Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 25 листопада 2020 року
Тексти > Тематики > Історична

Революційний змаг за УССД

Переглядів: 43367
Додано: 25.04.2008 Додав: IgS  текстів: 71
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Др. Петро Мірчук



РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ЗМАГ за УССД.

(Хто такі “бандерівці”, “мельниківці”, “двійкарі”.)

ТОМ І


ВІД АВТОРА.
На одному з дискусійних вечорів про українсько-жидівські взаємини “панеліст” проф. Л.Ш. висловив заввагу: “Найвищий час, щоб хтось із українців опрацював і видав відверту відповідь усім тим жидівським українофобам, що вперто знеславлюють українців, щоб показати усім нашу правду і забріханість українофобів. І найвищий теж час, щоб хтось із “бандерівців” опрацював і видав відверту відповідь тим “своїм” бандерофобам, які залюбки знеславлюють бандерівців, щоб показати усім правду про те, хто такі “бандерівці”, а хто ті, що їх знеславлюють і чому вони це роблять. Я сприйняв ту заввагу як особистий визов мені. Приймаючи той визов, я постановив опрацювати й видати наперед три праці про українсько-жидівські взаємини, а тоді взятися до праці над роз’ясненням подій внутрі української спільноти і головне внутрі Організації Українських Націоналістів напередодні, в час і після Другої Світової Війни. Але нова, несподівана хвиля демагогічних знеславлювань бандерівців проводом організації мельниківців з ясною метою розбити й занархізувати політичне і громадське життя українців на чужині змусила мене переставити черговість праці і по виданні першої праці про жидівсько-українські взаємини взятися невідкладно до опрацювання і видання книги про те, що діялося “поза кулісами” у внутрішньо українському житті, особливо, внутрі ОУН. Тільки по закінченню цього, я повернуся до докінчення першої тематики.
Ця моя праця п.з. “У РЕВОЛЮЦІЙНОМУ ЗМАГУ ЗА УССД” заплянована не як ще один додаток до полеміки на тему бандерівці-мельниківці, що ведеться вже поверх сорок років, а як річеве зіставлення фактів, які викликали появу “бандерівців” і “мельниківців” та про те, що робили одні і другі в часі другої світової війни і після неї, як теж про появу “третьої ОУН” прозваної “двійка.”
Чи така праця потрібна? На кожному кроці чується, що така праця не лише потрібна, але давно вже конечна. Насамперед для документування історичних подій як матеріал для істориків дослідників тієї доби нашої історії, бо ж ідеться про дію підпільної організації, закуліси дії якої залишаються невідомими для невтаємничених, а недобитки втаємничених вимирають, забираючи з собою в могилу відомі лише їм важливі інформації. А далі – для оборони правди й для оздоровлення нездорової атмосфери в політичному і громадському житті українців на чужині.
Після війни Провід “бандерівців”, тобто дійсної ОУН, довгий час – на мою думку задовгий – намагався не виявляти неславних дій окремих українських груп чи одиниць, щоб не давати тим змогу нашим національним ворогам перекидати ту неславу на весь український нарід. Сьогодні таке застереження вже більш не актуальне. Нашим ворогам вже на основі німецьких документів відоме усе. Невідомим залишається багато важливого для нас лише самим українцям, загалові української спільноти. А їй, – як ми вже згадали, – сказати це врешті конечно.
Окреслення “бандерівці” і “мельниківці” зродилося в 1940-1941 роках. Але суть того, що опісля прозвано “бандерівщина” і “мельниківщина” зродилось вже при народженню ОУН і, хоч і не видно для стороннього ока, розвивалося весь час дії ОУН. Тому, щоб зрозуміти правильно те явище, конечно проаналізувати ґенезу і процес постання ОУН, а поскільки Українська Військова Організація стала складовою частиною ОУН, то й УВО.
Ненависники бандерівців типу З.Книша безсовісно підсувають сфабриковану ними провокацію, нібито “розкол в ОУН” 1940-1941рр. це ворожа, може німецька, може большевицька робота, виконана зручно руками бандерівців. А один із “невтральних” українських еміграційних журналістів, пишучи в “Свободі” /7 жовтня 1983/ про українсько-жидівські взаємини вплів туди ні-з-цього, ні-з-того поучання українцям: “Хіба ж не через заздрість стався розкол в ОУН? Адже програму обидві вітки мають тотожну. Але один із провідників, видно, ніяк не міг погодитися, що не він, а хтось інший має очолити організацію”‘.
Інтелегентній людині, що знає правду, ясно, що перше твердження це свідома провокація З.Книша і його послідовників, а друге це продукт прикрої іґнорації. Завданням цієї праці є, власне, внести жмут світла для вияснення цього питання.

ДО ДЖЕРЕЛ
В половині дев’ятнадцятого століття, в час найважчого поневолення українського народу, з’явився пророк національного відродження України – Тарас Шевченко. Син кріпака, він вийшов з простолюддя, яке, хоч закріпощене й позбавлене освіти, плекало в своїй душі велич Нашої Правди – свідомість рівности й братерства всіх синів українського народу у своїй вільній Державі. У своїх історичних поемах Шевченко пригадав славні сторінки минулого України. А в своїх політичних поемах Тарас Шевченко у поетичній формі виложив політичну програму, яку український нарід мусить здійснити, щоб знову зажити вільним, гідним життям.
ТАРАС ШЕВЧЕНКО *9 березня 1814 - †10 березня 1861.
Політичні ідеї Тараса Шевченка, подані в його політичних поемах, стали основою ідеології новітнього українського націоналізму, зокрема ОУН, а його політичні кличі напрямними дії українського визвольного руху.
В поемі “Сон” Шевченко поставив перед очі українцям відкриту правду про важке положення України і про його причини: Україна – багата й чудова країна, прямо рай на землі. Але в ній безперервно чути гіркий плач українського народу, закутого в кайдани Москвою. Це вона, Москва, знищила козацтво і на козацьких кістках збудувала свою столицю Петербург. Це вона, Москва, закріпостила вільних раніше українських селян, а українську інтелігенцію або винищила, або перетворила в “дядьків атєчества чужого”, в нікчемних підніжків Москви. Сама Московщина гидка з своїм деспотичним ладом пониження кожної людини. Спасителем України буде “цар правди і волі”, борець за відновлення волі України, який сьогодні хоч в’язень в кайданах у сибірській тюрмі, не гнеться, а прямо, гордо держить голову, свідомий величі ідеї, за яку бореться.
В містерії “Великий Льох” Шевченко засуджує кожну співпрацю української людини з московським поневолювачем України. І того з українців, хто активно причиняється до розбудови Московщини як Російської імперії, і того, хто помагає московському наїзникові, не усвідомлюючи собі, що він помагає катові України, і навіть того, хто по-дитячому захоплюється уявною величчю Московщини.
В “Посланню” Шевченко насамперед пригадує своїм землякам “в Україні і не в Україні сущим”, що тільки “В своїй хаті своя правда і сила і воля!”, тобто, що першим завданням кожної української людини є боротися за відновлення своєї вільної Української Держави, бо тільки в ній українська людина буде господарем у своїй хаті і тільки у вільній Українській Державі зможе український нарід ладнати своє життя в усіх ділянках по своїй уподобі. В геніяльній формі Шевченко уточнює поняття української нації: це живі, усі ті, що живуть сьогодні в Україні, чи поза Україною, мертві, ті що творили духовість українського народу, його культуру, його традицію, і ненароджені, ті що прийдуть після нас, для яких ми, живущі, мусимо зберегти надбання наших предків і додати свій позитивний вклад. Усі українці – брати. Тому мусять усі, багаті і бідні, освічені й мало освічені, “старші” і “молодші”, обнятися по-братньому у спільному змагу за те, щоб наша мати Україна, тепер заплакана в кайданах, знову усміхнулася у своїй хаті, самостійній Українській Державі.
В “Заповіті” Тарас Шевченко вказує українцям шлях боротьби: “Вставайте, кайдани порвіте, і вражою злою кров’ю волю окропіте!” Отже – шлях революції, шлях збройної боротьби, в якій здобуту волю України конечно окропити ворожою злою і своєю чистою кров’ю.
Ідеї Тараса Шевченка ясні, величні, пориваючі. Вони сколихували душею кожного сучасника Шевченка і їхніх нащадків. Але залякані могучістю царської Росії тодішні українські інтелігенти, що повинні були стати провідниками революційної боротьби за відновлення самостійности України, були неспроможні прийняти їх як політичну програму дії. Вони сприймали їх тільки як поетичні мрії, захоплюючі, але нездійснимі. Вони вважали можливим, реальним, тільки “українофільство”, зберігання українських традицій, головне у формі наукових праць з ділянки етнографії, та “хлопоманства”, праці над освітою простолюддя.
Щойно в 1891 році гурт українських студентів під проводом Миколи Міхновського, вшановуючи пам’ять Шевченка у тридцятиліття його смерти на його могилі у Каневі, прийняв постанову прийняти ідеї Шевченка як політичну програму дії українських патріотів і боротися за їхні здійснення. Для цього створено таємне “Братство Тарасівців”. По ліквідації його царською поліцією, в 1900 році М.Міхновський схоплює ідеї Шевченка як програму першої української політичної партії “РУП – Українська Революційна Партія”, і публікує окремою брошурою п.з. “Самостійна Україна”.
Політичні ідеї Тараса Шевченка, подані в його політичних поемах, стали основою ідеології новітнього українського націоналізму, зокрема ОУН, а його політичні кличі напрямними дії українського визвольного руху.
Та в час виступу Шевченка в західній Европі народжується комуністична теорія Маркса. Баламутні кличі про “класову боротьбу” і “всесвітню єдність пролетаріяту” продістаються через Московщину в Україну, приймаючи відразу московську імперіалістичну інтерпретацію “єдности пролетаріяту” як нерозривної єдности московського й українського “працюючого люду’’ під проводом, очевидно, московського “старшого брата”. Тарас Шевченко рішуче засудив комуністичні кличі як несені в Україну “з чужого поля великих слів велику силу і більш нічого!”, протиставлячи кличам класової боротьби національну єдність всіх українців, а кличам боротьби за “світовий пролетаріат” – вимогу боротьби за волю України. Але марксистські кличі соціалізму як першого етапу маршу до комунізму стали ширити в Україні російські соціалістичні партії, приваблюючи в свої ряди й українських недоуків, що згодом оформилися організаційно в ніби - окремі “українські” соціялістичні партії “Соціял-Демократів,” “Соціял-Революціонерів” і “Соціял-Федералістів”. Шлях для їхнього сервілізму супроти Москви як “старшого брата” серед української інтелігенції промостив університетьський професор Михайло Драгоманів своїми анархістичними кличами про “свободу кожної громади” в одній, неподільній, демократичній Росії.
Так напередодні Першої Світової війни оформилися в Україні дві політичні сили: українські самостійники-націоналісти під проводом Миколи Міхновського і “українські” соціалістичні партії під проводом В.Винниченка і товаришів.
8 березня 1917 року у Петрограді, тодішній столиці царсько-російської імперії, вибухла революція. По кількох днях революційних конвульсій царсько-російська імперія перестала існувати. Із рук українського народу по віках важкої московської неволі спали кайдани. Зникли московські караули, відчинилися тюремні ворота, воля України вийшла з тюрми.
На першу вістку про ті події у Києві створено з ініціятиви самостійницької Української Народної Партії та націоналістичної організації Братства Самостійників під проводом др. Миколи Міхновського Українську Центральну Раду. Діючі тоді українські соціялістичні партії створили кілька днів пізніше свою Центральну Раду. Клич єдности всіх діючих українських політичних сил скоро довів до об’єднання обох рад і 22 березня 1917 р. появилася відозва до всего українського народу об’єднаної Української Центральної Ради. Почалися бурхливі дні відродження народу. Четвертим Універсалом з датою 22 січня 1918 р. проголошено Україну вільною, ні від кого незалежною республікою.
Але, ”Встоятись не було сили.” По чотирьох роках важкої боротьби Україна опинилася знову в неволі: Наддніпрянщина в московській, західна Україна в польській, Буковина з Басарабією в румунській, а Закарпаття приєднано до Чехословаччини.
Згадані слова тужливої пісні “Встоятись не було сили” проголошено історіософічним висновком подій в Україні 1917-1920 років і його ще й сьогодні дехто вперто повторює як виправдання невдач.
Але, молоде покоління українських патріотів, зокрема в західній Україні, під польською окупацією, цього твердження не прийняло. Воно почало уважливо, критично аналізувати кожний фрагмент подій того часу і в висліді того прийшло до зовсім іншого висновку.
“Встоятись не було сил”? “Не було свого війська”? “Замала була свідомість народних мас”? “Народ не розумів як слід потреби своєї держави”? – Неправда! Тодішня преса звітувала, що напр. у Петербурзі, тодішній столиці московської імперії, відбулася 23 березня 1917 р. велика маніфестація українців із участю понад 20.000 людей, між ними й багато українців-солдатів російської армії. І усі вони, солдати, українські робітники і навіть кубанські козаки, що їхали на чолі походу у червоних козацьких жупанах, демонстрували під синьо-жовтими прапорами. Те саме було в Москві. 29 березня 1917 року відбулося у Києві “Свято Свободи”, під час якого вулицями Києва пройшли десятки тисяч українських демонстрантів під синьо-жовтими прапорами і траспарентами, на яких виднілися кличі: “Хай живе вільна Україна!”, “Хай живе самостійна Україна!” Такі надсподівано многолюдні демонстрації українських мас і українських солдатів російської армії під синьо-жовтими прапорами і кличами “За вільну, самостійну Україну!” відбулися тоді, як звітувала тогочасна преса, теж у Харкові, Полтаві, Одесі, Чернігові й усіх інших містах України. Значить, національна свідомість в українських масах була. Тому навіть один із комуністичних вожаків в Україні, Петровський, у своїй книзі “Революція і контрреволюція в Україні” признає: “Величезні маси українського народу зауважили в лютневій революції 1917 року перш всего освободження від страхіть національного гнету”.
Микола Міхновський народився /весною?/ 1873 р. в селі Турівці, Прилуцького повіту, на Полтавщині, в родині священика. На Київському університеті закінчив дипломом правничі студії і працював адвокатом.
В 1891 р. Микола Міхновський як молодий студент зорганізував поїздку вибраного гуртка однодумців на могилу Тараса Шевченка в 30-ту річницю смерти генія України і там об’єднав їх присягою у таємне “Братство Тарасівців” для здійснювання ідей і кличів Шевченка. Це була перша українська націоналістична організація з виразним кличемпривернення українському народові волі у власній самостійній державі.
В лютому 1900 р, за почином Миколи Міхновського основано Українську Революційну Партію, в скороченню РПУ, яка прийняла за свою програму доповідь Міхновського, видану опісля окремою брошурою п.з. “Самостійна Україна”, з гостро поставленою вимогою здійснення клича “Одна, Єдина, Нероздільна, Вільна, Самостійна Україна від Карпат по Кавказ!” Коли РУП опанували соціалісти, Міхновський творить Українську Народну Партію, УНП, для поширення націоналістичних ідей і кличів, Микола Міхновський був тим, хто висловлені в поетичній формі політичні ідеї і кличі Шевченка оформив у політичну програму дії державно-самостшницького українського націоналістичного Руху.
В 2917-20 рр. завзятий організатор української армії, був трагічним оборонцем ідеї державної самостійности українського народу перед “своїми таки”, українськими соціялістами, руїнниками української державности.
Загинув Микола Міхновський з рук московського ҐПУ 3 травня 1924 р. у Києві.
Не було своєї армії? Таке твердження це теж безсоромне фальшування історичної правди. Ось факти: Вже 19 березня 1917 р. відбулося в Києві з ініціятиви Миколи Міхновського перше українське “Підготовче Віче” з участю 211 військовиків. 22 березня відбулися перші “Збори українських офіцерів і солдатів”. 29 березня 1917 р. відбулася “Ширша Військова Нарада залоги Києва й околиць”. На всіх тих нарадах було схвалено резолюцію: “Негайно приступити до організування власної національної армії, яко могутньої своєї сили, без якої не можна й помислити про здобуття повної волі України.” 18 травня відбувся в Києві “ПЕРШИЙ ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ ВІЙСЬКОВИЙ З’ЇЗД”, в якому взяло участь 700 делегатів, що репрезентували поверх півтора мільона українських вояків у російській армії. В днях 18-23 червня 1917 р. відбувся в Києві “Другий Всеукраїнський З’їзд” 2.500 делегатів, що репрезентували 1,732,444 українських вояків. На обох з’їздах усі представники поверх півтора мільйона українських вояків зголошували готовність усіх тих вояків станути зі зброєю в руках на сторожі волі України й захищати її своїми грудьми. І якщо б тільки одного із п’ятнадцяти, найкращого, було вибрано стати вояком української армії, то легко можна було зорганізувати вже в перших місяцях революції стотисячну українську армію високої вартости. Перші кроки в тому були зроблені. В першій половині Микола Міхновський зорганізував “Перший Український Козачий ім. гетьмана Богдана Хмельницького полк” силою трьох тисяч бійців, а скоро після того “Український Полк ім. Полуботка.” Але все це було в зародку знищено. Хто це зробив: білі, червоні, чи ще якоїсь краски москалі? Ні! Ту злочинну роботу виконали “українські” товариші соціалісти В.Винниченко, Микола Порш, що глумом долі стали у проводі Центральної Ради, перший як голова Генерального Секретаріяту Української Центральної Ради, другий як секретар військових справ, та всі інші їхні партійні товариші – Мартос, Паливода, Феденко й ініші однаково “соціалісти-демократи,” як і “соціялісти-революціонери” та соціялісти-федералісти”.
В лютому 1900 р, за почином Миколи Міхновського основано Українську Революційну Партію, в скороченню РПУ, яка прийняла за свою програму доповідь Міхновського, видану опісля окремою брошурою п.з. “Самостійна Україна”, з гостро поставленою вимогою здійснення клича “Одна, Єдина, Нероздільна, Вільна, Самостійна Україна від Карпат по Кавказ!” Коли РУП опанували соціалісти, Міхновський творить Українську Народну Партію, УНП, для поширення націоналістичних ідей і кличів, Микола Міхновський був тим, хто висловлені в поетичній формі політичні ідеї і кличі Шевченка оформив у політичну програму дії державно-самостшницького українського націоналістичного Руху.
В 2917-20 рр. завзятий організатор української армії, був трагічним оборонцем ідеї державної самостійности українського народу перед “своїми таки”, українськими соціялістами, руїнниками української державности.
Загинув Микола Міхновський з рук московського ҐПУ 3 травня 1924 р. у Києві.
Бо всі вони вважали вимогу повної самостійности України, “відокремлення від Росії” – “ножем у спину всеросійської революції”. У своїх споминах п.з. “Відродження нації” Винниченко відкрито признається:
“Ми (тобто українські соціялісти) - стали частиною - органічною, активною, живою, охочою частиною - одного цілого. Всякий сепаратизм, всяке відокремлення себе від революційної Росії здавалося смішним, абсурдним, безглуздим... Ні про який сепаратизм, самостійність навіть мови не могло бути... Ми навіть уважали небезпечною для революції ідею сепаратизму, бо вона могла розбити революційні сили всієї Росії.” (т.І, ст. 43-44).
А ес-ер (соціял-революціонер) А.Заливчий демаґоґічно піддержував свого товариша ес-дека (соціял-демократа) на Українському Селянському З’їзді в Києві:
“Наша демократія пропаде і землі ми не дістанемо, якщо установимо незалежність нашої республіки”.
Микола Міхновський вже при об’єднанню Центральної ради в один репрезентативний провід українського народу ставив рішучу вимогу негайного проголошення повної державної незалежности України і творення української армії для – оборони кордонів Української Самостійної Держави перед білими й червоними москалями й іншими ворогами України. Українські соціялісти підступно погоджувалися на те. Але, як тільки керівництво Центральною Радою опинилося в їхніх руках), вони всіми зусиллями повернули працю Ради проти вимог Міхновського, а за збереження державної єдности з Московщиною. Згідно з тим, у виготовленому Винниченком Першому Універсалі Центральної Ради 23 червня 1917 р. проголошено:
“Хай буде Україна вільною. Не відділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російською.” Те саме в Другім універсалі Центральної Ради:
“Ми, Центральна Українська Рада, стоячи, як все, за тим, щоб не відривати України від Росії, та щоб разом з усіми народами змагати до піднесення й розвитку цілої Росії та єдности її демократичних сил, з задоволенням приймаємо заклик правительства до єдности. Ми рішуче відкидаємо спроби самочинного здійснування автономії України до всеросійських установчих зборів”.
Про волю України в Другім Універсалі Центральної Ради вже ні слова.
Свого рабського сервілізму супроти Росії явної ворожости до державної самостійности українського народу не змінили соціялістичні керівники Центральної Ради й тоді, коли в Росії до влади прийшли большевики. Коли на різних військових з’їздах все рішучіше ставлено вимогу негайного проголошення повної державної самостійности України, Генеральний Секретаріят Центральної Ради видав 16 листопада 1917 р. відозву, заявляючи:
“Всі чутки і розмови про сепаратизм, про відокремлення від Росії – або контрреволюційна провокація, або звичайна обивательська неосвідомленність. Центральна Рада і Генеральний Секретаріят твердо і виразно заявили, що Україна має бути в складі Федеративної Республіки Російської”.
У тому протисамостійницькому дусі було проголошено 19 листопада 1917 р. й Третій Універсал Центральної Ради:
“Од нині Україна стає Українською Народною Республікою. Не обриваючись від республіки російської і зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії”.
Тобто: по формі ніби українська республіка, а на ділі далі частина Росії. Точно така “Українська Республіка”, як є сьогодні у московських кайданах СССР. Так пройшло десять місяців неповторних можливостей. Українські народні маси, українське селянство, українські вояки російської армії вимагали дійсної державної самостійности України, а керований “українськими” соціялістами на чолі з В.Винниченком “Генеральний Секретаріят Центральної Ради”, як свідчить сам Винниченко, обстоював вперто те саме: автономна Україна в федеративній Росії.
Свою вперту відмову проголосити повну самостійність України виправдували соціялістичні керівники Генерального Секретаріяту Центральної Ради фактом, що в Києві далі урядував начальник київської військової округи як представник російського уряду, спираючись на московські військові залоги. Тому українські самостійники під проводом М.Міхновського постановили показати, що московська небезпека це фікція. Ніччю з 17 на 18 липня 1917 р. полк. “Полуботківців” вирушив зі своїх касарень, роззброїв московські залоги й опанував весь Київ. Повідомлений про це Винниченко заявив “Полуботківцям”, що він сповнить вимогу проголошення самостійности України і візвав їх скласти зброю й повернутися до касарень. Вони послухали наказу Голови Генерального Секретаріяту соціялістичними керівниками Центральної Ради, що змагали до знищення всякої військової сили, заснував з галичан і буковинців військову формацію “Січові Стрільці”. Під командою полк. Коновальця ця військова формація виступила збройно в обороні Четвертого Універсалу й опісля стала найкращою частиною і ядром армії УНР.
Після невдачі збройних змагань Коновалець опинився на еміграції. З його ініціятиви постала в липні 1920 р. для продовжування боротьби проти окупантів України “Українська Військова Організація”, яка обрала його своїм Начальним Командантом.
ЄВГЕН КОНОВАЛЕЦЬ, син народнього учителя, народився 14 червня 1891 р. в селі Зашків біля Львова. По закінченню гімназії у Львові,студіював право на Львівському університеті. В часі студій брав живу участь у громадському і політичному житті і був одним із ініціаторів заложення Українських Січових Стрільців. Але з вибухом війни, його як старшину австрийської армії мобілізовано, у висліді польських інтриг його приділено не до військової формації Українських Січових Стрільців, як він домагався, а до мадярських частин. В бою на Маківці мадярська частина здалася і Коновалець попав у російський полон.
На вістку про революцію в Росії Коновалець продістався до Києва і тут, після важкої боротьби з українськими соціялістичними керівниками Центральної Ради, що змагали до знищення всякої військової сили, заснував з галичан і буковинців військову формацію “Січові Стрільці”. Під командою полк. Коновальця ця військова формація виступила збройно в обороні Четвертого Універсалу й опісля стала найкращою частиною і ядром армії УНР.
Після невдачі збройних змагань Коновалець опинився на еміграції. З його ініціятиви постала в липні 1920 р. для продовжування боротьби проти окупантів України “Українська Військова Організація”, яка обрала його своїм Начальним Командантом.
На початку 1929 р. заходи полк. Коновальця об’єднати УВО й усі існуючі тоді українські націоналістичні організації закінчилися успішно створенням єдиної Організації Українських Націоналістів. Перший установчий Великий Збір ОУН, відомий під назвою “Віденський Конгрес”, обрав одноголосно полк. Коновальця Головою Проводу ОУН і на тому пості він залишався аж до своєї смерти. Загинув він 23 травня 1938 р. у Ротердамі, Голяндія, розірваний “пекельною машиною”, підсуненою йому провокатором московського ГПУ.
На початку 1929 р. заходи полк. Коновальця об’єднати УВО й усі існуючі тоді українські націоналістичні організації закінчилися успішно створенням єдиної Організації Українських Націоналістів. Перший установчий Великий Збір ОУН, відомий під назвою “Віденський Конгрес”, обрав одноголосно полк. Коновальця Головою Проводу ОУН і на тому пості він залишався аж до своєї смерти. Загинув він 23 травня 1938 р. у Ротердамі, Голяндія, розірваний “пекельною машиною”, підсуненою йому провокатором московського ГПУ.
Центральної Ради. Винниченко казав звільнити роззброєні московські залоги й повернути їм зброю. Тоді москалі роззброїли “Полуботківців”, їх усіх заарештовано і під караулом московського війська відставлено на російський фронт. Вслід за ними вислано на фронт теж полк “Богданівців”. А окремо заарештовано М.Міхновського і теж відставлено до російської частини на румунський фронт.
Тепер узявся Винниченко із своїми партійними товаришами до ліквідування українських військових частин. “Не своєї армії нам соціал-демократам і всім щирим демократам треба, а знищення всяких постійних армій”,—писав він. Секретарем Військових Справ був тоді Симон Петлюра, член партії соціял-демократів. Бачучи злочинну роботу “українських” соціялістів він зрезигнував з того посту і виступив із партії. Його місце зайняв Микола Порш, “права рука” Винниченка. Він відразу видав наказ призначити на всі командні пости в українських військових частинах тільки членів соціалістичної партії.
Фахових старшин як нечленів соціалістичної партії звільнено. До кожної частини вислано “політрука” соціялістичної партії з дорученням демагогічною пропагандою розкладати військові частини.
І врешті – в половині січня 1918 р. рішенням Центральної Ради і виконним розпорядком секретаря Військових Справ з дня 17 січня 1918 року про демобілізацію всіх українських військових частин нанесено смертельний удар плянові перетворити всі українізовані частини російської армії зі сотнями тисяч вояків в Українську Армію, збройне рам’я Української Держави. До всіх касарень вислано партійних “інструкторів”, які демаґогічно намовляли всіх українських вояків вертатися чимскорше домів, бо там роздають земельку і якщо він припізниться то для нього вже нічого не залишиться. Отак не ворог, а “своя” Центральна Рада в руках соціалістів зліквідувала в зародку українську армію. Це сталося після того, як 17 грудня 1917 р. большевицька “Рада Народних Комісарів” передала Українській Центральній Раді ультиматум з вимогою повної капітуляції, а вслід за тим червона московська орда під командою Муравйова посунула в Україну, щоб “на штиках московських солдатів понести в Україну комунізм”, тобто – московське панування в новій масці.
Щойно переляканий маревом потопи кровожадних московсько-большевицьких орд соціялістичний Генеральний Секретаріят Центральної Ради постановив шукати рятунку у відклику до національних почувань українських мас і Четвертим Універсалом з датою 22 січня 1918 р. ніччю з 24 на 25 січня проголосив Україну вільною, Самостійною Державою.
Це була перемога ідеї самостійности України. Але вона, на жаль, прийшла дійсно запізно. Тоді української армії вже дійсно не було. На щастя залишився ще в Києві ненарушеним курінь Січових Стрільців під командою полк. Євгена Коновальця, який здушив комуністичне повстання в самому Києві й уможливив евакуацію українського уряду з Києва. Для спинення московської орди, що йшла на Київ, замість тисяч загартованих в боях українських бійців вислано тепер – триста молоденьких студентів, зорганізованих в останній хвилині як Студентська Сотня Січових Стрільців, що під Крутами віддали своє юне життя в нерівному бою.
Всі оті моменти визвольних змагань українського народу дуже уважливо аналізували молоді українські патріоти. На цьому тлі вони бачили велич ідей Тараса Шевченка, популяризованих як політичну програму дії др. Миколою Міхновським та злочинність політично неграмотних і до решти задурманених демагогією інтернаціонального соціялізму В.Вннниченка і його партійних товаришів. Вони з глибоким пієтизмом приймали ідеї Шевченка й Міхновського як єдиноправильний шлях до привернення волі українському народові і з погордою засуджували Винниченка і всіх “українських” соціялістів як руїнників української державности, як тих, за помилки яких заплатив український нарід мільйонами жертв.
Критична аналіза Визвольних Змагань 1917-20 років виявляла, що обвинувачення народних мас у незрілості, в байдужості до національних справ, в неохоті ставати до боротьби за волю України і подавання цього як причини невдач є злочинним перекрученням історичної правди з метою скинення відповідальности з дійсних винуватців. Широкі маси українського народу стояли своєю свідомістю на висоті. Трагедією було те, що провід державного будівництва в тому періоді опинився не в руках українських націоналістів під проводом М.Міхновського, будівничих української державности, а в руках “українських” соціялістів, впертих руїнників української державности. Як же ж інакше була б виглядала історія українського народу, коли б не Четвертим Універсалом 22 січня 1918р., але першим Універсалом у березні 1917 р. було, як цього вимагав провідник українських націоналістів М.Міхновський, проголошено повну державну самостійність України і Перший Військовий З’їзд були б використали не винниченки для того, щоб здеорієнтувати патріотичне українське вояцтво демагогічними кличами про єдність працюючого люду всієї Росії і щоб клич самостійности України підмінювати єхидно кличем “автономії в єдності з Росією”, але будівничі української державности для негайного формування із півтора-мільйонової маси всього українського вояцтва хоча б стотисячної української армії!
СТЕПАН БАНДЕРА народився 1 січня 1909р. в селі Угринів Старий, пов. Калуш, де його батько о.Андрій був українським католицьким парохом. Степан закінчив Гімназію в Стрию, а опісля агрономічні студії на Львівському університеті.
17-літнім юнаком став він членом таємної Організації Вищих Кляс Українських Гімназій і після матури членом Союзу Української Націоналістичної Молоді, а одночасно Української Військової Організації. Коли в лютому 1929 р. постала ОУН, Степан Бандера став одним із перших її членів в Україні.
На початку 1933 р. Степан Бандера перебрав пост Крайового Провідника ОУН. Під проводом Бандери ОУН розгорнула широку дію на всіх ділянках. У зв ‘язку з успішним атентатом ОУН на польського міністра Пєрацького в 1934 році Бандера був засуджений як Крайовий Провідник ОУН на кару смерти, замінену на досмертну тюрму. Надзвичайно геройська постава Бандери у часі слідства й на судових процесах у Варшаві і Львові вкрила славою не тільки його, а цілу ОУН і здобула пошану для боротьби ОУН за волю України теж серед чужинців.
По виході з тюрми по розвалі Польщі в вересні 1939 р. Бандера очолив процес очищення проводу ОУН від опортуністів, що намагалися прив’язати ОУН до чужого воза. Другий Великий Збір ОУН у квітні 1941 р., по усуненню Андрія Мельника з ОУН, вибрав Степана Бандеру Головою Проводу ОУН. На тому пості Степан Бандера залишився аж до своєї смерти. Під його проводом ОУН повернулася на шлях безкомпромісової боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу проти всіх окупантів. З його ініціятиви 30 червня 1941 р. ОУН, як організатор і керівник визвольної боротьби українського народу, проголосила відновлення Української Держави, а для її оборони створено Українську Повстанську Армію.
Тому, хоч весь час німецької окупації України Степан Бандера пробув у німецькому концлагері, а опісля опинився на еміграції, його визнали усі ідейним провідником всієї визвольної боротьби українського народу проти гітлерівських і проти московських окупантів України у час Другої Світової Війни і після неї. І для своїх, і для чужих ім’я “бандерівець” стало повним пошани окресленням незламного борця за волю України проти кожного окупанта.
15 жовтня 1959 р. Степан Бандера загинув у Мюнхені від спеціально спрепарованого пострілу отруйного газу на доручення головного проводу московського КҐБ.
І ще одну науку дала аналіза тих подій; осторогу перед неправильним розумінням клича єдности. У березні 1917 р. здавалося, що з’єднання самостійницької “Української Центральної Ради” із соціялістичною “Центральною Радою” в одну є величезним досягненням на шляху до спільної боротьби за волю України. А скоро показалося, що все це було джерелом трагедії України. Без того поєднання, самостійницька УЦРада під проводом М.Міхновського була б нестримно повела український нарід прямим шляхом до великої мети, до закріплення нашої Правди у своїй хаті, у своїй самостійній Українській Державі.
Так родилася й оформлювалася ідеологія новітнього українського націоналізму.
Приймаючи цю ідеологію новітнього українського націоналізму за свою, українська молодь, зокрема українські студенти в Західній Україні, почали творити таємні націоналістичні організації для підготови до боротьби за успішне завершення того, що не пощастило їхнім батькам і старшим братам. Серед старших учнів гімназій постають “Організації Вищих Кляс Українських Гімназій”, а серед студентів університетів “Група Української Державницької Молоді”, що об’єднуються в “Союз Української Націоналістичної Молоді”. Провідну ролю в них відіграли: Степан Охримович, Богдан Кравців, Іван Ґабрусевич, Степан Ленкавський, Роман Шухевич, Зенон Коссак, Олекса Гасин, Степан Бандера, Дмитро Грицай, Василь Сидор, Іван Равлик, Володимир Янів, Богдан Підгайний, Михайло Колодзінський, Осип Тюшка, Дмитро Штикало, Ярослав Старух, Омелян Грабець, Ростислав Волошин, Дмитро Мирон, Іван Климів. Ті, що їх у 1940 році прозвано “Бандерівцями”.


УКРАЇНСЬКА ВІЙСЬКОВА ОРГАНІЗАЦІЯ — У.В.О.

Складовою частиною ОУН вже при творенню ОУН стала теж Українська Військова Організація, УВО, тому – як я згадав у вступі, – для зрозуміння дальших подій в ОУН конечно розглянути коротенько і структуру та дію УВО.
Українська Військова Організація, УВО, почала діяти в 1920 р. Її виникнення і її характер були протилежними до постання і характеру згаданих вище націоналістичних організацій, зокрема Союзу Української Націоналістичної Молоді. Вони були вже в зародку і в розвою ставали все виразніше ідеологічно-політичними організаціями з дуже ясним обличчям, не ангажуючись глибше у бойову діяльність. Українська Військова Організація навпаки: від самих початків оформлювалася і діяла як революційно-бойова організація мілітарного характеру. Ідеологічно-політичні питання свідомо залишено на боці і тільки згодом, коли вони таки стали гостро перед організацією, пробувано звужувати у їх важливості. Згідно з таким принципом, членами УВО стали особи різних партійних поглядів, члени різних політичних партій. Основним завданням була революційна боротьба проти польського окупанта. Тому в складі Начальної Команди УВО в перших роках її дії ми бачимо полк. Євгена Коновальця, ініціятора й Начального Команданта УВО, який вже в час Визвольних Змагань 1917-20 років на пості команданта Січових Стрільців виявив себе чітко оформленим українським націоналістом теж провідних членів УНДО, Соціял-Радикальної Партії, гетьманців і навіть радянофілів. Але конфронтація поглядів таки прийшла в УВО досить скоро і то з несподіваної сторони. Полк. Коновалець був безкомпромісовим соборником і вимагав, щоб такий характер мала ціла УВО. Але в 1923 році в ході конфлікту між еміграційними керівниками наддніпрянської УНР і др. Є.Петрушевичем, як диктатором Західноукраїнської Республіки, Петрушевич поставив вимогу, щоб УВО стала виключно галицько-українською організацією і підпорядкувала себе екзильному урядові ЗУНР. Коновалець тому рішуче спротивився. Тим більше, шо Петрушевич почав загравати з большевицьким “урядом України”, щоб дістати піддержку у боротьбі проти польського окупанта Галичини. На вирішній нараді Команди УВО полк. Коновальця переголосовано. Супроти цього, Коновалець зрезиґнував з посту Команданта і з членства в УВО. Начальну Команду УВО перебрала “Політ-Колегія” ЗУНР з от. Я.Селезінкою на чолі, а Крайовим Командантом УВО став полк. Андрій Мельник. На вимогу др. Петрушевича, як диктатора ЗУНР, полк. Мельник створив в УВО відділ розвідки під командою О. Думина. Весною 1924 року польська поліція розкрила розвідочну групу УВО, Ольгу Басарабову, зв’язкову УВО, в якої знайдено документи розвідки, поляки в ході слідства закатували її на смерть, полк. Мельника й інших провідних членів УВО заарештовано й засуджено на різні терміни тюрми.
РОМАН ШУХЕВИЧ народився 7 липня 1907 р. в місті Краковець, Галичина, де його батько був суддею. Гімназію закінчив у Львові, а університетські студії на Львівській політехніці. В 1928-29 рр. закінчив у польській армії старшинську школу, а опісля спеціальні курси для військових старшин у Німеччині.
Як член УВО Шухевич виконав у 1926 р. голосний атентат на польського куратора Собінського у Львові.
В 1929р. Шухевич вступає до ОУН як один із перших її членів, займаючи там довший час пост бойового референта КрайовоїЕкзекутиви ОУН. В 1934році попадає до концлагеру в Березі Картузькій, а з нього до польської тюрми.
В 1938-39 рр. приймає активну участь в організуванні “Карпатської Січі” та в керівництві нею. В 1939-40 рр. він Референт Зв’язку з Українськими Землями в СССР, в 1940-41 роках Крайовий Провідник на Західних Окраїнах Українських Земель і член Революційного Проводу ОУН. В 1941 р. організує й очолює Український Легіон.
В травні 1943 р. рішенням Проводу ОУН Шухевич стає Головою Бюра Проводу ОУН. В серпні 1943 р. Третій Великий Збір ОУН затверджує його на тому пості. Коли по виході з тюрми Степан Бандера повернувся на пост провідника ОУН, Романа Шухевича під псевдом Тур обняв пост Голови Проводу ОУН на Українських Землях.
В 1943 р. Шухевич обіймає пост Головного Командира УПА під псевдом ген. Тарас Чупринка.
В липні 1944 р. Великий Збір Української Визвольної Ради обрав Романа Шухевича /псевдо Лозовський/ Головою Генерального Секретаріяту УГВР.
Як Головний Командир УПА /ген. Тарас Чупринка/, Голова Проводу ОУН на Українських Землях /Тур/ і Голова Ген. Секретаріяту УГВР /Лозовський/ Роман Шухевич в періоді 1943-1950 рр. керує визвольно-революційною боротьбою багатотисячної УПА, широкого підпілля ОУН та мільйонових мас українського народу проти німецько-гітлерівських та московсько-большевицьких окупантів.
5 березня 1950 р. Роман Шухевич загинув у бою з загоном НКВД у Білогорщі біля Львова.
Такий удар по УВО у зв’язку з діяльністю її протипольської розвідки для потреб диктатора ЗУНР викликав невдоволення членства УВО. На заклик членства Є.Коновалець повернувся в 1924 р. на пост Начального Команданта УВО, зірвав залежність від уряду ЗУНР і привернув соборницький характер УВО. В УВО проведено чистку. Усіх совєтофілів з Думиним на чолі усунено з УВО.
Своєю широко розгорненою бойовою діяльністю УВО здобула собі широкий розголос і глибокий авторитет серед українців. Але гуртування в УВО людей різних ідейно-політичних поглядів відбивалося некорисно на УВО. Тому Коновалець, повернувшись на пост Начального Команданта, почав надавати УВО все виразніший характер націоналістичної бойової організації. У висліді цього, з УВО почали відходити члени ненаціоналістичних українських партій. В час творення ОУН той процес ще не був закінчений.
Все ж, бойова діяльність УВО була доповненням до ідеологічно-політичної діяльности Союзу Української Націоналістичної Молоді. Тому всі згадані провідні члени СУНМ і багато інших стали одночасно членами УВО. Так один із провідних членів Союзу Української Націоналістичної Молоді, Роман Шухевич, 19-літній студент політехніки, був тим бойовиком УВО, що виконав атентат на польського куратора Собінського у Львові 19 жовтня 1926 року.

ПУН—ПРОВІД УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ

Є дві форми творення нової організації і її проводу. Перший – ініціятивний гурт творить нову організацію і вона згідно з прийнятими нею її статутом вибирає свій провід. Другий – ініціятивна група вважає себе відразу проводом і творить свою організацію починаючи згори вниз.
Провід Організації Українських Націоналістів постав інакше. І це дуже сильно заважило на історії ОУН.
Конечність створення єдиної організації виринула тому, що в другій половині 20-тих років нашого століття діяли на українських землях окремо дві націоналістичні організації – ідеологічно-політична, Союз Української Націоналістичної Молоді, і революційно-бойова, Українська Військова Організація – УВО, а на чужині теж націоналістична Група Української Національної Молоді і Легія Українських Націоналістів. Природно виплила потреба координації дій і співпраці тих націоналістичних організацій. З цією метою відбулася 3-7 листопада 1927 р. Перша Конференція Українських Націоналістів в Берліні і Друга 8-9 квітня 1928 р. в Празі. Вже на першій Конференції вибрано Провід Українських Націоналістів, ПУН, зложений з трьох членів на чолі з полк. Євгеном Коновальцем і з доповненням його новими членами на Першому Конгресі Українських Націоналістів у Відні в днях 28 січня до 3 лютого 1929 р. постав провід створеної тоді Організації Українських Націоналістів, ОУН, як злиття в одну усіх існуючих тоді українських націоналістичних організацій.
І створення первісного ПУН, і доповнення його на Першому Конгресі не було вибором найкращих, в оцінці членства, членів новоствореної ОУН, але вислідом домовлення з проводом організації, що мали влитися в ОУН. До цього, Край, основна база майбутньої дії ОУН, не брався в тому до уваги, бо члени ОУН на терені під ворожою окупацією мусіли бути строго законспіровані, а члени ПУН діяли відкрито.
Вислід цього був такий, що, напр. на Конгресі були додані до ПУН від Ліги Українських Націоналістів П.Кожевніков і Л.Костарів, а вже кілька місяців після того рішенням Суду ОУН обох усунено з ОУН як ворожих агентів. Тому раз-по-раз причиною конфлікту Крайової Екзекутиви ОУН з ПУНом ставали окремі члени ПУН. Тільки полк. Коновалець, як Голова Проводу ОУН мав весь час беззастережне довір’я всієї ОУН.
Перший конфлікт ПУН-у з Краєм, що його З.Книш зве “першим бунтом майбутніх бандерівців”, виник безпосередньо по створенню ОУН, коли ПУН пробував продиктувати склад першої Крайової Екзекутиви ОУН на ЗУЗ. Представники Союзу Української Націоналістичної Молоді запропонували Голові Проводу ОУН свій склад КЕ; зложений з провідних членів Союзу, що були одночасно членами УВО. Коновалець став рішуче по стороні “крайовиків” згідно принципу, що члени КЕ ОУН на Українських Землях мусять органічно випливати з дії тамошньої ОУН.

ТРУДНОЩІ ВЛИТТЯ УВО В ОУН

Злиття націоналістичних організацій на чужині в єдину ОУН пройшло зовсім легко. Ті організації діяли відкрито і ОУН поза Україною діяла відкрито. Ніякої революційно-бойової акції ні діючі до того часу організації, ні ОУН не вели, ограничуючись до політичної й громадської праці.
Інакше вийшло в Україні із злиттям УВО й СУНМ в єдину ОУН.
Як згадано, Союз Української Націоналістичної Молоді мав від початків чіткий націоналістичний характер. Тому в Україні Союз став ядром ОУН. В УВО, як згадувано, були і націоналісти, і члени чи симпатики українських не націоналістичних партій. Передбачувано, що при влиттю УВО в ОУН виникне конфлікт з другою групою членства УВО. Та цього не сталося. Члени цієї групи просто перестали бути членами УВО й до ОУН не ввійшли. А націоналісти в УВО це були переважно Члени СУНМ і тому власне вони, як члени СУНМ і одночасно УВО, стали у проводі ОУН і в Крайовій Екзекутиві, і в Окружних, Повітових та місцевих Екзекутивах ОУН. Трудність виринула несподівано на персональному тлі.
ЯРОСЛАВ СТЕЦЬКО, син українського-католщького священника, народився 19 січня 1912р. у Тернополі. Гімназію закінчив у Тернополі 1929 р. і почав студії на філософічному відділі львівського Університету, але арешт 1934 р. і засуд не дозволили закінчити студії дипломом. Від гімназійної лавки член УВО й опісля член ОУН від 1929р. Член обласної Екзекутиви ОУН, а від 1931 р. член Крайового Центру Юнацтва і редактор підпільних видань Крайової Екзекутиви ОУН. Від 1932 член Крапової Екзекутиви ОУН і редактор підпільних журналів “Бюлетень КЕ ОУН”, “Юнак”, і “Юнацтво”. Багато разів арештований польською поліцією. В 1934р. Арештований у зв’язку з убивством Пєраиького і як член КЕ ОУН засуджений у Львівському процесі ОУН в 1936р. на 5 років тюрми. По виході з тюрми, виїхав 1937 р. за кордон і став членом ПУН з дорученням Коновальця підготовити Другий Великий Збір ОУН.
1940р. став членом Революційного Проводу ОУН і на Другому Великому Зборі 1941 обраний членом Проводу ОУН. 30 червня 1941 Національні Збори у Львові, прголосивши Відновлення Української Держави, обрали Ярослава Стецька головою Державного Правління. Заарештований німецькими властями, пробув у німецькому концлагері до кінця 1944 р. Після війни, оформив постанови Конференції Поневолених Народів Східньої Европи й Азії, що відбулася в Україні 21-22 листопада 1943 р., створенням Антибольшевицького Бльоку Народів, АБН. Обраний тоді головою АБН, залишається на тому пості досі. Співосновник і член проводу “Европейської Ради Свободи” і “Світової Антикомуністичної Ліги”.
Голова Проводу Закордонних Частин ОУН /ЗЧ ОУН/, обраний на 4-ому Великому Зборі ОУН в 1968 р. Головою Проводу ОУН. Орг. псевдонім “Карбович”.
 
Наші Друзі: Новини Львова