Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 28 вересня 2020 року
Тексти > Тематики > Публіцистика  ::  Тексти > Жанри > Праця

Відродження великої ідеї

Переглядів: 4963
Додано: 11.03.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Джерело: www.ukrnationalism.org.ua
Прихід XX-го століття зустріли галицькі українці публічною деклярацією своїх самостійницьких змагань. 14-го липня 1900р. відбулося у Львові віче української академічної молоді, присвячене виключно справі самостійности України. Безпосередньою причиною скликання віча була постава газети «Буковина», яка з глумом висміяла ідею української самостійної держави, називаючи її «фантасмагорією» (тобто хворобливим привидом). Заслухавши двох докладів, учасники віча прийняли одноголосно серед загального ентузіазму запропоновану Л.Цегельським резолюцію такого змісту:
«Українська молодіж усіх австрійських вищих шкіл, зібрана на вічу у Львові 14 липня 1900р.,
зваживши, що тільки самостійна національна держава є єдиною формою, в якій можливий правильний розвій в сучасності і на будуче,
зваживши, що брак державної самостійности в українського народу відбивається тяжко на його економічнім і культурнім стані та спинює всякий його розвій, а в кінці,
зваживши, що тільки в самостійній, власній державі знайде українська нація повну свободу розвою, — признає і заявляє:
1. Що прагнення самостійної української держави в етнографічних границях є непремінним і доконечним,
2. Що — за тим — всі змагання і всі сили української нації належить справити в напрямі здвигнення власного українського державного організму».
Ці резолюції надруковано в органі академічної молоді «Молода Україна» та видано окремою відбиткою й поширено серед «австрійських» українців. В обороні ідеї самостійности України помістила «Молода Україна» теж довшу статтю Євгена Косевича, а «Діло» статтю Романа Стефановича, що вийшла опісля теж окремою брошурою п.з. «Самостійна Україна». А Іван Франко помістив в 10-тій книзі «Літературно-Наукового Вісника» за 1900р. статтю під заголовком: «Поза межами можливого», в якій він пише:
«Все, що йде поза рами нації, це або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами хотіли би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сантименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами прикрити своє духове відчуження від рідної нації... Може бути, що колись надійде пора консолідування якихось вольних міжнародних союзів для осягнення вищих міжнародних цілей. Але це може статися аж тоді, коли всі національні змагання будуть сповнені і коли національні кривди та поневолення відійдуть у сферу історичних споминів».
Франко підкреслює теж у цій своїй статті, що ідеал національно-державної самостійности не тільки вміщує в собі ідеали соціяльної справедливости та політичної волі, але й один він тільки може їм дати змогу існування та повного розвою.


9. МОЛОДА УКРАЇНА


Ініціатором скликання віча української академічної молоді в 1900р. була таємна організація галицько-української студентської молоді «Молода Україна». Заснована в листопаді 1899р., вона, подібно як її кілька місяців молодша наддніпрянська посестра РУП, об'єднувала патріотичну молодь річних партійно-політичних напрямків. У проводі організації стояв «Комітет Десяти», що його членами були, м.ін., відомі опісля діячі: Михайло Галущинський, Лонгин Цегельський та Володимир Старосольський. Організація видавала журнал «Молода Україна» і «Комітет Десяти» виступав назверх як редакційна колегія того журналу. Політичні погляди «Молодої України» віддзеркалює видана її заходами (накладом «Просвіти» під редакцією І.Франка) брошура, що її написав член «Комітету Десяти» Лонгин Цегельський п.з.: «Русь-Україна, а Московщина-Росія». Проаналізувавши історію українсько-московських стосунків від найдавніших часів, автор брошури стверджує:
«Вся історія українського народу це, або історія української держави, або історія змагань до відбудування держави.
«Ми переконалися, що наш народ і в Галичині і в російській Україні, стає до боротьби з чужинцями — поляками та москалями — та змагає здвигнути самостійну українську державу, а не хоче приставати ні до Польщі, ні до Москви, та що з цього всего виходить, що ми, русини-українці, є осібним народом, який має свою осібну історію і свої осібні інтереси та змагає до повної незалежності в будуччині».
«Молода Україна» гуртувала в своїх рядах кілька тисяч студентської та гімназійної молоді, і ширила серед них, а за їх посередництвом і серед широких мас галицьких українців ідею державної самостійности України. В 1901р. зорганізувала «Молода Україна» бурхливу демонстрацію студентської молоді, домагаючись відкриття українського університету у Львові.
Віче, було зразу плановане як легальне, але коли ректорат проголосив заборону, студенти рішили відбути віче нелегально. Ректора і польських професорів, що впали до залі, де відбулось віче, щоб його розігнати, вічевики викинули зі залі силою. Після двогодинних нарад і схвалення відповідних резолюцій, вічевики улаштували демонстраційний похід, маршуючи вулицями Львова та співаючи «Ще не вмерла» і «Не пора». Враження тієї демонстрації, — пише у своїх споминах один із її учасників, — було величезне. Це ж перший раз українське студентство всупереч урядовій забороні демонструвало вулицями Львова, а грімке «Не пора» — говорило всім про те, що студенти розглядають боротьбу за український університет не як самоціль, а як фрагмент всеобіймаючої боротьби за політично-національні права українського народу.
Польська влада притягнула до відповідальности ініціяторів демонстрації. У відповідь на те, 1-го грудня 1901 року українські студенти ухвалили сецесію, тобто залишення львівського університету й перехід усіх українських студентів на інші університети в Австрії. Цей крок студенства зустрівся з признанням усього українського громадянства, яке, не зважаючи на свою матеріяльну убогість, негайно склало поважні фонди на удержання студентів на інших університетах. Сецесія відбилась теж голосним відгомоном по всій Європі, звертаючи увагу культурного Заходу на українську справу. Сецесія протривала два семестри.
В 1902 році «Молода Україна» взяла участь в організуванні великого селянського страйку в Галичині, падаючи йому політичний характер масової боротьби не тільки проти соціяльного визиску, але й проти національного гніту українського народу. Завдяки цьому, цей страйк, один із найбільших в історії селянських страйків, у якому взяли активну участь понад двісті тисяч галицьких селян, причинився замітно до поширення національної свідомості серед найширших мас західньо-українського населення.
Самостійницьку організацію «Молода Україна» стрінула така сама доля, як дещо пізніше РУП: організацію намагалися опанувати соціялісти й замінити ідею національної боротьби марксистською теорією боротьби кляс, і ізза внутрішніх суперечностей «Молода Україна» в 1902 році в Галичині, а в 1904 році на Буковині, перестала існувати.
Та це не спинило самостійницького руху в його рості. Ідея самостійности охоплює все ширші круги і стає основою програм майже всіх політичних партій, і навіть руханково-спортивних товариств «Січ» і «Сокіл» та «Пласту». Автор брошури «Русь-Україна, а Московщина-Росія», у вступному слові до другого видання цієї брошури в 1916р. стверджує: «Коли в 1901 році трактувати всю українську справу під кутом історично-обоснованої державности було новиною, а для декого прямо диковиною, то сьогодні, в момент світової війни, котра видвигнула на світову арену й українське питання, ідея української державности, як противаги державності московській, а так само польській, не тільки є духовою власністю всіх свідомих українців, але й широкої европейської опінії — як наших приятелів і другів, так і наших недругів і ворогів».
Перед активізації боротьби ведуть далі українські студента. Бурхливі студентські віча було знову улаштовано 1905 і 1906 року. В січні 1907 року після віча улаштовано знов велику демонстрацію з походами по вулицях Львова та співами «Не пора» і «Ще не вмерла». Застосовуючи поліційні санкції, польська влада заарештувала 116 студентів. Заарештовані відбули єдине в історії тюрем «віче в'язнів» (головою був Я.Веселовський, а секретарем Мирослав Січинський), на якому рішено проголосити голодівку, як протест проти безправного ув'язнення студентів і проти гноблення цілого українського народу поляками. В окремій брошурі, виданій у зв'язку з першим студентським вічем 1902 року писалось: «Не треба забувати, що ми передусім підбиті ляхами. І коли Австрія прийшла до нас, то з того повстала лише комбінація двох ярем».
Весною 1908 року секретар «віча в'язнів», Мирослав Січинський, виконав перший політичний атентат, вбиваючи 12-го квітня польського намісника Галичини Потоцького, на знак протесту проти вбивств українських селян польською поліцією під час виборів.
3-го липня 1910 року під час студентського віча у Львові прийшло до збройної сутички з польськими студентами й поліцією. На барикаді від куль польського студента загинув тоді український студент Адам Коцко.
В липні 1913 року відбувся у Львові ІІ Всестудентський З'їзд, присвячений не тільки питанню університету, але й загально політичними справами. Тези політичної доповіді Дмитра Донцова п.з. «Сучасне політичне положення нації і наші завдання» було схвачено і доповідь видало окремою брошурою. Ця брошура Донцова, як і його ж «Модерне москвофільство», видана в тому самому часі в Києві, викликали голосний відгомін серед широких кругів Західньої і Східньої України. Правда, самостійницько-націоналістичні кличі, що їх голосив у своїх брошурах Донцов, не були новими для західньо-українського студентства, яке вже своїм маніфестом 1901 року проголосило їх основами свого політичного «вірую»; все ж таки цей виступ Донцова, як речника наддніпрянської молоді заманіфестував ідейну єдність східньої і західньої частини українського народу та органічність відродження українською самостійництва.
Почавши від 1908р., неминучість загально-европейського конфлікту стає все більш очевидною і в зв'язку з цим українська політична думка звертає увагу на можливість здобуття самостійности України шляхом відірвання Наддніпрянської України центральними державами від Росії, Що ж до Галичини, то висувається вимогу національно-територіальної автономії для всіх українських земель під Австрією.
Та цей автономізм щодо Галичини уважаеться тільки тимчасовим, тільки першим етапом боротьби за повну суверенність і соборність. Остаточну ціль політичних змагань галицьких українців з'ясував Іван Франко в брошурі «Розвивайся ти, високий дубе» ще 1883р.: «Встане славна мати Україна щаслива і вільна, від Кубані аж до Сяну — річки одна, нероздільна».

СПІЛЬНИМИ СИЛАМИ

Розквіт української самостійницької ідеї в Галичині треба завдячувати спільним зусиллям галицьких та наддніпрянських політичних діячів. Уже в 1860р. Пантелеймон Куліш нав'язує зв'язки з галицькими українцями. Заборона українського друкованого слова і поліційний терор в Росії та в порівнянні з цим велика свобода друку в Галичині, була причиною того, що в Галичині друкувалися видання — брошури і газети — Революційної Української Партії, Української Народньої Партії та інших революційних партій і звідти перевозились нелегально на Наддніпрянщину, завдяки чому нав'язувалась тісна політична й ідейна співпраця галичан і наддніпрянців. Живим зв'язком між Галичиною й Наддніпрянщиною був довгий час Михайло Грушевський: що ще перед 1900 роком переїхав з доручення наддніпрянських патріотів до Львова і там перебував аж до вибуху революції в Росії. З українців-наддніпрянців, що перебували в той час у Галичині, належить згадати Симона Петлюру, якого вислала туди РУП у зв'язку з видаванням тут видань РУП, Дмитра Донцова, В.Щербаківського, соціяліста М.Залізняка та кооперативного діяча А.Жука.


10. ПЕРЕД ВЕЛИКИМ ІСПИТОМ


Велика світова війна і революція, що прийшла у висліді цієї війна в Росії, захопивши всю Україну в кругоровот бурхливих подій, заставили український самостійницький рух до великого життєвого іспиту. Тільки ж, на змаг прийшлось йому стати не тільки зі сподіваними ворогами українського народу — білою і червоною Москвою та з польськими імперіялістами, що, тільки що вирвавшись самі з неволі, простягли свої загарбницькі руки на Західньо-українські землі, але й з отруйними політичними течіями, дбайливо виплеканими підступним порогом внутрі самого українського народу, — з москвофільством у Галичині, і «українським» соціялізмом на Наддніпрянщині. І це надало тому іспитові характер незвичайного трагізму.
Про те зловісне ідеологічно-політичне роз'єднання українського активу напередодні першої світової війни говорить у своїх споминах один із чільних членів РУП і опісля УНП:
«В перших часах існування РУП не було у нас ані «мішаного характеру», ані «мішаного складу» членів. То була ліга, лицарський орден молодих ентузіастів, які відчули потребу і час вийти на боротьбу з царатом за свій народ. Вийти на боротьбу нерівну, але повну посвяти. Не було в нас, скутих в одну могутню скелю, «мішаного характеру й мішаного складу», а була «одна думка й одна воля». Роз'єднання почалися пізніше, завдяки впливам з табору російських соціялістичнах партій і їх централістичних програм».
«Поволі стали щораз упертіше говорити про соціялізм, соціялістичний устрій і ось на сторінках «Гасла» появляється роз'яснення, що нібито нашу політичну мету треба розуміти як «Самостійну Україну» з широко розвиненим соціялістичним устроєм». На місцях почалися суперечки в РУП. Одні стояли за соціялістичні гасла, другі відстоювали позиції національно-українські. Все це вносило дезорганізацію й розклад у партію».
«Наші непогодження з другою групою були глибшим, як то на перший погляд здавалося: вони полягали в різниці двох поглядів: ідеалістичного й матеріялістичного, які тоді почалися в нас вироблятися».
«Матеріалістичний світогляд полягає в тому, що нібито історія людства залежить від природніх умов, господарсько-економічних та географічно-політичних, тобто від матерії. Особа в історії людства значення не має. Особиста воля також не має значення. Змінити щось в історично-господарському процесі людська воля не може. Капітал зростає й централізується, а коли досягне та централізація найвищого ступеня, то само собою наступить кінець буржуазно-капіталістичною устрою. Коли згинуть менші господарства, а також менші нації, то це й приблизить людство до соціальної революції, тобто до «Царства Божого на землі».
«Світогляд ідеалістичний, якого симпатиками були ми, полягає в тому, що людська свідома воля — велика двигаюча сила в історії. Людська жива воля керує нами, а не мертва природа. Тому ми стоїмо за волю особи, громади, нації. А в економічному відношенні наш принцип: вільна праця і право на здобутки нашої праці». (Ю.Коллард: «Спогади юнацьких днів». ЛНВ. 1929. ст.27, 511-512).
Так, ото, український політичний актив, — у висліді єхидної дії російського соціялізму, що йому М.Драгоманов промостив шлях до умів і сердець великої частини української революційно настроєної молодої інтелігенції, приспавши лукаво їхню національну свідомість і сторожкість, — ішов до великого життєвого іспиту роз'єднаним. По одній стороні барикади, поруч з московськими соціялістами, стали українські соціялісти, які всю увагу народніх мас звертали на соціяльно-економічні проблеми, проповідуючи «єдність усіх працюючих» під проводом «великого русского народу» й висміюючи ідею національно-державної суверенности українського народу. А по другій стороні — українські націоналісти, які в програмі первісної РУП, а опісля в УНП сформували ціль своїх змагань так:
«Самостійна Українська Республіка працюючого люду, всесвітнє визволення поневолених націй і визволення праці від визиску».

--- КІНЕЦЬ ---


Оригінальний текст взято з сайту МНК:
www.ukrnationalism.org.ua

У *.txt форматував Віталій Стопчанський


 
Наші Друзі: Новини Львова