною, але скрізь з отою пробудженою, теплою ніжністю... Тепер вона раптом набрала всі права горожанства, вона навіть мала гарний золотисто-блакитний, неба й сонця прапор, на якому його ніжність і зворушення мали законну, гарну, влучну формулу: "Хай живе вільна Україна!" (Винниченко "Відродження нації", ст.73-75).
Значить, і сам Винниченко, тоді запеклий ворог національного самостійництва, признає, що весь український народ відгукнувся на революцію дуже сильно і що той відгук мав виразно національний характер. Так, не червоні полотнища інтернаціональної пролетарської революції, але синьо-жовті прапори національного відродження підняла весною 1917 року українська стихія; не фрази про "пролетарську революцію", а виразний клич "Вільна Україна!" був бойовим гаслом, виписаним на піднесених тоді українською стихією прапорах.
Заувага Винниченка, якою він намагається знецінити реальну вартість того вибуху національних почувань, що мовляв, вони були висловом не політичного роздумування, але підсвідомих почувань, у великій мірі слушна. Але ж так є завжди. Широкі маси народу завжди керуються не так політичною спекуляцією, як почуваннями. Так і треба, щоб національні почування були стихійними, підсвідомими, загальними. Спрямувати цю стихію національних почувань, виявлену так виразно й так могутньо в весняні дні 1917 року, в русло державного будівництва - було обов’язком тодішньої української інтелігенції, тодішнього українського політичного проводу.


2. КОНСОЛІДАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ СИЛ.


Вибух революції в Росії застав східноукраїнську інтелігенцію політично роз’єднаною, поділеною на два зовсім окремі, один одному ворожі табори: на табір самостійників-націоналістів і табір соціалістів-інтернаціоналістів. Ідеалом одних була вільна, самостійна Україна, для других — інтернаціональна соціальна революція. Окремо від них обох стояв табір аполітичних культурників.
В інтелігентських колах тодішньої Наддніпрянщини, що цікавились політикою, соціалістичний табір мав багато міцніші впливи, чим націоналістичний. Причиною цього було головне те, що соціалістичні погляди в Україні ширили не лиш українські, але й численні московські та жидівські соціалістичні організації, в яких українські соціалісти знаходили завжди гарячих прихильників і союзників; а українським самостійникам-націоналістам приходилось вести боротьбу і з царатом, і з московськими соціалістами, і з українськими соціалістами, і навіть з українськими "народниками", що зводили українську проблему до культурництва. На українських самостійників-націоналістів і на саму ідею самостійності України йшла безупинна запекла атака зі сторони всіх названих політичних сил, що діяли тоді в Україні. До соціалізму ставилися тоді московські чорносотенці поблажливо; українське ж самостійництво вони ненавиділи всім своїм єством і докладали всіх сил, щоб нищити кожний прояв українського самостійництва. Московські, а з ними й жидівські соціалісти в відношенні до українського самостійництва вірно додержували кроку московським чорносотенцям, поділившись з ними тихо ролями в зацьковуванні та нищенні всіх проявів українського самостійництва: чорносотенці користувались для цього поліційним терором, а московські соціалісти всіх відтінків – моральним (поки що) терором та політичною агітацією. Українські соціалісти вважали національне питання неіснуючим і шкідливим і так представляли його завжди українському народові. Українські ж "народовці" дивились на ідею самостійності як на чарівну, але нездійсниму мрію, яку не вільно підносити як політичний постулат, бо цим стягається лиш непотрібно поліційні репресії проти українства і цим унеможливлюється єдинокорисну для українського народу культурницьку роботу.
Організаційно оформлені діяли в східній Україні в час вибуху революції такі політичні партії:
1. Самостійницько-націоналістична Українська Народна Партія. — УНП та самостійницько-націоналістична організація Братство Самостійників.
2. Соціалістичні:
а) Українська Соціал-Демократична Робітнича Партія -УСДРП, членів якої звано коротко ес-деки. тобто соціал-демократи. Лідерами її були: Володимир Винниченко, Симон Петлюра, М.Порш. Ісаак Мазепа, Андрій Лівицький, Левко Чикаленко.
В УСДРП згуртувались усі ті, що вступили колись до РУП, щоб з національних позицій перевести РУП на соціалістичні. Розваливши РУП, вони й оформилися в окрему соціалістичну партію. Організаційно УСДРП була ніби самостійна, але політично й програмово вона була повністю під впливами московських ес-деків, вважаючи себе, як це окреслив Винниченко, разом з ними "одним цілим".
б) Партія Українських Соціалістів-Революціонерів. коротко ес-ери (соціалісти-революціонери). Тут гуртувався найрухливіший елемент молоденьких українських студентів. Українські ес-ери мали не тільки спільну з московськими ес-ерами програму і тактику та платформу дії, але й були з ними в організаційній пов’язаності і тим були безпосереднім, може й несвідомим знаряддям протиукраїнської політики московських соціалістів. Лідерами її були: В.Залізняк, М.Ковалевський, О.Севрюк, П.Христюк. Микита Шаповал. По вибуху революції до ес-ерів пристав проф. М.Грушевський. Під повним впливом ес-ерів опинилася Українська Селянська Спілка, заснована в перших днях революції як "професійно-клaсова організація українського селянства" .
3. Товариство Українських Поступовців - ТУП, зав’язком якого була Українська Демократично-Радикальна Партія, що припинила своє існування як партія в 1905 році. ТУП складався переважно з інтелігентських елементів, які ставилися ворожо і до соціалістів і до націоналістів-самостійників, та провадили виключно культурно-національну роботу.
Українські самостійники під керівництвом Миколи Міхновського, д-ра Миколи Луценка, В.Отаманівського, Вол. Шемета, Павла Макаренка та М.Андрієвського створили вже в перших днях революції Українську Центральну Раду, яка повинна була підготовити проголошення самостійности України та перебирання керма державного будівництва.
Але, майже одночасно з ініціативою самостійників виступив ТУП, уважаючи себе, згідно з свідченням М.Грушевського, "єдиним політичним представником України"'. ТУП видав відозву до українського народу, закликаючи його організуватися, збирати складки на національний фонд, закладати українські школи, організовувати "Просвіти" та піддержувати новий, революційний уряд Росії.
Зголосились, вкінці, до слова й українські соціалісти. їхні представники прибули на збори ТУП, зголошуючи свою співпрацю.
Так зродилася думка про консолідацію всіх українських сил для спільної дії в користь українського народу. Ця думка була швидко реалізована створенням Центральної Ради в дні 17 березня 1917 року, в склад якої ввійшли представники всіх трьох таборів. Кілька днів пізніше видано першу відозву Центральної Ради "До українського народу" (з датою 22 березня 1917 року), яка віддзеркалює політичне наставлений всіх трьох складових таборів. Українським самостійникам-націоналістам належить перша частина відозви, в якій говориться:
"Народе Український! Впали вікові пута. Прийшла воля пригніченому людові, всім поневоленим націям Росії. Настав час і твоєї волі й пробудження до нового, вільного, творчого життя після більш як двохсот літнього сну.
"Уперше, Український тридцятимільйонний народе, Ти будеш мати змогу сам за себе сказати, хто ти і як хочеш жити, як окрема нація. З цього часу в дружній сім’ї вільних народів могутньою рукою зачнеш собі кращу долю кувати".
Друга частина, в якій узалежнюється майбутнє від російських Установчих Зборів, віддзеркалює політичне наставляння табору українських соціалістів, а третя, де говориться про організування шкільництва, культурних і економічних спілок та про збірку на Український Національний Фонд, це витяг відозви ТУП зперед кількох днів.
Щодо характеристики поодиноких таборів, то, наприклад, В.Винниченко дає таборові самостійників-націоналістів таку оцінку:
"Це був переважно військовий "отаманський" елемент, без виразної соціальної програми, без усякої політичної освіти, але з виразним націоналістичним темпераментом, який служив їм програмою і тактикою, й аргументами. Роль цієї групи в усьому рухові незначна, але часом досить сумна". ("Браком виразної соціальної програми" називали соціалісти те, що українські самостійники-націоналісти вважали соціальне питання другорядним, залежним від розв’язки національного; "браком усякої політичної освіти" було в очах соціалістів відкидання націоналістами марксизму, а "досить сумною" є роль українських самостійників-націоналістів, якщо оцінювати її зі становища саціал-анархістів).
Політичне наставлення культурницьких ТУП-овців характеризує той же Винниченко:
"Вони з свого погляду цілком логічно доводили, що сказавши "А" треба сказати й "Б". Оповістивши творіння державности, треба ж те, дійсно, й робити. А щоб робити, треба мати відповідні сили на те. Оголосити творіння державности легко, але ж треба серйозно вдуматись, що то значить, яка то велетенська робота, яких зусиль вона вимагає, яких сил, якої кількости людей, знаття, досвіду, матеріальних засобів.
"Бо що то значить наша, національно-українська державність? То значить, що всі органи управління і господарства мають бути насамперед утворені на Україні, там, де їх зовсім не було до сього часу. Це не переформування старих, організованих, пристосованих до життя віками апаратів, не заміщення одних людей другими. Ні, творити все з самого початку, з самих дрібничок, творити в місяць-два те, що в других землях утворювалось десятками віків. Творити ці органи, не маючи ніякої мілітарної сили й маючи в той же час проти себе й мілітарну, й поліційну, й адміністративну силу старої держави, маючи проти себе ворожість усієї неукраїнської людности.
"Але нехай би ворожу силу вдалося якось перемогти. То де ж ті сили, якими робились би ті апарати, та величезна, складна машина, що зветься державністю? Адже треба тисячі досвідчених, освічених і національно свідомих людей, щоб ними засадити всі урядові посади, всі інституції, починаючи з міністрів і кінчаючи писарчуками в канцеляріях. Де ж вони, ті люди, де вони могли взятися, коли ми не мали своєї школи, коли ми не мали ніякої можливости мати свою масову інтелігенцію, — з якої можна було б вибрати тих і освічених, і досвідчених, і національно свідомих людей. Ну, хай би вже на міністрів вистачило, - а далі? А директорів, діловодів, а комісарів, а десятки тисяч служащих, де їх узяти? А чим же їх удержувати? Чим провадити всю державну роботу, не маючи ніяких фінансових зборів? 1 як саме все це провадити? З чого починати? Що робити? Ми ж ніякого ні державного, ні адміністративного досвіду не мали й не могли мати. От групка собі людей., складена з журналістів, політичних емігрантів, учителів, адвокатів ("Відродження нації", 1, ст.255-256).
А політичне "вірую" самого Винниченка й усіх інших українських соціялістів нам уже відоме: національне питання вони вважали неіснуючим, а державну самостійність України - "шкідливою для справи пролетарської революції".
Українські самостійники-націоналісти знали добре погляди аполітичних ТУП-івців, яких революція загнала в політику, та політичне наставляння українських соціялістів. І все ж таки вони, зокрема ж Микола Міхновський, погодилися консолідуватися з одними й другими в єдиний національний фронт. Причиною цього було по-перше - почуття невистачальности сил для так великого діла в самих лише націоналістів-самостійників. Цей брак повинен був завдяки консолідації поповнитись інтелектуальними силами ТУП-івців і соціялістів. По-друге, українські самостійники-націоналісти, і сам Міхновський, вірили в українську людину, в те, що в української людини, в якій партії вона не була б, мусить озватися любов до своєї Батьківщини. Міхновський, - каже у своїх споминах про нього Сергій Шемет — "хотів вірити, що хто б там не був на чолі Центральної Ради, що до якої б партії не приписався старий професор Михайло Грушевський, що яка б з українських партій не взяла провід, діла самостійної Української Держави цими руками ліпше, чи гірше робитимуться" (С.Шемет, "Микола Міхновський", Хліборобська Україна, V. 17.).
Вірити хотів Микола Міхновський і його друзі зокрема проф.Грушевському, славному досліднику української історії, який коротко перед революцією писав в одній з своїх статей, протиставляючи наддніпрянців галичанам:
"З другого боку, даремно шукали б ми чи в старшій історії Галичини, чи в новішому життю її сміливого злету "в сферу неможливого", - відважних безоглядних виступів, серйозного рискування для осягнення своїх плянів і мрій. Сміливих поривів, безоглядної відваги не видно в тутешнім життю. Се не те, що східня Україна, де небезпечність життя виховувала в людях сміливість, риск, нахил до ширших перспектив, здібність цінити осягнення поставленої мети вище над усякі матеріяльні рахунки, готовність все поставити на карту для здійснення того, що ставилось над спокій, вигоду і саме життя" (М.Грушевський, "Малі діла", "Наша політика", Львів, 1911).
Значить витикаючи галичанам брак відваги й рішучости в боротьбі за здійснення своїх ідеалів та їх страх перед риском піти "в сферу неможливого" і підкреслюючи, що всі ці прикмети є в наддніпрянців, Михайло Грушевський давав повну підставу вірити, що і він, і під його проводом всі інші наддніпрянці в цю "сферу неможливого" підуть і мужньо, без хитань, стануть таки до будови Української Самостійної Держави.


3. АРМІЯ - ОХОРОНА НАЦІОНАЛЬНИХ ПРАВ.


Від перших днів революції український самостійницький табір звернув головну свою увагу на армію, вважаючи, що сильна армія є найважнішим чинником в революції, а своя національна армія - найкращою запорукою національних прав. Провідник націоналістично-самостійницького табору Микола Міхновський перебував тоді на військовій службі в Києві, в центрі тодішніх політичних подій в Україні. Тож, не гаючи ні хвилини, він разом з своїми однодумцями береться до організації українських військових частин.
Вже 19 березня 1917 року відбулося в Києві скликане з ініціятиви Миколи Міхновського (в ранзі поручника він був тоді працівником військового суду) перше українське "Підготовче Віче", що в ньому взяло участь 211 військовиків. Заслухавши доповідь Міхновського, віче одноголосне прийняло резолюцію про конечність негайного творення української національної армії. Повідомлення про "Підготовче Віче" та схвалену резолюцію було надруковано в 30.000 примірників і розкинено серед війська на фронті і в запіллю".
Три дні пізніше, 22 березня 1917 року, відбулися перші "Збори українських офіцерів та солдатів київської залоги", на яких було присутніх понад 4.000 учасників. Збори затвердили постанову "Підготовчого Віча" про конечність негайної організації української національної армії та ухвалили вважати себе за Тимчасову Українську Військову Раду до часу, доки не постане українська верховна військова установа. В імені зборів було видане окреме "Звернення до Російського Тимчасового Уряду", в якому українські вояки вітали задекларовані новим урядом свободи та висловили надію, що Тимчасовий Уряд, поваливши царат, поверне Україні всі її національні права, загарбані колись царатом.
24 березня відбулося в Києві ще одне Військове Віче за участю понад тисячу солдатів І старшин. Віче приєдналось до постанов попереднього віча й ухвалило організувати Український Охочекомонний полк з вільних від військової служби людей. Для здійснення цієї постанови було обрано Тимчасове Військове Бюро, зложене з 7 членів.
На 29 березня скликав М.Міхновський "Ширшу Військову Нараду залоги Києва та його околиць". Головою наради було вибрано полк. Павла Волошина, начальника штабу резервової бригади: заступником голови - сотника Ол.Сахна-Устимовича, а секретарями - пор. М.Міхновського та хорунжих Гоца і Лукіянова. Доповідь Миколи Міхновського було прийнято всіми, як стверджують учасники, з великим одушевленням, після чого однодушно схвалено резолюцію: "Негайно приступити до організації власної національної армії, як могутньої своєї мілітарної сили, без якої не можна й помислити про здобуття повної волі України". Як перший крок до здійснення цього постановлено негайно організувати в Києві "Перший Український Козачий ім. Богдана Хмельницького полк". Вслід за цим мала йти організація дальших українських добровільних полків усіх родів зброї.
Одноголосно було прийнято теж проект М.Міхновського відкрити у Києві негайно окрему українську військово-політичну організацію "Український Військовий Клюб ім. гетьмана П.Полуботка". Почесним членом клюбу було обрано присутнього на нараді коменданта київської залоги генерал-лейтенанта Цицовича. Дальше керівництво Клюбом передано в руки обраного "Організаційного Бюра", що в його проводі станув М.Міхновський та його близький співробітник хорунжий Ган.
"Український Військовий Клюб ім. гетьмана П.Полуботка" перебрав на себе завдання праці ідеологічно-політичного характеру. Статут Клюбу випрацював сам Міхновський. Клюб поставив собі завданням відкрити свої філії по цілій Україні. Як мету організації в пункті 3 статуту подано: "Гуртувати в одній сім'ї вояків, лікарів і військових урядовців української національности". Заходами Ради Клюбу в короткому часі видано тисячі примірників відозв до вояків-українців, в яких закликалось їх об’єднуватися в окремі національні громади для подальшої боротьби за повну свободу України, У тих відозвах вказувано на дійсний стан, на небезпеки, що стоять на шляху до осягнення дійсної свободи та на завдання, що стоять перед усім українським народом. У тих відозвах читаємо:
"Пам'ятаймо, що на нашій землі стоїть упертий ворог і напружує останні сили, щоб прибрати до своїх цупких рук усю Україну. Товариші-браття! Не даймо України нікому! Полита кров'ю славних козаків-запорожців, вкрита в цю війну горами нашого трупу, - нехай встане Вона до свого життя! Товариші українці! Єднайтеся у свої українські гуртки! Єднайтесь з думкою про волю України, про її козацьку силу!".
Для військово-організаційної справи, для організування окремих, українських військових частин, було створено на цьому ж вічу 29 березня 1917 року Український Військовий Організаційний Комітет, що в його склад ввійшли: полк. Глинський - голова, полк. Павло Волошин, сотник Ган, поручник М.Міхновський та прапорщик Павелко - члени.
Про працю Миколи Московського в ті дні пише очевидець цих подій:
"Коли вибухла революція, то тут у Києві, з почину Міхновського зароджується український національний рух в російських арміях. Доводилося Міхновському починати національно-усвідомлюючу роботу в армії самотужки, без підготованої здавна організації. Організований Військовий Комітет, далі Військовий Клюб імени гетьмана Полуботка, врешті організаційна комісія для скликання "Першого Всеукраїнського Військового З'їзду", - всі ці організації повстали пізніше. Почин приходилось робити самому. І він цей почин робив. Ішов до казарм і там проповідував не бунт, не порушення дисципліни, не самовільство, а потребу творити дисципліновану військову силу тільки в новій, національній формі. Він кликав служити своїй національній державі і служити краще, з більшим завзяттям, з більшою відданістю і при більшій суворій дисципліні, якій, во ім'я національного і державного обов'язку, кожен повинен себе добровільно підпорядковувати. І тепер здається декому, що така пропаганда серед солдатської маси була неможлива, бо все штовхало цю масу до непослуху, до анархії, одначе Міхновський ішов проти загальної течії і, дивна річ, на початку він перемагав. Українська солдатська маса в перших часах йшла за ним, а не за тими, що нищили авторитет офіцерства, нищили дисципліну, кликали робити все, що кому подобається.
Його тодішня діяльність розпадається на два періоди; перший - це національно-освідомлююча пропаганда серед солдатської маси; другий - це спроба з національно вже розагітованої військової маси організувати регулярні військові частини. Вже по кількох тижнях національної пропаганди Міхновський міг сконстатувати, що солдатська маса жваво переймається національною ідеєю, що його авторитет росте, а з другого боку показалося, що серед офіцерства місцевого походження український національний рух постільки має успіх, поскільки він виявляє не анархічні, а державно творчі тенденції. І Міхновський докладає всіх зусиль, щоби революційний порив української солдатської маси і довір'я офіцерства до українського руху для української державности використати. Він розуміє, що революція повернулася в нову катастрофу для російської держави і що перед вождями українського народу стають уже завдання державно-організаційного, а не тільки бунтарсько-революційного характеру. Організувати свою українську регулярну армію, проголосити вслід за тим самостійність Української Держави, зробити сепаратний мир з Центральними Державами, - ось була програма Міхновського вже в першій добі революції". (Сергій Шемет. "Микола Міхновський", "Хліборобська Україна", V. ст. 15-16).
Відозви Клюбу ім. Полуботка, поширювані в десятках тисяч між українським вояцтвом на фронті й в запіллі, зробили на вояцькі маси величезне враження. Вже кілька днів після цього, як заложено Клюб у Києві, відбулося віче українського вояцтва в Москві, на якому заложено Український Військовий Клюб у Москві. 8 квітня 1917 року відбулося віче українського вояцтва російської армії в Тернополі, на якому висунуто вимогу національно-політичних прав для України та прилучення до України Галичини, Буковини й Кубані. В квітні на вічу українського вояцтва в Мінську створено Українську Фронтову Раду для військ західнього фронту, що її головою обрано Симона Петлюру. 7 квітня в Москві відбулася зорганізована Українським Військовим Клюбом українська військова маніфестація, в якій під українськими національними прапорами продефілювало десять тисяч українського вояцтва. На початку квітня засновано за ініціативою відомого українського діяча - самостійника лікаря Івана Луценка Військову Раду в Одесі.
Загальна думка була — організувати українську армію "легально", тобто за дозволом тодішнього Російського Тимчасового Уряду, шляхом виділення українського вояцтва російської армії в окремі українізовані частини. На такому становищі стануло під впливом зголошених "поправок" українських соціялістичних лідерів віче українських військових фронтовиків, що відбулося в Києві 10 квітня 1917 року.
Віче приєдналося до усіх попередніх резолюцій, винесених українськими військовиками про конечність організування окремої національної армії, але до цього додало: "...а поки що - домагатись виділення на фронті всіх українців-вояків в окремі національні частини, а в запіллі - формування українських полків з урядовою мовою українською".
На такому легалістичному становищі станув і Український Національний Конгрес 19 квітня 1917 року, який, обговорюючи цю справу, постановив скористати з того, що тоді якраз перебував у Києві військовий міністр Російського Тимчасового Правительства Гучков і вислати до нього спеціяльну делегацію для налагодження справи українізації армії. В склад делегації обрано Дмитра Дорошенка, М.Міхновського і Ст. Ерастова. "Легалістам" здавалося, що узгіднення в справі українізації армії з російським міністром повинно пройти гладко, бо у той час існували вже за дозволом Російського Тимчасового Правительства: польський національний корпус ген. Довбур-Мусьніцкого, стаціонований якраз в Україні, чеські легіони та латишські відділи. Та делегація повернулася з нічим, бо, як коротко згадує член делегації Д.Дорошенко, - "міністер відповів на це дуже ухильчиво".
Ворожо до справи української армії поставилось не тільки Російське Тимчасове Правительство й московські політичні круги Керенського. З такою ж ворожістю і ненавистю поставився до тієї справи і комісар київської військової округи, московський соціял-революціонер Оберучев, маючи в цьому беззастережну піддержку всіх московських та жидівських соціалістичних партій та організацій. В усій соціалістичній пресі Києва появились такі ж напасливі статті проти організування української армії, як і в чорносотенно-московській.
Але Міхновський цього сподівався і тому постава москалів не спинила його заплямованої акції. Реалізуючи постанову "Ширшої Військової Наради" з 29 квітня, Міхновський приступає до організування першого полку "імені Богдана Хмельницького". Перші охотники зголо­сились зараз після наради: це були - близький співробітник Міхновського прапорщик Ган та славний артист М.К.Садовський. В половині квітня полк начисляв уже понад три тисячі бійців. В дні 1 квітня організатори полку улаштували на Сирецькім полі під Києвом "свято перших квіток", на якому святочно проголошено створення "Першого Українського Козачого ім. гетьмана Богдана Хмельницького полку". На свято прибули не тільки всі бійці новоствореного полку зі своїм вибраним командиром сотн. Путник-Гребенюком, але й велика кількість українських солдатів з різних частин російської армії, стаціонованих тоді у Києві. Ціла площа була замаяна синьожовтими прапорами, а над президіяльним столом завішено портрети Шевченка і гетьмана Павла Полуботка. Свято відкрили три військові оркестри відігранням українського національного гімну "Ще не вмерла..." . Після низки промов учасники свята улаштували маніфестаційний похід до Києва і підійшли тут до Царського Палацу, де відбувалось засідання "ради військових депутатів", щоб повідомити про створення полку. "Рада депутатів", що творила підбудову Російського Тимчасового Правительства, спротивилась творенню полка. Але маніфестанти прогнали голову "Ради депутатів", що намагався проголосити їм заборону. "Рада" негайно викликала коменданта військової округи ген. Н.А.Тодоровича. Ген. Ходорович привітав маніфестантів в українській мові, не зважаючи на протести "Ради депутатів" і попрохав визначити делегацію для переговорів. Такою поведінкою ген. Ходорович заспокоїв маніфестантів. Вони визначили делегацію на чолі з Міхновським і розійшлись.
Делегація виїхала другого дня за порадою ген. Ходоровича до Кам'янця до головного команданта армій південно-західнього фронту, щоб одержати від нього затвердження полку. Але той відмовив. Справа набрала незвичайного розголосу. Всі московські партії і організації гостро накинулись на організаторів полку. Спільне засідання "ради солдатських і військових депутатів" та "ради депутатів київської воєнної округи" після бурхливого обговорення справи, винесло постанову про заборону організовувати українські військові частини. Щойно головнокомандуючий фронтом ген. Брусілов, з огляду на фатальний стан фронту, прислав телеграмою свою згоду на організування полку з тим, щоб 500 людей з нього залишились у Києві, а решта відійшла на фронт.
Але постава російського уряду не вплинула на організаторів ук­раїнської армії. Організація полку посувалась безперебійно вперед і до кількох тижнів була закінчена. Полк складався з 16 сотень і начисляв 3.574 бійців. Полк розташовувався в Києві, дожидаючи заповідженого 1-го Всеукраїнського Військового З'їзду.
Перший Всеукраїнський Військовий З'їзд, скликаний Українським Військовим Організаційним Комітетом, відбувся 18 травня 1917 року у Києві. В з'їзді взяло участь 700 представників від військових організацій, товариств та частин усіх армій російського фронту, балтійської і чорноморської фльоти та запілля, які репрезентували 1.580.702 українських вояків у російській армії.
До президії З'їзду обрано Симона Петлюру - делегата західного фронту, Миколу Міхновського — представника запілля, Володимира Винниченка - від Центральної Ради та полк. Ю.Капкана - делегата Богданівського полку.
З'їзд розглянув справу організування першого українського полку. Демонстративно ігноруючи заборону російського військового командування, З'їзд затвердив організацію "Першого Українського Козачого ім. гетьмана Богдана Хмельницького полку", а всіх старшин і солдатів, записаних до полку, постановив вважати прийнятими в цей полк. По проголошенні цієї постанови З'їзду полкові було передано вишитий черницями Фроловського монастиря у Києві малиновий прапор з портретом Богдана Хмельницького. Увесь полк склав під цим прапором урочисту присягу.
Про настрої учасників З'їзду пише сам Винниченко:
"Вийшла, справді, імпозантна демонстрація українського руху. В маленькій залі Педагогічного Музею зібралось біля 700 представників, які приїхали з мандатами від кілька сот тисяч озброєного українського народу. Загартовані чотирьохлітнім вогнем війни, розбурхані хвилями революції, обвіяні духом пробудженої національної гордости, любови, ніжности, вони, ці представники, горіли, палали бажанням тут же здійснити свою ненависть і свою любов. Вони оперували життям людей і життям своїм усі ці чотири роки. І коли вони несли це життя на чужий їм, шкодливий їм, ненависний здебільшого олтар, то кольми паче вони готові були покласти його на олтар свій, своєї любови, своєї пробудженої гідности".
"Це був з кращих моментів того молодого, здорового, повного сили, завзяття, віри й чистоти періоду. Ніякі труднощі, ніякі перепони не пригнічували, а тільки здіймали дух до крику радісної боротьби. Це було трудне сходження на гору, але з кожним кроком, з кожним зусиллям розгортались все ширші, все могутніші перспективи" (Винниченко, "Відродження нації", 1, ст. 139-140).
Перший Всеукраїнський Військовий З'їзд одобрив усю пророблену до цього часу роботу в ділянці організування українських військових частин та постановив проводити її по дотеперішніх напрямних далі. Для завершення організаційної структури З'їзд постановив утворити при Центральній Раді Український Генеральний Військовий Комітет як найвищий керівний орган українського військового руху. В склад Комітету, що складався з 18 членів, входили: В.Винниченко, С.Петлюра і М.Міхновський.
В політичній ділянці З'їзд на пропозицію Винниченка і С.Петлюри приєднався до постанов Українського Національного Конгресу з 7-го квітня 1917р. В військовій ділянці З'їзд ухвалив "негайну націоналізацію армії на національно-територіяльному принципі", відділення всіх українських старшин і солдатів в окремі національні частини, у балтійській фльоті укомплектувати деякі з кораблів виключно командами української національности, а чорноморську - поповнювати далі виключно українцями; в українізованих частинах відкривати військові школи всіх ступенів, видати українські військові підручники і постачати українську літературу до військових читалень і для військових курсів.
Участь у Військовому З'їзді соток делегатів з усіх сторін російських фронтів та запілля помогла поширити організування нових українських військових частин. В Умані зорганізовано Український полк ім. Ґонти, в Житомирі Український полк ім. гетьмана П.Сагайдачного, в Ростові Український полк ім. Полуботка, до якого відразу вписалося 5.000 солдатів-українців з місцевої залоги, в Саратові Український полк ім., гетьмана Мазепи, в Москві Український Запорозький полк.
В Одесі справу організації українського війська перебрав у свої руки провідний український самостійник-націоналіст військовий лікар др. Іван Луценко. Завдяки цьому, як це стверджує історик Д.Дорошенко, - "Українська військова організація (в Одесі) мала виразно самостійницький характер". Вже в першій революційній маніфестації українське військове вояцтво в Одесі виступило під синьо-жовтими прапорами. В початку квітня 1917 року зорганізувалася "Одеська Українська Військова Рада", що складалася з представників окремих частин армії та морської фльоти. Рада покликала до життя "Одеський Український Військовий Кіш" та приступила до організації українських військових частин.
Вільне Козацтво. Стихійний гін українських мас до організування українських збройних сил як єдиної запоруки національних прав виявилось не тільки серед українського вояцтва, що перебувало в чинній службі. Вже з перших днів революції починають в Україні організуватися військові самооборонні відділи, що, нав'язуючи до традиції козаччини, приймають назву Вільне Козацтво.
Колискою вільно-козацького руху була Звенигородщина на Київщині. Тут у селі Гусакові з ініціативи селянина Смоктія та двох Звенигородських українців з вищою освітою Ковтуненка та Пищаленка організується перший відділ Вільного Козацтва вже в перших днях революції. Вільнокозацький рух захоплює все українське революційне та національно-свідоме селянство так, що в скорому часі не лиш уся Звенигородщина, але й уся Київщина, а далі й Низ, Лівобережжя та Волинь вкриваються сіткою Вільного Козацтва. Політичні настрої селянства, що організовувало спонтанно свої військово-міліційні частини Вільного Козацтва, характеризують постанови їх організаторів, в яких
говориться, що пам'ятаючи, як славні предки наші боронили від ворогів свій рідний край і беручи до уваги, що "настав рішучий час остаточно та назавжди звільнитись від московського панування", українське населення організовує Вільне Козацтво, "щоб бути на варті волі та спокою на Україні".
Організаційна структура вільного Козацтва виглядала так, що в селі творилась сотня 35-700 людей, сотні однієї волости творили курінь, курені - полк, а полки цілої округи об'єднувалися в кіш. Частини Вільного Козацтва приймали, подібно як і військові частини, імена гетьманів або героїв Козаччини, наприклад у Звенигородщині - "Кіш Вільного Козацтва ім. Семена Палія", на Чернігівщині - "Кіш ім. гетьмана Петра Сагайдачного".
В половині квітня 1917 року відбувся в Звенигороді повітовий з'їзд Вільного Козацтва, на якому обрано кошового отамана, що ним став селянин Гризло, та прийнято такі постанови: 1. Вільне Козацтво організується для оборони вольностей Українського Народу та охорони ладу. 2. Вільне козацтво є територіяльною військовою організацією, до якої мають право вступати громадяни повіту, не молодші як 18 років. 3. Не можна приймати до організації людей, ворожих українській справі, а також караних судом за карні проступки. 4. Всіма справами в організації завідують ради козацької старшини. 5. На командних посадах старшина вибирана. Вибрана старшина призначає собі помічників.
З'їзд вибрав делегатів на Другий Всеукраїнський Військовій З'їзд, - Гризла, Шаповала і Сергієнка, - які прибули туди в старокозацьких строях, в жупанах, з шаблюками, в шапках зі шликами та оселедцями на голові.
Другий Всеукраїнський Військовий З'їзд. Вже на першому Всеукраїнському Військовому З'їзді було постановлено відбути Другий з`їзд за місяць, отже в днях 18-23 червня 1917 року. Це стрінулось зі спротивом Російського Тимчасового Правительства. Міністер військових справ Керенський видав заборону відбувати Другий Всеукраїнський Військовий З’їзд. Та українське вояцтво зігнорувало зовсім заборону російського міністра. На з'їзд прибуло 2.500 делегатів, що репрезентували 1.32.444 українських вояків, І з’їзд відбувся у визначеному речинці, при дуже піднесеному патріотичному настрої та в атмосфері ворожости до російського уряду. Промови й дискусії були дуже гарячі і основним тоном майже усіх виступів військових делегатів була вимога - негайно відділити Україну від Росії. Заслухавши обширний звіт В.Винниченка як представника Центральної Ради про поїздку української делегації до Петербурга, з'їзд ухвалив між іншими такі резолюції:
"Другий Військовий З'їзд постановляє: "Пропонувати свому найвищому представницькому органові - Українській Центральній Раді - в цій справі (т.зн. в справі автономії, П.М.) до Російського Уряду більше не звертатися й негайно приступити до твердої організації краю в згоді з національними меншостями..."
"Підтримуючи постанови 1-го Всеукраїнського Військового З'їзду про організацію війська. З'їзд доручає Українському Військовому Генеральному Комісаріатові якнайскоріше розробити детальний план українізації війська й ужити всіх заходів для негайного проведення його в життя".
З’їзд доповнив на пропозицію С.Петлюри Український Військовий Генеральний Комітет 10 новими членами та вибрав Тимчасову Всеукраїнську Раду Військових Депутатів у складі 130 людей, як представництво у Центральній Раді.
В останньому дні з’їзду Центральна Рада проголосила свій Перший Універсал. Настрої тогочасного моменту описує Винниченко так:
"Сильно гудів, з дзвінниці Софійського собору дзвін "Рафаїл" і скавпливо сипав дзвінки, дрібні звуки збір малих дзвонів. Уся площа, яка потонула в присмерках вечора, уявляла незвичайний вигляд. Десятки тисяч заповнили її - від Софійського собору до Михайлівського монастиря. У самого пам'ятника Хмельницькому відслужено молебень. Український полк гетьмана Богдана, як один чоловік упав на коліна. Стала навколішки й публіка. У сумраці. блискала щетина сталевих багнетів над головами вояків, що стояли навколішки. А потім почулися пристрасні промови:
- Брати українці! Ви вже присягли раз... Присягнемо ж ще раз, що без автономії для нашої неньки - України не вернемося до своїх частей!
- Присягаємо! — й повітря затряслось від однодушного оклику, що вирвався із грудей...
Гучно встали на ноги. Почулася в темряві команда й гучно стало переходити вояцтво. Полилася пісня:
- ..."докажем, що ми браття козацького роду!"
-..."ще нам, браття-козаки, усміхнеться доля ..."
 
Наші Друзі: Новини Львова