Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 15 жовтня 2019 року
Тексти > Тематики > Історична  ::  Тексти > Жанри > Праця

Нарис історії ОУН. Перший том: 1920-1939

Переглядів: 48588
Додано: 11.03.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Джерело: ukrnationalism.org.ua (txt) / flibusta.net (fb2)
«Якщо націоналісти проти партійництва, то вони мусять здати собі справу, що зорганізувавшись, вони стали не чим іншим, а новою українською політичною партією, тільки партією фашистівського покрою».
А в звідомленнях про 3-ій З'їзд УНДО подано слова одного з доповідачів:
«Від націоналістичних елементів нічого позитивного для національної політики в нинішніх часах надіятись не можна. Вони самі не знають, до чого вони зміряють. Але шкодити вони можуть».
Подібно, як «Соціял-Демократ», лайкою та інсинуаціями привітав новостворєну ОУН також і «Громадський Голос», офіціоз галицьких соціялістів-радикалів, прозиваючи українських націоналістів «фашистами», «організацією попобичівських паничиків» та «спекулянтами на безпросвітності робочого люду».
Так ото привітали ОУН тогочасні українські політичні партії.

Большевики про створення ОУН

Постання ОУН привернуло до націоналістичного руху пильну увагу большевицької пропаганди і партії в УССР, а також; її експозитури на Західноукраїнських землях – КПЗУ. І так, харківський «Більшовик України» (ч. 7-8, за 1929 р.) вмістив статтю М. Мотузка п. н. «Зовсім нового типу українці», в якій, між іншим, написано таке:
«Слабкі організаційні ресурси молодого українського фашизму не дають одначе підстав легковажити потенціяльні можливості його, як певної активної націоналістичної концепції. Створюючи в умовах еміграції лише свою «Ударну групу», прихильники молодого українського фашизму за певних умов можуть іноді мати впливи значно більші, ніж; би то дозволяли йому його організаційні дані. Ідеологічний натиск фашизму може за певних умов виявлятися на деяких ділянках нашого життя. Елемент деструктивний, хоч орган українських фашистів і має назву цілком конструктивну – «Розбудова Нації».
На реальність відміченого в тій статті «впливу націоналістів на наше життя», себто на життя українського народу під большевицькою окупацією, звернув увагу також і Ф. Голуб у своїй книжці « ЛКСМУ в культурно-національному будівництві», що її видало «Державне Видавництво України» (ДВУ) в Харкові 1929 р. Цитуємо:
«З одного боку бачимо український націоналізм, що соціяльним представником його є куркуль та прошарки української інтеліґенції, які з ним зв'язані; тут відбувається шалена боротьба в різних формах за вплив на молодь. Український шовінізм зокрема морально підтримують і допомагають йому уламки націоналістичної еміґрації за кордоном. Це є, так би мовити, духовно-ідейні отці... Якби комсомольські організації досить добре провадили роботу в справі українізації, не доводилось би натрапляти на факти; утворення ворожих нам організацій, або принаймні їх було б дуже мало. Наприклад, по селах Берещівка, Скипка і Нападівка Липовецького району, Вінницької области, створено оформлену організацію молоді під назвою і НПВУ (Народня Партія Визволення України). Угруповання хотіло зв'язатися з українською шовіністичною організацією дорослих і добитись скинення радвлади. Можна послатися ще на таке явище, як створення ворожої нам групи молоді в Березніговатському районі, Херсонської округи, керівником якої був колишній комсомолець. Такі явища настирливо сигналізують для ЛКСМУ про певну небезпеку в боротьбі за молодь».
Подібним тоном вдарила на сполох теж «Пролетарська Правда». І так, наприклад, у 39-ім числі цієї газети, з датою: Київ, 20. 6. 1929 р., в статті М. Харитонова «Клясова боротьба на ідеологічному фронті» читаємо таке:
«Із плятформою автора «проблеми української економіки», звісно, цілком згодні закордонні українські націоналісти типу Донцова... Історична ділянка ідеологічного фронту на протязі останнього року теж характеризується чималим пожвавленням і активізацією ворожої ідеології. Закордонні українські фашисти в своїй «прогнозі» щодо процесів, які нібито відбувається на Радянській Україні, покладають свої надії на ту, як вони кажуть, на «нову провідну верству» з кіл радянської української інтеліґенції, що своєю психологією стоїть найближче до заможнішої, дрібновласницької селянської маси й що має стати «основою майбутньої національної державности» ... Наведена концепція українського історичного процесу користується чималим впливом серед декого з українських істориків-марксистів, а також і серед частини наукової молоді, що працює в галузі української історії... Проти ворожого ідеологічного фронту, що організує і скупчує проти нас свої сили, конче треба протиставити добре згуртований, войовничий марксо-ленінський фронт».
Отож, алярмуючи про небезпеку для большевиків від ідейно-політичного наступу українського націоналізму, організаційно очоленого ОУН, большевики зразу ж усякими способами намагаються компромітувати український націоналістичний рух перед очима українського населення УССР. З цією метою вони вперто й послідовно прагнуть насамперед причепити українським націоналістам ярлик «фашизму». Довгорічна большевицька пропаґанда проти італійської фашистівської партії, за її рішуче ворожу поставу супроти комуно-большевизму, спромоглася надати назві «фашизм» неґативного змісту, утотожнили його з поняттям антинароднього, терористично-диктаторського, буржуазно-ретроґрадного руху. Тому називаючи українських націоналістів «фашистами», большевики хотіли викликати ворожість і погорду до них з боку українських народніх мас.
Прикладом большевицького фальшування ідеології, програми та політики ОУН є хочби така «замітка» в харківському «Більшовику України» (ч. 7-8, за 1929 р.):
«Українському фашистові раптом Варшава здається значно симпатичнішою, ніж Москва. Чому так, невідомо, – але в програмово-декляративному числі органу «Проводу Українських Націоналістів» стоїть цілком ясно, що Москва «є більш небезпечного для України». Що більше, редакція «Розбудови Нації» дала повну амнестію польонофільській позиції Петлюри. Ні, таки снуються укр-фашистівські нитки на Варшаву. «Провід Українських Націоналістів» є кубло інтервентів».
Як бачимо, цитуючи з «Розбудови Нації» вислів, що Москва є для України грізнішим ворогом, ніж Варшава, большевицька пропаґанда твердить, що ОУН є союзницею Польщі, з допомогою якої вона хотіла б знищити большевицький режим в УССР.
На іншому місці той же «Більшовик України» пише: «Члени «Проводу» в своїм центральнім органі не криються з тим, що основою їхньої «держави» має бути «верства земельних власників», себто рештки старої шляхетської, дворянської верстви. Хоч форма влади, за словами наших фашистів, і не має вирішального значення в державному будівництві, але ми бачимо, що тут ходить не про що інше, як про режим монархії. В ч. 4. «Розбудови Нації», на стор. 128, наші теперішні фашисти з кольосальним запалом боронять репутацію не кого іншого, як гетьмана Павла Скоропадського».
Отож, за твердженням большевицької пропаґанди, українські націоналісти з ОУН – це «фашисти», «реставротори шляхетчини та дворянства» і «оборонці гетьмана Павла Скоропадського». Фальш такої пропаґанди більш, ніж очевидний.
Таке становище супроти ОУН зайняли й західноукраїнські вислужники большевиків. У постановах «II. Пленуму Центрального Комітету Комуністичної Партії Західньої України» (ЦК КПЗУ) читаємо, між іншим, таке:
«Треба також підкреслити посилену антирадянську діяльність груп фашистівських націоналістів, що гуртується навкруги празького місячника «Розбудова Нації». Мнимо непримиримі націоналісти з групи Коновальця на ґрунті антирадянських плянів знаходяться в одному фронті з польським фашизмом і в щораз більшій мірі будуть примушені підлягати його команді...
«Ця група українського фашизму стремиться створити організацію, яка б здобула собі визначний вплив на організації української буржуазії в краю.
Спеціяльну увагу група «Розбудови Нації» звернула на молодь, організуючи «Союз Української Націоналістичної Молоді», опановуючи «Пласт», добуваючи впливи в українських студентських корпораціях і навіть пробуючи закладати гуртки серед української ремісничої і робітничої молоді».
Отже, така ж сама свідомість грізної небезпеки для большевизму з боку українського націоналізму, і таке ж саме таврування «фашистами» та підсовування українським націоналістам – польонофільства.


УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ СУПРОТИ ФАШИЗМУ І ГІТЛЕРИЗМУ


Московські большевики та інші вороги України, а впарі з ними й українські опортуністичні партії намагалися причепити українському націоналізмові, особливо ж Організації Українських Націоналістів, ярлик «фашисти», а згодом ще й «гітлерівці» – з метою принизити український націоналістичний рух і представити його як безкритичне наслідування чужих зразків, як пересаджування на український ґрунт чужих назадницьких політичних доктрин, і авторитарних організаційних форм.
Що це робили і роблять далі вороги України, то в тому немає нічого дивного. Аджеж ці вороги подекуди ще й досі намагаються заперечувати навіть саме існування української нації, мовляв, усе це «видумка» такої чи іншої чужої політичної потуги. Зате ж дуже жалюгідним явищем є те, що й українські політичні опортуністи не раз підспівують в один голос із ворогами України, називаючи український націоналістичний рух «фашистівським», чи «гітлерівським». Якщо ж уже мова про наслідування кимось з українців чужих зразків і прищеплювання на наш ґрунт чужих доктрин, то цей закид можна зробити тільки на адресу українських соціялістів всіх мастей і відтінків. Це ж вони виводять свої програми не з української духовости і традиції, а з вчення Маркса, Леніна, Плеханова, чи іншого чужинецького вчителя соціялізму.
А все ж таки цікаво, яке становище зайняла Організація Українських Націоналістів супроти фашизму й гітлеризму?
В час постання ОУН італійський фашизм під проводом Беніта Муссоліні мав уже за собою кілька років існування і діяльности, позначеної дуже серйозними досягненнями в політичній, економічній та соціяльній ділянках життя італійського народу. В критичні дні після першої світової війни фашистівський рух врятував Італію від комуністичної анархії, що почала була заливати країну. Перебравши в свої руки владу, фашизм запровадив лад і порядок, опанував важку повоєнну господарську кризу і привернув народнім масам патріотизм та дисципліну.
Ці наявні успіхи італійського фашизму привернули до нього увагу політиків, економістів та соціологів, а то й простих людей у всьому світі. Будучи не лише декляративно, але й на практиці безкомпромісовим ворогом комунізму та соціалізму, фашистівський рух здобув собі симпатію в їх противників. Комуністи та большевицька Москва визнали фашизм своїм смертельним ворогом. Аджеж якби не фашизм, то комуністи були б опанували Італію, і вже в перші повоєнні роки вона була б стала большевицькою випадовою базою для опанування Европи й Африки.
Не диво, що й серед українських націоналістів, безкомпромісових противників комуно-большевизму, італійський фашизм, як антикомуністичний рух, викликав симпатію, а як новий соціяльно-політичний та економічний рух – зацікавлення. Проте вони вважали його витвором чужого духа, непридатним для прищеплювання на український ґрунт.
ОУН чітко з'ясувала своє ставлення до фашизму, як ідеології, на сторінках свого офіціозу «Розбудови Нації» (ч. 8-9, за серпень-вересень 1929 р., стор. 262):
«У десятий рік після закінчення світової війни хто не чув про фашизм? Він притягає до себе увагу не тільки політиків, його противників, але й найшов широкий розголос, а навіть став модною назвою серед широкої публіки, хоч вона не завжди знає його суть. Ним стали цікавитися і люди науки; постали навіть інститути для вивчення фашизму. Про нього з'явилося вже немало спеціяльних публікацій різними мовами, крім української, в якій досі маємо тільки окремі статті про ті чи інші прояви.
«Тим часом і для нас далеко не зайвим є мати цілісну уяву, хочби тільки в стисло конспективнім огляді, цього нового й своєрідного політичного й соціяльно-економічного явища, бодай в основних його ідеологічних і практичних проявах.
«З надісланих праць даємо насамперед можність п. проф. О. Мицикові передати свої погляди про фашизм, який автор розглядає в процесі його розвитку – від початків до сьогоднішнього стану.
«Заразом зі свого боку підкреслюємо невмісність назви «фашизму», якою охрестили український націоналізм його противники. Фашизм – це рух державного народу, це зроджена на соціяльнім підкладі течія, що змагалася за владу у власній державі. Український націоналізм – це рух національно-визвольний, завданням якого є боротьба за державність, до якої має повести найширші маси українського народу. А тому українського націоналізму не тільки-що не можна утотожнювати з італійським фашизмом, але навіть не можна до нього надто приподібнювати. Тим більше не можна приподібнювати українського націоналізму до тих соціяльно й політично реакційних течій інших державних народів, що їх охрещено рівнож «фашизмом», назвою зрештою невідповідною, коли візьмемо хочби на увагу те, що сам Муссоліні сказав: «Я тверджу, що в чужині є неможливо наслідувати Фашизм, тому що є там інші історичні, географічні, господарські й моральні умовини».
Цю останню глибоку різницю між італійським фашизмом і українським націоналізмом чітко підкреслено й у черговій статті про фашизм, пера Є. Онацького, вміщеній на сторінках «Розбудови Нації» (ч. 12, за грудень 1929 р.):
«Зміст тої ріжниці полягає в тім, що фашизм зродився і переводив цілу свою акцію з межах власної держави, в опозиції до власного уряду, на власній національній території, і мав на увазі не створення якоїсь нової Держави, але лише відмолодження, перетворення старої. Тим часом український національний рух має перед собою займанські уряди, не має ніякої національної держави й головні його представники перебувають навіть на чужій території. Вже сама ця ріжниця є настільки істотна, що вона потягає за собою цілу низку важливих відмін у тактиці і в діяльності відповідних угрупувань. Ця ріжниця ще більше поглибилася з того часу, як італійський Фашизм прийшов до влади й почав користуватися для своїх цілей державним апаратом, вживаючи тої зброї, якої так охоче вживали і вживають проти нас наші вороги, що володіють державним апаратом на наших землях. Більше того, ця типова зброя державних переможців у кожній горожанській війні зробилася для ліберальної преси цілого світу і для цілої низки псевдофашистівських урядів та організацій ніби найбільш характеристичною для фашизму, тим часом, як вона є типова і для большевизму, і для російського автократизму, і для польської «соціялістичної» пілсудчини».
До тих ясних заяв треба додати ще факт, що ідеологія українського націоналізму – прийнята Організацією Українських Націоналістів за свою і покладена в основу її програми – оперта виключно на тисячолітній державницькій традиції українського народу. ОУН не з'явилась неждано, а постала через органічне об'єднання українських націоналістичних і революційно-визвольних організацій, які виникли в той час, коли фашизм був ще лише в пеленках і ніхто з українців ним не цікавився. З того всього ясно, що тільки неук, або злобний ворог чи політичний противник, який не гидує свідомим фальшуванням правди, може називати українських націоналістів «послідовниками фашизму».
Ще більшою нісенітницею є твердження ворогів і противників українського націоналізму про те, що ідеологія і програма ОУН – це «копіювання німецького націонал-соціялізму».
В час постання Організації Українських Націоналістів німецький націонал-соціялізм був ще лише дрібною, для українців майже зовсім невідомою партією, однією з багатьох інших. Гітлерівська партія починає привертати до себе увагу щойно в 1931 р., як замітніша нова політична сила Німеччини. В «Розбудові Нації» починають появлятися інформативні статті про гітлерівську партію щойно в 1932 р., отже аж на четвертому році існування і боротьби ОУН. Отже, закид на адресу ОУН про ідеологічно-політичне чи програмове наслідування гітлерівців – це очевидна нісенітниця. Такою ж самою нісенітницею є ворожі інсинуації про «політичне пов'язання» Проводу ОУН чи навіть усієї ОУН з гітлерівською партією.
У відповідь на згадані ворожі наклепи. Провід ОУН опублікував у «Розбудові Нації» (ч. 11-12. за листопад-грудень 1931 р.) таку заяву:
«Від хвилини, коли організований український націоналістичний табір зайняв відповідне місце в теперішній українській дійсності, як активний чинник боротьби українського народу за відновлення Самостійної Соборної Держави, почали проти нього завзяту й щодо способів неперебірливу акцію уряди, суспільність та преса тих держав, що окупували українські землі. Поруч із насильствами та нищенням українців на окупованих ними українських землях, окупанти почали вживати ще одного способу – провокації.
«Мета тих провокацій полягає в тому, щоб викривити справжній зміст націоналізму та скомпромітувати його в опінії українських мас, а тим самим убити їхню віру в непереможну силу ідей українського націоналізму та тих методів боротьби, якими він послуговується для виборення волі Україні. Попри це намагаються окупанти представити український націоналістичний рух у шкідливому освітленні перед чужинцями.
«Зокрема комуністична Москва змальовує український націоналістичний рух як ворожу інтересам українського працівного люду «фашистівську» акцію, що перебуває на услугах Польщі та міжнароднього капіталу. Натомість Польща окреслює український націоналізм як німецьку або большевицьку авантюру, що загрожує мирові Европи.
«Останніми часами польська й большевицька преса, інспірована своїми урядами, почала з особливою впертістю й безоглядністю ширити різні злобні провокації про Організацію Українських Націоналістів та її Провід, а ті провокативні вістки почала повторювати й чужинна преса. Зокрема в одному випадку, для надання більшої правдоподібности своїм провокаціям, використала ворожа (і польська, і большевицька) преса факт уміщення в українському часописі «На Сторожі», що видається в Софії, Болгарія, статті про німецьких націонал-соціялістів, при чому названо той часопис націоналістичним органом.
«Провід Організації Українських Націоналістів подає до відома наступне:
1. Останні вістки ворожої преси є наскрізь брехливі. Провід ОУН від самого початку своєї діяльности станув на ідеологічні, політичні та тактичні позиції активної боротьби проти окупантів українських земель – Москви і Польщі – та з тих позицій ніколи не сходив і не думає сходити. Тему зокрема й вістка про якісь ніби зобов'язання Проводу Українських Націоналістів супроти німецьких націонал-соціялістів провокативно протирічить загальнознаним та непорушним засадам політики Проводу.
2. З часописом «На Сторожі» Провід ОУН не мав і не має нічого спільного, а тому не може нести ніякої відповідальности за зміст статтей, які там появляються.
3. Ця нова хвиля ворожих провокацій проти українського націоналізму є з одного боку виявом слабости ворогів українського народу, а з другого – зросту революційних настроїв серед українських мас на окупованих територіях, як також активізації української справи взагалі в світі.
4. Провід ОУН заявляє, що на всякі дальші провокації відповідати буде не спростовуванням їх, але посиленням наступу організованого націоналізму».
Цю свою заяву про ставлення українського націоналізму до німецького націонал-соціялізму підтвердила ОУН на початку другого десятиліття своєї боротьби ділом. А саме: в час окупування України німцями якраз ОУН була тією єдиною політичною силою українського народу, яка відверто виступала сама й закликала весь український нарід до політичної і збройної боротьби проти німецьких націонал-соціялістів.


КЛІТИНИ ОУН НА ЧУЖИНІ


У висліді створення єдиної Організації Українських Націоналістів, всі українські націоналістичні організації, які існували на чужині, повинні були самоліквідуватися й перетворитися в клітини ОУН.
В Устрої ОУН, ухваленому Конґресом, передбачено такі самі організаційні форми для мережі ОУН на українських землях, як для мережі ОУН на чужині. Але умови для існування та дії української націоналістичної організації на українських землях були цілком інші, ніж на чужині, і тому швидко виявилося, що й організаційні форми обидвох частин єдиної організації мусять бути цілком різні.
Злиття та переорганізування окремих націоналістичних організацій в єдину ОУН на теренах Чехо-Словаччини, Австрії, Німеччини та інших середньо- і західньо-европейських країн пройшло без будь-яких затримок. Управа Союзу Організацій Українських Націоналістів негайно передала свої компетенції ПУН-ові і Союз перестав існувати. Вслід за цим відбулося ліквідаційне засідання Генеральної Ради Леґії Українських Націоналістів, на якому прийнято й опісля опубліковано в «Розбудові Нації» (чч. 3-4 за березень-квітень 1929 року) таку постанову:
«Леґія Українських Націоналістів вже при своєму заснуванні зрозуміла, що український націоналізм повинен виступити як окремий політичний чинник у житті Української Нації, що він не може бути мовчазним у питаннях життя та благобуту нації, що він не сміє бути пасивним у визвольній боротьбі. Леґія рівнож зрозуміла, що цю політичну мету націоналізм може осягнути не обмеженням себе на плеканні національного почуття, а політичною роботою. Леґія вже тоді зформулювала політичну плятформу, яка в засаді покривається з плятформою, що її ухвалив Конгрес Українських Націоналістів.
Уважаючи, що лише напруженням усіх своїх сил Українська Нація зможе здобути власну Державу, Леґія почала працю в напрямі сконсолідування українських політичних чинників у формі утворення Українського Національно-Політичного Об'єднання. Однак, переконавшись у ході праці, що політичні партії не можуть прийти до згоди з уваги на ідеологічне розходження, а зокрема соціяльного порядку та політичної тактики і в наслідок того вони далі будуть себе поборювати, – ЛУН добачала порятунок національної справи в об'єднанні якнайширших кіл активних працівників на засаді визволення з-під влади окупантів і забезпечення інтересів усіх верств нації та в охопленні їх єдиною організацією націоналістів.
У змаганні до цього було необхідне злити в одне ціле всі організації та угрупування українських націоналістів. Першим кроком у цьому напрямку було створення Союзу Організацій Українських Націоналістів. Довершенням започаткованої справи мало бути скликання Конгресу Українських Націоналістів, у підготові якого ЛУН взяла жваву участь.
Ця праця приходить до великого успіху. Від 27 січня до 3 лютого 1929 року відбувся Конґрес, у якому, поруч членів інших націоналістичних організацій та поодиноких націоналістів, беруть визначну участь члени ЛУН.
Конґрес прийняв вирішення в усіх питаннях ідеології та політичної плятформи, як також ухвалив устрій Організації Українських Націоналістів. Члени поодиноких націоналістичних організацій, що брали участь у Конґресі, від імени своїх організацій задекларували прийняття Устрою. Те саме зробили й члени ЛУН.
Таким робом постала єдина Організація Українських Націоналістів, що тепер охоплює цілий організований рух українських націоналістів.
Генеральна Рада Леґії Українських Націоналістів на засіданні 26 лютого і 2 березня 1929 року підтвердила постанови Конґресу й задекляроване її представниками прийняття Устрою ОУН та з радістю прийняли до відома здійснення одного з поставлених перед собою завдань.
Переносячи решту завдань, що стоять перед українськими націоналістами, на ОУН, Генеральна Рада ЛУН закликає дотеперішніх членів ЛУН до дальшої невтомної праці вже в рядах ОУН і бажає їм найкращих успіхів.
У Празі, 2 березня 1929 року.
Д-р Дмитро Демчук, голова.
Інж. Ярослав Герасимович, секретар».
Подібні постанови прийняли також управи Групи Української Національної Молоді, Союзу Українських Націоналістів та інші, а тому від квітня 1929 року на території середньої і західньої Европи почали існувати й діяти відділи ОУН, як клітини єдиної української націоналістичної організації. Так постали відділи ОУН у Чехо-Словаччині – в Празі, Подєбрадах, Брні, Ліберці, Пшібрамі та в інших містах скупчення української еміґрації; у Франції – в Парижі, Шалеті, Омекурі, Крезо; у Бельґії – в Брюсселі, Льєжі; у Німеччині – в Берліні; в Австрії – у Відні; в Люксембурзі – в Еш; в Італії – в Римі та в інших місцевостях.
 
------------------------------------------------------------------------
[1] Під такою назвою помістив він був статтю на ідеологічно-програмові теми в «Національній Думці».



ІІІ ЧАСТИНА: ПРОТИ ПОЛЬСЬКОГО ОКУПАНТА


ПЕРШІ КРОКИ В ОРГАНІЗАЦІЙНІЙ ДІЛЯНЦІ


Перший Провід ОУН, вибраний Конґресом Українських Націоналістів, зразу ж по Конґресі розглянув проблему зорганізування сітки ОУН на українських землях. Розмови вів полк. Коновалець довірочно й окремо з представниками Наддніпрянської України та окремо з представниками західньоукраїнських земель. Про перші організаційні плянування щодо Наддніпрянської України не збереглося жадних відомостей. Існувало загальне переконання, що йдеться тут про базування початкової організаційної роботи на дуже конспіративних зв'язках з окремими членами УВО або з військовиками української армії, що жили тоді в УССР. Щодо західньоукраїнських земель, то там в основному мала бути здійснювана організаційна схема, прийнята Конґресом, але зразу ж передбачалася теж необхідність деяких відхилень від неї з уваги на півлеґальний характер, що його плянувалося на перші роки надати ОУН. Долонними людськими кадрами для будови першої сітки ОУН були, очевидно, члени СУНМ та окремі одиниці, нечинні в УВО.

Перша Крайова Екзекутива на ЗУЗ

На пост першого Крайового Провідника намічено три кандидатури: полк. Андрія Мельника, сотн. Євгена Зиблікевича і Зенона Пеленського. Трудність була в тому, що два перші, як недавні політичні в'язні, були політично підозрілі, останній же кандидат не міг ще повернутися до Краю (з уваги на закінчування студій у Берліні), а це спинило б усю роботу. Стало на тому, щоб уповноваженнями наділити полк. А. Мельника. Одначе, в переговорах з двома представниками полк. А. Мельник відмовився прийняти пост Крайового Провідника, мотивуючи свою відмову тим, що після виходу з тюрми польська поліція настільки ним цікавиться, що йому не можливо анґажуватися в політичну роботу. В подібному становищі перебував сотн. Є. Зиблікевич. Його переїзд з Перемишля до Львова збільшив би поліційну настороженість, але він не відмовився політично активізуватися на менше помітній роботі.
Декілька місяців утримався тимчасовий стан. Підготовкою і плянуванням перебудови кілька місяців займався Провід СУНМ при співпраці УВО, а початок змін наступив з приїздом З. Пеленського. Зміни ці були, одначе, дуже незначні та повільні. Провідником 1-ої Екзекутиви ОУН на ЗУЗ став просто голова існуючого тоді Проводу СУНМ-у, який прийняв назву Крайової Екзекутиви ОУН і був поповнений на короткий час одною особою (Є. Зиблікевич). З. Пеленському, який по 5-річній перерві прибув з іншого світу, треба було звикати і до нових політичних умов, і до чужого способу думання крайовиків, і перебудовувати невідомі йому, але випробувані практикою польських умов, півлеґальні форми існування і діяння націоналістичної організації. Ця конфронтація представника націоналістів еміґраційного хову, які звикли до менш-більш наявних форм політичної дії, з крайовими націоналістами, які привикли до півконспіративних або до підпільних форм дії, загальмувала на деякий час практичну роботу. Замість неї треба було вияснювати до подробиць усякі дрібниці, які обом сторонам здавалися самозрозумілі без жадних пояснень. Про цей досвід згадуємо як про симптоматичний тому, що й у пізніші роки повторювалася подібна ситуація, і скільки разів доводилося вмуровувати в організаційну крайову сітку націоналістів, що були виховані в інших, ніж крайові, еміґраційних умовах, або навпаки – крайовиків у закордонну сітку. Процеси пристосування і перестановки на інший стиль роботи та інакший «клімат» крайового підпілля не обов'язково доводили до початкових напружень і зударів, але завжди поріг початкових непорозумінь мусів бути перейдений, а це вимагало довшого або коротшого часу, залежно від ментальности новоприбулого.
З монтування 1-ої Крайової Екзекутиви, згідно з пропозицією ПУН, щоб Крайовим провідником ОУН на ЗУЗ став Зенон Пеленський, вийшла невдача не лише через невмілість крайовиків переставити кут зору прибулого з інших умов на крайові, але й тому, що Зенон Пеленський, бувши добрим журналістом, не мав одночасно відповідного організаційного хисту, щоб підняти чи навіть зрозуміти ті організаційного порядку проблеми, які були головним завданням І. Крайової Екзекутиви. Це спиняло оперативну роботу, але до особливих напружень у той час не доводило.
На першій конференції ОУН, що відбулася в Академічному Домі у Львові в першій половині лютого 1930 р., після докладного обговорення тих проблем, однозгідно була прийнята постанова: запропонувати Голові Проводу ОУН полк. Є. Коновальцеві, щоб першим Крайовим Провідником ОУН на західноукраїнських землях став Богдан Кравців, як тогочасний голова СУНМ, яка вливається в ОУН. Богдан Кравців не брав участи в Конґресі Українських Націоналістів у Відні, тому, що під час маніфестації біля церкви св. Юра у Львові 1-го листопада 1928 р. був заарештований і в час нарад віденського Конґресу перебував у слідчій тюрмі. Проте він був призначений на Конґрес представником від СУНМ. Тому, коли в перших днях лютого він вийшов з тюрми, Провід СУНМ на згаданій конференції запропонував його кандидатуру на пост Крайового Провідника ОУН на західноукраїнських землях. Зенон Пеленський повинен був зайняти, згідно з тією пропозицією, пост заступника Крайового Провідника, перебираючи в свої руки політичну референтуру.
Полк. Коновалець, якому подано цю пропозицію, погодився на неї беззастережно і, як Голова Проводу ОУН, затвердив її. Після того було зформовано вже в половині лютого 1929 р. І. Крайову Екзекутиву ОУН у такому складі: Богдан Кравців – Крайовий Провідник; Зенон Пеленський – заступник Крайового Провідника і політичний референт; Степан Охримович – організаційний референт; Зенон Коссак, член СУНМ і УВО – бойовий референт; Степан Ленкавський – ідеологічний референт; Михайло Колодзінський, член СУНМ і УВО – референт військового вишколу; Іван Ґабрусевич – керівник підреферентури юнацтва.

Організаційна структура ОУН

Згідно з організаційною схемою, прийнятою в організаційних постановах Конґресу, всі українські землі повинні бути поділені на 10 «країв»: два «краї» під польською окупацією (Галичина і Волинь), один під чеською, один під румунською і шість під московсько-большевицькою окупацією. Кожний «край» поділявся на 5 «округ», а «округи» – на довільну кількість «відділів». Позаукраїнські землі, на яких мала діяти організаційна сітка ОУН, поділено на 10 «теренів». Значить, на території польської держави повинно бути два «краї» (Галичина і Волинь включно з Поліссям та Холмщиною) та один «терен» (Польща і Данціґ). А тому й згадана І. Крайова Екзекутива на ЗУЗ, яка перебрала на себе завдання зорганізувати сітку ОУН на території всієї польської держави, прийняла назву: «Крайова Екзекутива Галичини й Волині та терену Польщі і Данціґу».
Та швидко виявилося, що передбачена Конґресом структура надто теоретична і в практиці в ім'я доцільности треба було її піддати відповідній коректурі. Так, насамперед змінено згадану назву на простішу: «Крайова Екзекутива ОУН на Західньо-Українських Землях» (КЕ ОУН ЗУЗ). Водночас з'єднано два «краї», Галичину і Волинь, в одну організаційну цілість, поширюючи при тому організаційну зверхність КЕ ОУН ЗУЗ теж на всі організаційні клітини ОУН, що існуватимуть на території всієї польської держави. Зате Данціґ вилучено в окрему організаційну одиницю.
ЗУЗ поділено на 10 округ: 1. Львівська, 2. Стрийська, 3. Станиславівська, 4. Коломийська, 5. Бережанська, 6. Тернопільська, 7. Перемиська, 8. Сокальська, 9. Луцька, 10. Рівенська.
Як низові клітини округи пробувано спершу організувати, згідно з передбаченою Конґресом схемою, відділи. Та скоро, з уваги на конечність конспірації, яка мусить зобов'язувати в підпільній організації, як теж з уваги на краще функціонування організаційної сітки, схему «відділів ОУН» на українських землях закинено зовсім, а замість цього перейнято організаційну схему, вироблену в УВО: округу поділено на повіти, повіт, що покривався з правила з повітом державної адміністрації, ділився на райони, район – на підрайони, що охоплювали о-о сіл, а найнижчу клітину становила «п'ятка» або «трійка», себто п'ять або троє членів, залежно від обставин. Кількість членів в одному селі обмежувано звичайно на одній трійці згл. п'ятці; але, якщо була для цього потреба й відповідні кандидати, тоді організовано в одному селі дві, або й три зовсім окремі й одна перед одною законспіровані п'ятки чи трійки. Якщо ж у даній місцевості не було відповідних кандидатів, тоді там діяв тільки один член організації – станичний. Прихильники ОУН становили категорію «симпатиків»: вони одержували організаційну літературу, підтримували Організацію грошовими пожертвами і провадили суспільно-громадську працю згідно з інструкціями й напрямними ОУН. З-поміж «симпатиків» вербовано членів ОУН.
В деяких округах замість «район» і «підрайон» було прийнято назви «надрайон» і «район».
Працею округи керувала Окружна Екзекутива ОУН (ОЕ ОУН), повіту – Повітова Екзекутива ОУН (ПЕ ОУН); вони складалися з провідника і референтів, на взір Крайової Екзекутиви. В районах і підрайонах, згл. в надрайонах і районах, референтури кумульовано, і головним керівником ставав районовий чи підрайоновий провідник.
Спершу пробувано застосувати теж визначений Конґресом Українських Націоналістів спосіб встановлювання керівних органів у кожній із організаційних клітин ОУН: вибори. Та це виявилося зовсім непридатним для підпільної організації, яка змагає до якнайповнішого законспірування себе. Умови праці ОУН на українських землях під ворожою окупацією були зовсім інші, ніж на чужині, куди не сягала влада окупантів, а тому й в організаційній побудові ОУН на українських землях мусіли бути застосовані зовсім інші принципи. Якщо ОУН мала стати на українських землях не тільки ідеологічно-політичною, а й революційно-бойовою організацією, то вона мусіла запровадити в себе дисципліну та принципи визначування керівних органів за військовим зразком: не вибори командирів, а призначування їх вищою командою.
Саме з тих причин засаду виборности керівних органів, яка й надалі залишалася обов'язковою для клітин ОУН на чужині, на українських землях цілковито заступлено військовою засадою: визначування провідників нижчого ступня провідником вищого ступня. Перед своїм рішенням провідник повинен був засягнути опінії в членів даних клітин і визначити такого провідника, який мав потрібний авторитет серед членів. Очевидно, що всі ті, відмінні від закордонних, організаційні засади ОУН у Краю не оформились одного дня. Навпаки, майже ввесь перший рік існування ОУН на українських землях пройшов у пошуках і випробуванні кращих організаційних засад, які відповідали б твердим вимогам важкої підпільно-революційної боротьби з окупантом. Рішучий зворот у цій ділянці прийшов у 1930 р., коли Крайовим Провідником ОУН став сотн. Юліян Головінський, а завершився той зворот у 1932 р., коли Крайовим Провідником став Степан Бандера.
Організаційним ядром новоствореної ОУН на ЗУЗ став Союз Української Націоналістичної Молоді. А тому, що центром, де сходилися всі організаційні нитки СУНМ, був Академічний Дім у Львові, то таку ж ролю став відігравати Академічний Дім і для ОУН.


ПОЛІТИЧНО-ВИХОВНА ДІЯЛЬНІСТЬ ОУН


Леґальна й підпільна література

Одним із найважливіших засобів ширення нових думок, кличів та ідей серед найширших кіл громадянства є преса; тому Крайова Екзекутива ОУН на ЗУЗ від самого початку звернула на цю ділянку пильну увагу.
Передусім взято до уваги можливість видавання під польською окупацією леґальної української націоналістичної преси. Цією справою зайнявся особисто Зенон Пеленський. Завдяки старанням Є. Зиблікевича, він відкупив інформативний тижневик «Український Голос», що виходив у Перемишлі, від тогочасного його видавця проф. Ґреґолинського і перетворив його на «орган націоналістичної думки». Отак ставши формальним власником того тижневика, З. Пеленський перебрав у свої руки теж начальне редакторство, а його заступником на тому пості став довголітній член УВО й учасник Конґресу Українських Націоналістів Євген Зиблікевич. Співробітниками були теж інші провідні члени ОУН: Богдан Кравців, Степан Охримович, Степан Ленкавський, інж. Осип Бойдуник, Олесь Бабій та інші, а з-за кордону присилав свої статті ідеологічний референт ПУН-у д-р Юліян Вассиян, статті на теми міжнародньої політики – Євген Онацький, а час до часу й інші автори.
Адміністратором газети був І. Паславський.
Перемиський «Український Голос» виходив у 1929-32 рр. і відіграв поважну ролю в ширенні націоналістичної ідеології серед українського громадянства. Польська цензура утискувала його чимраз більше, конфіскуючи часто цілі сторінки. Проте білі плями, що, згідно з обов'язуючим тоді у Польщі пресовим законом, мусіли залишатися на місці сконфіскованих статтей, – були тільки додатковим засобом успішної протипольської пропаґанди серед чужих і своїх, як наочна ілюстрація окупантського гніту.
 
Наші Друзі: Новини Львова