Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 27 вересня 2020 року
Тексти > Тематики > Публіцистика  ::  Тексти > Жанри > Праця

Відродження великої ідеї

Переглядів: 4962
Додано: 11.03.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Джерело: www.ukrnationalism.org.ua
УСП уважала, що боротьби виключно за незалежність України нема на кому сперти, коли відложиться на пізніше всі інші питання. Був це протилежний погляд до становища РУП.
Становище це було б правильне, коли б незадоволення мас з економічного утиску УСП була звертала примо проти основного джерела того лиха, проти чужої для України царської держави, яка насадила на Україні систему економічного утиску та піддержувала її всіми силами. УСП того не робила. Вона старалася усвідомити маси про економічний гніт, а незадоволення, що з того усвідомлення повстало, звертала не проти властивої причини, якою була чужа держава з її цілою системою визиску, але на побічну дорогу — проти насадженого тою чужою державою чужої кляси поміщиків. Через те клясове усвідомлювання не збільшало ані національної, ані державницької свідомости, а тільки звільнило клясову ненависть до панів — того побічного продукту чужого володіння в Україні — і робило їх, а не чужу державу, винними в очах мас ще й за те, що селянам не було дозволено просвіщатися, уживати своєї мови й користуватися своїми національним правами. Таким чином навіть і підношення національних кривд не підвищували національно-державницької свідомости мас, а тільки додатково ще поглиблювали ненависть до панів, отже скріпляли «клясову свідомість».
Коли дивитися на цілість роботи УСП, то партія ця вклала багато корисних зусиль, щоб організувати убоге селянство Правобережної України до боротьби за соціяльне й національно-державне визволення України. До мас знайшла вона найбільш приступку форму підходу. Створення незалежної від російських української підпільної партії, врятувало перед запропащенням для України ряд активних українців, а зокрема включило в українську боротьбу тих, що були загрожені денаціоналізацією від спольщених середовищ. Шукаючи власними силами визвольних шляхів, УСП збагатила українську визвольну боротьбу досвідом своїх шукань.


6. УКРАЇНСЬКА НАРОДНЯ ПАРТІЯ (УНП)


Чисто націоналістичною партією треба вважати «Українську Народню Партію», з цієї причини, що та партія націоналістична не тільки по своїм політичним цілям і по своїй практичній боротьбі, але також і по всьому світогляді, чого про обидві вищеназвані партії сказати не можна. Націоналістичне є те, що витікає тільки і виключно з інтересів власної нації. УНП усе своє мислення, свій світогляд виводила виключно з інтересів української нації і тому є вона першою націоналістичною партією також і по своєму світогляду, а не тільки по своїм політичним цілям і боротьбі, так як РУП чи УСП. РУП І УСП були націоналістичними партіями настільки, що політичні цілі їхніх програм і політробота були націоналістичні, бо покривались з інтересами української нації.
УНП була націоналістичною партією з тих самих причин, що обидві попередні, а крім того, ще й тому, що її цілий світогляд був націоналістичний.
Загальна характеристика плятформи і діяльності УНП
«Українська Народня Партія» (НУП або УНП) була заснована в 1900р. Миколою Міхновським, Олександром Макаренком і братами Шеметами. Основники були давніше членами «Братства Тарасівців», тому УНП треба вважати прямим продовженням роботи перших українських націоналістів — Тарасівців. Прийняття РУП націоналістичного маніфесту «Самостійна Україна» за програму партії, видко не задовольняло ще ані Міхновського, ані Тарасівців, коли вони не вступили до РУП, але в тому ж самому році заснували свою окрему партію, виразно націоналістичну.
Головною метою УНПартії було відірвання України від Росії. Все інше було для неї другорядне. Для цієї цілі партія хотіла з'єднувати собі прихильників між робітництвом і селянством при помочі видань.
Боротьбу за поправлення режиму в Росії партія вважала непотрібною, уважаючи зовсім правильно, що зміна політичного устрою в Росії не поправить долі поневолених народів, але її погрішить. Правильність того передбачення потверджує теперішнє положення України в больщевицькій Росії.
В поглядах на державний устрій України УНП була проти централізації. В соціяльних поглядах УНП була проти капіталізму й поміщицтва.
Дуже рішуче виступала УНП проти попереднього й сучасного їй покоління аполітичних українофілів і проти об'явів обмосковлювання не тільки національного, але й державного. З другими партіями УНП не співпрацювала. У 1905р. зроблено було одну спробу нав'язати співпрацю з групою демократів і радикалів, але вона успіхів не принесла.
Передбачаючи недалекий прихід революційних потрясень, утворено в 1904р. окремий терористичний відділ.
Для поширення своїх впливів УНП розвинула досить значну пропагандивну діяльність, видаючи ряд брошур, що були надруковані переважно в Чернівцях (на Буковині) та у Львові. Найбільше видань вийшло в 1902р. Тоді видруковано й поширено такі брошури:
1) Програма «Української Народньої Партії» (Львів);
2) «Свято робітників 1. мая» (Львів);
3) «Робітнича Справа в програмі «Української Народньої Партії» (Чернівці)
Пізніше видано:
4) «Десять заповідів УНП», що їх написав Міхновський;
5) «Справа української інтелігенції в програмі УНП» (Чернівці).
У вересні 1905р. почав виходити місячник «Самостійна Україна», якого перше число було друковане у Львові. Користаючи з легальних можливостей, що настали в Росії наслідком демократичних полегш, Міхновський видає в 1912-1Зрр. український тижневик для інтелігенції: «Сніп» у Харкові, а Володимир Шемет у 1905 році газету «Хлібороб» у Лубнях па Полтавщині без усякої цензури, користуючися неясністю нових пресових законів.

Пробоєм проти струї

У відрізненні від других самостійницьких організацій, що програмові цілі своєї політики ставили рівнорядно, УНП дуже виразно й різко відмежувала від решти своїх програмових цілей те, що вважала найголовнішою своєю метою. Метою тою було: відірвання України від Росії та утворення Самостійної Української Республіки.
З цієї головної цілі УНП виводила все своє політичне мислення та всі дальші точки своєї програми. Нею, отже, був вперше застосований націоналістичний метод мислення: головному принципові підпорядковувати всі дальші принципи політики. Це виключало ту випадковість, якої завжди можна було сподіватись по РУП чи УСП. Для цих двох партій головного принципу або зовсім не було, або було їх два водночас: національний і соціяльний; — залежно від перебігу зовнішніх, або особливо внутрішньо-партійних процесів — на перше місце висувався раз той, раз цей. В УНП — наслідком гієрархічности ідей (чергування, що вище, а що стоїть під ним) була безсумнівна ясність, що принципові державної самостійности уступають усі другі справи. Тим принципом було проникнуте все політичне мислення УНПартії.
Перша точка «Десять заповідей» так формулює цей «національний всеукраїнський ідеал»:
«Одна, єдина, неподільна від Карпат аж до Кавказу самостійна, вільна, демократична Україна — республіка робочих людей».
В такій формульовці видко виразне намагання найти синтезу (сполуку) державної та соціяльної ідеї українського народу.
Дві наступні точки заповідей характеризують політичні погляди націоналістичного мислення партії у справах відношення до других народів та у вимозі активної постави до ворога.
Друга заповідь:
«Усі люди твої браття, але москалі, ляхи, угри, румуна та жиди — се вороги нашого народу, поки вони панують над нами й визискують нас».
Третя заповідь:
«Україна для українців! Отже вигонь звідусіль з України чужинців — гнобителів».
Дальші заповіді подавали практичні вказівки, як українцеві треба поступати й поводитися в громадському, щоденному й навіть у родинному житті:
4) «Усюди й завсігди уживай української мови. Хай ні дружина твоя, ні діти твої не поганять твоєї господи мовою чужинців-гнобителів».
5) Шануй діячів рідного краю, ненавидь його ворогів, зневажай перевертнів-відступників, і добре буде цілому твоему народові й тобі.
6) Не вбивай Україну своєю байдужістю до всенародних інтересів.
7) Не зробися ренегатом-відступником.
8} Не обкрадай власного народа, працюючи на ворогів України.
9) Допомагай своєму землякові поперед усіх, держись купи.
10) Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть ворогами нашого народу, бо тим додаєш їм сили й відваги, не накладай укупі з гнобителями нашими, бо зрадником будеш.
Ці зразки націоналістичного мислення сьогодні не тільки нас нічим не дивують, але навпаки, здаються нам самозрозумілими.
Чим були вони на той час, — нам не просто оцінити. Нам важко вжитися в тодішній час, коли не тільки наявні вияви українства були офіційно заборонені, але й українство було таке слабке, що соромно, грубо й нечемно здавалося намагатися «мужицькою» мовою говорити до культурних людей; а тут тобі за те безжалісно: «зрадником будеш».
В кожній майже освіченій родині буди родичі й кревні з москалів, дуже симпатичні й любезні, на яких УНПартія вимагала дивитися як на «чужинців-гнобителів». Батьки належали до льояльного покоління «порядних людей», були часто високими чиновниками в царській адміністрації, армії, в земствах. За дбайливу, сумнівну працю діставали царські відзначення і ордени й гордовито величалися ними при кожній нагоді царських річниць і парад, або й без нагоди. Сини тих батьків, захоплені таємним читанням модних і «поступових» брошур соціялістичних письмак, потайки накладали з напів-святими — в їх очах — русскими «товарищами» з Підземної Росії, як би то знищити того царя, що батькам ордени й чини роздає. А тут партія домагається від батьків і від синів «вигонь відусіль з України» тих, з якими зжилися вони так близько, І пощо того? На те тільки, щоб постала якась: «одна, єдина, самостійна, і вільна, і демократична республіка» — (для батьків) якихось підозріло непевних — робочих людей, або (для синів) неясно й тенденційно неточно клясово окреслених, невідомо, яких саме «робочих людей»?
Кожне слово програми й пропаганди УНП було для тих кругів тодішньої української інтелігенції, чимось нечувано диким, неможливим до здійснення та фантастичним, а навіть обидливим для них, що — у свому переконанні — ані своєю обивательщиною, ані своїм всеросійським соціялізмом «Україні нічим не шкодили».
По тих чесних «тоже малоросах», «перевертнях» та “безполітичних українофілах», що навіть українцями себе називати не хотіли, вдарила УНП безжалісно. Вона називала їх нащадками безхарактерних і продажних предків, що служили за гроші московським царям, доносили на українських патріотів, «а москалі їх щедро дарували й боронили від народньої помсти». Протягом 250-літнього панування Москви ці зрадники дали ціле покоління хамів і попихачів». («Робітницька справа»). Тим поколінням попихачів були «тоже малоруські» безполітичні обивателі, оті «раби з кокардою на лобі» — як їх називав Шевченко, що своїм улесливим співжиттям з гнобителями додавали їм сміливости і відваги.
Думки, проповідувані УНПартією, були зразу незрозумілі й непопулярні. І заслугою членів УНП була їхня подиву гідна твердість, самовпевненість та віра в слушність своєї правди, яку вони вперто й послідовно проповідували роками, не знеохочуючись нерозумінням, немодністю й непопулярністю. Четвертий тайний з'їзд українського студентства 1904 року (що в тому часі стояло в авангарді революційних акцій), дав признання РУП, узнаючи її: «єдиною соціялістичною українською партією, яка своєю появою і своєю дальшою діяльністю показала, що йде на зустріч потребам українського народу». До УНП поставився з'їзд неприхильно, визнаючи її партією несоціялістичною, що в поглядах тодішніх «поступовців» було близьке до відсудження від громадських прав: «Зважаючи на те, що УНП в основу свого напрямку кладе розбудження національної ненависти, з'їзд відноситься до неї негативно».
Такою непопулярною була в той час ідея мобілізування українців до прямої боротьби проти Москви й проти політичного обмосковлення українців.
Українці мали перебільшене почуття своєї слабости й невіру до власних сил, до сил, якими УНП хотіла повалити царську владу на Україні. З безсилою безпомічністю споглядали вони в пошані й надії на всеросійські революційні партії, співпрацю з якими УНП з усією завзятістю поборювала. Інші поклали великі надії на поправу положення, коли вдалось би вибороти демократичні полегші в Росії. Тим часом УНП боротьбу проти режиму за збільшення внутрішньої свободи в Росії осудила, як річ непотрібну.
«Українським робітникам, що вкупі з селянами становлять усю українську націю, нема жодної рації добиватися для Росії конституції. Це була б тільки зміна, але не полегша кайданів» — читаємо в «програмі УНП». — В Росії, ми, українці скористалися би нею якнайповніше, але принести хоч одну жертву для осягнення української конституції, уважаємо шкідливим цвіндренням національних сил». Добиватися внутрішніх змін у Росії — це справа москалів, завдання українців інакше: «Вигнати з України всяких чужинців-гнобителів!»
Так майже в кожній справі, яку «Українська Народня Партія» виносила на порядок дня, приходилося їй пробоєм переломлювати тісний обруч панівних і можних у той час переконань. Це не знесилювало поривів УНП і вона послідовно йшла далі своїм шляхом проти напрямку загальної струї поглядів.
погляди на державну й соціяльну побудову української республіки
УНП зводила бої на річних відтинках з панівними в той час поглядами, щоб відтягнути українські сили від зайвого їх гайнування в роботі для поправи внутрішньоросійських відносин чи то співпрацею з урядовими чинниками, чи з російським підпіллям. Ті сили хотіла УНП не роздрібнювати на боротьбу за побічні речі, але спрямувати їх на шлях боротьби проти російського панування на Україні, за повне відокремлення від Росії та утворення Української Держави. Зміст української визвольної програми старалася УНП окреслити точніше в своїх писаннях і дала в них першу націоналістичну концепцію української держави.
Вихідною основою для державної концепції був погляд партії на українську націю. Всю українську націю — на думку УНП — становлять українські робітники «вкупі з селянами». Інші кляси винародовлені. неукраїнські. Одиниці з-поміж них, що осталися свому народові вірними, це одиниці, а не кляса. Тому українська держава, що має задовольнити інтереси української нації, має на ділі задовольнити інтереси двох клясів, що з них українська нація складається: селян і робітників. Висновок з цього зроблено такий, що українська держава має бути демократичною республікою робочих людей.
Боротьба за національне визволення є боротьбою двоякою: проти чужих держав, що панують в Україні, й проти капіталістів. Маючи безпосередньо до діла з Москвою, УНП не забувала, одначе, зазначувати, що ворогами волі українського народу є також румуни, поляки й мадяри. В цьому її соборницький характер. Намагаючись усі сили України звернути на боротьбу проти державного поневолення, УНП не забувала й про соціяльні ідеали українського народу і в свому місячнику («Самостійна Україна» ч.І) ставить виразне домагання «знесення визиску людини людиною, суспільством, державою», (що покривається з теперішнім нашим кличем «Свобода народам, свобода людині!»). «Без цього — пише дальше той місячник — ні рівність між людьми, ні свобода в суспільстві, не можуть здійснитися. В суспільстві, де панує праця «наймитів», навіть при двогодинному робочому дні і з прийняттям наймита до участи в доходах, наймит довіку залежатиме від наймителя, чи буде тим наймителем окрема людина, чи громада, чи суспільство, чи держава.»
Цим дуже важливим окресленням УНП з'ясувала принципово своє вороже становище не тільки до приватного, але й до державного капіталізму, не здогадуючися навіть і не передбачаючи того, що Україна 15 років пізніше буде поневолена якраз отим державним капіталізмом совєтської системи, якої в часах УНП не було ще ніде на світі. Через цю правильну теоретичну постановку, принципове становище УНП не перестало бути актуальне по сьогоднішній день.
Докладніше оте протикапіталістичне становище формується простими й ясними словами, що «капіталістична Україна не була б ніяким поступом для українського народу, і раз на завжди заявляємо, що нашим ідеалом є соціялістичний лад». У «Програмі УНП» про цю справу пишеться так: «будуємо й боремося за Самостійну Україну зовсім не для того, щоби в ній панували капіталісти, хоч і українські. Увесь час боротьби не забуваймо, що єдино соціялістичний лад може остаточно задовольнити український пролетаріат і взагалі працюючий український люд». Як той «соціялістичний лад» УНП думала построїти, про те розкажемо в дальшому.
Тепер варто коротко ще вказати на головний погляд УНП про державну побудову Української Демократичної Республіки. Щоб її Українській Республіці зберегти якнайбільше вольности й демократичної свободи, УНП-івці були противниками того, щоб заводити у свой державі згори накинену однородну побудову й до неї насилу перебудовувати та достроювати всі відмінності та окремі особливості, що розвинулись на поодиноких українських землях. Державне правління української республіки не повинно бути централізоване так, як у Росії, але повинно бути свобідним союзом українських країн.
«Самостійна Республіка Україна майбутности мусить бути спілкою вільних і самоуправних українських земель, що різняться умовами життя.»
Шлях до здобуття тієї самостійної «Республіки України», де шлях революції, а підготовою до неї є свідомість й солідарність національних сил. Його описується такими трохи кучерявими словами: «постання уявляється нам як довгий ряд бійок та баталій з одного боку з пануючими народами, а з другого боку — з усякими капіталістами.»

Соціяльна програма УНП

Суспільний устрій у «Республіці Україна» повинен виключати визиск людини людиною, суспільством, державою. Такий лад без визиску УНП-івці називали чомусь соціялістичним ладом (мабуть, під впливом тодішньої моди за браком інакшої знаної їм назви) і вважали, що він буде здійсненням не лише соціяльної ідеї українського народу, але також і здійсненням соціялістичного ідеалу.
«Програма УНП» з 1906 р. пише про те так:
«Українська Народна Партія єсть партія робітницької маси українського народу; єсть партія міською й сільського пролетаріяту. Українська Народна Партія визнає соціялістичний ідеал яко єдиний, який може остаточно задовольнити український народ і інші народи, знищити визиск, безправ'я, знищити сучасний устрій, збудований на насиллі, примусі, нерівності й пануванні. Цей ідеал такий: взагалі знаряддя виробу — фабрики й заводи на землі, оселеній українським народом, мусять належати українцям-робітникам, а земля (рілля) — українцям-хліборобам.»
Значить у соціяльних справах УНП домагається націоналізації фабрик, заводів і землі по думці реалізації засади: «Україна для українців.»
Потребу націоналізації, тобто «обернення на суспільну власність землі з усіми її багатствами, що на ній і в ній» програма обґрунтовує тим, що: «се потрібно через те, що сучасний суспільно-громадський устрій з його привілеями для маючих, з економічним, державним та розумовим поневоленням народу — власне й заснований на частковому (приватному) володінню переліченими добрами.»
Переведення нової земельної політики (націоналізації) має відбутися в такий спосіб, що всі державні, монастирські та поміщицькі землі мають бути передані до земельною фонду. З того земельного фонду земля має бути передала селянам і сільським робітникам у такий спосіб:
1. «Усіх сільських робітників — рільників наділити землею.
2. Хліборобам власникам, що не можуть прожити із своїх ґрунтів, дорізати землі з земельного фонду».
Це були найзагальніші напрямні земельної політики, що визначали тільки головні лінії та вимагали — очевидно — докладнішої розробітки.
У робітничих справах «Програма УНП» домагалася, крім націоналізації фабрик, і шахтів, 8-годинного дня праці та соціяльного забезпечення робітників робітничими союзами, а не державою.
Таку можливість здійснення соціяльної ідеї українського народу УНП поставила була за програмову мету своєї боротьби.

Спроби поширення бази роботи

Щоб поширити форму боротьби, надати їй більшої гостроти й цею гостротою віддалювати співзживання українців з російськими середовищами, як теж, щоб мати в готовості бойові сили в обличчі революційних подій, яких наближення відчувалося, УНП утворила бойовий відділ у 1904р. під окремою назвою «Оборона України». Організація ця з бойово-терористичними завданнями була окремо організована й сильно законспірована. Вона мала доповняти пропагандивну роботу та скріпляти її виразники демонстративними актами.
Провідником «Оборони України» був Віктор Чеховський, що загинув у першій світовій війні. Ця організація підготовляє маси до збройного повстання проти Росії та переводить бомбові замахи на символи чужого володіння в Україні: на царські пам'ятники в Києві, Одесі, Полтаві та на пам'ятник Пушкіна в Харкові. Ця революційно-терористична організація розвивала свою діяльність п'ять років. Поліційні арешти в 1909 р. послабили її діяльність.
Друга спроба поширити базу роботи була зроблена УНПартією в іншому напрямі. УНП нав'язала була співпрацю з другою українською партією, що називалася «Українська Радикальна Партія», але цей союз показався короткотривалим.
(У Києві була заснована Олександром Кониським 1897р. загально­українська організація, що мала розуміння до потреб політичної роботи, але сама займалася переважно культурницькою роботою. В середині тієї організації утворилася була 1904р. «Українська Демократична Партія.» На початку 1905р. від Демократичної Партії відкололася окрема група, яка під проводом Б.Грінченка, Ф.Матушевського та С.Єфремова утворила «Українську Радикальну Партію»).
Радикальна партія була за перебудову Росії на федеративних основах, згідно з думками Драгоманова, але сама не дуже вірила в реальність такої федерації, і в брошурі «Чого нам треба» (1905р.) відразу застерігалася, що «коли ж би показалося, що українському народові не дали автономії, або хоч і дали б, та держава мішалась би до його справ і не дозволяла б нашому народові порядкувати собою, як він хоче..., тоді українському народові неминуче доведеться відокремитися від Росії і завести свою Українську Демократичну (Народню) Республіку.»
З цією партією УНП зробила спробу об'єднатися на з’їзді в Полтаві в червні 1905р. Щоб наблизити можливість порозуміння з цією партією, УНП так ближче означала своє відношення до автономії, на яку в тих часах заносилося: «Ясно, що для України російської вигідніша сама вузька автономія, як теперішнє безправ'я... Ідучи до повної незалсжности українського народу, до здобуття останнім права повного самовизначення, ми підтримуємо і автономічні вимоги українських партій.»
УНП з тактичних мотивів, Радикальна Партія з програмових мотивів погодилися, що будуть попирати: 1) теперішню боротьбу за конституцію в Росії, на основі рівного і загального права голосування, 2) домагання такої автономії, в якій Україна мала б свій сойм з осідком у Києві, а до загально-російського парламенту належали б справи війни і миру, торговельних договорів, війська, спільних фінансів і мит.
Об'єднання УНП з Радикальною Партією не тривало навіть півроку. Наприкінці 1905р. Радикальна Партія вернулася назад до Демократичної Партії, від якої перед роком була відкололася й обидві партії створили нову «Українську Радикально-Демократичну Партію». УНП була для Радикальної Партії занадто самостійницькою.
Націоналістичний світогляд Української Народньої Партії був для тодішнього стану національно-політичної свідомости завеликою новістю, щоб партія могла переломати усі пересуди й загальну моду на т.зв. «поступові» ідеї тої доби. Через те великих практичних досягнень і впливів здобути вона не могла. Вартість її існування й діяльности є передусім у тому, що вона протиставилася пануючим у той час поглядам і вказала, що існують нові політичні шляхи, шляхи боротьби не тільки за самі державці й національні українські інтереси, але за українське мислення і за прямий український світогляд, базований не на чужих теоріях, але виключно на інтересах власного народу.
Оцінюючи історичне значення Української Народної Партії з перспективи кільканадцяти літ після наших Визвольних Змагань, один з її учасників пише в своїх споминах: «Партія УНП має свою велику заслугу в історії розвитку української національної свідомости, бо вона рішуче піднесла гасло Самостійної Української Держави й непохитно донесла його аж до останніх часів нашої визвольної боротьби». (Коллард, ЛНВ, 1930, cтop. 230).
«Українська Народна Партія» проіснувала аж до революції 1917р., коли вона перейменувалась на партію українських соціялістів-самостійників.


7. БРАТСТВО САМОСТІЙНИКІВ


В 1912 році рішила група київських студентів націоналістів заложити таємну націоналістичну організацію на взір «Братства Тарасівців», яка залишилась би таємною не тільки перед московським окупантом, але й перед українською суспільністю. Після живих дискусій на форумі студентських громад таку організацію було створено наприкінці того ж року під назвою «Братство Самостійників». Ініціатором і головою Братства був Валентин Отаманівський, пізніше активний учасник визвольних змагань, засуджений большевиками, як член СВУ на 10 літ тюрми і зліквідований ними під час ув'язнення. Визначнішими членами «Братства Самостійників» були ще: Микола Лизогуб, Михайло Павленко, Ф.Летушко, Петро Федорченко, які впали в збройній боротьбі з большевиками (М.Лизогуб під Крутами); Андрій Казка, Віктор Коновал, Нуся Коновалівна, Грицько Устименко, П.Діденко, Олександер Калюжний, Іван Тимощук, Литвицький, що були опісля під час большевицької окупації, розстріляні за революційну протибольшсвицьку діяльність: письменник Василь Еланський-Блакитний, що помер природньою смертю, не розкритий большевиками, і Кость Лоський, Сергій Шелухин та Артем Хомик, які померли на еміграції. Строге зберігання конспірації членами «Братства Самостійників» теж перед українською суспільністю, було причиною того, що про нього залишилися тільки уривчасті, аж надто скупі відомості.
Строге засекречення тієї націоналістичної організації перед власним суспільством було викликане особливістю її характеру: це був своєрідний орден, члени якого входили до всіх інших існуючих тоді українських партій та організацій, щоб там у відповідній формі пропагувати ідеї самостійности України та зручною тактикою скеровувати їхню діяльність на шлях українського націоналізму.
«Братство Самостійників» поставило собі такі завдання практичної діяльності: шляхом легальних і нелегальних видань різного характеру ширити націоналістичний світогляд і популяризувати націоналістичні кличі; організувати самостійні нелегальні товариства студіюючої молоді, якими, в таємниці перед самими членами даного товариства, фактично керували б члени «Братства»; в усіх існуючих українських партіях за посередництвом членів «Братства», що стали членами тих партій, ставити під увагу національне питання й конечність державної суверенности України та приспішувати конфлікт на цьому тлі між українським і московським, чи москвофільським елементами даної партії, спрямовуючи так еволюцію політичної думки українського елементу в бік самостійництва: організувати окремі партії й організації з не надто підкреслюваним націоналістичним характером, які становили б для багатьох конечний перехідний етап від єдинонеділимства до українського самостійництва; просунути деяких своїх «братчиків» теж до ворожих середовищ для потрібної розвідки й зручної диверсії у ворожих рядах.
Одним із перших виявів видавничої діяльности «Братства Самостійників» було видання повісти В.Отаманівського, скритого під псевдом Золотополець, «Син України» з відповідними націоналістичними нотками (які в дальших виданнях скреслив І.Федів, що разом з Отаманівським опрацював деякі розділи повісти). В них, ніби принагідно, на маргінесі пригодницької історії, було чітко підкреслено державницький характер боротьби Хмельницького, обман Москви з Переяславською угодою та переможний бій під Конотопом проти Москви.
Живішу видавничу діяльність при помочі заложеного братчиками видавництва «Вернигора», а також політичну, розвинули члени «Братства Самостійників» перед самою революцією і в час визвольних змагань. Та про це ми згадаємо при обговорюванні того періоду.
Діяльністю братчиків керувала «Рада Братства».


8. НАЦІОНАЛІСТИЧНА ТЕЧІЯ В ГАЛИЦЬКІЙ УКРАЇНІ


Галицька Україна втратила свою державну незалежність в половині ХІУ віку (1340) і від того часу перебувала більш як чотири віки в польській неволі, а після розвалу Польщі в кінці ХVIII віку (від 1772р.) в польсько-австрійській неволі. В склад козацької держави Галичина не входила, хоч Богдан Хмельницький, піднімаючи повстання, ставив своїм завданням визволити теж Галичину і включити «Руське Воєвідство», як тоді офіційно звалась Галичина, в склад вільної козацько-української держави.
Польський гніт був би надзвичайно важкий. Поляки насадили в Галичині польську адміністрацію, відбирали від українців маєтки і передавали їх полякам, конфіскували навіть церковні землі, та завели незнану до того часу в Україні панщину. В 1940р. польський уряд офіційно зніс українське право в Галичині і завів польське «право» яке закріплювало безпросвітність, національний гніт українців і шляхетське безправ'я. І все таки, — ні довговікове відділення Галицької України від матірного пня, ні важкий польський гніт так за Польщі, як і за австрійської окупації, не знищили національної свідомості галицьких українців. Важка неволя лише послабила сили народу, довівши до того, що український народ становили в Галичині лише — як посміхалися поляки. — «хлоп і поп». Та, навіть і при такому стані галицькі українці не затрачували двох основних первнів національної свідомости: почуття своєї національної окремішности та почуття національної єдности з усім українським народом. Мимо найбільших зусиль польських політиків, учених і навіть поетів не вдалось їм ніколи чи то серед якоїсь верстви, чи то на якомусь клаптику Галицької України створити політичну течію, якої визнавці-українці признавали б галицьких «русинів» частиною польського народу, або чимсь окремим від наддніпрянських українців. І коли московські п'ятиколонники ХІХ віку в Галичині, використовуючи ненависть українського населення до поляків, насаджували москвофільство, то прихильників могли вони здобувати лише шляхом свідомого фальшування правди, що, мовляв, наддніпрянці є частиною великого русского народу і якщо галичани є по національності те саме, що наддніпрянці, то, значить, вони є теж частиною великого руского народу. (Коли ж в 1917р. цей фальш став галицьким москвофілам очевидним, то всі вони беззастережно стали по стороні українців проти москалів і ні один з них не пішов помагати Москві в боротьбі проти українського самостійництва).
Ми підкреслили вже, що довговікова важка неволя дуже пощербила сили галицьких українців. Все ж, коли в 1848 році при зміні політичних стосунків в Австрії галицькі українці одержали деяку свободу вияву, ми бачимо в них виразні прояви національної свідомості. Скликаний у 1848р. «Собор руських (українських) учених» ставить на порядку дня своїх нарад: Установити для української мови однакові форми, а для письма прийняти найвідповідніший правопис; крім того, виказати різницю української мови від церковно-слов'янської, російської й польської. А о.Василь Подолинський у виданій 1848р. брошурі «Slovo przestrogi», пише, що тодішнє українське громадянство в Австрії ділилося на чотири партії: чисто українську, польсько-українську, австрійсько-українську та російсько- українську:
«Партія чисто українська хоче України вільної й незалежної та змагає до неї просто, безоглядно, або через славянщину…»
«Так, ми є українці й віримо міцно у воскресіння України вільної й незалежної; скоріше, чи пізніше, на тім нам ніщо не залежить, ані не стривожимося віддаленням часу, коли воно має наступити; бо чим є століття в житті народу? Не є воно навіть тим, чим рибі знесення одного яєчка! Минув той час, коли ми вагалися в куті виявити своє ім'я; сьогодні українець виявляє його світові; ніщо не зможе здержати нас від загального змагання в Европі; не замовкнемо, хіба Европа замовкне: всі хочемо бути вільними та рівними з іншими народами»
«Хочемо бути народом і будемо ним неминуче, бо голос народа — то Божий голос, а терпеливости в потемків нам не недостане; адже тої чесноти нас учили.»
Правда, навіть визнавці тієї чисто української партії здавали собі справу, що від моменту знесення панщини мусить пройти ще чимало часу, коли український народ стане спроможним здійснити вимогу повної няціонально-державної самостійности, все ж, вона залишається для них вимогою реальною. Вимоги повної національно-державної самостійности не заперечують, поза москвофілами, й інші галицько-українські партії, а тільки ставлять її, як вимогу максимальну, борючись покищо за мінімальну, — за національну автономію українців у рямцях австро-угорської держави.
Тому то й М.Драгоманов, який перебуваючи в Швейцарії, стояв в багато тісніших стосунках з галицькими, як з наддніпрянськими українськими політичними діячами, не міг мати такого погубного впливу на формування політичної думки в Галичині, як на Наддріпнянщині. Причиною цього було ще й те, що коли для наддніпрянців протисамостійницькі кличі Драгоманова приходили як підтвердження таких же вимог російських соціялістів, то для галичан, які стрічалися безпосередньо з західньо-европейськими, а не з московськими соціялістичними течіями, ті кличі були виразним дисонансом. Тому теж, коли наддніпрянські українські соціялісти приймали їх беззастережно як вияв найбільшого прогресу, то галицькі учні Драгоманова в національно-політичному питанні виступили проти свого учителя. Першим з них був, як ми вже згадували. Іван Франко. Та він не був єдиним. Інший учень Драгоманова В.Левинський, який в інших питаннях залишився йому вірним, писав: «Йому (Драгоманову) далеко було до того розуміння національного питання, яке надали йому уперве австрійські марксисти (Реннер і Бауер), і яке нині є найбільш поширеним. У Драгоманова грала більшу роло існуюча рама державна, підрядну подекуди нація. Конкретно, він як українець, був російським державником. В своїм проекті ідеальної російської конституції він кладе в основу перебудови Росії автономію области, території, а не нації, хоч австрійська дійсність могла його вже тоді повчити на скільки такий принцип розв'язує національне питання». Для політики державного відриву (сепаратизму) України від Росії він не бачив ніде сили, ні ґрунту». А ще один галицький учень Драгоманова Юліян Бачинський у своїй праці «Україна irredenta», що появилась 1895р.; виразно всупереч кличам Драгоманова, заявляє; «Політична самостійність України — це conditio sine qua non (передмова, без якої не може бути) її економічного й культурного розвитку, умова взагалі — можливості її існування». І навіть обидві галицько-українські соціялістичні партії, які постали під безпосереднім впливом Драгоманова, українська радикальна партія в 1886р. і українська соціяльно-демократична партія у 1899р., основуючись, приймають в свою програму домагання самостійності України. Ясна річ, що тим більше для противників Драгоманова вимога державної самостійності України була самозрозумілою.

Самостійницький маніфест галицько-української молоді 1900 року

Прихід XX-го століття зустріли галицькі українці публічною деклярацією своїх самостійницьких змагань. 14-го липня 1900р. відбулося у Львові віче української академічної молоді, присвячене виключно справі самостійности України. Безпосередньою причиною скликання віча була постава газети «Буковина», яка з глумом висміяла ідею української самостійної держави, називаючи її «фантасмагорією» (тобто хворобливим привидом). Заслухавши двох докладів, учасники віча прийняли одноголосно серед загального ентузіазму запропоновану Л.Цегельським резолюцію такого змісту:
 
Наші Друзі: Новини Львова