Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: п'ятниця, 10 липня 2020 року
Тексти > Жанри > Повість

Квітослава

Переглядів: 17547
Додано: 21.10.2004 Додав: Самійло Немирич  текстів: 93
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 6
Джерело: http://litclub.lviv.ua
Доброго ранку!

Очі відкриваються рівно о восьмій, хоча йти нікуди не треба, канікули. Сідає на ліжку, прислухається. Р-раз - два-а. Р-раз - два-а. Квітуню, розумничко, ти зможеш. Тяжко, але ж не смертельно, треба лиш потерпіти. Підбадьорена успіхом, підводиться, бреде коридором до ванни. Та вже за кілька кроків на очі навертаються сльози, пересохле горло, не втримавшись, жадібно втягує повітря. Чистить зуби, захлинається, плюється. Втирає щось невидиме у скроні. Сідає на кухні на білий стілець і мружиться від білого світла з вікна. Варто спробувати ще. Р-р-р-раз. Але не два. Р-р-раз! Але все-таки не два. Ну, все. Вісім кроків до дверей. Влізає в дублянку. Хлопає по кишенях - ключі, гроші є. На вулицю, через дорогу, до аптеки на розі. Пожмакані папірці у віконце, монетки в тарілочку. Затиснувши в руці, бігом до найближчої брами. Обережно стискає пальцями голку. Зробити одну акуратну дірочку, щоб не витекло. Проколовши, щедро вливає, а пальці тремтять. У голові дурманиться. Ра-аз - два. Ра-аз - два. Нафтизин, галазолін, санорин, фармазолін, назол. Найгірша форма наркоманії - бажання дихати.


"Я так хотіла цю дитину, а вона мене мало не вколошкала..." (Зізнання, зроблене мамою після реанімації.)

Щойно почавши усвідомлювати себе, маленька Квітослава вже обтяжила маму серйозною проблемою. Ця проблема стосувалась покарань за проступки. Так багато різноманітних виховних заходів існує для виправлення прикрих, неслухняних дітей - на будь-чий смак. Але ж Квітуня - янголя, золота дитина. Вона вчасно приходить додому, старанно робить уроки, без нагадування прибирає в кімнаті, тримає одіж у чистоті. А ще вона приносить мамі квіточки й малює для неї картинки, варить якісь зупки чи макарони до її повернення й ніколи не з'їсть ані ложки, поки мама не сяде за стіл. І все ж ця зразкова доня час від часу, з незбагненною методичністю, вчиняла якісь неподобства. Тут уже мамі ставало не по собі від того, з якою ягнячою покорою Квітослава приймає будь-яку кару. Але... Чи було це для неї карою? Не пустиш її гуляти - вона знайде собі цікаве заняття вдома; закриєш у кімнаті - сяде за малювання чи книжку; замкнена в темній коморі біля ванної, вона вигадувала всілякі історії, від чого виходила на волю збуджена й щаслива, мов після дитячого кіносеансу; так усі методи покарання, застосовувані мамою, виявлялись недієвими. Виснажливі довжелезні нотації Квітуня вислуховувала уважно й зацікавлено, а потім на вимогу мами присягалась, що більше так не робитиме; справді, саме так вона більше не робила. В результаті мама, - не могла ж вона залишати безкарними доччині бешкети, - щоразу сильніше мучилась совістю й безсиллям, тим часом як на дівчину її покарання не справляли жодного враження. Лише згодом вона зрозуміє, що намагалась боротися з кам'яним терпінням і винахідливою жорстокістю Дитинства.


Коли вона вперше почула слово "виховання", їй було вже відоме "поховання". Все ясно: поховати - закопати в землю, виховати - викопати.

Тато у Квітослави працює в Албанії. Столиця Албанії - місто Тирана. Але Квітославин тато живе не в Тирані. Він взагалі не в місті живе. Там, де він живе, немає пошти, телефону, навіть електрики, та й теплої води, напевно, теж. Але тато все-таки час від часу пише листівки. Ще тато деколи присилає гроші. А раз він навіть сам приїхав на Різдво. Ні, точно немає теплої води там, де живе тато, - подумала Квітослава. Бо тато був весь брудний, зашкарублий. У роті в нього попсувалися всі зуби. Мама не могла дивитись на тата. А Квітослава дуже навіть могла, бо тато привіз їй подарунок - велику жовто-зелену цитрину. Таких на наших базарах не побачиш. Їсти цитрину Квітослава не буде: якщо з'їси - гам! - і нема, а так лежить, і подивитися приємно. Тато сказав: там, де він живе, таких цитрин дуже багато. А мама з кухні крикнула, що вона в цьому не сумнівалася.


Пустою алеєю найтихішої вулички цього сонного району тьопає мале, мов зернятко, дівча в усьому фіолетовому - курточка, спідничка, панчішки, кросівки, навіть шлейки ранця фіалкові, - сама не набагато більша за той ранець; яка ж то мати пустила тебе, пташино, надвір саму? (Не могла ж мама чекати, поки вона почне справляти доросле враження.)

Бухгалтерку з маминої роботи звуть Олеся, або пані Олеся, як для Квітослави. Треба сказати, що Квітослава терпіти її не може. Вона приходить у гості рідко, але завжди невчасно. Гуска дурна, але любить усілякі сентенції, мудрі думки. Наприклад, якось ще мала Квітослава хворіла на свинку. Дуже паскудна хвороба: лежати тихо несила, а поворухнеш головою - дикий біль. Приперлася ця Олеся, коли тато був на роботі (він поділяв доччину антипатію, анітрохи її не приховуючи). Вони з мамою сіли біля самої Квітиної спальні й почали комусь там кісточки перемивати. Чи, може, плакатись одна одній. Мама їй тихо, тихо, а вона репетує, як у кіно: "Час - найкращі ліки! Час усе вилікує!" Подобається їй, повторює ще раз і ще. Думати треба все-таки. Не знати, що б могло статися з дитиною, якби мама ввечері нарешті не здогадалася зняти зі стіни годинник.


Ніс по-закладедобу дазивається "діс". Тоді від - головдий оргад, цедтр тяжіддя тіла. Коли діс закладає вдочі, сдяться важкі, задушливі сди. Баба каже - баледьке чортедя затискає діс долодькою.

У фільмах, у книжках сни зображують загадковим, примарним світом незвичайних подій і яскравих переживань. А Квітославі, як на зло, сниться всяка буденність. Вночі вона проживає такі самі одноманітні дні, наповнені мікроподіями, міні-радостями й кишеньковими розчаруваннями. Так було, поки вона не побачила вві сні Фашиста. Хоча Фашистом він був лише в її дитячому розумінні, а насправді ж являв собою стрункого, охайного, холодноокого гітлерівця в чорній есесівській формі. Бо фашисти - то Італія, а німці - нацисти. Була війна, окупація. Мама казала нікому не відчиняти двері, але, коли Фашист подзвонив, Квітуня чомусь пішла й відімкнула. Він стояв у дверях, не переступаючи поріг, такий високий, до самої стелі, зовсім не страшний. І щось він їй казав, а вона, звісно, нічого не розуміла. Він говорить, вона слухає, дивиться, киває головою від переляку й зачарування. Тоді Фашист розвернувся - і сходами вниз, а вона не поспішала зачиняти двері. Сказане Фашистом вона частково запам'ятала, і все своє життя шукала когось, хто допоможе це перекласти. Виросла, була вже немолодою жінкою, а все розпитувала людей, що знали німецьку, повторювала, сподівалася, що впізнають за спотвореними дитячою пам'яттю словами щось знайоме. Але прокинулася Квітослава тією самою маленькою дівчинкою, уже не пам'ятаючи слів Фашиста. Взагалі нічого з того сну не пам'ятаючи.


Вона народилась на Великдень, тому з гордістю всім розповідає, що має День Народження щороку інакший.

Квітославі пора снідати, але така ось прикрість. Помідорова зупка дуже смачна й поживна. Але є ще ябчанка. Хочеться ябчанки, але й помідорової зупки хочеться. Як обрати? Ось ябчанка. Ось помідорова зупка. Лихо. Це дуже погано, отак перебирати харчами. Гай-гай, Квітославо, - завжди каже мама, - є багато діток, у яких навіть крихітки хліба немає. Вони дуже хочуть їстоньки, а їхня мама не може їх нагодувати. І показує телевізор, а в ньому - голодні негренята. Їх дуже, дуже шкода. Квітославі тепер ці негренята допоможуть. Якби тут були голодні негренята, думає вона, що б я їм віддала? Ябчанку? Чи помідорову зупку? Точно, зупку! Значить, я хочу ябчанки. Так визначитись набагато легше.


Мама гаряча. Тобто в прямому значенні - нормальна температура тіла на пару градусів вища за загальнолюдські 36,6. Але це не просте тепло. Квітослава підозрює, що мама радіоактивна.

На Святвечір - до баби Марти. Мама недолюблює бабу Марту, а та свою невістку й поготів. Але так заведено. Все-таки сім'я. В бабиній хаті тепло, вигідно. Горять свічки, блищать дощики з фольги. На столі - дванадцять пісних страв. Різко пахне оселедець. Підсихають рум'яні оладки. Ну, по п'ятдесят, каже мама. Налийте ще, пані Марто. Квітославі - компотику, рано ще, мала. Нова радість стала, яка не бувала... Всі співають. Мама собі вже сама наливає. П'є. Обличчя в мами налите кров'ю, рум'яне, губи мокрі. Очі палають п'яно чи п'янко. Пречистая діва сина породила, - тягне вона, - ой, так-так рано, - а в самої голос оксамитово-котячий, який буває в фатальних спокусниць у кіно. Бабця Марта позирає на маму з осудом. Думає: якби не ця безтурботна хвойда, Дмитро, може, був би зараз удома.


Ось у кого не було проблем з недоїданням. Залишити надгризене, надірване, та ще й зі слідами зубів - ніколи, вона це ненавидить! По ній завжди акуратна, порожня тарілка.

Не йме Квітослава віри, що курячі ніжки - це справді ноги живих у минулому курей. Вона вигадує собі й вірить, що вони дозрівають на спеціальних деревах, де висять цілими гронами на гілках, підпертих арматурою. Цим поживним плодам надають форму ніжок, аби розпалити в людей апетит. Якщо ж то справді ноги, то хіба виправдовує смерть нещасної Ряби одна вечеря маленької дівчинки? Поки діти таке їдять, їх ніяк не ізолюєш від смерті. Квітуні дуже шкода курочок. // Проте анатомію курячої ніжки Квітослава знає в найдрібніших деталях. Кожен м'яз, кожен найменший шматочок плоті має свій особливий смак, якщо його відривати і їсти окремо. Відокремлювати кожну частинку також треба в особливий спосіб. Коли вона думає про курячу ніжку, відчуває суміш гидливості від липкого жиру, що надовго залишає на пальцях свій специфічний запах, і поваги до майстерності, з якою природа розмістила навколо маленької кісточки цей букетик розмаїтих присмаків. Ця посмертна увага - наче вибачення перед птахою.


Квітославин письмовий стіл має в кришці порожнину, до якої можна долізти, запустивши руку по плече в шухляду. Там лежать речі, яких не можна бачити нікому. Поступово там збереться багато томів її щоденників. Нікому, чуєте?

Дев'ятирічна Квітослава розкриває коробку з новим набором фломастерів, розкладає на підлозі аркуш паперу й малює щось таке, як морський коник, але водночас як півень; домальовує почварі ослячі вуха, зміїний язик, заштриховує вільний простір фіолетовим димом; із очей дивного створіння б'ють два промені жовтого світла, а тулуб у нього сіро-голубий, на хвості ж - червоні й зелені плями. На лапах почвари вона вимальовує закруглені злі пазурі, потім, роздивившись свій твір уважніше, вирішує додати кривий шип на хвості. Картину оголошено завершеною: Квітослава виводить під малюнком нерівними, дитячими буквами: "Жіжа miжа". Намилувавшись, ховає шедевр у паперах на полиці, бо вже треба йти гуляти надвір. Але зле, напевно, сховала, бо коли вертається, чує голоси батьків у своїй кімнаті. Щось вони там схлипують, ґелґотять, бухикають, обговорюючи доччину творчість. Завваживши її, сконфужену, кличуть до себе, показують малюнок - мало не тицяють в обличчя - "що це, Квітуню? Що це ти намалювала?" - Вона ховає очі: "Не знаю. Це не я." Ну як же, Квіточко, це ти намалювала. Що це таке? - "Це не я," - вона до білизни стискає губенята, мружиться, не хоче, заплакавши, видати себе. - "Це не я, не я, не я малювала."


"Заощаджуючи на життєво важливому" (На цій фразі Квітослава вчилась вимовляти шиплячі.)

Одинадцяти років, коли тато поїхав, і Квітуні довелося їздити до школи самій, вона була ще зовсім маленька. Таке, сказано вже, пташенятко. В курточці, з рюкзаком за плечима, вона виглядала ну геть як дитинча. На зупинці треба було втрапити в певне маршрутне таксі, по-львівськи "пижик". А ходили вони досить рідко. Коли Квітуня бачила свій маршрут, вона вибігала на дорогу й голосувала, відчайдушно вимахуючи ручкою. Але водії, не бажаючи зв'язуватися з малечею, ніколи не зупинялись. Тому, щоб доїхати до школи, доводилось чекати, поки комусь із дорослих на зупинці знадобиться той самий пижик. Так уперше Квітослава стикнулась із соціальною несправедливістю.


"А звідки ти знаєш, що ти не є тільки тим, що про тебе думають інші?" (Це Квітослава переконує сама себе не засуджувати маму.)

Раз на тиждень, не частіше, до Квітославиної мами приходить пан Андрій. Він завжди має офіційний такий вигляд і дзвонить у двері двічі. Мама відправляє Квітуню до її кімнати. Часом вони відразу йдуть до спальні, а в інші дні сідають на кухні й довго говорять. Зі своєї кімнати Квітослава чує, як вони сваряться, мама кричить. Але потім усе одно йдуть до маминої спальні й закриваються там. Чим пан Андрій займається з мамою в спальні, Квітослава здогадується. Крім того, мамине ліжко вже старе. Якби тато був дома, він би підтягнув гайки, тоді ліжко перестало б так рипіти. Та нема тата. Мама кричить, але вже по-іншому. Потім пан Андрій збирається, поправляє краватку. Мама проводжає його до дверей. Коли він іде, мама телефонує до сусідки й розповідає: щойно знову приходив лікар. Мама знає: сусідка завжди дивиться в вічко.


Вона й сама любила дивитися в вічко, коли на сходовій клітці не було світла. Здригалась від несподіванки й переляку, коли люди виходили з темряви. Страшно, цікаво!

В дитинстві був у Квітослави період, коли вона хворіла на сомнамбулізм. І виглядало це досить-таки чудернацьки. Ось, наприклад, чує мама вночі дивні звуки. Піднімається, йде перевірити, що в коридорі за неподобство. Вмикає світло - а там Квітослава стоїть, руками за стінки тримається. Очі в неї відкриті, але видно, що не бачить нічого. Що ти тут, Квіто, каже мама, а ну шуруй спати! А дівчинка дивиться ніби в нікуди, але обурено, й каже таке щось, наприклад: "Y asi se que te quiero, taciturno, degollado noche - noche cuando desciendo a la vigilia sangrante de tu boca!" Ви таке розумієте? Я - ні, мама - теж ні.


Після відвідин пана Андрія мама стає лагідною, заспокоєною, ніколи не свариться. Якби назовсім вернувся тато, вона, може, була б такою завжди? Але ж чи схоче тато жити з нею попри весь цей бруд?

Ви зраджуєте тата, каже мамі Квітослава. Я ж усе розумію. Ви зраджуєте тата з паном Андрієм. - Як ти можеш!? Хто тобі дав право таке мені казати! - Добре, я не буду казати, але ви ж усе одно зраджуєте. - Мені боляче від тебе це чути, Квітуню. Ти все неправильно розумієш. Тобі ще... - Добре, мамо, якщо ви так кажете. Вам ліпше знати. // Але відтоді мама ніколи не веде пана Андрія відразу до спальні. Вони завжди починають зі сварки на кухні.


"от чи нашо їси на небесах нехай світиться ім'я твоє царство твоє на землі на небі хліб нас несучий дай нам сьогодні не веди накус покусу визволи нас о блукаво бо твоє царство місило навіки і Амінь." (так молилася п'ятирічна Квітуня, пропускаючи слово "слава" - не любила його)

У неділю вранці треба йти до церкви. Бажано якомога раніше. А в інші дні Квітославі треба до школи на восьму тридцять. І в суботу теж, бо Квітослава вчиться у спеціалізованій школі. Туди ще їхати добряче, тому вставати доводиться вдосвіта. В неділю можна було б виспатися. Але в неділю треба ходити до церкви. Молитися. Ставити свічки. Храм віри, каже мама, в тебе в душі, Квітуню. Тебе ніхто не примушує ходити до церкви. Ти повинна ходити туди щонеділі за покликом власного серця. Це - нормально.


"Миколаївський завод поршневих кілець задовольнить усі ваші вимоги до поршневих кілець!" (Реклама на Квітославиному улюбленому радіо.)

Квітослава - пластунка. Вона любить "Пласт" і дуже йому вдячна. Там її навчили жити. Вона вивчила багато гарних українських пісень. Їй розповіли, як визначати сторони світу по лишайниках на стовбурі дерева. Дівчата Квітославиного куреня - найкращі. Коли нарешті почнеться війна, хлопці-пластуни підуть на фронт, а дівчата надаватимуть їм медичну допомогу. Квітослава це вміє, вона - майже медсестра. А коли москалі окупують Галичину, дівчата-пластунки вдягатимуть гарні пояси з вибухівкою й підриватимуться в будівлях окупаційної влади. За Батьківщину. А ще Квітослава навчилась у "Пласті" гарно вишивати. Вона вишиє собі дуже симпатичний пояс із кишеньками для вибухівки.


Мама ліпить, і колись неодмінно зліпить із Квітослави другу себе. Навіщо їм це? Адже, якщо поглянути правді в очі, це мама хотіла би бути такою, як вона.

Крізь прочинене вікно до вітальні заповзає незаслужено розкішний першотравневий ранок. У дверях стоїть і чекає пані Олеся, пані автомобілістка, що запросила Квітославу з мамою поїхати на пікнік до озера. Мама квапить дочку, а тоді раптом суворо наказує зняти червону суконку, бо вона щойно випрана, не для відпочинку на природі. Квітослава зухвало: чому ж ви, мамо, самі брудне не вбираєте? Буря, шквал - та як ти смієш, та хто ти така, та при чужій людині! На свою біду, пані Олеся намагається приборкати маму, захистити дівчинку. Мама кричить на пані Олесю, пані Олеся ображається, мама кричить на Квітославу ще дужче. Квітослава плаче, маму це виводить кінцево. Пані Олеся ледве встигає схопити її за руку, щоб попередити другий ляпас; мама штовхає пані Олесю, та б'ється стегном об стіл. Квітослава істерично стягує червону суконку через голову, тканина репається. Всі троє ревуть.


Мами не було дома, прийшли Свідки Єгови й подарували Квітуні кольорові журнали. Прийшовши знов за пару днів, ці жіночки також отримали від неї подарунок - історію "Як я ходила в зоопарк", склеєну з їхніх картинок.

Мама вчить Квітославу ніколи ні з ким не сваритись. Конфліктом нічого не досягнеш. Якщо кричати на людину, якщо ображати її, нарвешся на таку саму відповідь. Людей треба поважати, навіть якщо вони - паршиві виродки, самозакохані бовдури, козли психовані. Пихаті жевжики. Меркантильні сволоти. Бездушні тварюки. Безвідповідальні гівнюки. І правда: мама ніколи не ображає людей. Вона завжди до них привітна. Навіть до егоїстичних мудаків, лицемірних покидьків, свиней невдячних. Зате Квітославі мама жити не дає. Не буває дня, щоб не влаштувала істерику, не прочитала нотацію, не насварила спересердя на кухні, не запитала суворо про успіхи в школі. Не кажучи вже про те, як її дратує доччин вічно забитий ніс. Щось тут не так, думає Квітослава. Пильно вдивляється в люстерко: може, не людина?


Пальці - тонкі, з хижо-червоними нігтями, перфектний манікюр! - розминають глевку глину.

Квітослава - галичанка. Тільки цим вона й рятується. Мама часто каже: "Ну, доню, ти ж галичанка..." Квітослава теж так каже. Коли подружка заляпала Квітославин зошит йогуртом, вона була дуже люта. Квітослава хотіла вилаятись дуже поганим словом. Хоч і коротким. Вона вже майже промовила "б", а потім сама собі: "Ну як можна, Квітуню, ти ж галичанка!" І замість того поганого слова сказала добре, галицьке: "курва". Тоді злість у неї минулася. // Їхній курінь - вона сама придумала йому назву, "Дівчата з Бандерштата" - має приміщення для зборів на Леніна. Вірніше, на Личаківській; Квітослава звикла називати по-старому.

А сама-то? Якби вона була мамою, а мама - її дочкою, чи ж вона не заборонила б їй нюхатися з паном Андрієм?

Оля Музичук - найкраща (напевно) подружка Квітослави. Вона зустрічається з Валерою. Пощастило їй, пра? Бо Квітославі цього не можна. Не лише з Валерою зустрічатися, а взагалі будь із ким. Мама сказала: рано тобі ще з хлопцями. Квітослава питається: мамо, а коли мені можна буде з хлопцями? Мама суворо: коли заміж вийдеш. О, думає Квітослава, йдучи до своєї кімнати. Я вийду заміж і зустрічатимуся з хлопцями, скільки схочу. Може, навіть із Валерою, якщо він Олю до того часу пошле.


В житті кожного є місце для романтики. А в кожному трамваї - місця для інвалідів, вагітних і пасажирів з дітьми.

З вершини цієї гори Квітослава оглядає синьо-зелений обшир, подекуди поцяткований салатовими залисинами моріжків, і перебирає в пам'яті всі свої зраджені сподівання. Невже оце і є - Карпати? Невже заради цього були розтягнуті на кілька років задушевні бесіди з мамою, що закінчувались незмінним: ну, пустиш? За успіхи в навчанні, за зразкову поведінку, якщо цілу зиму не хворітиму - пустиш, мамо? Вони всі що, змовились, аби захопити, зачарувати її розповідями про Карпати, де юних дівчат відразу закручує вир незвичайних любовних пригод? "О, вона вже в Карпатах була, значить - не дівчинка!" - так вони жартували. В електричці, коли на видноколі постали перші опуклості гір, вона не могла звільнитись від цих думок і приглядалась до хлопців по черзі: може, цей? Чи цей? І в кожному знаходились якісь непомітні досі приваби, кожному пасувало місце романтичного карпатського спокусника, першого спонтанного кохання у її житті. Та на хлопців, як виявилось, не діють легендарні афродизіаки Карпат. Вони пустували, перегукувались, кидались камінцями, дитиніли на очах. Увечері крадькома випили контрабандну пляшку чогось не надто міцного, травили пікантні анекдоти, підсувались до багаття: зимно, гори. Цілу ніч Квітослава дихала теплом собі у спальник, а вранці, коли прийшла пора підніматись на гору, нікчемні недорицарі пустили її вперед, тож перед нею першою цей пісний світ розвішав панораму сосново-небесних слайдів розчарування.


Оля - модна: залітає в клас, мов вихор, висмикує з вуха один навушник, дає Квітославі, пританцьовуючи, послухати стукіт і клацання вперемішку з писком і плямканням - ну, як тобі? - Так, нормально...

Одного разу Квітослава придумала пісню. Вірніше, пісня сама придумалась. Звідкись у голову впурхнула мелодія, покрутилась там із півгодини сама. Щось таке, як гіллячка у чорториї. Тоді на ній, мов гриби після вересневих дощів, почали наростати слова. Були ті слова рідні, почувалися там комфортно. Квітославі було трохи не по собі, аж так їй подобалась пісня. Вона безперестанку наспівувала. Мусила колись попастись; так і вийшло. Подружка, Оля, почула й запитала: що це ти, Квіто, мугикаєш? Не могла ж вона відповісти, що це її пісня. Це, каже, вчора почула по радіо, ніяк відчепитися не може, нова пісня групи "Java Rain", ну, львівської, модної. Знаєш? Авжеж, Оля знала! Довелося Квіті заспівати від початку до кінця вголос, а голос у неї, прямо скажемо, не фонтан. Але на Олю пісня справила враження. "Яванці", каже Оля, просто супер, молодці, ульотна штука. Ще трохи, й вийдуть на всеукраїнський рівень. Альбом куплю, коли вийде, сто пудів. Ясно, що після цього Квітослава дуже запишалась і навіть переглянула свої плани на майбутнє: цілих півроку мріяла бути не країнознавцем, а співачкою.


"Мамо, я зробила уроки, поїла, помилась, мені ніхто не має телефонувати. Якщо в хаті пожежа, то вода в ванні. Дуже прошу не стукати." (табличка на дверях її кімнати)

Ввечері, коли розріджена тиша заливає місто, Квітослава може чути зі свого ліжка, як перемовляються диспетчери вагонного депо. Голоси то наближаються, то віддаляються; часом можуть лунати просто в її кімнаті, часом вона лише відчуває майже беззвучний натяк на них. Їй ніколи не вдається розібрати жодного слова. Сон не йде, вона вслухається в цю театральну постановку в ефірі нічного радіо. Ніде у світі, видимому для людського ока, не зустрінеш такої барвистої гри відтінків, інтонацій, - голос чоловічий, голос жіночий, - емоцій. Вона не засне, поки не скінчиться танець звукотіней. // Квітославі цікаво: Оля, чи чула вона це диво колись? Адже живе неподалік. При нагоді вона запитує. - Ага, ясно, - відповідає Оля, - чула. Такий ambient, просто дах зриває!


Якщо Квітославине життя уявити як довгу подорож на потязі з пересадками, то на станції "Випускний" вона потрапила під мокрий сніг.

На офіційній частині випускного вручали грамоти й медалі. Всі подружки - Ляна, Марина, Сніжана, Тоня, навіть Оля! - отримали золоті медалі. Хлопці теж: Михайло, Павло, Ґєник. А Квітославі дісталася лише срібна. Це все через четвірку з географії. Що тепер буде? Що скаже мама? Це ж треба - з географії. Яку так старанно вивчала. Вчителька - дурепа. Квітослава вийшла на шкільний ґанок і глибоко вдихнула червневе повітря. З вікна спортзалу було чути, як налаштовують апаратуру для танців. Пристрасно захрипів Вакарчук: "Ти не одна, я не один..." Квітослава всілася на бетонні сходи. Потекла туш. Життя було закінчене.


"Діти часом видають ті самі звуки, що дельфіни. Це я сама нещодавно помітила... Боже! Якщо я така, які ж будуть у мене діти?"

Квітослава пошила собі двох наручних ляльок - хлопчика й дівчинку. Одягла їх. "Хто ти, хлопчику маленький?" - питає ліва рука. Права мала б відповісти, що українець молоденький. Але права каже низьким голосом: "Я Вова, студент". А що Квітославі робити, коли мама не пустила її на дискотеку? Запитала, хто з нею там буде. Квітослава відповіла, що Оля, бо мамі брехати не можна. Тоді мама сказала, що Музичуки, батьки Олі, не дуже добрі люди. Тому краще буде, якщо Квітослава з нею не дружитиме, а про дискотеки нехай забуде взагалі. Бо це суцільний бедлам і неподобство. Так сказала мама. "А тебе як звати?" - питає права рука. Ліва гордо відповідає: Квітослава.


"Мамо, епітет - це трохи не те, що ви думаєте..." (Перше доросле Квітославине хамство.)

 
Наші Друзі: Новини Львова