Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: п'ятниця, 10 липня 2020 року
Тексти > Жанри > Повість  ::  Тексти > Тематики > Дитяча

Мері Поппінс

Переглядів: 21168
Додано: 18.03.2012 Додав: misologus  текстів: 143
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Сканував: misologus Джерело: К.: Махаон-Україна, 2006
Мері Поппінс
Частина перша
Будинок № 17
Переповів з англійської Борис Заходер
Переклав з російської Анатолій Камінчук
Розділ перший
Східний
вітер
Якщо ти захочеш відшукати Вишневий провулок, то найпростіше запитати в полісмена на перехресті. Він ледь зсуне набік шолома, задумливо почухає потилицю, а потім вкаже пальцем своєї правиці в білій рукавичці:
— Праворуч, потім ліворуч, потім знову праворуч — ось ти й там! Щасливої дороги!
І будь певен, якщо ти нічого не переплутаєш, ти опинишся там — посередині Вишневого провулку: з одного боку стоять будинки, з другого — росте парк, а посередині ведуть свій танок вишні.
А якщо ти шукаєш Будинок Номер Сімнадцять — а насправді так воно і є, адже ця книжка саме про цей будинок, ти його відразу знайдеш. По-перше, це найменший будиночок на весь провулок. Окрім того, це єдиний будинок, який добряче обшарпався й потребує фарбування. Річ у тому, що його теперішній господар, містер Бенкс, сказав своїй дружині, місіс Бенкс:
— Вибирай, люба, одне з двох: або охайний, затишний будиночок, або четверо діток. Забезпечити тобі перше й друге я просто не можу. Неспроможний.
І, добре обміркувавши його слова, місіс Бенкс дійшла висновку, що нехай вже ліпше в неї буде Джейн (старшенька) і Майкл (меншенький) та Джон із Барбарою (вони близнюки і найменшенькі).
Ось так усе й сталося, і ось чому родина Бенксів оселилася в Будинку Номер Сімнадцять, а з ними — місіс Брілл, котра для них варила їсти, і Елін, яка подавала до столу, і Робертсон Ей, котрий
підстригав газони и чистив ножі та черевики і — як невтомно повторював містер Бенкс — «задарма витрачав свій час і мої гроші».
І, звичайно ж, там була ще нянька Кеті, яка, правду кажучи, не заслуговує того, щоб про неї писали в цій книжці, тому що в той час, коли розпочалася наша оповідка, вона вже пішла з Будинку Номер Сімнадцять. «Не сказавши ні добридень, ні до побачення! — як висловилася місіс Бенкс. — Без попередження! А що мені робити?»
— Дати оголошення, люба, — відповів містер Бенкс, зашнуровуючи черевики. — І я б не заперечував, якби Робертсон Ей теж пішов, тому що він знову почистив один черевик, а до другого й не доторкнувся. Люди можуть подумати, що я дуже однобока людина!
— Це не так важливо, — мовила місіс Бенкс. — Ти так і не сказав, що мені робити з нянькою Кеті.
— Не знаю, що ти з нею можеш зробити, адже її тут нема, — заперечив містер Бенкс. — Але на її місці — я хочу сказати, на твоєму місці — я послав би когось до «Ранкової газети», щоб дати оголошення про те, що
Джейн і Майкл, і Джон, і Барбара Бенкс
(не кажучи вже про їхню матусю) потребують найкращої няньки
за найменшу плату, і негайно!
А потім я сидів би й милувався, як няньки шикуються в чергу до нашої хвірточки, і я б дуже розсердився на них за те, що вони затримують вуличний рух і створюють перешкоди, і я змушений
давати полісменові шилінг за клопіт. А тепер мені час іти. Жах яка холоднеча! Мов на Північному полюсі! Звідкіля вітер дме?
Після цих слів містер Бенкс висунув голову у вікно й подивився в бік будинку Адмірала Бума. Адміральський будинок стояв на розі. Це був найбільший будинок у провулку, і весь провулок дуже пишався ним, бо він був дуже схожий на корабель. Навіть у палісаднику стояла щогла з прапором, а на даху був позолочений флюгер у вигляді підзорної труби.
— Ага! — мовив містер Бенкс, квапливо сховавши голову. — Адміральський телескоп показує, що вітер східний. Я так і думав. Недарма в мене кістки болять. Треба одягнути два пальта.
І він неуважно поцілував дружину в ніс, помахав рукою дітям і подався в Сіті.
Сіті — це така частина міста, куди містер Бенкс ходив щодня, зрозуміло, окрім вихідних та свят. І там він висиджував зранку до вечора у великому кріселку за великим столом і працював, або, як кажуть у нас в Англії, робив гроші. І діти добре знали, що тато весь день без перепочинку працює, вирізаючи шилінги й пенси, штампуючи монетки в півкрони
та трипенсовики. А вечорами він приносив їх додому в своему чорному портфелику.
Іноді він давав монетку-дві Джейн та Майклові (у скарбничку), а якщо вже не міг, то казав: «Банк луснув». І діти розуміли, що нічого не вдієш — значить, тато сьогодні зробив надто мало грошей.
Так ось, значить, містер Бенкс пішов зі своїм чорним портфелем, а місіс Бенкс подалася до вітальні й сиділа там увесь день, пишучи до газет прохання надіслати їй якомога швидше кількох няньок. А нагорі, в дитячій, Джейн і Майкл дивились у віконечко й намагалися розгадати, кого ж їм надішлють. Вони були раді, що нянька Кеті пішла, бо вони її не дуже любили. Вона була стара й тлуста, і від неї завше неприємно пахло ліками. Хай би хто прийшов, думали діти, все одно це буде краще, ніж нянька Кеті, а можливо, ще й значно краще.
Коли сонце вже збиралося сідати за парк, прийшли місіс Брілл та Елін, щоб нагодувати старшеньких вечерею й викупати Близнюків. А після вечері Джейн і Майкл знову сіли біля вікна, чекаючи повернення тата й слухаючи, як східний вітер висвистує
у провулку між голих вишневих гілок. Дерева так гнулись і хиталися від його повіву, що в сутінках здавалося, ніби вони збожеволіли й намагаються вирвати своє коріння з землі.
— Ось він іде! — враз вигукнув Майкл, показуючи на темний силует, що несподівано виріс перед хвірточкою.
Джейн вдивилась у темряву.
— Це не тато, — сказала вона. — Це хтось інший.
Тут постать, згинаючись й хитаючись під поривами вітру, відчинила хвірточку і діти побачили, що вона належить жінці. Однією рукою жінка притримувала капелюшок, а другою тягнула велику валізку.
І враз — Майкл і Джейн не повірили своїм очам, — ледве жінка увійшла в садок, вона здійнялась у повітря й полетіла просто до будинку! Так, скидалося на те, що вітер спершу доніс її до хвірточки, зачекав, доки вона відчинить, а потім приніс її просто до парадного входу.
Увесь будинок так і затремтів, коли вона приземлилась!
— Оце так так! — мовив Майкл.
— Ходімо подивимось, хто це! — сказала Джейн і, схопивши
Майкла за руку, потягла його через усю дитячу на східці — їхній улюблений спостережний пункт, звідки було добре видно все, що відбувається в передпокої.
І ось діти побачили, що їхня мама виходить із вітальні, а незнайомка йде за нею. Згори було видно її гладеньке, блискуче чорне волосся. «Як у дерев’яної ляльки», — шепнула Джейн. Незнайомка була худорлява, з великими руками й ногами, з досить маленькими, пронизливими синіми очима.
— Ви бачите, вони дуже слухняні дітки, — казала їй місіс Бенкс.
Майкл боляче штурхнув Джейн під бік.
— З ними не буде ніякої мороки, — вела далі місіс Бенкс не вельми впевнено, оскільки вона сама не дуже вірила в те, що говорила.
Дітям здалося, що гостя пирхнула, ніби й вона не дуже повірила.
— Ну, а рекомендації? — запитала місіс Бенкс.
— У мене правило: ніяких рекомендацій, — мовила незнайомка впевнено.
Місіс Бенкс остовпіла.
— Але, мені здається, так належить, — сказала вона. — Я маю на увазі... Я хочу сказати — всі люди так роблять.
— Досить старомодний звичай, як на мене! — пролунав суворий голос. — Занадто! Геть застарілий і несучасний.
Треба вам зауважити, що місіс Бенкс найбільше за все на світі боялася видатися старомодною і несучасною. Надзвичайно боялася. Тому поквапливо мовила:
— Тоді дуже добре. Не будемо говорити про це. Я просто запитала на той випадок, якщо б... м-м-м... якщо б ви самі захотіли. Дитяча кімната нагорі.
І вона пішла попереду, ні на хвилину не перестаючи говорити. Тому вона й не помітила того, що відбувалося в неї за спиною. Проте Джейн і Майкл, які спостерігали на східцях, чудово бачили, яку незвичайну річ вчинила гостя.
Вона піднялась слідом за місіс Бенкс, яка вказувала їй дорогу. Але як! Не випускаючи з рук своєї великої валізки, вона просто сіла на поручні... і спокійнісінько в’їхала по них нагору.
Джейн і Майкл чудово знали, що ніхто на світі цього зробити не може. З’їхати на поручнях донизу, будь ласка, вони скільки разів самі в цьому вправлялися. Але виїхати нагору?! Так не буває!
Вражені діти витріщились на відвідувачку...
— Ну, значить, все залагоджено, — мовила мама, полегшено зітхаючи.
— Майже. Якщо, звичайно, мене це влаштує, — відповіла незнайомка, витираючи носа великим носовичком в рясний червоний горошок.
— Ви тут, діти? — запитала місіс Бенкс, нарешті побачивши дітей. — Що ви тут робите? Це ваша нова нянька, Мері Поппінс. Джейн, Майкле, привітайтесь. А ось це, — вона показала рукою на колиску, де спали малюки, — наші Близнюки.
Мері Поппінс уважно розглядала дітей, усіх по черзі, і нібито вирішувала подумки, сподобаються вони їй чи ні.
— Ми вам до вподоби? — спитав Майкл.
— Майкле, поводься ґречно! — мовила мама.
Мері Поппінс незворушно і далі суворим поглядом розглядала дітей. Нарешті вона голосно засопіла, що, очевидно, свідчило про те, що вона вирішила, й мовила:
— Я пристаю на вашу пропозицію.
«І клянусь тобі всім на світі, — розповідала потім місіс Бенкс своєму чоловікові, — можна було подумати, що вона зробила нам особливу послугу!»
«А чому б і ні?» — відгукнувся містер Бенкс, на мить висунувши носа з-за газети й негайно сховавши його знову.
Коли мати пішла, Джейн і Майкл бочком рушили до Мері Поппінс, яка так само стояла незворушно, мов стовп, склавши руки на животі.
— Як ви прийшли? — запитала Джейн. — Нам здалося, що вас принесло вітром.
— Так і було, — мовила Мері Поппінс. І вона розмотала шарф, зняла капелюшок і почепила його на бильце ліжка.
Здавалося, що Мері Поппінс не збирається більше ні про що говорити, тому й Джейн теж мовчала. Але, коли Мері Поппінс нахилилася, щоб розпакувати свою валізку, Майкл не витримав.
— Яка кумедна валізка! — сказав він, торкаючи її пальцем.
— Килим! — мовила Мері Поппінс, устромляючи ключ у замочок.
— Всередині килим?
— Ні! Зовні!
— А-а! — сказав Майкл. — Зрозуміло! — Хоча, правду кажучи, йому далеко не все було зрозуміло.
Тим часом килимову валізку було відкрито й, на великий подив Майкла і Джейн, вона виявилась зовсім порожньою.
— Отакої! — вигукнула Джейн. — Там зовсім нічого нема!
— Що означає — нічого нема? — запитала Мері Поппінс, випростуючись з таким виглядом, ніби її кревно образили. — Ти сказала — нічого нема?
І з цими словами вона дістала з зовсім порожньої валізки накрохмалений білий фартух і наділа його. Потім вона вийняла звідти великий шматок туалетного мила, зубну щітку, пакетик шпильок, пляшечку парфумів, складаний стільчик та коробочку пігулок проти кашлю.
Джейн і Майкл витріщили очі.
— Я ж сам бачив! — прошепотів Майкл. — Там зовсім-зовсім нічого не було!
— Цсс! — озвалася Джейн.
Мері Поппінс дістала з валізки чималеньку плящину з написом: «Вживати по чайній ложці перед сном!»
— Це ваші ліки? — запитав Майкл збентежено.
— Ні, твої, — мовила Мері Поппінс, сунувши йому ложку під самий ніс.
Ошелешений Майкл зморщився й запротестував:
— Я не хочу! Мені не треба! Я не буду!
Та Мері Поппінс не зводила з нього погляду, і враз Майкл відчув, що неможливо дивитися на Мері Поппінс і не слухатися. Було в ній щось дивне й незвичайне, від чого робилося і страшно, й весело!
Ложка посунулась ще ближче. Майкл глибоко зітхнув, зажмурив очі й ковтнув.

Приємна усмішка розпливлась на всьому його обличчі. Чудово! Він проковтнув ліки й плямкнув язиком.
— Полуничне морозиво! — вигукнув він у захопленні. — Оце так! Іще, іще, іще!
Та Мері Поппінс із таким самим суворим виглядом уже наливала нову порцію — для Джейн. Срібляста жовтаво-зелена рідина наповнила ложку. Джейн ліки теж сподобалися.
— Лимонний сік із цукром, — мовила вона, облизуючи губи. Але, побачивши, що Мері Поппінс прямує з плящиною до Близнюків, спробувала її зупинити: — Будь ласка, не треба! Вони ще маленькі! їм це шкідливо!
Одначе на Мері Поппінс це не справило ніякого враження. Кинувши заперечливий грізний погляд на Джейн, вона піднесла ложку до губів Джона.
Він жадібно проковтнув ліки, проливши кілька крапель на свій нагрудничок, і Джейн та Майкл побачили, що цього разу в ложці було молоко. Потім свою порцію одержала Барбара; вона поплямкала губами й облизала ложку двічі.
А потім Мері Поппінс налила нову порцію й урочисто випила її сама.
— Пунш із ромом, — мовила вона, плямкнувши губами, й заткнула плящину корком.
У Майкла і Джейн від подиву очі геть полізли на лоба, проте їм не довелося довго дивуватися, бо Мері Поппінс, поставивши чарівну плящину на камінну поличку, обернулася до них:
— А тепер, — мовила вона, — гайда в ліжко!
І вона допомогла їм роздягнутись, причому вони помітили, що ті самі гачки й ґудзики, які завдавали няньці Кеті стільки клопоту, в Мері Поппінс розстібалися самі, варто їй було на них поглянути.

Не минуло й хвилини, як діти опинилися в ліжечках. При слабкому світлі нічника вони і далі спостерігали, як Мері Поппінс виймає решту своїх речей.
Із килимової валізки вона дістала:
сім байкових нічних сорочок,
чотири ситцевих,
пару черевиків,
коробку доміно,
дві купальні шапочки,
альбом із листівками та
парасольку — парасольку з ручкою у вигляді голівки папужки! Нарешті вона витягнула з валізки ліжко-розкладайку — вже застелене, навіть із простирадлом і пуховою ковдрою — і поставила його між колисочками Джона і Барбари.
Джейн і Майкл сиділи в ліжках, обхопивши коліна руками, і лишень дивувалися. Сказати нічого вони не могли — обоє були надто вражені. Але, звичайно, обоє вони розуміли, що в Будинку Номер Сімнадцять на Вишневому провулку відбувається щось небувале й незрозуміле.
А Мері Поппінс, накинувши на голову байкову нічну сорочку, ніби намет, почала під нею роздягатися.
І тут Майкл, геть зачарований цією подією, порушив мовчанку.
— Мері Поппінс! — вигукнув він. — Ви ніколи нас не залишите, еге ж?
Відповіді з-під байкового намету не надійшло.
Стривожений Майкл знову не витримав.
— Ви від нас не підете, правда ж? — повторив він.
 
Наші Друзі: Новини Львова